13 червня 2023 року
м. Хмельницький
Справа № 689/146/23
Провадження № 11-кп/4820/404/23
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Хмельницького апеляційного суду у складі:
судді-доповідача ОСОБА_1 ,
суддів: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю секретаря
судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Хмельницькому кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №62022240010000211 від 16 серпня 2022 року, за апеляційною скаргою обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 09 березня 2023 року,
Цим вироком
ОСОБА_7 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця і жителя АДРЕСА_1 , з середньою спеціальною освітою, неодруженого, солдата резерву запасної роти військової частини НОМЕР_1 , не має судимостей,
визнано винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.402, ч.5 ст.407 КК України і призначено йому покарання:
- за ч.4 ст.402 КК України у виді позбавлення волі строком на п'ять років;
- за ч.5 ст.407 КК України у виді позбавлення волі строком на п'ять років та один місяць.
На підставі ч.1 ст.70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_7 остаточне покарання у виді позбавлення волі строком на п'ять років та один місяць.
Початок строку відбування покарання ухвалено обчислювати з дати звернення вироку до виконання.
За вироком суду першої інстанції, під час дії воєнного стану в Україні солдат ОСОБА_7 за призовом під час мобілізації проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 на посаді солдата резерву запасної роти.
Перебуваючи на території військової частини НОМЕР_1 , 10 серпня 2022 року о 10 год 00 хв отримав озвучений перед строєм командиром запасної роти ОСОБА_8 наказ Командира Корпусу резерву Сухопутних військ Збройних Сил України від 05 серпня 2022 року № 160-РС та наказ Командира військової частини (по стройовій частині) НОМЕР_1 від 10 серпня 2022 року №175 про вибуття особового складу до АДРЕСА_2 для подальшого проходження служби у військовій частині НОМЕР_2 .
ОСОБА_7 умисно не виконав цей наказ шляхом неприбуття на шикування особового складу о 12 год 00 хв 10 серпня 2022 року для вибуття до військової частини НОМЕР_2 та подальшого самовільного залишення місця несення служби.
Того ж дня о 12 год 00 хв при перевірці особового складу військової частини НОМЕР_1 офіцерами резерву запасної роти військової частини НОМЕР_1 лейтенантом ОСОБА_9 та старшим лейтенантом ОСОБА_10 виявлено відсутність солдата ОСОБА_7 .
Своїми умисними діями, які виразились у непокорі, тобто іншому умисному невиконанні наказу, вчиненому в умовах воєнного стану, ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.4 ст.402 КК України.
Окрім цього, ОСОБА_7 10 серпня 2022 року близько 11 год 00 хв самовільно залишив розташування військової частини НОМЕР_1 , розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , та вибув до місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , де проводив службовий час на власний розсуд, не пов'язаний з проходженням військової служби, до 16 серпня 2022 року та в період часу з 23 серпня 2022 року до 16 вересня 2022 року.
Своїми умисними діями, які виразились у самовільному залишенні військової частини військовослужбовцем (крім строкової служби) в умовах воєнного стану, ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.5 ст.407 КК України.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_7 просив змінити вирок Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 09 березня 2023 року та пом'якшити йому покарання, а саме: призначити за ч.4 ст.402 КК України - п'ять років позбавлення волі; за ч.5 ст.407 КК України - п'ять років та один місяць позбавлення волі, на підставі ч.1 ст.70 КК України із застосуванням ст.69 КК України призначити покарання у вигляді 4 роки 6 місяців та звільнити його від відбування покарання з випробуванням відповідно до вимог ст.75 КК України з іспитовим строком тривалістю два роки.
Обвинувачений уважав, що вирок суду першої інстанції необхідно змінити через невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та особі обвинуваченого внаслідок суворості призначеного покарання.
Посилався на те, що при призначенні покарання суд першої інстанції не повною мірою дотримав загальних засад його призначення, встановлених ст.65 КК України.
Відповідно до положень цієї норми закону суд зобов'язаний урахувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, відомості про особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження ним нових кримінальних правопорушень.
Зокрема, на його думку, не враховано, що він не є особою антисоціальної та кримінальної спрямованості, не являє жодної небезпеки для суспільства, винуватість у вчиненому визнав повністю, усвідомив і готовий понести за свої дії справедливе покарання, щиро розкаюється, про що раніше неодноразово заявляв у судовому засіданні суду першої інстанції та просив надати йому можливість і надалі проходити військову службу.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є, зокрема, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Згідно з п.1 ч.1 ст.413 КПК України неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є незастосування судом закону, який підлягає застосуванню.
Згідно з п.5 ч.1 ст.66 КК України при призначенні покарання обставинами, які його пом'якшують, визнається вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.
Суд при призначенні йому покарання врахував пом'якшуючу обставину: щире каяття, однак при цьому залишив поза увагою таку пом'якшуючу обставину - вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин.
Як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду він зазначав про те, що переніс вибухову травму - струс головного мозку з розсіяною неврологічною симптоматикою, повідомляв своє керівництво, що почувається незадовільно і наполягав на направленні його на ВЛК, у чому йому було відмовлено.
Уважав таку позицію свого військового керівництва злочинною, бо мав незадовільний стан здоров'я, що не дозволяло належним чином виконувати свій військовий обов'язок. Через збіг цих обставин, які для нього були виключними та поважними, вимушений був залишити військову частину для отримання медичної допомоги та проходження лікування.
При цьому, після проходження лікування він самостійно і добровільно повернувся в розташування військової частини, оскільки не мав наміру ухилятись від проходження військової служби.
Суд першої інстанції не врахував як пом'якшуючу обставину - вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, при призначенні покарання не застосував ст.69 КК України, що передбачало можливість призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті.
За таких обставин, уважав за можливе призначити йому більш м'яке покарання із застосуванням ст.ст.69, 75 КК України, бо судом першої інстанції було призначено надто суворе та несправедливе покарання.
У запереченні на апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - прокурор у кримінальному провадженні Хмельницької спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону ОСОБА_5 просив вирок Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 09 березня 2023 року залишити без змін, а апеляційну скаргу обвинуваченого - без задоволення.
Уважав, що призначене ОСОБА_7 покарання є справедливим, достатнім для його виправлення та запобігання вчинення інших кримінальних правопорушень.
Виходячи з мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації призначене покарання є адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку щодо неможливості виправлення та перевиховання обвинуваченого без його ізоляції від суспільства, що з урахуванням положень ч.2 ст.50 КК України є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових злочинів, а також відповідає меті покарання.
Окрім цього, судом першої інстанції враховано пом'якшуючі та обтяжуючі обставини і належним чином умотивовано неможливість застосування положень ст.ст.69, 75 КК України при призначенні покарання ОСОБА_7 , а також дотримано вимоги ст.70 КК України під час призначення остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду з викладом змісту оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги; обвинуваченого ОСОБА_7 та його захисника ОСОБА_6 , які підтримали апеляційну скаргу з викладених у ній мотивів; заперечення прокурора ОСОБА_5 проти задоволення апеляційної скарги; перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про таке.
За приписами ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 КПК України.
Умотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Ці вимоги закону місцевим судом виконані в повному обсязі.
Згідно з положеннями ст.2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до вимог ч.1 ст.337 КПК України судовий розгляд проводиться стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту та на підставі доказів, наданих суду сторонами кримінального провадження.
З огляду на те, що в апеляційній скарзі не оспорюється висновок про доведеність винуватості та кваліфікацію дій ОСОБА_7 , який винуватість визнав у повному обсязі, а висновок суду відповідає фактичним обставинам провадження і підтверджується наведеними у вироку доказами, то в даному випадку колегія суддів уважає можливим перевіряти вирок суду першої інстанції лише в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ч.1 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Порушень кримінального процесуального закону під час встановлення фактичних обставин вчинення кримінальних правопорушень, які могли б істотно вплинути на висновки суду першої інстанції про винуватість обвинуваченого та кваліфікацію його дій, колегією суддів апеляційного суду не встановлено.
Водночас дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави і суспільства.
