23 травня 2023 року місто Київ
Справа 758/2519/18
Апеляційне провадження № 22-ц/824/7716/2023
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ
головуючого судді Желепи О.В.,
суддів: Мазурик О.Ф., Шкоріної О.І.
за участю секретаря судового засідання Ковальової В.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відео конференції у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року (ухвалене у складі судді Захарчук С. С., інформація щодо дати складання повного судового рішення відсутня)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування квартирою
У лютому 2018 року ТОВ «Кей-Колект» звернулось до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , в якому просило усунути перешкоди в праві розпорядження майном шляхом визнання вказаних осіб такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог вказували на те, що 20 серпня 2008 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11385599000.
Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_2 надано в кредит грошові кошти в розмірі 100 000 дол. США з відсотковою ставкою 14,50% річних.
На забезпечення виконання кредитного договору укладено договір іпотеки від 20 серпня 2008 року № 93299 за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язання в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1 .
12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1 та договір відступлення права вимоги за іпотечними договорами № 5207-5208 від 12 грудня 2012 року.
31 березня 2017 року через невиконання умов договору № 11385599000 іпотекодержателем на предмет іпотеки звернуто стягнення шляхом набуття права власності іпотекодержателем відповідно до ст. ст. 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку».
Таким чином, право власності ОСОБА_2 припинено зверненням стягнення на предмет іпотеки .
Відповідно до довідки від 09 серпня 2017 року, виданої Подільською районною в м. Києві державною адміністрацією в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 .
Посилаючись на те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, просили визнати відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Подільського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням ТОВ «Кей-Колект» 17 березня 2023 року, згідно поштової відмітки, направило на адресу Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, в якій просили рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Вказували, що рішення суду прийнято за не повного з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального права, що призвело до ухвалення помилкового рішення.
Зазначали, що за умов, передбачених ст. 40 Закону України «Про іпотеку», у іпотекодержателя, який став власником житлового приміщення внаслідок звернення на нього стягнення, виникає право на виселення мешканців цього житлового приміщення, якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення добровільно.
Однак, після набуття ТОВ «Кей-Колект» права власності на квартиру АДРЕСА_1 всі її мешканці добровільно звільнили житлове приміщення, тому підстави для їх виселення відсутні.
Також, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин норми ч.2 ст. 405 ЦК України, яка регулює правовідносини щодо права користування житлом між його власником та членами його сім'ї, оскільки відповідачі апріорі не можуть бути членами сім'ї позивача.
Також, посилалися на правовий висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, та Верховним Судом у постанові від 16 жовтня 2019 року у праві №756/7983/17, якими вказано, що право членів сім'ї власника у будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Право власності ОСОБА_2 припинено зверненням стягнення на предмет іпотеки Іпотекодержателем.
ТОВ «Кей-Колект» вказує, що є власником квартири АДРЕСА_1 , відповідачі втратили право користування зазначеною квартирою, оскільки не є членами сім'ї позивача, будь-яких домовленостей з позивачем щодо проживання у квартирі не було і позивач заперечує проти проживання відповідачів у його квартирі.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 травня 2023 року відкрито апеляційне провадження у даній справі та встановлено учасникам справи строк для подачі ними відзиву на апеляційну скаргу в п'ятиденний строк з моменту отримання даної ухвали.
Від відповідачів відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційного суду просив задовольнити апеляційну скаргу.
Представник позивача Пилипенко С.В., який брав участь в розгляді справи в режимі відео конференції, просив апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідачі до суду не з'явились, про розгляд справи повідомлялись належним чином.
Відповідно до зворотного повідомлення відповідачі відсутні за адресою місця їх реєстрації, що відповідно до п.4 ч.8 ст. 128 ЦПК України є належним повідомленням.
Заслухавши доповідь судді Желепи О.В., пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції вважав, що між сторонами виникли правовідносини, які регулюються, зокрема, ЦК України та Законом України «Про іпотеку», оскільки право власності у позивача на квартиру виникло відповідно до ст. ст. 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку», отже, за умов, передбачених ст. 40 зазначеного Закону, в іпотекодержателя, який став власником житлового приміщення внаслідок звернення на нього стягнення, виникає право на виселення мешканців цього житлового приміщення, натомість обраний ТОВ «Кей-Колект» спосіб захисту порушеного права - визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням Законом України «Про іпотеку» не передбачено.
Також, суд першої інстанції вважав недоведеними позивачем обставини, які можуть бути підставою визнання осіб такими, що втратили право користування житлом відповідно до норм ст. 405 ЦК України, яка передбачає таку можливість у разі відсутності члена сім'ї власника житла без поважних причин понад один рік
Колегія суддів не в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та перевірено апеляційним судом, з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 23 лютого 2018року власником квартири АДРЕСА_1 є ТОВ «Кей-Колект» (а.с. 43-45).
