Справа № 640/2615/22 Головуючий у 1 інстанції: Шевченко Н.М.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
30 травня 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Аліменка В.О.
Кузьмишиної О.М.
За участю секретаря Заміхановської Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судоплавства України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судоплавства України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації) від 20.12.2021 № 676-к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України;
- ОСОБА_1 поновити на державній службі на посаді директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України з 21.12.2021 з відповідним записом про поновлення у трудовій книжці;
- стягнути з Державної служби морського та річкового транспорту України Морської адміністрації) (ідентифікаційний код 41886120, місцезнаходження: вул. Преображенська 25, м. Київ, 03110) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 21 грудня 2021 року до дня ухвалення судом рішення про поновлення його на роботі;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць;
- стягнути з Державної служби морського та річкового транспорту України Морської адміністрації) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судові витрати.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної служби морського та річкового транспорту України (Морської адміністрації) від 20.12.2021 № 676-к «Про звільнення ОСОБА_1 », яким ОСОБА_1 звільнено з посади директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України. Поновлено ОСОБА_1 на державній службі на посаді, рівнозначній посаді директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України з 22.12.2021. Стягнуто з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 183 419,93 (сто вісімдесят три тисячі чотириста дев'ятнадцять) гривень 93 копійки. У задоволенні позовних вимог в іншій частині відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення на користь ОСОБА_1 з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць у розмірі 16 531,51 (шістнадцять тисяч п'ятсот тридцять одна) гривня 51 копійка. Стягнуто витрати зі сплати судового збору на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України у розмірі 992,40 (дев'ятсот дев'яносто дві) гривні 40 копійок.
Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Державна служба морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що застосування пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», в силу приписів абзацу другого частини третьої статті 87 цього Закону, обумовлює формування пропозиції державному службовцю іншої рівнозначної посади виходячи із професійної підготовки та професійної компетентності. При цьому, апелянт зазначає, що відповідачем, з урахуванням освіти, кваліфікації, професійного досвіду, знань, кваліфікації та компетентностей, виходячи із загальних та спеціальних вимог до вакантних посад, запропоновано позивачу відповідні посади начальника відділу (служби) капітана Усть-Дунайського морського порту - капітана порту Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів.
18 травня 2023 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
25 травня 2023 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_1 - Волкова Андрія Станіславовича надійшла заява щодо розподілу судових витрат.
31 травня 2023 року в судовому засіданні Державною службою морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України подано письмові заперечення щодо заяви щодо розподілу судових витрат.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 перебував на посаді директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України.
Наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України № 462 від 21.09.2021 зі змінами, відповідно до наказу № 467 від 27.09.2021, з 01.10.2021 введено в дію структуру апарату Державної служби морського та річкового транспорту України на 2021 рік.
У зв'язку із введенням згаданого документа та, відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», 23.10.2021 ОСОБА_1 попереджено про наступне звільнення, одночасно запропоновано переведення на посаду начальника відділу (служби) капітана Усть-Дунайського морського порту - капітана порту Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів.
У відповідь на згадане попередження, ОСОБА_1 направив скаргу від 23.10.2021, за змістом якої наголосив на обов'язку запропонувати рівнозначну посаду, а не нижчу, звернув увагу на те, що посади директора Департаменту державного нагляду (контролю) та надання адміністративних послуг, а також директора Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів є рівнозначними та вакантними.
Наказом Державної служби морського та річкового транспорту України від 20.12.2021 № 676-к ОСОБА_1 звільнено з 21.12.2021 із посиланням на п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Між чим найменування відповідача змінилось на Державну службу морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України без проведення реорганізації.
Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Положеннями ч.ч 1-2 ст. 3 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 № 3166-VI передбачено, що міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.
Організація, повноваження і порядок діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України.
Частинами 1-2 статті 16 вищевказаного Закону закріплено, що центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії, бюро. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.
Згідно з пунктами 1, 2 Положення про Державну службу морського та річкового транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.201 № 1095, Державна служба морського та річкового транспорту України (Морська адміністрація) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику у сферах морського та річкового транспорту, торговельного мореплавства, судноплавства на внутрішніх водних шляхах, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, а також у сфері безпеки на морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).
Спеціальним Законом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону № 889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
За приписами ч.ч. 1-3 ст. 5 Закону № 889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення визначені частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII.
Згідно п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України від 21 вересня 2021 року № 462 зі змінами, відповідно до наказу № 467 від 27.09.2021, з 01.10.2021 введено в дію структуру апарату Державної служби морського та річкового транспорту України на 2021 рік (Т. 1 а.с. 31-32).
Введена в дію 01 жовтня 2021 року структура на 2021 рік містить відомості про об'єднання вищезгаданих департаментів у Департамент державного нагляду (контролю) та надання адміністративних послуг, чисельністю в 36 осіб.
