Справа № 752/12563/22 Головуючий у суді І інстанції Машкевич К.В.
Провадження № 22-ц/824/4412/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
07 червня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів,
У вересні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , в якому просила стягнути з відповідача аліменти на утримання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму дитини відповідного віку, починаючи від дня пред'явлення позову і до досягнення дитиною повноліття.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що з 03 вересня 1999 року вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі, під час якого у них народився син - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Із грудня 2021 року вони перестали проживати в одній квартирі та вести спільне господарство, а рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року шлюб був розірваний.
З моменту народження і по теперішній час здоров'ям, розвитком, навчанням та становленням особистості сина, займається переважно вона, а відповідач із січня 2022 року не бере участі в утриманні спільної дитини, хоча син обрав майбутню професію лікаря та для здобуття відповідної освіти, завдяки її зусиллям, вступив до навчального закладу у м. Відень (Австрія).
Позивачка вказувала, що працює завідувачем Центру науково-педагогічних досліджень та удосконалення бізнес-освіти та підприємництва Інституту підготовки кадрів Державної служби зайнятості України, проте згідно з розпорядженням КМУ від 07 липня 2022 року № 569-р з 30 листопада 2022 року починається ліквідація установи.
Крім того, з червня 2014 року вона отримала інвалідність загального захворювання III групи безстроково, що суттєво зменшує її можливості у забезпеченні належного рівня утримання і навчання сина.
Відповідач у свою чергу має задовільний стан здоров'я та офіційно працевлаштований, працюючи на посаді директора в ТОВ «Грейт Плейнз Юкрейн» та має регулярний дохід, тому спроможний виконувати свої батьківські обов'язки по належному матеріальному забезпеченню спільної дитини у вигляді щомісячної сплати аліментів у частці від свого доходу.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 24 жовтня 2022 рокупозов задоволено.
Ухвалено стягувати щомісячно з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16 вересня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття.
Стягнуто з ОСОБА_1 992,40 грн судового збору на користь держави.
Допущено негайне виконання рішення про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачка має передбачене законом право на матеріальне утримання спільного неповнолітнього сина боку відповідача до досягнення ним повнолітнього віку, тому зважаючи на установлені обставини, які повинні враховуватися при визначенні розміру аліментів, відсутність заперечень відповідача щодо заявленого розміру утримання і не повідомлення ним обставин, які б унеможливлювали сплату аліментів, наявні підстави для задоволення позовних вимог щодо стягнення аліментів у розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходу) відповідача.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Видюка Д.В. просить зазначене судове рішення скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин норми частини третьої статті 181 СК України, адже позивачка не надала доказів, що дитина проживає разом з нею, натомість зазначила, що син навчається у м. Відень (Австрія). Спільний син сторін з 05 вересня 2022 року зареєстрований за місцем навчання і саме батько займався влаштуванням дитини до навчального закладу та поселенням в гуртожиток у м. Відень, про що свідчать реєстраційний формуляр та заява про відповідальність та звільнення від обов'язків нагляду. Відтак, у суду не було підстав для присудження на користь позивачки аліментів, так як дитина фактично з нею не проживає. Крім того, відповідач постійно перераховував кошти на рахунок сина для його особистих потреб та оплату навчання, що підтверджується відповідними квитанціями, доданими до відзиву на позовну заяву, який не був вчасно поданий до суду з поважних причин, а саме внаслідок проходження відповідачем військової служби у складі Збройних Сил України та ракетних ударів по м. Києву на початку жовтня 2022 року.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки - адвокат Кучер Я.Г. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, посилаючись при цьому на те, що під час розірвання шлюбу сторони дійшли згоди, що їх неповнолітній син буде проживати разом з матір'ю, а в силу вимог частини першої статті 193 СК України подальше влаштування дитини навчального закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина. Отже, сам факт навчання і проживання дитини за кордоном не припиняє обов'язку відповідача утримувати свого неповнолітнього сина, тому позивачка і звернулася до суду в інтересах дитини про стягнення аліментів. Відповідач особисто не займався оформленням документів щодо навчання та влаштування сина в гуртожиток у м. Відень, оскільки це виконував ФОП ОСОБА_4 , з яким було укладено договір про надання послуг від 13 вересня 2021 року, а відповідач є військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 , тому його виїзд за кордон є обмеженим в умовах воєнного стану.
Під час підготовки справи до апеляційного розгляду до апеляційного суду надійшло клопотання представника позивачки - адвоката Кучер Я.Г. про витребування доказів, а саме інформації у військової частини НОМЕР_1 щодо ОСОБА_1 , зокрема, порядку проходження ним військової служби та перебування на лікуванні у медичних закладах.
Згідно із частиною першою статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (частина друга статті 83 ЦПК України).
