Номер провадження: 22-ц/813/2707/23
Справа № 947/10046/21
Головуючий у першій інстанції Бескровний Я. В.
Доповідач Князюк О. В.
08.06.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого Князюка О. В.,
суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А.П.,
за участю секретаря - Дерезюк В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.12.2021 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення з будинку,-
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до Київського районного суду м. Одеси з даним позовом у якому просили суд виселити ОСОБА_3 та його дружину ОСОБА_4 з будинку АДРЕСА_1 .
Позов вмотивовано тим, що відповідачі систематично порушують правила співжиття, роблять неможливим проживання разом у одному будинку, який належить на праві власності ОСОБА_2 , а тому посилаючись на норми ст.ст. 387,391 ЦК України та 116 і 157 ЖК УРСР просили позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21.12.2021 року у задоволенні позову відмовлено.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вищевказаним рішенням суду 24.01.2022 року засобами поштового зв'язку "Укрпошта" ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, де їз посиланням на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права ставиться питання про його скасування з подальшим ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, що подала апеляційну скаргу
Обгрунтовуючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що судом першої інстанції не було надано належної оцінки фактичним обставинам справи.
Наголошує, що відповідачі вчиняють цькування та залякування позивача та він не може належним чином володіти, користуватись та розпоряджатись власним будинком.
В теперішній час ОСОБА_2 через дії відповідачів не може та вже не бажає повертатись в свій будинок.
Наголошує, що висновки суду про те, що відповідачі не обмежували ОСОБА_2 , у їжі, не залякували та не цькували не відповідає обставинам справи.
Вказує, що суд першої інстанції повинен був критично оцінити покази свідків, оскільки вони не знали, що реально відбувалося у будинку по відношенню до ОСОБА_2 .
Також зазначає, що судом першої інстанції повністю проігноровано право ОСОБА_1 на проживання та перебування в будинку.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
16 листопада 2021 року на адресу Одеського апеляційного суду від ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого просив рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
При цьому посилаючись на те, що доводи апеляційної скарги є безглуздими та необгрунтованими.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.03.2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.12.2021 року було залишено без руху, повідомлено апелянта про необхідність виправити недоліки апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали суду. Роз'яснено апелянту, що у разі невиконання ухвали суду в зазначений строк, суддею буде прийняте процесуальне рішення передбачене ст. 357 ЦПК України.
04 травня 2022 року ОСОБА_1 подала заяву, якою усунуто недоліки зазначені у вище вказаній ухвалі.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 16.05.2022 року провадження по цивільній справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.12.2021 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення з будинку було відкрито.
Ухвалою від 16.05.2022 року вказану цивільну справу було призначено до розгляду.
Сторони в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, заяв та клопотань до суду не надавали, причини неявки не повідомили.
Апеляційний суд розглядає цивільні справи, які не віднесені до справ, зазначених у ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦПК України, у відсутності учасників справи та осіб, які не залучалися до участі у справі судом першої інстанції, за наявності відомостей про їх повідомлення про дату, час і місце розгляду справи. У разі відсутності таких даних, а також у разі подання заяви (заяв) про бажання прийняти участь у справі особисто, суд відкладає судове засідання на іншу дату.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у її якнайшвидшому розгляді, усвідомленість учасників справи про розгляд справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, наявності у справі достатніх матеріалів для її розгляду по суті, колегія суддів ухвалила заяву розглянути за зазначеною явкою учасників справи.
Встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини.
Судом встановлено, що власником будинку АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_2 . Позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_2 , а відповідач ОСОБА_3 є сином ОСОБА_1 та онуком ОСОБА_2 . Відповідач ОСОБА_4 є дружиною ОСОБА_3 .
Позивач ОСОБА_1 зареєстрована у зазначеному будинку з 1986 року, відповідач ОСОБА_3 - з 2006 року.
На час спору у вказаному будинку фактично проживають відповідачі, позивачі мешкають за іншою адресою.
Мотивувальна частина
Застосовані норми права та висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
Згідно із ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За правилами, передбаченими п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачами не надано належних та допустимих доказів того, що відповідачі систематично порушують правила ч.1 ст.116 ЖК УРСР та порушують чи обмежують права позивачів на володіння та користування будинком, з враховуванням положення ст. 47 Конституції України і ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тому законні підстави для застосування до відповідачів такого заходу впливу, як виселення, з підстав передбачених статтею 116 ЖК України відсутні.
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Частинами 4 та 5 ст. 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Згідно із ч. ч. 1 та 2 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЖК УРСР якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.17 постанови від 12 квітня 1985 року №2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» При вирішенні справ про виселення на підставі ст. 116 ЖК осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Маються на увазі, зокрема, заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача (незалежно від прямих вказівок з приводу можливого виселення).
Предмет позову кореспондує зі способами захисту права, а саме заходами, передбаченими законом з метою припинення порушення суб'єктивних цивільних прав та (або) усунення наслідків такого порушення. Обрання позивачем способу захисту свого цивільного права шляхом виселення відповідачів, які чинять порушення правил користування жилим приміщенням не відповідає вимогам ст. 47 Конституції України, а також положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналіз практики Європейського суду з прав людини свідчить, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (пункти 42, 43). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (пункт 44 та рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції», заява № 27013/07, п.п.148, 155).
При вирішенні спорів про виселення особи з житла суди мають враховувати принцип пропорційності, передбачений ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Виселення особи можливе лише при існуванні нагальної суспільної необхідності для застосування такого обмеження та за умови, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом і переслідує легітимну мету.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 12.09.2018 року у справі №320/1941/16-ц (касаційне провадження №61-23929св18).
Судом встановлено, що власником будинку АДРЕСА_1 є позивач ОСОБА_2 .. Позивач ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_2 , а відповідач ОСОБА_3 є сином ОСОБА_1 та онуком ОСОБА_2 . Відповідач ОСОБА_4 є дружиною ОСОБА_3 .
Позивач ОСОБА_1 зареєстрована у зазначеному будинку з 1986 року, відповідач ОСОБА_3 - з 2006 року.
На час спору у вказаному будинку фактично проживають відповідачі, позивачі мешкають за іншою адресою.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.
Частиною першою статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).
Згідно із ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Частиною 1 ст. 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивач ОСОБА_1 навесні 2021 р. звернулася до органів поліції з заявою щодо вжиття заходів відносно його сина ОСОБА_3 стосовно вчинення ним насильства у сім'ї. За результатами розгляду її заяви ОСОБА_1 було визнано постраждалою особою, а відповідача ОСОБА_3 10.03.2021 р. було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.173-2 КУпАП за вчинення насильства психологічного характеру щодо матері, яке відбулося в будинку АДРЕСА_1 , винесено терміновий заборонний припис.
Доказів щодо вжиття попередження і громадського впливу, які б підтверджували систематичні порушення правил співжиття, матеріали справи не містять.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку на підставі ст. 157, ч. 1 ст. 116 ЖК України.
Підсумовуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, а тому є такими, що не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги висновок районного суду, не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б дійсно ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини, внаслідок чого не можуть бути достатньою обставиною для скасування або зміни рішення суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Інші доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм матеріального та процесуального права зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права та не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до законодавства, та на законність судового рішення.
За таких обставин, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального права в зв'язку з чим, апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 21.12.2021 року по цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_2 та ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення з будинку- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 09 червня 2023 року.
Головуючий: О. В. Князюк
Судді: О.М. Таварткіладзе
А. П. Заїкін