Справа № 408/3129/20-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/2317/2023
27 квітня 2023 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення,
У жовтні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_2 , з господарськими будівлями. Земельна ділянка не приватизована. 28.08.2014 року внаслідок вчинення терористичного акту у вигляді артилерійського обстрілу в будинку виникла пожежа. Будинок зазнав істотних пошкоджень, а все рухоме майно, що в ньому знаходилось було знищено пожежею. Відомості про дане кримінальне правопорушення були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015130570000311 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України. Враховуючи викладене, позивач просила суд стягнути з Державного бюджету України на її користь 400 000,00 грн.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 03 листопада 2022 року відмовлено у задоволені позову.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач направив апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати, та ухвалити по справі нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Станом на початок розгляду справи по суті відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.
Відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання 27.04.2023 року представник Кабінету Міністрів України не з'явився, про розгляд справи належним чином повідомлявся, про причини неявки суд не повідомив, клопотання про відкладення розгляду до суду не надав.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
В ході розгляду справи судом встановлено, що на підставі рішення Біловодського районного суду Луганської області від 02.08.2018 по цивільній справі № 408/5582/17-ц ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , з господарськими будівлями (спадкування за заповітом). Земельна ділянка не приватизована.
Частиною 4 статты 82 ЦПК Украъни встановлено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Садиба складається із будинку А-1, загальною площею 32,02 кв.м., житловою площею 14,44 кв.м. та господарсько-побутових будівель, а саме: сараю Б, сараю Д, сараю В, вбиральні Г, забору N-1, колодязя К, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 171398457 від 24.06.2019.
05.09.2014 депутатом Станично-Луганської селищної ради Луганського району складено акт обстеження спричиненої шкоди, внаслідок артобстрілу АДРЕСА_1 . У акті вказано, що 28.08.2014 після артобстрілу було нанесено шкоду будинковолодінню за адресою: АДРЕСА_1 . Нанесено наступні ушкодження: ушкоджено дах, 6 вікон (стеклопакет) - видавлені скло з рамою, стіни по фасаду з боку та зовнішня, стеля в одній кімнаті, весь фундамент, 1 вхідна та 1 міжкімнатна двері, 1 холодильник, 2 маленьких телевізора, 3 буфера, 1 комп'ютер, 1 принтер кольоровий, 1 модем, 5-канальна аудіо система, 1 вентилятор, 1 калорифер, електропічка. З меблів ушкоджено: 1 шифоньєр, 1 трельяж, 2 крісла, 1 софа, 1 тумбочка, журнальний стіл, сервант, 2 килима, 1 палас, кухонне начиння, кухонний гарнітур, особисті речі.
02.03.2015 ОСОБА_1 звернулась до Кабінету Міністрів України із заявою про компенсацію за втрату житла, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до Акту про пожежу від 14.03.2015 комісія встановила, що у нежитловому будинку (пошкоджений під час артобстрілу), сарай за адресою: АДРЕСА_1 виявлено пожежу о 14 год. 00 хв. Повідомлення про пожежу надійшло о 14 год. 16 хв. До підрозділу МНС України від ОСОБА_2 . Пожежу ліквідовано о 15 год. 00 хв. 14.03.2015. Пожежею знищено покриття та перекриття будинку.
Міністерство соціальної політики України розглянувши звернення ОСОБА_1 листом від 02.04.2015 за № 815/081/232-15 повідомило, що Мінсоцполітики звернулось до Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України з проханням розглянути порушені у зверненні ОСОБА_1 питання.
Згідно листа Управління ціноутворення, економіки та договірних відносин у будівництві Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 28.04.2015 за № 8/15-202-15 ОСОБА_1 у відповідь на її звернення від 02.03.2015 щодо грошової компенсації за майно повідомлено, що Мінрегіон у січні 2015 року подав на розгляд Кабінету Міністрів України проект постанови «Про затвердження Порядку часткового відшкодування шкоди фізичним особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях». За протокольним рішенням Кабінету Міністрів України від 28.01.2015 № 8 цей проект відхилено.
Відомості про кримінальне правопорушення були внесені 08.05.2015 до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015130570000311 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України (терористичний акт).
Згідно листа слідчим управлінням ГУМВС України у Луганській області повідомлено, що заяви від 14.03.2015, 10.04.2015 розглянуті звернення ОСОБА_1 та встановлено, що в провадженні СВ Станично-Луганського РВ ГУМВС України у Луганській області перебуває кримінальне провадження № 12015130570000311 за фактом пошкодження будинку ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України.
Головним управлінням Національної поліції в Луганській області направлено лист-відповідь від 26.05.2020 № 4020/111/18/02-2020 на звернення ОСОБА_1 , в якому повідомлено, що проведено службову перевірку, в ході якої встановлено, що кримінальне провадження № 12015130570000311 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 258 КК України, 04.01.2016 передано за підслідністю до Управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях.
Листом Луганської місцевої прокуратури № 2 від 28.05.2020 № 64-31-16 на звернення ОСОБА_1 щодо стану досудового розслідування кримінального провадження № 12015130570000311 від 08.05.2015 повідомлено, що у Луганської місцевої прокуратури № 2 відсутні повноваження щодо здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням у вказаному кримінальному провадженні.
