Справа № 536/92/22 Номер провадження 22-ц/814/2514/23Головуючий у 1-й інстанції Нестеренко С.Г. Доповідач ап. інст. Кузнєцова О. Ю.
16 травня 2023 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Кузнєцової О.Ю.
суддів: Гальонкіна С.А., Карпушина Г.Л.
секретар: Гречка Є.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Рудницької Алли Вікторівни
на заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 серпня 2022 року, постановлене суддею Нестеренко С.Г.
по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-
У квітні 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право на користування житлом та виселення.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 .
Дана квартира була придбана нею на електронних торгах ДП «Сетам».
Попередніми співвласниками спірної квартири були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , яким належало по частині даної кваритири.
У вказаній квартирі зареєстровані співвласники ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , які є членами сім'ї колишніх співвласників.
Фактично ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не проживають у вказаній квартирі, особисті речі в квартирі відсутні, добровільно знятися з реєстрації не бажають.
Вказала, що надіслала відповідачам вимогу з проханням звільнити спірну квартиру, проте вона виконана не була.
Враховуючи викладене та остаточно визначившись з позовними вимогами ОСОБА_2 просила виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла та визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 серпня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Усунуто перешкоди власнику ОСОБА_2 у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.
Визнано припиненими права користування ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_1 .
Ухвалою Автозаводського районного суду м. Кременчука від 18 листопада 2022 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 31 серпня 2022 року відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його в апеляційному порядку оскаржила представника ОСОБА_1 адвокат Рудницька Алла Вікторівна, просила скасувати його та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції не надав оцінку тому, що спірна квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , тому виселення з даної квартири без надання іншого житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням суперечить вимогам законодавства, а саме ст. 109 ЖК УРСР та ст. 40 Закону України «Про іпотеку».
Від ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому просила рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Відзив мотивовано тим, що вона є законним власником спірної квартири, придбавши її на електронних торгах та зареєструвавши право власності у визначений законом спосіб, проте реєстрація відповідачів та проживання у спірній квартирі ОСОБА_1 порушує її права користування та розпорядження належним їй нерухомим майном, тому рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.
Заслухавши доповідь судді доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення місцевого суду не відповідає вказаним вимогам.
Як встановлено місцевим судом та вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 , на підставі свідоцтв, виданих 15 вересня 2021 року державним нотаріусом Третьої Кременчуцької державної нотаріальної контори Гуртовою О.С. (зареєстрованих в реєстрі за № 2-1006 та № 2 - 1007) належить на праві власності квартира АДРЕСА_1 , що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15.09.2021 року за № № 2714931977 та 274931587 (т. 1, а.с. 23-26).
Квартира придбана позивачем на електронних торгах ДП «СЕТАМ», що підтверджується протоколами № 547473 та № 547474 від 22.07.2021 року ДП «СЕТАМ», актами приватного виконавця про реалізацію предмета іпотеки від 09.08.2021 року по виконавчих провадженнях № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 (т. 1, а.с. 15-17, 20).
Згідно повідомлення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області від 07.12.2021 у квартирі АДРЕСА_1 станом на 06.12.2021 зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (т. 1, а.с. 27).
07.10.2021 року ОСОБА_2 направила відповідачам вимоги про звільнення належної їй квартири від їх особистих речей та зняття з реєстраційного обліку (т. 1, а.с. 28-31).
На підставі викладеного, суд першої інстанції прийшов до висновку про обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 та наявність правових підстав для виселення ОСОБА_1 з спірної квартири без надання іншого житлового приміщення та визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Колегія суддів не погоджується з даним висновком місцевого суду з наступних підстав.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв'язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку).
У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У пункті 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 761/5115/17 (провадження № 14-391цс19) вказано, що: «одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема і у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна».
Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов'язаних з порушенням володіння.
У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.
Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 10 липня 2004 року придбали квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу серії ВВЕ № 975149 (т. 1, а.с. 145-146).
Право власності на вказану квартиру було зареєстровано у визначеному законом порядку, про що свідчить витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т. 1, а.с. 147).
14 липня 2008 року між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_6 було укладено кредитний договір № 20-33/08-Склн, відповідно до якого останньому було надано кредит у розмірі 130000 грн. (т. 1, а.с. 154-155).
В забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_6 між ВАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено іпотечний договір № 20/33/101/08-Склн, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу 14.006.2008 Прокопом О.Е. за р. № 20412, відповідно до умов якого ОСОБА_1 та ОСОБА_3 передали банку в іпотеку двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 159-163).
У зв'язку з неналежним виконанням кредитних зобов'язань ОСОБА_6 , рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука від 10.02.2011 року задоволено позовні вимоги ПАТ «Кредитпромбанк» до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про стягнення з солідарному порядку заборгованості за кредитним договором у розмірі 241421,81 грн. (т. 1, а.с. 157-158).
27.08.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Михайленко М.А. вчинено виконавчий напис № 1880 та виконавчий напис № 1881, яким за рахунок коштів, отриманих від реалізації спірної квартири задоволено вимоги нового кредитора за договором іпотеки АТ «Альфа-Банк».
На підставі вищевикладених виконавчих написів приватним виконавцем виконавчого округу Полтавської області Скрипником В.Л. були відкриті 12.10.2020 виконавчі провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого напису № 1880 від 27.08.2020, боржником за яким є ОСОБА_1 та № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого напису № 1881 від 27.08.2020 - боржник ОСОБА_3 .
В ході проведення виконавчих дій приватним виконавцем Скрипником В.Л. вищевказана квартира була продана на електронних торгах ДП «Сетам» Міністерства юстиції України, переможцем яких стала ОСОБА_2 .
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України. Аналогічний висновок висловлено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20) дійшов висновку, що колишні власники та особи, що проживають у житлі, яке придбане за їхні кошти та передане в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно, у силу положень статті 109 ЖК України, мають право на користування таким житлом до моменту виселення із наданням їм іншого постійного житла. При цьому Верховний Суд застосував принцип пропорційності та відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) викладено висновок, відповідно до якого загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Загальними принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову, за загальним правилом, покладається на позивача. За таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом виключно спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача, оскільки це не звільняє позивача від виконання ним його процесуальних обов'язків. Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для вмотивованого висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.
У справі, яка переглядається, встановлено, що передана в іпотеку спірна квартира, не була придбана за рахунок кредитних коштів, оскільки набута ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у власність 10.07.2004 року. В свою чергу кредитний договір та іпотечний договір було укладено 14.07.2008 року, тобто через 4 роки після набуття відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .
Позивачем не спростовано такі обставини та не доведено належними і допустимими доказами наявність у відповідачів іншого постійного житла, а також підстав для визнання їх такими, що втратили право користування спірним жилим приміщенням, наслідком чого є фактичне позбавлення їх права на житло та виселення.
Суд першої інстанції вищевказані обставини справи не врахував та прийшов до помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частини 1 статті 13 ЦПК України випадках.
Згідно з частиною 1 статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що рішення суду першої інстанції може бути переглянуте в апеляційному порядку лише у межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не переглядає рішення суду першої інстанції у частині, що стосується прав та обов'язків осіб, якщо такі особи не оскаржують судове рішення шляхом подання апеляційної скарги. При відсутності солідарного обов'язку між відповідачами у справі, кожний із відповідачів має право оскаржити рішення суду в частині, що стосується його прав та обов'язків. Відповідно, суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями перегляду судового рішення у частині вимог, які заявлені до особи, яка не оскаржує таке рішення.
Даний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 754/16146/17.
Разом з тим, як вбачається з копії ордеру та витягу з договору про надання правничої допомоги від 28.10.2022, апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подано адвокатом Рудницькою А.В. в інтересах лише ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 213-215).
Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_1 та стягнення з нього судових витрат підлягає скасуванню та ухваленню нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у віповідній частині.
Рішення місцевого суду в частині задоволених позовних вимог до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , враховуючи, що ці відповідачі його не оскаржили та керуючись принципом диспозитивності та змагальності сторін, підлягає залишенню без змін.
Таким чином, апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати пов'язані з розглядом справи покладаються у разі відмови в позові на позивача.
Якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).
Враховуючи часткове задоволення апеляційної скарги представника ОСОБА_1 адвоката Рудницької А.В., з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір сплачений за розгляд справи в суді апеляційної інстанції у сумі 1860,75 грн.
Керуючись ст. 367, ст. 374 ч. 1 п. 2, ст. 376, ст. 382 ЦПК України, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Рудницької Алли Вікторівни задовольнити частково.
Заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 серпня 2022 року в частині виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення, визнання припиненим його права користування даною квартирою та стягнення з нього судового збору скасувати та ухвалити нове судове рішення.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, виселення, визнання таким, що втратив право користування житловим приміщенням відмовити.
В іншій частині заочне рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 31 серпня 2022 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 1860,75 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий: О. Ю. Кузнєцова
Судді: С. А. Гальонкін
Г. Л. Карпушин