Відповідно до ст.50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Зважаючи на це, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованих висновків щодо неможливості виправлення та перевиховання обвинуваченого ОСОБА_7 без його ізоляції від суспільства, що з урахуванням положень ч.2 ст.50 КК України є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, а також відповідає меті покарання.
Відповідно до п.3 ч.1, ч.2 ст.65 КК України, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню.
Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень ст.ст.66, 67 КК України.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер кримінальних правопорушень, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Визначаючи ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, суди повинні виходити з їх класифікації (ст.12 КК України), а також із особливостей конкретного кримінального правопорушення й обставин його вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі співучасників, якщо кримінальне правопорушення вчинено групою осіб, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо).
Судом першої інстанції під час призначення покарання враховано ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, які належать до тяжких, особу обвинуваченого ОСОБА_7 , який раніше не судимий, є учасником бойових дій, за місцем проходження служби характеризується негативно, але за місцем проживання характеризується позитивно.
Обвинувачений на обліку у лікарів нарколога та психолога не перебуває, переніс вибухову травму - струс головного мозку з розсіяною неврологічною симптоматикою з незначним порушенням функції тощо, але є придатним до військової служби, усвідомлював та усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними та, незважаючи на розлад адаптації, тривожно депресивної реакції, не потребує застосування примусових заходів медичного характеру.
Питання ж визначення придатності (непридатності) обвинуваченого до військової служби за результатами медичного обстеження є дискреційними повноваженнями військово-лікарської комісії, а тому суд не вправі перебирати на себе повноваження цього органу та здійснювати власну оцінку підставності прийняття певного висновку, оскільки суди не є спеціалізованими установами в медичній сфері, а оцінка підставності висновку ВЛК виходить за межі необхідного дослідження в контексті застосування норм матеріального права. Отже, суд у межах розгляду цього кримінального провадження не вправі давати власну оцінку на предмет наявності підстав для визнання обвинуваченого таким, що придатний (непридатний) до військової служби під час дії воєнного стану.
Наведений перелік обставин у ст.66 КК України, які пом'якшують покарання, не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не зазначені у цій статті.
Місцевий суд визнав обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого, його щире розкаяння.
Так, основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого кримінального правопорушення.
Як вбачається із матеріалів провадження ОСОБА_7 , як під час досудового розслідування, так і під час судового провадження у суді першої та апеляційної інстанції винуватість у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень визнав у повному обсязі, надавав послідовні логічні та достовірні показання, які не змінював протягом усього часу.
Тому колегія суддів вважає, що судом обґрунтовано визнано щире каяття обставиною, що пом'якшує покарання.
Будь-яких інших обставин, передбачених ст.66 КК України, судом першої та апеляційної інстанції не встановлено.
Однією з обов'язкових умов для застосування до винної особи положень ст.69 КК України є наявність декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання, а відтак судом першої інстанції правомірно не застосовано положення вказаної норми закону при призначенні ОСОБА_7 покарання.
Колегія суддів уважає, що посилання обвинуваченого ОСОБА_7 на наявність в його діях такої пом'якшуючої обставини як вчинення кримінального правопорушення внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, є очевидно надуманим та спростовується матеріалами провадження.
Також колегія суддів звертає увагу, що під час застосування ст.69 КК України слід встановити не лише наявність двох і більше пом'якшуючих обставин, а й обґрунтувати, яким чином такі обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Приписи ст.69 КК України про призначення винуватій особі більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, є спеціальними і застосовуються у виключних випадках.
Тобто, для застосування судом положень ст.69 КК України повинні бути встановлені виключні обставини, що істотно знижують ступінь тяжкості саме вчиненого кримінального правопорушення. У кожному випадку факт зниження ступеня тяжкості кримінального правопорушення повинен оцінюватися з урахуванням індивідуальних особливостей конкретного кримінального провадження.
Проте, в будь-якому разі встановлені обставини, що пом'якшують покарання, мають настільки істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винуватому навіть мінімального покарання в межах санкції статті було б явно недоцільним і несправедливим.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру.
Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема, ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правильно оцінено неможливість застосування у даному випадку положень ст.69 КК України, оскільки правові підстави для її застосування відсутні.
Окрім цього, судом першої інстанції належним чином умотивовано неможливість застосування положень ст.75 КК України при призначенні покарання обвинуваченому ОСОБА_7 .
Зокрема, приписами ст.75 КК України регламентовано звільнення від відбування покарання з випробуванням.
А саме, відповідно до ч.1 ст.75 КК України, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Колегія суддів уважає, що вирок суду першої інстанції містить достатні мотиви прийняття рішення про відмову у застосуванні ст.75 КК України.
Посилання сторони захисту та обвинуваченого на доцільність застосування ст.75 КК України не відповідає змісту ч.1 ст.75 КК України в редакції, чинній на дату вчинення інкримінованих правопорушень, оскільки така, за наявності відповідних підстав, може застосовуватись лише у випадках призначення покарання у виді позбавлення волі на строк лише не більше п'яти років.
За змістом ст.75 КК України рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість кримінальних правопорушень, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання.
Водночас, з огляду на положення ст.75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, зокрема, у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість кримінальних правопорушень, особу винного, але й інші обставини справи.
Судом першої інстанції правомірно оцінено неможливість застосування у даному випадку положень ст.75 КК України, оскільки правові підстави для її застосування відсутні, з чим погоджується колегія суддів апеляційного суду.
Таким чином, судом першої інстанції при призначенні покарання дотримані загальні засади його призначення, передбачені ст.65 КК України, і наведені ґрунтовні мотиви відмови застосування ст.75 КК України, що спростовує доводи в апеляційній скарзі про протилежне.
При цьому, суд повною мірою врахував період відсутності на військовій службі обвинуваченого, який понад місяць під час дії воєнного стану, знаходився за адресою власного проживання, не повідомляючи командування частини про своє місцезнаходження та причини самовільного залишення місця несення служби.
Оскільки покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинене кримінальне правопорушення, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових кримінальних правопорушень, як самим засудженим так і іншими особами, застосування ст.75 КК України при визначенні покарання за вчинення кримінальних правопорушень указаної категорії в теперішніх умовах є неприпустимим.
Тобто, звільнення осіб від відбування покарання з випробуванням фактично призводить до досягнення мети вчинених кримінальних правопорушень вказаної категорії, а саме остаточне ухилення від несення обов'язків військової служби, та спонукає (сприяє) вчиненню аналогічних кримінальних правопорушень іншими особами, оскільки останні після набрання вироком законної сили, підлягають звільненню з військової служби.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного (обвинуваченого, засудженого), а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів.
Відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовослужбовцями кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби під час дій військового стану (збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України) нівелює визначену статтями 50, 65 КК України мету призначення покарання та може призвести до збільшення рівня злочинності у військах, зниження рівня дисципліни та підриву боєготовності військових підрозділів, неспроможності забезпечення командуванням військових частин належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності та територіальної цілісності України, що призводить до порушення прав та інтересів суспільства в цілому та держави.
Колегія суддів переконана в тому, що застосування до військовослужбовців інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням за вчинення кримінальних правопорушень, пов'язаних з ухиленням від військової служби в умовах воєнного стану, не сприяє підтриманню належної боєздатності та рівня військової дисципліни Збройних сил України, попередженню нових кримінальних правопорушень як самим засудженим, так і іншими військовослужбовцями.
Судом першої інстанції також дотримано вимоги ст.70 КК України під час призначення остаточного покарання за сукупністю кримінальних правопорушень.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити суду першої інстанції ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, немає.
З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що вирок ухвалений відповідно до вимог ст.ст.373, 374 КПК України і приходить до висновку про залишення апеляційної скарги обвинуваченого ОСОБА_7 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.404, 405, 407, 418, 419, 426 КПК України, колегія суддів,
Вирок Ярмолинецького районного суду Хмельницької області від 09 березня 2023 року щодо ОСОБА_7 залишити без змін, а його апеляційну скаргу - без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.
Ухвала може бути оскаржена до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з моменту її проголошення.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3