Справа № 638/5086/23
Провадження №1-кп/638/1243/23
06 червня 2023 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:
Головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченої ОСОБА_4 ,
захисника обвинуваченої адвоката ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань кримінальне провадження №12022226050000089 від 23.11.2022 року стосовно:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м.Ізюм Харківської області, українки, громадянки України, з вищою освітою, розлученої, яка працює завідувачем відділення соціальної допомоги територіального центру соціального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Ізюмської міської ради, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , проживає як ВПН за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судима,
за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення - проступку, передбаченого ч.2 ст.111-1 КК України, -
встановив:
Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки 24.08.1991 схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди. Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.
Рішенням Конституційного Суду України № 3-зп від 11.07.1997 зазначено, що засади конституційного ладу в Україні закріплені у розділах І, ІІІ та ХІІІ Основного Закону України - Конституції України.
Зокрема, положеннями статей 1 та 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і російською федерацією 1997 року та іншими міжнародно-правовими актами, є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Всупереч вказаним нормам президент російської федерації (далі - рф) путін в.в., а також інші невстановлені на цей час досудовим розслідуванням представники влади рф, діючи всупереч вимогам п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципам Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV) від 21.12.1965
№ 2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), спланували, підготували і розв'язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів Збройних сил рф (далі по тексту - зс рф) на територію України.
Так, 24.02.2022 року на виконання вищевказаного наказу військовослужбовці зс рф шляхом збройної агресії, із застосуванням зброї незаконно вторглись на територію України через державні кордони України в Автономній Республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснили збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об'єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення, житлові масиви та інші цивільні об'єкти та здійснили окупацію частини території України, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.
Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджено Верховною Радою України, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб та у подальшому продовжено.
Також пунктом 2 Указу Президента № 64/2022 від 24.02.2022, серед інших, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування постановлено запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, військове командування, військові адміністрації, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування здійснюють повноваження, надані їм Конституцією України, цим та іншими законами України.
Встановлено, що окупаційними військами рф 22.03.2022 повністю окуповано територію м. Ізюм Харківської області.
З 20.07.2022 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , будучи громадянкою України, усвідомлюючи здійснення відкритої російської агресії, яка розпочалася 24.02.2022 повномасштабним російським вторгненням на територію України, метою якого є повалення конституційного ладу, територіальної цілісності та захоплення територій, усвідомлюючи російську агресію проти України, з метою переслідування своїх особистих інтересів, перебуваючи на тимчасово окупованій території, маючи умисел на зайняття посади в окупаційній адміністрації, незаконно створеною окупаційною владою в м. Ізюм Харківської області, та реалізуючи його вступила в злочинну змову з окупаційними військами рф та представниками так званої «ЛНР», отримавши від них пропозицію на зайняття посади «головного спеціаліста відділу благоустрою та оперативного планування тимчасової окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області», в порушення Конституції та Законів України, добровільно, умисно погодилась на вказану пропозицію.
Надалі ОСОБА_4 , будучи громадянкою України, в період з 20.07.2022 року до початку вересня 2022 року, точний час встановити в ході судового розгляду не виявилось можливим, з метою переслідування своїх особистих інтересів, перебуваючи на посаді «головного спеціаліста відділу благоустрою та оперативного планування тимчасової цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області», продовжуючи реалізовувати свій раніше виниклий злочинний умисел, здійснювала діяльність на займаній посаді, не пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, та виконувала розпорядження, надані начальником відділу благоустрою та оперативного планування тимчасової окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області.
В судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_4 свою провину у вчиненні кримінального правопорушення визнала повністю, підтвердивши вищезазначене в повному обсязі. Пояснила, що в період окупації міста Ізюма російськими військами у зв'язку із скрутним матеріальним становищем займала посаду головного спеціаліста відділу благоустрою та оперативного планування тимчасової цивільної адміністрації Ізюмського району Харківської області та виконувала розпорядження, надані начальником відділу благоустрою та оперативного планування тимчасової окупаційною військово-цивільною адміністрацією Ізюмського району Харківської області. У скоєному щиро кається.
Винність обвинуваченої у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення ніким не оспорюється. Інші докази згідно ч.3 ст.349 КПК України було визнано недоцільним досліджувати в судовому засіданні щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, крім матеріалів, що характеризують особу обвинуваченої. При цьому судом з'ясовано, чи правильно учасники судового розгляду розуміють зміст цих обставин, чи добровільною та істинною є їх позиція, а також їм роз'яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини в апеляційному порядку.
Суд вважає доведеною винність ОСОБА_4 у колабораційній діяльності, тобто у добровільному зайнятті громадянином України посади, не пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, у незаконному органі влади, створеному на тимчасово окупованій території - в окупаційній адміністрації держави-агресора та кваліфікує її дії за ч.2 ст.111-1 КК України.
Вирішуючи питання про вид та розмір покарання суд враховує характер та ступінь суспільної небезпеки вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст.12 КК України - є кримінальним проступком, відомості про особу винного, відсутність обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання.
Обставиною, що пом'якшує покарання ОСОБА_4 , є щире каяття, оскільки вона повністю визнала вину та надала органу досудового розслідування та суду правдиві покази про обставини скоєння кримінального правопорушення.
При цьому, суд вважає, що щире каяття обвинуваченої, в даній ситуації, ґрунтується на належній критичній оцінці нею своєї протиправної поведінки і характеризується щирим осудом цієї поведінки, визнанням своєї провини, бажанням виправити ситуацію, а також готовністю нести кримінальну відповідальність.
Обставин, що обтяжують покарання ОСОБА_4 , судом не встановлено.
З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_4 раніше не судима, розлучена, працевлаштована, на обліку у лікаря нарколога і лікаря психіатра у КНП «Центральна міська лікарня Піщанської Богоматері» Ізюмської міської ради Харківської області не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно.
Відповідно до вимог ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень, а згідно з ч.2 ст.50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.
Обвинуваченій суд призначає покарання необхідне і достатнє для його виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Вирішуючи питання про вид та міру покарання обвинуваченій ОСОБА_4 суд враховує фактичні обставини кримінального провадження, ступінь тяжкості та суспільну небезпеку вчиненого правопорушення, суб'єктивне ставлення обвинуваченої до скоєного та її поведінку після вчинення проступку, соціальну характеристику особи: її вік, стан здоров'я, соціальне становище, наявність обставини, що пом'якшує покарання та відсутність обставин, що обтяжують покарання, та зваживши на всі фактори в їх сукупності і взаємозв'язку, приходить до висновку про призначення покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування на строк 10 років без конфіскації майна.
Прийшовши до висновку про можливість не визначати додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
Оскільки вказане покарання у виді конфіскації майна санкцією ч.2 ст.111-1 КК України встановлене як додаткове факультативне, суд приходить до висновку про можливість не застосовувати його відносно ОСОБА_4 , враховуючи обставини справи та ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відноситься до кримінальних проступків.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися, як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 року, «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 року, «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 року).
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається, як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, так як Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що: «Справедливе застосування норм права - є передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема, права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину».
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його, як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають, як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх забезпечення.
Справедливе застосування норм права означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного.
Вимога додержуватися справедливості при застосуванні кримінального покарання закріплена в міжнародних документах з прав людини, зокрема у статті 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року.
При цьому також суд враховує, що відповідно до ст.50 КК України покарання є заходом примусу та полягає в передбаченому законом обмеженні прав та свобод засудженого та у відповідності до ч.2 ст.50 КК України має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
При призначенні покарання суд керується також положенням п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 23.10.2003 року, згідно якого суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст.65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.
Відповідно до ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є складовою частиною загальнонаціонального законодавства України.
Процесуальні витрати та речові докази у кримінальному провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.370, 371, 373, 374 КПК України, суд,-
ухвалив:
ОСОБА_4 визнати винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.111-2 КК України та призначити покарання у виді позбавлення права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування на строк 10 років без конфіскації майна.
Вирок може бути оскаржений до Харківського апеляційного суду через Дзержинський районний суд м. Харкова протягом 30 днів з дня його проголошення.
Головуючий суддя: ОСОБА_1