Справа № 308/6607/18
Іменем України
06 червня 2023 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Фазикош Г.В., Джуги С.Д.
з участю секретаря судового засідання: Савинець В.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2023 року, ухвалене головуючою суддею Бенца К.К., у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди завданої незаконним рішенням, діями, бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури і суду
встановив:
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди завданої незаконним рішенням, діями, бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури і суду.
Позовні вимоги мотивував тим, що 19.09.2011 заступником Ужгородського міжрайонного прокурора було порушено кримінальну справу № 6206011 відносно нього, а також ОСОБА_2 за фактом замаху на крадіжку майна за ознаками злочину, передбаченого ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України.
23.09.2011 слідчим Ужгородського РВ УМВС України в Закарпатській області було винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченого та пред'явлено йому обвинувачення за ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Вироком Ужгородського міськрайонного суду від 07.12.2011 ОСОБА_1 був визнаний винним та засуджений за ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України із застосуванням ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі. Цього ж дня ОСОБА_1 змінено міру запобіжного заходу - він був взятий під варту.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22.02.2012 зазначений вирок залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.12.2012 вирок Ужгородського міськрайонного суду від 07.12.2011 та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22.02.2012 скасовано, а кримінальну справу щодо ОСОБА_1 закрито на підставі п.2 ч.1 ст. 6 КПК України, тобто, у зв'язку з відсутністю в їх діях складу злочину. 07.12.2012 року ОСОБА_1 був звільнений з-під варти.
Позивач зазначає, що порушення стосовно нього кримінальної справи, притягнення його до кримінальної відповідальності, застосування запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд, взяття його під варту та здійснення відносно нього кримінального провадження було незаконним та внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування і суду він незаконно перебував під слідством та суду з 19.09.2011 по 04.12.2012, всього 1 рік 2 місяці 15 днів, з яких рік перебував під вартою.
Позивач вказує на те, що сам факт порушення кримінальної справи та проведена посадовими особами органів досудового слідства і прокуратури процедура незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності за злочин, якого він не скоював, перебування протягом тривалого часу під слідством і судом в статусі обвинуваченого, є тими обставинами, що спричинили глибоку душевну та психологічну травму, викликали пов'язані з цим моральні страждання і переживання. Протягом усього досудового слідства та під час розгляду справи судом були порушені його нормальні життєві зв'язки. Для організації свого життя він витратив додаткові зусилля. Моральні страждання, перенесені ним при незаконному притягнення до кримінальної відповідальності та перебуванні під судом, позбавили його можливості реалізовувати свої звички та бажання. Погіршились стосунки із оточуючими людьми, зокрема сусідами, знайомими, колегами по роботі, так як тривалий час вважали його злочинцем.
Окрім цього, в зв'язку із незаконним засудженням він був відрахований з Ужгородського професійного ліцею та втратив надію на отримання омріяної ним освіти та професії, залишився без засобів до існування.
Крім того, позивач зазначає, що стосується "інших негативних наслідків", то найбільш непоправним серед них слід назвати страх, який залишиться з ним назавжди. Страх громадянина перед власною державою.
Також зазначає, що з урахуванням тривалості перебування під слідством і судом, була обмежена його свобода, оскільки відносно нього застосовано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, від нього було відібрано зобов'язання не виїжджати із місця постійного проживання без дозволу слідчого та суду, була порушена морально-психологічна атмосфера в сім'ї, а згодом він був взятий під варту та протягом року перебував в місцях ув'язнення.
Отже, неправомірними діями органів досудового розслідування та прокуратури йому, який на той час був неповнолітнім, завдано моральних страждань та порушено усталений спосіб життя, що дає право на відшкодування шкоди, завданої у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, а також незаконним застосуванням як запобіжного заходу підписки про невиїзд, на підставі ст. 1176 ЦК України та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконним діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Посилаючись на зазначені обставини, на незаконність притягнення до кримінальної відповідальності, внаслідок чого він перебував під судом і слідством з 10.09.2011 року (порушення стосовно нього кримінальної справи) по 04.12.2012 року (закриття кримінальної справи у зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину), на те, що неправомірними діями органів досудового розслідування та прокуратури йому завдано моральних страждань та порушено усталений спосіб його життя, ОСОБА_1 просив суд стягнути на його користь за рахунок державного бюджету України, шляхом списання з єдиного казначейського рахунку моральну шкоду завдану йому незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю органів досудового розслідування, прокуратури і суду в сумі 175 000,00 грн.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2023 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Держави Україна в особі Державна казначейська служба України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 , що проживає за адресою: АДРЕСА_1 (РНОКПП ? НОМЕР_1 ) - 98 043,00 гривні, грошового відшкодування завданої моральної шкоди.
У решті позовних вимог відмовлено.
Судові витрати покладено на рахунок держави.
У апеляційній скарзі Державна казначейська служба України просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Звертає увагу суду на те, що при вирішенні справ про відшкодування шкоди слід встановити не лише наявність спірного правовідношення, належність спірного права саме позивачеві, але також і те, на якому відповідачеві лежить відповідальність за його порушення.
