13 червня 2023 року
м. Київ
справа № 400/4162/20
адміністративне провадження № К/990/20441/23
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Мартинюк Н.М., перевіривши касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 400/4162/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Миколаївської обласної прокуратури, Кадрової комісії №5 офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач 1), Миколаївської обласної прокуратури (далі - відповідач 2), Кадрової комісії №5 Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач 3), в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії № 5 Офісу Генерального прокурора "Про неуспішне проходження прокурором атестації" від 9 липня 2020 року №5;
- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов'язків прокурора Миколаївської області Фальченка Д.В. від 19 серпня 2020 року №793к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора другого відділу управління нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування та розшукових дій територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Миколаєві прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 31 серпня 2020 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді в Миколаївській обласній прокуратурі на рівнозначній посаді, яку він обіймав в прокуратурі Миколаївської області станом на день звільнення 31 серпня 2020 року;
- стягнути з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2020 року по день поновлення на посаді та понесені судові витрати.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року адміністративний позов задоволено:
- визнано протиправним та скасовано рішення кадрової комісії №5 Офісу Генерального прокурора "Про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації" від 9 липня 2020 року №5;
- визнано протиправним та скасовано наказ виконувача обов'язків прокурора Миколаївської області Фальченка Д.В. від 19 серпня 2020 року №793к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора другого відділу управління нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування та розшукових дій територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Миколаєві прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 31 серпня 2020 року;
- поновлено ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді прокурора другого відділу управління нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування та розшукових дій територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Миколаєві прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 1 вересня 2020 року;
- стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток, без утримання податків та обов'язкових зборів, за час вимушеного прогулу за один місяць з 1 вересня 2020 року до 30 вересня 2020 року в сумі: 22 868,12 грн;
- стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток, без утримання податків та обов'язкових зборів, за час вимушеного прогулу з 1 жовтня 2020 року до 28 квітня 2021року в сумі: 150 721,70 грн.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді - змінено та викладено абзац 4 його резолютивної частини в наступній редакції: "Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора другого відділу управління нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування та розшукових дій територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Миколаєві прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 1 вересня 2020 року".
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року залишено без змін.
Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, Миколаївська обласна прокуратура вчетверте звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її засобами поштового зв'язку 30 травня 2023 року.
У своїй касаційній скарзі скаржник просить рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 400/4162/20 скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Предметом спору у цій справі є правомірність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурора.
З 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 "Касаційне провадження", зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, відповідно до частини першої статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
За правилами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Вимоги до форми та змісту касаційної скарги встановлено статтею 330 КАС України, відповідно до пункту 4 частини другої якої у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У касаційній скарзі відповідачем зазначено, що вона подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Разом з тим, Судом установлено, що відповідач уже подавав касаційні скарги з визначенням підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 КАС України, які ухвалами Верховного Суду від 10 квітня 2023 року (К/990/10937/23), від 1 травня 2023 року (К/990/13869/23), від 25 травня 2023 року (К/990/16614/23) повернуті особі, яка її подала, на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України та надано вичерпні роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Обґрунтовуючи посилання на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України скаржник зазначає, що підставою касаційного оскарження є неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду:
- від 24 березня 2023 року у справі №640/1306/20, від 4 серпня 2022 року у справі №160/12019/20, від 3 листопада 2022 року у справі №280/9730/20, від 15 листопада 2022 року у справі №140/3147/21, від 29 листопада 2022 року у справі №640/33311/20;
- від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, №804/958/16, від 23 грудня 2020 року у справі №813/7911/14, від 9 грудня 2020 року у справі №826/18134/14, від 19 листопада 2020 року у справі №826/14554/18, від 7 липня 2020 року у справі №811/952/15, від 19 травня 2020 року у справі №9901/226/19, від 15 квітня 2020 року у справі №826/5596/17, від 22 жовтня 2019 року у справі №816/584/17, від 12 вересня 2019 року у справі №821/3736/15-а, від 9 жовтня 2019 року у справі №П/811/1672/15, від 22 травня 2018 року у справі №П/9901/101/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16 щодо застосування статті 235 КЗпП України;
- від 26 листопада 2021 року у справі № 640/1846/20 та від 27 січня 2022 року у справі № 520/9891/20 щодо застосування пунктів 12, 15, 17 розділу ІІ Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19 вересня 2019 року №113-ІХ (далі - Закон №113-ІХ), пунктів 9, 12, 13 Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221 (далі - Порядок № 221).
Водночас, суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов'язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)].
При цьому, обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінку судами їх сукупності не можна вважати подібністю правовідносин.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду на яку посилається скаржник у касаційній скарзі як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
Так у справі № 640/1306/20 причинами для прийняття рішення про непроходження позивачем атестації стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної етики та доброчесності. При цьому, такі висновки обґрунтовувалися сумнівами щодо відповідності позивачем критерію професійної етики через неодноразове притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, зокрема, двічі за втрату службового посвідчення, та обставини повторної втрати посвідчення у грудні 2018 році, затримання працівниками поліції ОСОБА_3 за стрільбу з вогнепальної зброї в межах населеного пункту, за що постановою Кагарлицького районного суду Київської області від 14.08.2019 останнього було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 174 КУпАП, суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку рішенню Комісії, дійшов висновку про його обґрунтованість.