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» № 5 від 12 червня 2009 року, докази, які збираються або подаються сторонами (показання свідків, письмові чи речові докази), повинні стосуватися суті спору (предмета та підстави позову). Тому, вирішуючи, наприклад, питання про виклик свідків, в усіх випадках слід вимагати від сторін пояснення, які саме обставини можуть бути підтверджені ними. Це ж стосується й вирішення питання про витребування інших доказів (письмових, речових). Докази, які не стосуються справи й предмета доказування, або одержані з порушенням порядку, встановленого законом, або якими не можуть бути підтверджені певні обставини справи, судом не повинні прийматися.
Згідно із частиною третьою статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Враховуючи обставини даної справи та аргументацію апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає правових підстав для витребування у військової частини НОМЕР_1 інформації щодо відповідача та порядку проходження ним військової служби і перебування на лікуванні у медичних закладах, оскільки такі докази не стосуються предмету доказування під час апеляційного перегляду рішення суду, а їх дослідження не є необхідним для правильного вирішення спору.
При цьому матеріалами справи не підтверджено, що клопотання про витребування доказів порушувалося в суді першої інстанції і представником позивачки не наведено обґрунтування поважності причин неподання такого клопотання у встановлений законом строк.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника позивачки - адвоката Кучер Я.Г. про витребування доказів у цій справі.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
Згідно із частиною першою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною першою статті 7 ЦПК України встановлено, що розгляд справ у судах проводиться усно і відкрито, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Такий випадок передбачено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, згідно з якою розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї,колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що 03 вересня 1999 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, під час якого у них народилась дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року у справі № 752/3605/22 шлюб між сторони був розірваний з ініціативи ОСОБА_1 .
З матеріалів справи вбачається, що після припинення шлюбних відносин сторін дитина залишилася проживати разом з матір'ю, яка має статус інваліда загального захворювання III групи безстроково.
Також встановлено, що неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи з вересня 2022 року навчається у Медичному університеті м. Відень (Австрія) та на період навчання проживає у гуртожитку.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отримувати необхідний і достатній розмір аліментів - це безумовне право, визначене законом, яке захищається в судовому порядку.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789XII (78912) та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Згідно із статтею 18 Конвенції про права дитини батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Предметом їх основного піклування є найкращі інтереси дитини. Обов'язок виховувати та розвивати дитину найважливіший обов'язок матері і батька.
У частині першій статті 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У § 54 рішення Європейського суду з прав людини від 7 грудня 2006 року № 31111/04 у справі «Хант проти України» зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Олссон проти Швеції» (№ 2) від 27 листопада 1992 року, № 250, ст. 35-36, § 90) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 6 СК України).
Приписами статті 141 СК України визначено, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Обов'язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов'язків (частина друга статті 51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві, зокрема статтею 180 СК України на батьків покладено обов'язок по утриманню дитини до досягнення нею повноліття.
Відповідно до статей 150, 180 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, матеріально утримувати дитину до повноліття.
У відповідності до роз'яснень, наданих у пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», за відсутності домовленості між батьками про сплату аліментів на дитину той із них, з ким вона проживає, вправі звернутися до суду з відповідним позовом.
Отже, правова природа аліментів у розумінні глави 15 СК України є такою, що, з одного боку, вони є правом, а з іншого обов'язком, і надаються тим із батьків, хто проживає окремо від дитини, на її утримання тому з батьків, з ким проживає дитина.
Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частини перша, друга статті 181 СК України).
Відповідно до положень статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати (частини третя статті 182 СК України).
Згідно із частиною першою статті 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
З аналізу наведених правових норм, можна дійти висновку, що відповідач зобов'язаний утримувати спільну з позивачем дитину і створювати необхідні передумови для розвитку і забезпечення організації її життя нарівні з позивачем.
Суд першої інстанції, встановивши, що у сторін є неповнолітній син, який після припинення шлюбних відносин батьків проживав з позивачем, а після вступу до вищого навчального закладу проживає в гуртожитку та фактично знаходиться на утриманні матері, тоді як відповідно до вимог сімейного законодавства дитина має право на отримання матеріальної допомоги з боку обох батьків, а відповідач є особою працездатного віку, яка має як регулярний дохід, з урахуванням стану здоров'я і матеріального становища дитини та її батьків, дійшов обґрунтованого висновку щодо необхідності покладення на відповідача аліментного зобов'язання у вигляді щомісячної сплати аліментів у розмірі 1/4 частки з усіх видів його заробітку (доходу) на утримання своєї дитини на користь позивача, що відповідатиме інтересам сина, сприятиме його нормальному розвитку та не поставить його батька у скрутне матеріальне становище.