Враховуючи компетенцію Казначейства України, органів прокуратури, Головного управління Національної поліції в Закарпатській області, жодні правові зв'язки казначейства з апелянтом не виникали і не могли виникнути, оскільки казначейство відповідно до наданих повноважень не порушувало кримінальної справи не розпочинало та не здійснювало досудове розслідування, а тому не спричинило ніякої шкоди апелянту.
Відтак спірні правовідносини виникли виключно між апелянтом та Головним управління Національної поліції в Закарпатській області, а тому відповідно вимоги заявлені до казначейства не підлягали задоволенню.
Органи державної влади, відповідно до положень статті 2 Закону України «Про джерела фінансування органів державної влади», здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.
Таким чином, Казначейство відповідно до Бюджетного кодексу України не є розпорядником усіх бюджетних коштів і не відповідає за зобов'язаннями інших бюджетних установ та держави.
Щодо розміру моральної шкоди, то вказує, що згідно з пунктом 3 статті 13 Закону, відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Разом із тим, відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (набрав чинності з 1 січня 2017 року) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1 600.00 гривень.
Також вказує, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більш, ніж достатнім для розумного задоволення потреб потерпілої особи і не повинен призводити до її збагачення за рахунок безпідставного стягнення бюджетних коштів.
Право на відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, настає лише при встановленні незаконності дій посадових осіб зазначених органів, а тому факт неправомірності дій працівників правоохоронних органів на момент розгляду судом спору про відшкодування шкоди повинен вже бути встановлений відповідними засобами доказування, зокрема - відповідним рішенням суду, яке має преюдиційне значення при розгляді справи про відшкодування шкоди.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних доводів.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Задовольняючи частково позовну вимогу, суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення суду зазначив, що відшкодування шкоди здійснюється за рахунок держави Україна, так-як кошти державного бюджету на праві власності належать державі. Проте у резолютивній частині рішення суду стягнув заподіяну шкоду з держави Україна в особі Державної казначейської служби України.
Але з таким висновком суду першої інстанції зазначеним у резолютивній частині рішення суду, колегія суддів не погоджується з огляду на таке.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Однак, рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає в частині відшкодування моральної шкоди з держави Україна в особі Державної казначейської служби України, тому підлягає зміні в цій частині позовних вимог, шляхом стягнення такої безпосередньо з держави Україна.
У ході апеляційного розгляду судом встановлено, що 19.09.2011 постановою заступника Ужгородського міжрайонного прокурора радника юстиції Вовканич С. М. постанову про відмову в порушенні кримінальної справи ст. ДІМ Ужгородського РВ УМВС України Качалаба І.В. від 29.08.2011 скановано, порушено кримінальну справу відносно ОСОБА_1 , а також ОСОБА_2 за фактом замаху на крадіжку майна за ознаками злочину, передбаченого ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України.
23.09.2011 слідчим Ужгородського РВ УМВС України в Закарпатській області було винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 в якості обвинуваченого та пред'явлено йому обвинувачення за ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України та обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
Вироком Ужгородського міськрайонного суду від 07.12.2011 ОСОБА_1 було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України та засуджено за ст. 15 ч.3 - ст. 185 ч.3 КК України, та призначено покарання із застосуванням ст. 71 КК України у вигляді позбавлення волі строком на 3 роки і 1 місяць. Запобіжний захід обраний відносно ОСОБА_1 у вигляді підписки про невиїзд змінено на тримання під вартою в СІЗО ДДВП, та взято його під варту негайно в залі суду ( оглянуто в судовому засіданні матеріали кримінальної справи)
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 лютого 2012 року вирок Ужгородського міськрайонного суду від 07.12.2011 року залишено без змін.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 грудня 2012 року вирок Ужгородського міськрайонного суду від 07.12.2011 та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 22.02.2012 щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 скасовано, а кримінальну справу закрито на підставі п.2 ч.1 ст. 6 КПК України.
Відповідно до повідомлення в.о. начальника Ковельської ВК за № 5-3983 від 07.12.2012 ОСОБА_1 07.12.2012 був звільнений з-під варти з Ковельської виховної колонії управління ДПтС України у Волинській області.
Право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди за рахунок держави закріплено в статтях 56, 62 Конституції України, у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та в статтях 1167, 1176 ЦК України.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).
Статтею 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» № 266/94 ВР від 01 грудня 1994 року передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;
2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;
3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках постановлення виправдувального вироку суду (пункт 1 частини першої статті 2 Закону).
Положеннями статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода.
Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету (стаття 4 вказаного Закону).
Відповідно до частини 2 статті 25 Бюджетного кодексу України, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що розмір відшкодування повинен бути не меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.
Тобто, Законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.
У постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2203цс15 вказано, що «відповідно до частини 3 статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (в редакції, чинній на час виникнення правовідносин) відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування».
У постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що «моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто, суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості.
