Справа №487/3771/22
Провадження №2/487/832/23
30.05.2023 Заводський районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді -Кузьменко В.В., за участю секретаря судового засідання - Рафальської Т.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» про виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду,
22.11.2022 позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» (далі - ДП «МБТЗ») про виплату середнього заробітку за час затримки виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021 по справі №487/5665/20, за період з 05.01.2022 року у розмірі 12086,40 грн.
Обґрунтовуючи свої вимоги зазначив, що вимоги про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, є спором про оплату праці, а тому до даних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України, тобто можливість звернення до суду з позовом без обмеження будь-яким строком.
Вказував, що він з 23.12.2019 працював на посаді начальника юридичного відділу ДП «Миколаївський бронетанковий завод». 25.11.2020 його було звільнено з займаної посади на підставі ч.1 ст. 40 КЗпП України. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021 його було поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП «Миколаївський бронетанковий завод», стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 172999, 95 грн., з подальшим утриманням податків та інших обов'язкових платежів та стягнуто на його користь 2102 грн. судового збору. Ухвалою Верховного Суду від 27.01.2022 було відмовлено ДП «МБТЗ» у відкритті касаційного провадження. 06.01.2022 його було поновлено на посаді начальника юридичного відділу ДП «Миколаївський бронетанковий завод» та 11.01.2022 звільнено із займаної посади за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України.
Проте, відповідач фактично 06.01.2022 року поновив ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу ДП ""МБТЗ" за накозом №5-К від 04.01.2022 року, в якому зазначалось, що його поновлено на посаді начальника юридичного відділу з 05.01.2022 року. Тому вважає, що відповідач безпідставно та необґрунтовано затримав виконання рішення суду, у зв'язку з чим просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021 по справі №487/5665/20, за період з 17.12.2021 по 05.01.2022 у розмірі 12 086,40 грн.
Ухвалою від 28.11.2022 року позовну заяву залишено без руху.
02.12.2022 року надійшла зава від позивача про усунення недоліків.
Ухвалою від 05.12.2022 відкрите провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
27.12.2022 року від позивача надійшли доповнення до заяви про усунення недоліків.
06.01.2023 року до суду надійшла заява про пропуск позивачем встановленого законодавством строку на звернення з відповідним позовом до суду, в якій представник відповідача зазначає, що ДП "МБТЗ" виконало рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі 05.01.2022 року. Крім того, посилався на те, що позивачем порушено тримісячний строк звернення до суду з даним позовом, оскільки позивача поновлено на роботі з 05.01.2022, з наказом він ознайомився 06.01.2022, тому він мав право звернутися з даним позовом до суду до 06.04.2022, проте позов ним подано 23.06.2022 з порушенням строку, передбаченого ст.. 233 КЗпП та в позові позивач не зазначає про поважність причин пропуску такого строку. Крім того, ОСОБА_1 вже звертався до суду з позовом до ДП "МБТЗ" щодо, затримки виконання рішення Миколаївського апеляційного суду від 16.11.2021 року по справі №487/5665/20 про поновлення на посаді та виплати середнього заробітку за час такої затримки. Проте рішенням Заводського районного суду від 19.10.2022 року по справі №487/1918/22, яке набрало законної сили 21.11.2022 року, в позові відмовлено, зокрема з підстав пропущення позивачем строку звернення з позовом до суду.
16.01.2023 року позивач надав до суду додаткові пояснення у справі, відповідно до яких він зазначає, що ним не порушено строк звернення до суду з позовом. Крім того, зазначає, що підстави позову і предмет у даній справі та справі №487/1918/22 не є ідентичними.
Суд, дослідивши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення справи по суті, приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що наказом директора ДП «МБТЗ» № БЗ00000637-к-671 від 19.11.2020 ОСОБА_1 звільнено з 25.11.2020 з посади начальника юридичного відділу ДП «МБТЗ», у зв'язку із скороченням штату на підставі п.1 ст.40 КЗпП України.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 11.10.2021 у задоволенні позову ОСОБА_1 до державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод», третьої особи - Управління держпраці у Миколаївській області, Державний концерн «Укроборонпром» про визнання незаконним та скасування наказу, повідомлення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Постановою Миколаївського апеляційного суду 16.12.2021, рішення суду першої інстанції в частині поновлення позивач на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано, ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника юридичного відділу Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» та стягнуто з Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 172 999 грн. 95 коп. (з подальшим утриманням податків та інших обов'язкових платежів) та 2102 грн. судового збору, в іншій частині рішення залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду від 27.01.2022 Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» відмовлено у відкритті касаційного провадження.
11.01.2022 позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України.
Рішенням Заводського районного суду від 19.10.2022 року по справі №487/1918/22, яке набрало законної сили 21.11.2022 року за позовною заявою ОСОБА_1 до ДП «МБТЗ» про виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, у задоволені позову відмовлено.
Проте, відповідач негайно не поновив ОСОБА_1 на роботі, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даним позовом посилаючись на вимоги ст. 233, 236 КЗпП України та просив стягнути з відповідача на його користь, середній заробіток за час затримки виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021 по справі №487/5665/20, за період з 17.12.2021 по 05.01.2022 року у розмірі 12086,40 грн.
Відповідно до ч. 3 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді справи іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
У відповідності до частини другої статті 129 Конституції України обов'язковість судових рішень є однією із основних засад судочинства.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов'язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.
У пункті 34 постанови від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Отже, чинне законодавство України передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі шляхом видання про це наказу. Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивості обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно - з дати його ухвалення, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав працівника, гарантованих Конституцією України. В разі невиконання рішення суду в добровільному порядку воно підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою.
За приписами статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Крім того, встановлено, що ДП «МБТЗ» виконало постанову Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021 по справі №487/5665/20 та поновило ОСОБА_1 на посаді начальника юридичного відділу з 05.01.2022, відповідно до наказу №5-к від 04.01.2022, з яким позивач був ознайомлений 06.01.2022 в день його фактичного виходу на роботу.
Як на підставу стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, позивач посилається на тривале не виконання рішення суду в частині виплати йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який було стягнутого з ДП «МБТЗ» на його користь постановою Миколаївського апеляційного суду від 16.12.2021.
Проте, усталеною є позиція Верховного Суду про покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 236 КЗпП України, незалежно від дій чи ініціативи працівника щодо поновлення на роботі, а також незалежно від причин зволікання із виконанням судового рішення, оскільки диспозиція цієї норми трудового законодавства пов'язує виплату середнього заробітку виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі, яке підлягає негайному виконанню роботодавцем (зокрема, постанови Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15, від 19 квітня 2021 року у справі №826/11861/17, від 24 червня 2021 року у справі №640/15058/19, від 20 липня 2021 року у справі №826/3465/18, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/19103/19).
При таких обставинах, не виконання рішення суду в частині виплати позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не може бути наслідком застосування приписів статті 236 КЗпП України про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, у зв'язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Крім того, відповідач посилався на пропуск позивачем строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі, який обмежується трьома місяцями з дня коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав, який на думку відповідача почався з 06.01.2022, з дня ознайомлення позивача з наказом про поновлення його на роботі, а з даним позовом він звернувся до суду 22.11.2022, оскільки середній заробіток за час затримки виконання рішення суду не є основною чи додатковою заробітною платою та не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою та не є заробітною платою , відповідно до ст.. 2 Закону України «Про оплату праці», тому на вказані правовідносини не поширюється строк звернення до суду щодо затримки виплати заробітної плати.
Позивач не просив поновити йому строк позовної давності, посилаючись на постанову Верховного Суду від 25.07.2018 справа №552/3404/17 та рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013, вважав що ним не пропущено строк звернення до суду з даним позовом, оскільки середній заробіток за час затримки виконання рішення є заробітною платою в розумінні ст. 233 КЗпП України, тому звернення до суду з такими вимогами не обмежується будь-яким строком.
Частиною першою ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід'ємною складовою верховенства права.
Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.
Згідно із ч. 1 ст. 3 та ст.. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (частина перша статті 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (частина третя статті 24 КЗпП України).
Припинення, розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.
До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв'язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.
Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 (провадження № 12-301гс18), у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) та у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 справа №461/1303/19.
Враховуючи те, що середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тому строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, тобто з часу видачі наказу про поновлення на роботі (частина перша статті 233 КЗпП України).
При таких обставинах, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі не є спором про оплату праці, а тому, в силу положень частини другої статті 233 КЗпП України, працівник має право звернутися до суду з позовом з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.
Наказ про поновлення позивача на роботі було видано 04.01.2022, з вказаним наказом позивач ознайомився 06.01.2022, а з цим позовом звернувся до суду 22.11.2022, тому позивачем було пропущено тримісячний строк звернення до суду з цим позовом, передбачений КЗпП України, що є окремою підставою для відмови в позові.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, судові витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 141, 263- 265 ЦПК України, суд
В задоволенні позову ОСОБА_1 до Державного підприємства «Миколаївський бронетанковий завод» про виплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Миколаївського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_1
Відповідач: Державне підприємство «Миколаївський бронетанковий завод» ЄДРПОУ 07856371, місцезнаходження: м. Миколаїв вул. 1 Слобідська, 120.
Суддя В.В.Кузьменко