У справі №160/12019/20 причинами для прийняття рішення про не проходження позивачем атестації стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, які, у свою чергу, обґрунтовуються сумнівами щодо відповідності ОСОБА_4 вимогам професійної етики та доброчесності у зв'язку з тим, що останнім спільно з контрагентом свідомо штучно занизив в деклараціях відомості про вартість квартири у м. Дніпро площею 99 м.кв. та протягом 2017-2020 років приховував від громадянського суспільства та НАЗК свої статки; внаслідок штучного заниження вартості об'єкта дарування спричинив недонадходження у бюджет державного мита на значну суму - 21206,10 грн; дії позивача у 2014 році під час затримання активістів та безпосередньої участі в обранні їм неспівмірного обставинам запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, визнані в подальшому незаконними, свідчать про недостатню професійну компетентність прокурора.
У справі №280/9730/20 підставою для висновку Кадрової комісії в частині невідповідності позивача вимогам професійної етики слугував виявлений комісією факт дорожньо-транспортної пригоди за участю позивача, яка відбулася у 2016 році. За вказаним фактом наказом №158к від 30 травня 2016 року до ОСОБА_5 застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді догани. Також комісія з'ясувала, що за фактом події ДТП було порушено кримінальне провадження за №12016080330000145, яке в послідуючому (20.03.2016 року) було закрито, у зв'язку з відсутністю в діях особи складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 286 КК України. Після направлення матеріалів провадження для вирішення питання щодо адміністративної відповідальності (справа №325/874/16-п) постановою Приазовського районного суду Запорізької області ОСОБА_5 визнано винним у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП. Провадження закрито на підставі сплину строків давності притягнення до адміністративної відповідальності. Обґрунтовані сумніви комісії ґрунтувалися на тому, що у своїх поясненнях прокурор ухилявся від надання відповідей щодо вищевказаних обставин. Так, з наданих прокурором відповідей комісія дійшла висновку, що останнім фактично було приховано отримання тілесних ушкоджень від вогнепального поранення в межах конфлікту, що стався внаслідок вказаної вище події ДТП, а також не надано переконливої відповіді щодо не проходження останнім медичного огляду на стан сп'яніння у медичному закладі. До пояснень прокурора щодо небажання ескалації конфлікту через зайняття останнім відповідної посади у прокуратурі та примирення із іншими учасниками ДТП, комісія поставилася критично та дійшла висновку про їх непереконлевість.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд у справі №140/3147/21 керувався тим, що рішенням комісії виявлено обставини (явні ознаки алкогольного сп'яніння та відмова від проходження огляду на стан алкогольного сп'яніння, як за місцем зупинки транспортного засобу, так і в закладі охорони здоров'я), що свідчать про невідповідність поведінки прокурора високим стандартам та цінностям професійної етики, як концептуального положення, що визначає основні принципи, моральні норми та правила, якими повинні керуватися прокурори при виконанні своїх службових обов'язків та поза службою.
У справі №640/33311/20 причинами для прийняття рішення про не проходження позивачем атестації стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, які, у свою чергу, обґрунтовувалися тим, що в ході проведення атестації встановлено, що позивачем під час здійснення нагляду за досудовим розслідуванням у формі процесуального керівництва, при підтриманні публічного обвинувачення в суді допущено неналежне виконання службових обов'язків, що призвело до ухвалення вироків у кримінальних провадженнях про корупційні злочини із застосування статті 75 КК України всупереч вимог Закону (провадження №№ 1206100080003419, № 1201610008006443 та № 12015100080012153). Прокурором в порушення вимог Інструкції про порядок обліку кримінальних та адміністративних корупційних правопорушень від 22.04.2013 року, відповідні статистичні картки про корупційні правопорушення не складались та не подавались, внаслідок чого випадок безпідставного застосування статті 75 КК України не відображено у статистичних звітах форми 1-КОР. Також, в порушення пункту 23.2. наказу Генерального прокурора України від 19.12.2012 року № 4гн "Про організацію діяльності прокурорів у кримінальному провадженні" (діючий на той час) довідку щодо розгляду кримінального провадження до відповідного підрозділу прокуратури м. Києва не скерувала, що позбавило прокуратуру м. Києва можливості оскаржити вказане судове рішення у встановленому порядку. При цьому, законодавець позбавив суд права звільняти осіб, винних у вчиненні кримінальних злочинів, від відбування покарання з випробуванням на підставі статті 75 КК України.
У постанові від 26 листопада 2021 року у справі №640/1846/20, де предметом дослідження було питання отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю діючими працівниками органів прокуратури, Верховний Суд дійшов висновку, що намір прокурора отримати свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, перебуваючи на посаді прокурора, є завідомо нелегітимним, оскільки прогнозовано призводить до виникнення обставин несумісності. Дії позивача, пов'язані з отриманням свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, не відповідають вимогам Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VII (далі - Закон №1697-VII), Закону №5076-VI, Закону України «Про запобігання корупції», Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів.
Натомість у цій справі, надаючи оцінку рішенню кадрової комісії № 5 щодо наявності обґрунтованих сумнівів відповідності позивача вимогам професійної етики, суди попередніх інстанцій з посиланням на постанову Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі №440/5138/20 виходили з того, що сам факт наявності у позивача зупиненого свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю не був підставою для визнання його таким, що не відповідає вимогам професійної етики та доброчесності. Навпаки, у спірному рішенні кадрової комісії з цього приводу чітко зазначено, що факт отримання позивачем адвокатського свідоцтва не суперечить чинному законодавству України, проте увагу комісії привернув саме спосіб отримання такого права, невідповідність дій особи в частині дотримання встановленої законодавчо процедури набуття такого права. У той же час, суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що, зокрема, визначення рівня фахової підготовленості осіб, які виявили намір отримати право на заняття адвокатською діяльністю, організація та проведення кваліфікаційних іспитів, прийняття рішення стосовно видачі свідоцтва про складення кваліфікаційного іспиту належить до виключних повноважень Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, а оцінка результатів «стажування» та висновок відносно можливості здійснення особою адвокатської діяльності самостійно приймається виключно за рішенням Ради адвокатів регіону, та, як наслідок, виходить за межі повноважень Кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора.
З огляду на наведене, обставини справи, та, відповідно, спірні правовідносини у справах, зазначених скаржником не є подібними до обставин цієї справи, а висновки Суду у цій справі зроблені виходячи з конкретних, встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, та ґрунтуються на їх аналізі та оцінці у межах конкретних правовідносин сторін, а відтак правові позиції викладені Верховним Судом у постанові не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Суд звертає увагу на те, що різниця у встановлених обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об'єктивно впливає на умови застосування правових норм, а тому сам факт наявності судового рішення, яким у задоволенні позовних вимог у цій категорії спорів було відмовлено, не свідчить про неправильне застосування судами норм права у цій справі.
Щодо посилання на висновки Верховного Суду стосовно застосування статті 235 КЗпП, то необхідно звернути увагу, що питання поновлення незаконно звільненого працівника на попередній роботі та стягнення середнього заробітку вирішується за наслідком задоволення основних позовних вимог про визнання протиправним рішення роботодавця щодо звільнення працівника з посади.
Суд відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування статті 235 КЗпП України, викладених у справах №640/18679/18, №804/958/16, від 23 грудня 2020 року у справі №813/7911/14, від 9 грудня 2020 року у справі №826/18134/14, від 19 листопада 2020 року у справі №826/14554/18, від 7 липня 2020 року у справі №811/952/15, від 19 травня 2020 року у справі №9901/226/19, від 15 квітня 2020 року у справі №826/5596/17, від 22 жовтня 2019 року у справі №816/584/17, від 12 вересня 2019 року у справі №821/3736/15-а, від 9 жовтня 2019 року у справі №П/811/1672/15, від 22 травня 2018 року у справі №П/9901/101/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16 щодо застосування статті 235 КЗпП України, оскільки такі висновки стосуються інших фактичних обставин справи.
Верховний Суд зауважує, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов'язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній.
Отже, фактично, обґрунтування пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України зводиться до незгоди із наданою судами правовою оцінкою встановленим обставинам у взаємозв'язку із наявними в матеріалах справи доказами, що не є тотожним застосуванню норм права без урахування висновків Верховного Суду.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Відтак, зазначене свідчить, що скаржник формально підійшов до питання належного оформлення касаційної скарги, зокрема, в частині зазначення підстав касаційного оскарження судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з урахуванням вимог частини четвертої статті 328 КАС України. Аргументи касаційної скарги зводяться до викладення обставин справи, цитування нормативно правових актів, зазначення, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права, що не є належним правовим обґрунтуванням підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України.
Враховуючи межі перегляду судом касаційної інстанції, визначені статтею 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 8 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Отже, касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури належить повернути як таку, що не містить підстав, визначених частиною четвертою статті 328 КАС України, для касаційного оскарження рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 400/4162/20.
Окрім іншого, у касаційній скарзі скаржник просить поновити строк на касаційне оскарження та зупинити виконання оскаржуваних судових рішень. Проте, оскільки Суд встановив, що касаційну скаргу належить повернути у зв'язку з тим, що скаржник не виклав передбачених КАС України підстав для касаційного оскарження, то клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження та зупинення виконання оскаржуваних судових рішень Суд не вирішує.
На підставі наведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332, 359 КАС України, Верховний Суд,
Касаційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2021 року та постанову П'ятого апеляційного адміністративного суду від 22 лютого 2023 року у справі № 400/4162/20 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Миколаївської обласної прокуратури, Кадрової комісії №5 Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення - повернути особі, яка її подала.
Копію цієї ухвали надіслати учасникам справи у порядку, визначеному статтею 251 КАС України.
Роз'яснити скаржнику, що повернення касаційної скарги не позбавляє його права повторного звернення до Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і не може бути оскаржена.
………………………….
Н.М. Мартинюк,
Суддя Верховного Суду