Тобто законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Аналогічний висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 236/893/17 (провадження № 14-4цс19), Верховним Судом у постановах від 21 жовтня 2020 року у справі № 754/8730/19 (провадження № 61-9673св20), від 03 березня 2021 року у справі № 638/509/19 (провадження № 61-7643св20).
В оцінці застосування судами як розрахункової величини розміру мінімальної заробітної плати, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», у розмірі 6 700 грн, апеляційний суд враховує те, що відповідно до пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня
2017 року.
Проте сума відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу, не є його посадовим окладом, заробітною платою чи іншою виплатою, а тому підстави для застосування наведеної норми до спірних правовідносин відсутні.
На правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, дія Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII не поширюється.
Таке тлумачення указаних норм матеріального права міститься у постановах Верховного Суду від 04 червня 2018 року у справі № 489/2492/17, від 13 червня 2018 року у справі № 464/6865/16, від 21 червня 2018 року у справі № 205/119/17, від 16 січня 2019 року у справі № 334/3231/16-ц, від 17 жовтня 2019 року у справі № 591/6167/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 213/1972/16-ц.
Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством та судом, суд першої інстанцій правильно застосував правило частини 3 статті 13 Закону та визначив розмір відшкодування моральної шкоди із розрахунку мінімальної заробітної плати у розмірі 6 700 грн, встановленого законом на момент розгляду справи.
Такий висновок суду першої інстанцій відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 04 червня 2018 року у справі № 489/2492/17 (провадження № 61-8890св18), від 13 червня 2018 року у справі № 464/6863/16 (провадження № 61-10293св18, від 21 червня 2018 року у справі
№ 205/119/17 (провадження № 61-24700св18), від 25 липня 2018 року у справі № 607/14493/16-ц (провадження № 61-12051св18), від 12 лютого 2020 року у справі № 295/692/17 (провадження № 61-7534св18).
За таких обставин, доводи апеляційної скарги Державної казначейської служби України про необхідність застосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб як розрахункової величини для розрахунку завданої позивачу моральної шкоди є необґрунтованими.
Щодо стягнення моральної шкоди з ДКС України
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України)
Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215 (далі - Положення), Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення).
Отже, відповідачем у справі є держава Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, провадження № 12-110гс18.
Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що резолютивна частина судового рішення підлягає зміні в частині зазначення про стягнення коштів не з держави Україна в особі Державної казначейської служби України, а з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.
Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що Державна казначейська служба України не порушувала прав та обов'язків позивача, не вступала із ним у будь-які правовідносини та не завдала йому жодної шкоди, тому не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу іншими суб'єктами, з огляду на те, що виконання рішення суду про стягнення коштів здійснюється ДКС України не з власного рахунку, а з Державного бюджету України у межах відповідних призначень.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина 1 статті 167 ЦК України). Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина 2 статті 48 ЦПК України). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина 4 статті 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (постанова № 14-316 цс 19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14 447 цс 19), (пункт 28), повинен зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
Тож, залучення до участі в справі як відповідача Державної казначейської служби України з метою забезпечення завдань цивільного судочинства у даній категорії справ не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
А звідси, наведене у відповідності до змісту ч. 4 ст. 376 ЦПУ України, є підставою для зміни рішення суду першої інстанції шляхом викладення абзацу другого резолютивної частини в новій редакції щодо стягнення грошових коштів саме з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, що являється підставою для частково задоволення апеляційної скарги. Вимоги апеляційної скарги в іншій частині доводів, залишити без задоволення.
За правилами ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі апеляційної скарги Державна казначейська служба України сплатила судовий збір у сумі 2625,00 гривень та при цьому просила відмовити позивачу у відшкодуванні моральної шкоди.
Переглянувши справу, колегія суддів задовольнила частково апеляційну скаргу та змінила другий абзац резолютивної частини рішення суду, який викладено в новій редакції, шляхом відшкодування моральної шкоди саме Державою Україна за рахунок коштів Державного бюджету України, а не Державною казначейською службою України. Хоч апеляційну скаргу і задоволено частково, але при цьому апеляційною інстанцією задоволено доводи апеляційної скарги в тій частині вимог, які стосуються відмови у стягненні моральної шкоди з Державної казначейської служби України, що дає підстави для стягнення судового збору з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України.
Таким чином, сплачений Державною казначейською службою України судовий збір у сумі 2625,00 гривень, підлягає стягненню з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України у рахунок відшкодування судового збору.
Враховуючи викладене та керуючись вимогами статей 141, 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну Державної казначейської служби України, задовольнити частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 січня 2023 року змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення суду першої інстанції в наступній редакції.
Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 , грошові кошти у розмірі 98043,00 гривні у відшкодування моральної шкоди заподіяної незаконним засудженням.
У решті вимог, рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Стягнути з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь Державної казначейської служби України, ЄДРПОУ: 37597646, юридична адреса: 01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6 судові витрати у розмірі 2625,00 гривень, судового збору за подання апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 15 червня 2023 року.
Головуючий:
Судді: