Єдиний унікальний номер справи 761/25740/19
Провадження №22-ц/824/37/2023
27 квітня 2023 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року у справі за позовом Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 , третя особа: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» про виселення,
У червні 2019 року позивач звернувся до суду з позовом про виселення.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що Шевченківською районною в місті Києві державною адміністрацією встановленого факт проживання громадянки ОСОБА_1 (пенсійне посвідчення № НОМЕР_1 від 06.04.2016 р.) в квартирі АДРЕСА_1 . Крім того, Шевченківській районній в місті Києві державній адміністрації стало відомо, що відповідач зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Заявник зазначає, що на спірне жиле приміщення був вданий ордер №А33519, громадянці ОСОБА_2 на підставі рішення виконкому Шевченківської районної ради від 31.01.1966 №124, вищевказаний ордер виданий на сім'ю у складі з чотирьох осіб, а саме ОСОБА_2 , її чоловік ОСОБА_3 , син - ОСОБА_4 , дочка - ОСОБА_5 . На підставі даного ордеру, сім'я у складі чотирьох осіб заселилась в квартиру АДРЕСА_1 . у березні 1985 року була розглянута заява ОСОБА_2 на засіданні заводського комітету заводу «Укркабель» щодо переоформлення особового рахунку на квартиру АДРЕСА_1 на сина - ОСОБА_4 . Станом на 06.06.2019 року за вказаною адресою зареєстрована одна особа - ОСОБА_4 , який згідно з свідоцтва про смерть серія НОМЕР_2 від 02.04.2016 р. помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . В подальшому, як вказано в позовній заяві, комісією у складі трьох осіб було здійснено вихід для проведення комісійного обстеження на предмет проживання громадянки ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , про що було складено відповідний акт від 29.05.2019 року. Під час обстеження в вищевказаній квартирі ОСОБА_6 була відсутня. Зазначено, що в травні 2019 року відповідачу було направлено лист-попередження в якому її було повідомлено про необхідність звільнити самовільно зайняте житлове приміщення за вищевказаною адресою, але його було проігноровано. Так позивач вказує, що відповідач зайняла житлове приміщення незаконно, не маючи на це відповідних правових підстав, а також посилаючись на положення ст. 116 ЖК України, позивач просив позов задовольнити та виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого приміщення; стягнути з відповідача на його користь витрати по сплаті судового збору.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року позов задоволено; виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого приміщення.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, відповідач подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що оскаржуване рішення вважає незаконним, та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просив апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
23.09.2021 року Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» направило пояснення на апеляційну скаргу.
25.09.2021 року позивач направив відзив на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року провадження у справі зупинено до закінчення розгляду цивільної справи №761/19698/20.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2023 року провадження у справі відновлено.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
В ході розгляду справи судом встановлено, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19.10.2017 року апеляційну скаргу представника Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації - Садикової Ольги Юріївни задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20.02.2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, Київської міської ради про визнання права користування житловим приміщенням та визнання наймачем за договором найму відмовлено.
Постановою Верховного суду від 04.02.2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Апеляційного суду м. Києва від 19.10.2017 року залишено без змін.
При цьому, постановою Верховного суду від 04.02.2020 року та рішенням Апеляційного суду від 19.10.2017 року було встановлені наступні обставини:
10.01.1990 рок виконавчий комітеті Київської міської ради народних депутатів видав ОСОБА_4 ордер № 110 на зайняття квартири АДРЕСА_1 . У вказаному ордері вказано, що жиле приміщення надається на сім'ю у складі трьох осіб: наймач - ОСОБА_4 , його мати ОСОБА_2 та його батько - ОСОБА_3 .
Станом на день розгляду справи квартира АДРЕСА_1 не приватизована, є комунальною власністю і обліковується на балансі Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Шевченківського району м. Києві».
08.12.1995 року ОСОБА_4 і ОСОБА_1 уклали шлюб.
Батьки наймача квартири - ОСОБА_3 і ОСОБА_2 померли ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно, а сам ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .
10.05.2016 року ОСОБА_1 звернулась до Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації із заявою про визнання її наймачем квартири АДРЕСА_1 . Листом від 10.06.2016 року Шевченківська районна в м. Києві державна адміністрація повідомила про винесення порушення питання на засідання районної громадської комісії з житлових питань та прийняття за наслідками його розгляду рішення про відмову у задоволенні заяви, так як ОСОБА_1 за вказаною адресою не зареєстрована, в ордері на жиле приміщення як член сім'ї наймача не значиться, квартира не приватизована.
Відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Таким чином вищенаведені обставини доказуванню не підлягають з огляду на їх преюдиційність.
Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» (далі по тексту - Розпорядження) визначено Перелік підприємств, організацій та установ, майно яких віднесено до сфери управління Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.
В Додатку № 10 таблиці 5 Житлове господарство п. 124 будинок №10-18 на вул. Білоруській передано до сфері управління Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації.
В травні 2019 року відповідачу було направлено лист-попередження в якому її було повідомлено про необхідність звільнити самовільно зайняте житлове приміщення квартири АДРЕСА_1 , але його було проігноровано.
При вирішенні даної справи суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц.
Ухвалюючи оскаржуване рішення судом першої інстанції не було надано оцінку тій обставині, що відповідач тривалий час проживає у спірній квартирі (з грудня 1995 року по теперішній час, тобто близько 28 років), сплачувала витрати на її утримання, ремонт майна та інші обов'язкові платежі, тобто відповідач має тривалий зв'язок із спірною квартирою як із житлом. При цьому сам по собі факт реєстрації відповідача за іншою адресою не є абсолютним доказом не проживання її у спірній квартирі.
Докази тривалого проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі містяться в матеріалах справи. Зокрема даний факт підтверджується актом, складеним у 2016 році посвідченим майстром дільниці №2 Керуючої компанії з обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва, а також наданими поясненнями сусідів відповідача: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 . При цьому процедура доказування факту проживання особи у певному житлі шляхом складання відповідних актів на підставі показів сусідів є звичайною практикою в даного роду випадках.
Не заперечував факту тривалого проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі і представник позивача у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції.
Таким чином, колегією суддів апеляційного суду було встановлено, що проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі з грудня 1995 року по даний час є тривалим часом проживання особи в житлі і є достатньою самостійною підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла без надання іншого є невиправданим втручанням в приватну сферу особи.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення по справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно положень ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки відповідач при подачі апеляційної скарги була звільнена від сплати судового збору, а суд апеляційної інстанції відмовляє в задоволенні позову, такі судові витрати необхідно покласти на позивача. Тому з позивача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2 881, 50 грн.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 31 травня 2021 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Стягнути з Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації (01030, м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 24) на користь держави 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одну) гривню 50 коп. судового збору.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько