Іменем України
02 вересня 2010 року справа № 5020-5/093
За позовом: Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (99011 м. Севастополь, вул. Луначарського, 5)
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; АДРЕСА_2)
Про розірвання договору оренди та спонукання повернути орендоване майно
Суддя Євдокімов І.В.
Представники сторін:
Позивач (ФКМ СМР) -Позняков С.О., представник, довіреність б/н від 19.05.2010;
Відповідач (ФОП ОСОБА_1) -не з'явився.
Суть спору:
Позивач, Фонд комунального майна Севастопольської міської ради, звернувся до суду з позовом до відповідача, фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, про розірвання договору оренди №404-05 від 22.12.2005 та повернення орендованого майна.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що відповідачем належним чином не виконувались обов'язки щодо внесення орендної плати.
Відповідач в судове засідання неодноразово не з'являвся, відзив на позовну заяву не надав, про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином у встановленому порядку, за юридичною адресою, вказаною у позовній заяві та у Витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, але поштова кореспонденція була повернута на адресу суду з відміткою “у зв'язку з закінченням терміну зберігання”.
Оскільки до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб -учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій, суд вважає, що примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, які повернуті органами поштового зв'язку з позначками „адресат вибув”, „адресат не значиться” і таке інше, можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Крім того, відповідно до пункту 23 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/164 від 18.03.2008 „Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році”, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому, відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Відповідно до статті 75 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив можливим розглянути справу за наявними в ній матеріалами у відсутності представника відповідача.
Представнику позивача в судовому засіданні роз'яснені його процесуальні права і обов'язки, передбачені статтями 20, 22 Господарського процесуального кодексу України.
Заслухавши представника позивача, дослідивши надані позивачем докази, суд, -
22.12.2005 між Управлінням з питань комунального майна СМДА, правонаступником якого являється Фонд комунального майна Севастопольської міської ради у місті Севастополі, (орендодавець) та відповідачем (Орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна №404-05 (далі - договір №404-05).
Відповідно до умов договору № 404-05 Орендодавець передає, а Орендар приймає в оренду вбудовані нежитлові приміщення цокольного поверху, розташовані у трьохповерховому житловому будинку, загальною площею 39,90 кв.м., розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. Гер. Севастополя, 20. Строк дії договору №404-05 встановлений сторонами до 19.12.2010.
Згідно з пунктом 3.2 договору №404-05, орендна плата складає 239,28 грн. за місяць оренди, та перераховується не пізніше 20 числа поточного місяця.
Свої зобов'язання щодо внесення орендної плати відповідач виконував неналежним чином у зв'язку з чим його заборгованість перед позивачем за період з 01.02.2007 по 31.10.2009 складає 11425,00 грн.
Цей факт встановлений постановою Севастопольського апеляційного господаського суду від 27.05.2010 по справі №5020-12/246.
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем обов'язків щодо оплати вартості користування орендованим майном протягом тривалого часу, позивач вимагає розірвати договір оренди нерухомого майна №404-05 та зобов'язати відповідача звільнити орендоване майно і повернути його Орендодавцю.
Зазначене стало причиною для звернення позивача до господарського суду із даним позовом.
Суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають задоволенню повністю, виходячи з наступного.
Згідно положень статті 193 Господарського кодексу України № 436-ІV від 16.01.2003 та статей 525, 526 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 283 Господарського кодексу України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживча річ).
Об'єктом оренди можуть бути:
· державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
· нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
· інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Згідно з п. 3 ст. 18 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі.
Відповідно до пунктом 1 статті 19 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності.
В силу статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно зі статтею 291 Господарського кодексу України, договір оренди може бути розірвано за згодою сторін. На вимогу однієї зі сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України.
За змістом частини другої статті 651 Цивільного кодексу України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін в разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Підстави, коли наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, встановлені статтею 783 Цивільного кодексу України. Таке право наймодавець має у разі, коли наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; не приступив до проведення капітального ремонту (якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача). Вказаний перелік підстав для розірвання договору найму на вимогу орендодавця є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.
Водночас, частиною 3 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" унормовано, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Право розірвати Договір за рішенням господарського суду на вимогу однієї зі сторін у випадку невиконання іншою стороною своїх зобов'язань та з інших підстав передбачено пунктом 7.3 договору №404-05.
Як зазначено вище, порядок розірвання договорів визначений статтею 188 Господарського кодексу України.
Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України, розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Сторона договору, яка вважає за необхідне розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі, якщо сторони не досягли згоди щодо розірвання договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Із цією нормою узгоджується стаття 11 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем не дотримано встановленого порядку розірвання договору, оскільки докази, які б підтверджували надсилання відповідачеві пропозиції про розірвання договору, в матеріалах справи відсутні.