Листом Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області Станично-Луганського міськрайонного відділу від 09.06.2020 за № 15/35/276 ОСОБА_1 повідомлено, що у ході детального вивчення службової документації з 28.08.2014 та 14.03.2015 згідно службової документації обліку та реєстрації пожеж 24 державної пожежно-рятувальної частини Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Луганській області встановлено, що 28.08.2014 до пункту зв'язку ДПРЧ-24 не надходило повідомлень про пожежу за адресою: АДРЕСА_1 , виїзд чергового караулу ДПРЧ-24 на зазначену адресу для гасіння пожежі не здійснювався. 14.03.2015 до пункту зв'язку ДПРЧ-24 надійшло повідомлення про горіння зазначеного житлового будинку, виїзд на місце пожежі та гасіння житлового будинку (пошкодженого раніше, ймовірно від влучання вибухового пристрою) та прилеглої господарчої споруди, а також складання акту про пожежу здійснювалося.
Слідчим відділом 3 управління ГУ СБ України в Донецькій та Луганській областях (з дислокацією у м. Сєвєродонецьк Луганської області) розглянуте клопотання ОСОБА_1 від 10.06.2020. Листом від 24.06.2020 № 78/3/3/6349 останню повідомлено, що слідчим відділом 3 управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьк Луганської області) здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадження № 12015130570000221 від 05.04.2015 за фактом вчинення терористичних актів на території Станично-Луганського району Луганської області у 2014-2015 роках, до якого приєднано кримінальне провадження №12015130570000311 від 08.05.2015.
Як вбачається з листа Департаменту з питань цивільного захисту та територіальної оборони від 09.07.2020 за № 04-01-01/14 ОСОБА_1 повідомлено про розгляд її звернення від 12.06.2020 № 54-Р-01272-2 стосовно відшкодування за рахунок бюджетних коштів матеріальних збитків за пошкодження житла в результаті бойових дій, а саме, що після погодження проекту постанови Кабінету міністрів України «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій», буде створено обласну комісію відповідно до встановлених вимог.
Відповідно до Акту обстеження технічного стану житлового приміщення (будинку, квартири) в смт. Станиця Луганська від 24.07.2020 зазначено, що обстежено житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 з метою визначення його технічного стану за відсутності власника або уповноваженої особи, що проживає у житловому будинку. На день обстеження житлового будинку комісія, створена рішенням виконавчого комітету Станично-Луганської селищної ради № 2 від 24.05.2016, при візуальному огляді встановила, що під час проведення антитерористичної операції в Луганській області будинок за адресою: АДРЕСА_1 пошкоджений обстрілами та пожежею, не відновлювався. Експлуатація будинку та проживання в ньому неможливі.
Рішенням виконавчого комітету Станично-Луганської селищної ради № 31 від 28.07.2020 «Про затвердження акту визначення технічного стану житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 » затверджено наданий комісією акт по обстеженню технічного стану житлового будинку АДРЕСА_1 та визнано житловий будинок АДРЕСА_1 пошкодженим в результаті проведення антитерористичної операції у Луганській області та непридатним для експлуатації та проживання.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, що з точки зору суду обумовлює відсутність підстав для стягнення коштів на користь позивача.
Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне:
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов'язань під час надзвичайної ситуації.
У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).
Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів.
Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
З аналізу наведених норм процесуального права вбачається, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Звертаючись в суд із цим позовом, ОСОБА_1 посилалась на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке вона має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов'язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96).
Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов'язком держави.
Колегія суддів виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.
Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору.
Зобов'язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.
Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Позивач обґрунтовувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначала, що держава винна у пошкодженні її майна.
Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об'єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.
При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.
На підставі викладеного колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.
З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.
Застосування до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим.
Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев'ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб'єктам господарювання).
Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб'єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.
Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку в розмірі реальної його вартості.
Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зазначені вимоги ОСОБА_1 колегія суддів апеляційного суду вважає такими, що доведені.
Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
Крім того, суд першої інстанції встановив, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був залучений потерпілим через пошкодження його житла, тривало. Тобто, у суду першої інстанцій не було відомостей про те, що держава провела об'єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19 та Верховний Суд у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №423/450/16-ц.
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року; Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року; Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 7 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199; Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року).
У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції.
В будь-якому випадку, коли за обставин цієї справи порушено питання застосування концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада 2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «поваги до дому» заявника і «мирному користуванню його майном». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини».
З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування.
Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
Враховуючи відсутність спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення не може вважатись законним та підлягає скасуванню.
Враховуючи відсутність підстав для стягнення на користь позивача грошових коштів в рахунок відшкодування майнової шкоди, беручи до уваги вищевказані позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо необхідності стягнення компенсації, відповідно відсутні підстави для стягнення грошових коштів в рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди.
Визначаючи розмір такої компенсації, колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшла висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 40 000,00 грн.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення по справі нового рішення про часткове задоволення позовних вимог та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 40 000, 00 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житлового будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об'єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 листопада 2022 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію у розмірі 40 000 (сорок тисяч) гривень.
В решті позову відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько