Постанова
Іменем України
29 травня 2023 року
м. Київ
справа № 202/2902/20
провадження № 61-10931св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2021 року в складі судді Кухтіна Г. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року в складі колегії суддів: Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення.
Позовну заяву мотивовано тим, що 22 жовтня 2016 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки від 11 грудня 2007 року банк отримав у власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира), однак у зв'язку із проживанням та реєстрацією місця проживання відповідачів у цьому житлі банк позбавлений у повній мірі реалізувати свої права власника щодо цього нерухомого майна.
З огляду на зазначене позивач просив суд виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які зареєстровані та/або проживають у спірній квартирі, зі зняттям їх з реєстрації місця проживання у відповідному органі реєстрації, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року, у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивач не довів обставини придбання відповідачами спірної квартири за кредитні кошти, які були забезпечені іпотекою спірного нерухомого майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У листопаді 2022 року АТ КБ «ПриватБанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах: Верховного Суду від 15 серпня 2018 року (справа № 595/1271/16-ц), від 25 липня 2018 року (справа № 638/13030/13-ц), від 13 жовтня 2020 року (справа № 447/455/17).
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, що мають істотне значення для її вирішення, а саме не встановили чи мають відповідачі інше житло для постійного проживання. Без вирішення цього питання покладення на банк зобов'язання щодо надання відповідачам постійного житлового приміщення не відповідає принципам розумності, справедливості та добросовісності.
Крім того, суди не врахували, що банк не є стороною правовідносин щодо надання іншого постійного житлового приміщення в контексті статті 109 ЖК УРСР, оскільки норми цієї статті не розповсюджуються на правовідносини щодо користування будинками приватного житлового фонду.
Водночас, на переконання заявника, саме на державу покладено обов'язок надання житла особам, які підлягають виселенню.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2023 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).
Ухвалою Верховного Суду від 08 травня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
На підставі договору купівлі-продажу серії ВЕІ №827484 від 01 грудня 2006 року ОСОБА_1 набула власність квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Станом на 24 січня 2020 року у вказаній квартирі зареєстровано місце проживання: ОСОБА_1 - з 18 грудня 2006 року, ОСОБА_2 - з 19 листопада 2007 року, ОСОБА_3 - з 18 грудня 2006 року.
На підставі іпотечного договору від 11 грудня 2007 року № 3268 за АТ КБ «Приватбанк» 22 жовтня 2016 року було зареєстровано право власності на спірну квартиру.
03 квітня 2020 року банк направив на адресу відповідачів вимогу щодо звільнення спірної квартири з одночасним зняттям з реєстрації місця проживання.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом, на переконання Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК УРСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК УРСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР.
Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.
У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.
Аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Верховний Суд вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК УРСР не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв'язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.
Саме такий правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року в справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22), до вирішення якої було зупинено провадження у справі, що переглядається.
Звертаючись до суду із цим позовом, банк обґрунтовував свої вимоги тим, що 22 жовтня 2016 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки від 11 грудня 2007 року отримав у власність спірну квартиру, однак у зв'язку із проживанням та реєстрацією місця проживання відповідачів у цьому житлі позбавлений у повній мірі реалізувати свої права власника щодо цього нерухомого майна.
Установивши, що спірне іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти, на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та мешканці цього житла відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, суди попередніх інстанцій підставно керувались тим, що виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду з наданням іншого постійного житлового приміщення, та дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову банку.
Водночас при вирішенні спору в цій справі суди обґрунтовано виходили із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів наявності у відповідачів іншого житла, окрім спірного.
При цьому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи, що мають істотне значення для її вирішення, а саме не встановили чи мають відповідачі інше житло для постійного проживання, оскільки нормами частини першої статті 81 ЦПК України обов'язок доказування цих обставин покладений саме на позивача.
Крім того, згідно із частиною сьомою статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Аргументи касаційної скарги про те, що банк не є стороною правовідносин щодо надання іншого постійного житлового приміщення в контексті статті 109 ЖК УРСР, оскільки норми цієї статті не розповсюджуються на правовідносини щодо користування будинками приватного житлового фонду, а також те, що саме на державу покладено обов'язок надання житла особам, які підлягають виселенню, є безпідставними та зводяться до неправильного розуміння та тлумачення позивачем норм чинного законодавства у контексті виниклих між сторонами правовідносин.
Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Колегія суддів вважає безпідставними посилання заявника на неврахування судами висновку щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду: від 15 серпня 2018 року (справа № 595/1271/16-ц), від 25 липня 2018 року (справа № 638/13030/13-ц), від 13 жовтня 2020 року (справа № 447/455/17), оскільки встановлені фактичні обставини у вищенаведеній справі відрізняються від встановлених обставин у справі, яка переглядається.
Так, предметом спору в указаних справах є права особи на проживання у спірному житловому приміщенні як члена сім'ї колишнього власника цього житла, тоді як у справі, що переглядається, предметом спору є виселення особи зі спірного іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, без надання іншого житлового приміщення.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 03 вересня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 травня 2022 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара