Справа № 2018/2-415/11
н/п 6/953/24/23
"22" травня 2023 р. Київський районний суд м. Харкова у складі:
судді - Єфіменко Н.В.,
за участю секретаря - Лущан В.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі № 2018/2-415/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, -
встановив:
21.02.2022 р. ОСОБА_1 (далі: заявник) звернулась до Київського районного суду м. Харкова з заявою, в якій просить суд визнати виконавчий лист, виданий 30.01.2013 у справі № 2/2018/117/2012 про стягнення з неї на користь ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» 483 459, 77 грн., таким, що не підлягає виконанню.
Заявник посилався на те, що право вимоги за кредитним договором № 731/08 від 24.04.2008 р. перейшло до фізичної особи ОСОБА_2 , яка у подальшому, як новий іпотекодержатель за вказаним Іпотечним договором, керуючись до ст. 37 Закону України "Про іпотеку", набула права власності на предмет іпотеки. Таким чином, вона, відповідно до ст. 36 Закону України "Про іпотеку" врегулювала вимоги щодо виконання боржником основного зобов'язання в позасудовому порядку. Відтак, підстави для стягнення заборгованості за кредитними договорами після звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні, а виконавчий лист не підлягає виконанню.
До судового засідання, належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду, учасники справи не з'явились.
16.05.2023 р. до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності заявника та його представника.
25.05.2023 р. ОСОБА_2 подано клопотання про відкладення судового засідання.
Розглянувши клопотання ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, враховуючи строк розгляду справ даної категорії, неодноразове відкладення розгляду справи, приписи ч. 3 ст. 432 ЦПК України, суд дійшов висновку про відмову в його задоволенні.
Згідно з ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Судом встановлені наступні факти та відповідні ним правовідносини:
18.07.2012 рішенням Київського районного суду м. Харкова з заявника на користь ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором №731/08 від 24.04.2008 року в загальному розмірі 483 459, 77 грн. та витрати по сплаті судового збору в сумі 1 820, 00 грн.
22.12.2012 рішення набрало законної сили.
30.01.2013 виданий виконавчий лист.
08.01.2014 державним виконавцем Київського відділу державної виконавчої служби Харківського міського управління юстиції, відкрито виконавче провадження № 41430860 з виконання виконавчого листа, виданого 30.01.2013 Київським районним судом м. Харкова про стягнення з заявника на користь ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» заборгованість за кредитним договором №731/08 від 24.04.2008 року в загальному розмірі 483 459, 77 грн.
13.05.2014 ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» направив заявнику вимогу-претензію, з якої вбачається, що в якості забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором
№731/08 від 24.04.2008 року в загальному розмірі 483 459, 77 грн.
13.05.2014 ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» направив заявнику вимогу-претензію, з якої вбачається, що в якості забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором № 731/08 від 24.04.2008 між Банком та ОСОБА_3 24.04.2008 р. укладено Іпотечний договір, предметом іпотечного договору є квартира АДРЕСА_1 .
11.01.2018 р. між ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» та ОСОБА_2 укладено Договір про відступлення прав вимоги за іпотечним договором, посвідченим 24.04.2008 р. приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за зареєстрованим № 1466, за яким Банк відступив ОСОБА_2 належні банку права вимоги до іпотекодавця ОСОБА_3 .
Пунктом 2 вищезазначеного Договору передбачено, що права вимоги за іпотечним договором переходить до нового іпотекодержателя у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення право вимоги.
Предметом іпотеки, визначеним іпотечним договором, є нерухоме майно, а саме: двокімнатна квартира АДРЕСА_1 . Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його при належностями (п. 3 Договору).
Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, внормовані Розділом VІ ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчі листи в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду - електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов'язок боржника відсутній повністю чи частково у зв'язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
Наведені вище підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
До процесуальних підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред'явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред'явлення цього листа до виконання.
До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов'язку боржника з передбачених законом підстав.
Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов'язань містяться у главі 50 розділу І книги п'ятої ЦК України. Так, зобов'язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов'язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов'язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
Найпоширенішою підставою припинення зобов'язання є його припинення унаслідок виконання, проведеного належним чином.
Натомість положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку самостійну підставу припинення зобов'язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя.
Частиною 5 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2478-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», який набрав чинності 04 листопада 2018 року та введений в дію 04 лютого 2019 року (далі - Закон № 2478-VII), визначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання: боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя; боржником - юридичною особою або фізичною особою-підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції Закону № 2478-VII фактично - ч. 5 ст. 36 Закону України «Про іпотеку») є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов'язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми статті 599 ЦК України про припинення зобов'язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов'язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов'язання у повному обсязі, включаючи як основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов'язання, правового значення не має.
Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17та застосовуються судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Підстави для припинення зобов'язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина 1 статті 598 ЦК України визначає, що зобов'язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов'язання, наведених у ЦК України.
Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов'язання, а й основного зобов'язання, що випливає з кредитного договору.
Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Частина 4 ст. 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом.
Водночас ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.
Відповідно до ч. 4 ст. 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов'язання в розмірі, який перевищує визначену суб'єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).
У той же час виходячи з розуміння зобов'язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов'язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов'язку, відсутність кореспондуючого права обов'язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов'язання в цілому, тобто до припинення зобов'язання з підстав, визначених законом.
Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.
Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов'язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов'язання в повному обсязі.
Водночас ч. 3 ст. 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина 4 ст. 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов'язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов'язання та вартістю предмета іпотеки.
Такі правові висновки викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.
Зважаючи, що внаслідок завершення позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором № 731/08 від 24.04.2008 р. припинилися в цілому, наявні підстави для визнання виконавчого листа у справі № 2018/2-415/11 за позовом ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, виданого 30.01.2013 р. Київським районним судом міста Харкова таким, що не підлягає виконанню.
Керуючись ст. 432 ЦПК України, суд,-
постановив:
Заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню у справі № 2018/2-415/11 за позовом Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором - задовольнити.
Визнати виконавчий лист, виданий 30.01.2013 у справі № 2/2018/117/2012, за яким стягнуто з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Всеукраїнський Акціонерний Банк» заборгованість у розмірі 483 459, 77 грн., таким, що не підлягає виконанню
Ухвала набирає законної сили негайно з моменту підписання.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду протягом 15 днів.
Суддя