На момент прийняття вищевказаного наказу, в Адміністрації судноплавства діяла структура, затверджена 07.09.2020, зі змісту якої вбачається наявність окремо Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства (чисельність штату - 21 особа) та Департаменту надання адміністративних послуг (чисельність штату - 18 осіб) (Т. 1 а.с. 113-115).
Слід зазначити, що загальна кількість структурних підрозділів зменшилась з 36 до 22-х, водночас, загальний штат не змінився та становив 651 особу.
Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, в структурі Адміністрації судноплавства дійсно відбулись зміни, за наслідком яких скорочено та створено деякі посади, внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців. Зокрема, посада директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України виключена (скорочена) зі структури, натомість, створено посаду керівника Департаменту державного нагляду (контролю) та надання адміністративних послуг.
Частиною 3 статті 87 Закону № 889-VIII закріплено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Згідно пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому, положеннями статті 40 КЗпП закріплено, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
З аналізу вищевказаних законодавчих змін вбачається, що аналіз статті 87 Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку про те, що відповідні питання стосовно особливостей вивільнення працівників у разі реорганізації, ліквідації державного органу нормами спеціального закону не врегульовано, що свідчить про необхідність застосування положень законодавства про працю.
Окрім того, виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі № 240/1941/20, від 31 травня 2023 року у справі №640/4922/20.
Як наголосив Верховний Суд у вищевказаних постановах, відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому, за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.
Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.
Підстави припинення державної служби у зв'язку з ліквідацією чи реорганізацією державного органу за своєю правовою природою відповідають ознакам вивільнення працівників, що ґрунтується на загальних підставах звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
У свою чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
Процедура вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників) регламентована положеннями частини другої статті 40, статей 42, 49-2 цього Кодексу, що містять юридичні гарантії забезпечення прав працівників від незаконного звільнення та сприяння у збереженні роботи, до яких можна віднести обов'язок роботодавця попередити працівника про наступне вивільнення не пізніше ніж за два місяці та вчинити дії щодо працевлаштування працівника, в тому числі з урахуванням переважного права на залишення на роботі, а також заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності або відпустки, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Отже, враховуючи відсутність на момент виникнення спірних правовідносин у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, виходячи з нормативного тлумачення п. 1 ч. 1 ст. 40, ч. ч. 1, 3 ст. 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.
Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
Беручи до уваги викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Закон № 889-VIII та КЗпП України вимагає від роботодавця дотримання передбаченої Конституцією України гарантії захисту від незаконного звільнення, шляхом надання працівнику пропозиції заняття рівнозначної посади, або, як виняток - нижчої посади державної служби. Лише за неможливості переведення працівника на іншу посаду, звільнення працівника може визнаватись правомірним.
Матеріали справи свідчать, що разом із попередженням про звільнення, позивачу запропоновано переведення на посаду начальника відділу (служби) капітана Усть-Дунайського морського порту - капітана порту Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів (Т. 1 а.с. 37).
Колегія суддів зазначає, що вищевказана посада не є рівнозначною посаді, що займав позивач перед звільненням.
Як зазначив позивач та не заперечувалося апелянтом, на день вручення ОСОБА_1 попередження про наступне звільнення були вакантними посади директора Департаменту державного нагляду (контролю) та надання адміністративних послуг, а також, директора Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів. Зазначені посади державної служби відносяться до підкатегорії «Б1» та є рівнозначними посаді директора Департаменту державного нагляду (контролю) та безпеки судноплавства Державної служби морського та річкового транспорту України, яку обіймав позивач та яка підлягала скороченню. Водночас, в порушення вимог частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», відповідач як суб'єкт призначення не запропонував їх ОСОБА_1 .
Так, апелянт зазначає, що відповідачем, з урахуванням освіти, кваліфікації, професійного досвіду, знань, кваліфікації та компетентностей, виходячи із загальних та спеціальних вимог до вакантних посад, запропоновано позивачу відповідні посади начальника відділу (служби) капітана Усть-Дунайського морського порту - капітана порту Департаменту з питань роботи служб капітанів морських портів.
Вищевказані доводи апелянта колегія суддів вважає необгрунтованими, адже відповідач не надав суду доказів здійснення оцінки рівня освіти, кваліфікації, професійного досвіду, знань, кваліфікації та компетентностей ОСОБА_1 у контексті їх відповідності наявним вакантним посадам, у тому числі, й з урахуванням наявних у матеріалах справи скарги та заяви позивача. Також, відповідачем не обгрунтовано, які саме критерії ним було враховано при визначенні посади, яку було запропоновано позивачу, та що саме завадило тому, щоб було запропоновано рівнозначну посаду.
Посилання апелянта на постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27.03.2019 у справі № 756/5243/17 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, дане судове рішення прийнято Верховним Судом за інших обставин справи та правовідносин, а тому, викладені в ньому висновки не підлягають застосуванню при вирішенні спору у даній справі.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, зважаючи на порушення переважного права на залишення на роботі, без належного виконання вимог ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII, звільнення ОСОБА_1 відбулось не у спосіб, передбачений законом.
Як наслідок, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що порушення установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що, в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України, є підставою для поновлення на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Матеріали справи свідчать, що 25 травня 2023 року до суду апеляційної інстанції від представника ОСОБА_1 - Волкова А.С. надійшла заява щодо розподілу судових витрат, в якій просив стягнути з Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судноплавства України за рахунок бюджетних асигнувань на корить ОСОБА_1 судові витрати (витрати за надання професійної правової (правничої) допомоги) у розмірі 27 000,00 грн.
З даного приводу, слід зазначити наступне.
Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року №5076-VI (далі - Закон №5076-VI).
У відповідності до частини 1 статті 26 Закону №5076-VI, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги; документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.
Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону № 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону № 5076-VI, видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
В силу вимог ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Положеннями частини 7 статті 139 КАС України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції позивачем надано:
1) Договір від 18 листопада 2022 року № 0І/2022/ФО про надання правової (правничої) допомоги з додатком №1;
2) Детальний опис наданої правової (правничої) допомоги в адміністративній справі № 640/2615/22 у зв'язку з апеляційним переглядом справи;
3) Акт приймання-передачі наданих послуг від 15.05.2023 № 2 за Договором про надання правової (правничої) допомоги від 18.11.2022 № 01/2022/ФО;
4) Звіт № 2 (детальний опис) що надані за договором про надання правової допомоги від 18.11.2022 №01/2022/00 (за період з 18.11.2022 по 15.05.2023).
Відповідно до Детального опису наданої правової (правничої) допомоги в адміністративній справі № 640/2615/22 у зв'язку з апеляційним переглядом справи, представником позивача було надано наступні види правової допомоги:
- ознайомлення з апеляційною скаргою ДС МВВТСУ та аналіз аргументів скаржника - 1 год - 3 800,00 грн.;
- складання відзиву на апеляційну скаргу - 4,5 год. - 17 100,00 грн.;
- складання заяви про стягнення витрат на правову (правничу) допомогу у зв'язку з апеляційним переглядом справи - 0,5 год. - 1900 грн.;
- відвідування ШААС та представництво інтересів ОСОБА_1 у судовому засіданні - 4 200,00 грн.
Відповідно до частини 5 статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно частини 6 статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
В силу вимог частини 7 статті 134 КАС України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Яке зазначає відповідач у запереченнях щодо заяви щодо розподілу судових витрат, категорія даної справи є нескладною, доводи і правова позиція і протягом усього часу розгляду справи не змінювалася, виходячи з обставин даної справи, у тому числі, і того, що рішення у даній справі винесено у письмовому провадженні, витрачений адвокатом час, відтак, заявлена сума витрат на правничу допомогу є непропорційною до предмета спору у даній справі, а також не відповідає критеріям розумності їх розміру, співмірності.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 29 листопада 2021 року у справі № 420/13285/20, від 14 липня 2021 року у справі № 808/1849/18 вказав наступне: «…Відповідно до конкретної та послідовної практики Верховного Суду, визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо».
Аналогічні правила застосовуються у постановах Верховного Суду від 09 березня 2021 року у справі №200/10535/19-а, від 18 березня 2021 року у справі №520/4012/19, від 23 квітня 2021 року у справі №521/15516/19, від 14 червня 2021 року у справі №826/13244/16.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Такі ж критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява N 19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Колегія суддів, визначаючи співмірність заявлених до відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції враховує, що: дана справа є справою незначної складності, яка не потребує значного часу на опрацювання нормативно-правових актів; справа містить незначний обсяг обставин, які відносяться до предмета доказування; адвокату не потрібно було вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі; під час апеляційного розгляду правова позиція позивача у справі не змінювалася.
Беручи до уваги вищевказані обставини, колегія суддів вважає розумно обґрунтованими, справедливими та співмірними заявлені витрати на професійну правничу допомогу у суді апеляційної інстанції за складення та подання відзиву на апеляційну скаргу, які підлягають компенсації позивачу у розмірі 10 000,00 грн.
Згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткову обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх часткового задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судоплавства України залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 листопада 2022 року залишити без змін.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної служби морського і внутрішнього водного транспорту та судоплавства України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, код ЄДРПОУ 41886120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 10 000 (десять тисяч) 00 грн.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Аліменко В.О.
Кузьмишина О.М.
Повний текст постанови виготовлено 05.06.2023 р.