На спростування зроблених судом висновків відповідач не навів в апеляційній скарзі переконливих доводів, які б були підтвердженні письмовими доказами, про неможливість сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі, зокрема, матеріали справи не містять відомостей щодо незадовільного стану йогоздоров'я, щомісячного доходу за основним місцем роботи (проходження військової служби) або скрутного матеріального становища, наявності у нього утриманців або інших обставин, що мають істотне значення для визначення розміру стягуваних аліментів, відтак він спроможний надати матеріальну допомогу дитині на належному рівні.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Видюка Д.В. посилався на те, що суд першої інстанції неправильно застосував норми частини третьої статті 181 СК України, оскільки з 05 вересня 2022 року спільний син зареєстрований за місцем навчання і проживає у м. Відень (Австрія), а позивачка звернулася до суду з позовом лише 16 вересня 2022 року, тому вона не має права на отримання аліментів на утримання дитини, яка фактично з нею не проживає.
Згідно із вимогами статті 8 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
За частиною третьою статті 181 СК Україниза рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).
У частині першій статті 10 СК Українизазначено, що якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).
Частинами першою, другою статті 193 СК України передбачено, що влаштування дитини до закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням. Якщо батьки не беруть участі в утриманні дитини, влаштованої до державного або комунального закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу, аліменти на дитину можуть бути стягнуті з них на загальних підставах.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», відповідно до статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, і своїх повнолітніх дочку, сина. При вирішенні спору про стягнення аліментів на неповнолітню дитину судам необхідно враховувати, що укладення нею шлюбу не припиняє передбаченого законом обов'язку утримувати її до досягнення повноліття, а утримання дитини, на яку стягуються аліменти, у державному чи комунальному закладі охорони здоров'я, навчальному або іншому дитячому закладі - стягнення аліментів на користь того з батьків, з яким до цього проживала дитина, якщо він витрачає їх за цільовим призначенням.
Відповідно до частин першої, другої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім'я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.
За змістом статті 179 СК України аліменти можуть виплачуватися на ім'я батьків або інших законних представників дитини, які розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.
Під цільовим призначенням при цьому потрібно розуміти витрати спрямовані на забезпечення потреб та інтересів дитини, зокрема потреби у харчуванні, лікуванні, одязі, гігієні, забезпечення речами, необхідними для розвитку і виховання дитини, реалізації її здібностей.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі статтями 76, 81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як вбачається з матеріалів справи, у позовній заяві про розірвання шлюбу, яка була пред'явлена до суду у лютому 2022 року, ОСОБА_1 зазначав, що сторони дійшли згоди, що спільна дитина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , буде проживати разом з матір'ю ОСОБА_2 .
Шлюб між сторонами розірваний в судовому порядку 03 серпня 2022 року, а з позовом про стягнення аліментів позивачка звернулася засобами поштового зв'язку 16 вересня 2022 року.
Тобто, на час пред'явлення даного позову ОСОБА_2 , між нею та відповідачем існувала домовленість, що їх спільний син проживає з матір'ю.
Самі по собі обставини того, що дитина сторін з вересня 2022 року навчається і проживає за межами України не звільняє відповідача від обов'язку утримувати свого сина - у даному випадку до досягнення ним повноліття, яке настало ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Слід також зазначити, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами того, що він матеріально підтримував сина після розірвання шлюбу з позивачкою і що отримані нею кошти на дитину витрачалися не за цільовим призначенням.
Колегія суддів відмічає, що як відповідач, так і позивач зобов'язанні в однаковій мірі та у відповідності до вимог чинного сімейного законодавства утримувати свою дитину, відчувати відповідальність за неї, забезпечувати їй гарні умови для проживання та виховання, у тому числі забезпечувати матеріально.
Стягнення аліментів має ціль - найбільш повно захищати інтереси дитини, забезпечити їй не тільки необхідні кошти для існування, але і зберегти по можливості той рівень життя, який дитина мала при сумісному проживанні з обома батьками.
Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахувавши обставини, визначені статтями 181, 182 СК України, суд першої інстанції дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для щомісячного стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 16 вересня 2022 року і до досягнення дитиною повноліття, оскільки на відповідача як на батька дитини покладено однаковий з позивачем обов'язок щодо утримання і матеріального забезпечення своєї дитини, яка за їх домовленістю до досягнення повноліття проживала разом із матір'ю.
Присудження такого матеріального утримання, яке фактично буде відбуватися протягом двох місяців, на переконання колегії суддів, є розумним і пропорційним з огляду на встановлені обставини справи, зміст позовних вимог та заперечення проти них, перш за все це відповідатиме інтересам дитини, які переважають над інтересами батьків, та принципу рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини, а також є необхідним для забезпечення гармонійного розвитку дитини та її реальних потреб, тоді як доказів того, що відповідач немає об'єктивної можливості надавати матеріальну допомогу на такому рівні матеріали справи не містять та під час перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку на ці обставини останній не посилався.
З урахуванням вищенаведеного, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною відповідача спірних правовідносин та положень чинного сімейного законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідача.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачем судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Зважаючи на положення частини третьої статті 389 ЦПК України, судові рішення у малозначних справах касаційному оскарженню не підлягають, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 24 жовтня 2022 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Судді: С.А. Голуб
Т.О. Писана
Д.О. Таргоній