З цього приводу суд вважає за необхідне зауважити на такє.
Наведені та інші норми матеріального і процесуального права не передбачають будь-яких санкцій за недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку розірвання господарського договору. Тому саме по собі таке недодержання не тягне за собою наслідків у вигляді припинення провадження у справі.
Конституційний Суд України в своєму рішенні від 09.07.2002 № 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів № 1-2/2002) зазначає наступне.
Із змісту частини другої статті 124 Конституції України, щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Зазначена норма, як і інші положення Конституції України, не містить застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без його застосування.
Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України. Зокрема, частина четверта статті 13 Конституції України, встановлює обов'язок держави забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку. До таких суб'єктів належать, зокрема, юридичні особи та інші суб'єкти господарських відносин. Тобто можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору.
Обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Верховним Судом України, з посиланням на вказане рішення Конституційного Суду України, також зазначалося, що недотримання позивачем вимог частини другої статті 188 Господарського кодексу України, щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (постанова названого суду від 17.06.2008 № 8/32пд).
Отже, відсутність пропозиції позивача про розірвання договору не є перешкодою для вирішення цього питання в судовому порядку та підставою для відмови у позові.
На думку суду, вимога про розірвання договору відповідає способам захисту цивільного права, визначеним пунктом 7 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та частиною другою статті 20 Господарського кодексу України.
Судом встановлений факт суттєвого порушення відповідачем умов договору оренди нерухомого майна №404-05 в частині строків внесення орендної плати.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема припинення зобов'язання внаслідок розірвання договору.
Враховуючи вищевикладене, вимоги позивача про розірвання договору оренди суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Згідно з частинами другою та третьою статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
У разі розірвання договору зобов'язання припиняється з моменту досягнення домовленості про розірвання договору, якщо інше не встановлено договором. Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили.
Статті 15 та 16 Цивільного кодексу України, надають кожній особі право на захист її цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. При цьому захист цивільних прав та інтересів здійснюється судом.
Відповідно до пункту 6 Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 № 02-5/225 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності", державні та комунальні підприємства мають право звертатися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права.
Згідно з частиною другою статті 16 Цивільного кодексу України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов'язку в натурі.
З наведеною нормою кореспондує стаття 20 Господарського кодексу України, частина друга якої також відносить до способів захисту прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів присудження до виконання обов'язку в натурі.
Частиною першою статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що у разі розірвання договору оренди орендар зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.
Пунктом 4.12 договору №404-05 встановлений обов'язок Орендаря повернути орендоване майно при припиненні дії даного договору в належному стані з урахуванням його зносу.
Зважаючи на те, що судом прийнято рішення про задоволення позовних вимог про розірвання договору оренди, об'єкт оренди вбудовані нежитлові приміщення цокольного поверху, розташовані у трьохповерховому житловому будинку, загальною площею 39,90 кв.м., розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. Гер. Севастополя, 20 -підлягає поверненню позивачеві.
Отже, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача звільнити орендоване майно та передати його Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради також підлягають задоволенню.
За даних обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.
Керуючись ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, суд покладає на відповідача витрати по сплаті державного мита в сумі 85,00 грн. і витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 22, 49, 75, 82 -85, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позов задовольнити повністю.
2. Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1, відомостей про наявність поточних рахунків в установах банків немає) на користь Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради (99011 м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, ЄДРПОУ 25750044, відомостей про наявність поточних рахунків в установах банків немає) витрати по сплаті державного мита в сумі 85,00 грн., та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 236,00 грн.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
3. Розірвати договір оренди нерухомого майна №404-05 від 22.12.2005 укладений між Фондом комунального майна Севастопольської міської ради (99011 м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, код ЄДРПОУ 25750044) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) з моменту набранням рішення законної сили.
4. Зобов'язати фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_1; АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1, відомостей про наявність поточних рахунків в установах банків немає) усунути перешкоди Фонду комунального майна Севастопольської міської ради (99011 м. Севастополь, вул. Луначарського, 5, код ЄДРПОУ 25750044, відомостей про наявність поточних рахунків в установах банків немає) в користуванні майном, шляхом звільнення нерухомого майна, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху, розташовані у трьохповерховому житловому будинку, загальною площею 39,90 кв.м., розташовані за адресою: м. Севастополь, вул. Гер. Севастополя, 20 та передати вказані приміщення по акту прийому-передачі Фонду комунального майна Севастопольської міської ради.
Суддя І.В. Євдокімов
Рішення оформлено
згідно з вимогами
ст. 84 ГПК України
та підписано
06.09.2010