З матеріалів справи вбачається, що у вказаній квартирі зареєстровані: з 04 вересня 2014 року ОСОБА_1 , з 25 травня 2006 року ОСОБА_2 , з 10 лютого 2011 року ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 23 вересня 2014 року ОСОБА_5 (а.с. 30-33,46).
Звертаючись із даним позовом до суду позивач обґрунтовував вимоги тим, що 20 серпня 2008 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 11385599000.
Відповідно до умов зазначеного договору ОСОБА_2 надано в кредит грошові кошти в розмірі 100 000 дол. США з відсотковою ставкою 14,50% річних.
На забезпечення виконання кредитного договору укладено договір іпотеки від 20 серпня 2008 року № 93299 за умовами якого на забезпечення виконання зобов'язання в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1 .
12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 1 та договір відступлення права вимоги за іпотечними договорами № 5207-5208 від 12 грудня 2012 року.
31 березня 2017 року через невиконання умов договору № 11385599000 іпотекодержателем на предмет іпотеки звернуто стягнення шляхом набуття права власності іпотекодержателем відповідно до ст. ст. 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку».
За змістом статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України встановлено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 9 ЖК Української РСР передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Частина перша статті 81 ЦПК України визначає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов'язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
Звертаючись із даним позовом до суду позивач вказував на те, що право власності ОСОБА_2 припинено отже припинені всі правомочності встановлені ч.1 ст.317 ЦК України. Також, вказував, що наявна реєстрація місця перебування особи не свідчить про наявне у відповідачів право користування зазначеним майном.
Верховний Суд у постанові від 31 березня 2021 року по справі № 753/72/17 зроблено наступний висновок, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення, має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, їх виселення. Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв'язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у право на житло.
У постанові від 22 червня 2016 року Верховний Суд України в справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за змістом частини другої статті 40 Закону № 898-IV та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Отже, визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.
Позивач в даній справі суду першої інстанції, в строки передбачені законом не надав належних та допустимих доказів тому, що відповідачі добровільно виселились із спірної квартири і в ній фактично не проживають.
Докази долучені до апеляційної скарги, колегія суддів не приймає, керуючись ст. 367 ЦПК України, через недоведеність позивачем існування реальних перешкод для надання доказів суду першої інстанції.
За таких обставин, позбавлення відповідачів права на житло на майно на яке позивачем було звернуто стягнення, можливе лише за умови, що спірна квартира була повністю придбана за кредитні кошти, що відповідно надавало б суду право робити висновок про можливість виселення осіб без надання іншого житла, або за доведеності що відповідачі забезпечені іншим житлом , в якому і проживають.
Однак, ні суду першої інстанції ні до апеляційного суду позивач не надав ні кредитного договору ні іпотечного договору, на підставі яких суд міг би встановити, за які кошти придбана квартира, щодо права на яку виник спір.
Суду також не надано доказів, що відповідачі мають інше житло до якого за позицією позивача виселились добровільно.
Позивач також заявляючи вимоги про позбавлення осіб права на житло не доводить, що задоволення позову буде пропорційним втручанням в право відповідачів, з огляду на існування у власника обставин, які свідчать про необхідність захисту порушеного права власника, саме шляхом позбавлення права на житло громадян, які отримали кредит в іноземній валюті і не змогли його повернути, що і стало підставою для звернення стягнення на майно.
Слід зазначити, що в даній справі позивачем є саме кредитор (правонаступник кредитора), а тому без встановлення обставин, перелічених в ст. 109 ЖК України, які дозволяють кредитору виселяти осіб без надання іншого житла з іпотечного майна, заявлені позовні вимоги задоволені бути не можуть.
Посилання апеляційної скарги на висновки висловлені Верховним Судом України у постанові від 05 листопада 2014 року у справі за № 6-158цс14 та Верховним Судом у постанові від 16 жовтня 2019 року у праві №756/7983/17 колегія суддів не приймає, оскільки в наведеній справі з позовом звертався не кредитор, який набув право власності на майно в порядку звернення стягнення, а інша особа, яка за договором купівлі-продажу придбала квартиру.
Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги, щодо безпідставного застосування судом ст. 405 ЦК України, якою передбачено право власника на звернення до суду з позовом про визнання членів сім'ї власниками такими, що втратили право на житло, якщо вони більше року не проживають в квартирі.
Дійсно відповідачі не є членами сім'ї власника. Суд погоджується, що позивач , як новий власник не надавав згоду на користування своєю власністю відповідачам. Разом з тим позивач є особою, яка звернула стягнення на іпотечне майно, а тому до даних правовідносин підлягають застосуванню і ст. 109 ЖК України і ст. 40 закону "України "Про іпотеку".
Висновок суду про не обґрунтованість позовних вимог є вірним, але мотиви відмови, колегія суддів вважає за необхідне змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови.
Доводи апеляційної скарги та наявні в справі докази не дають підстав для ухвалення рішення про задоволення позовних вимог.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
З огляду на те, що рішення суду змінено лише в частині правового обґрунтування, зміна розподілу судових витрат на стадії апеляційного розгляду не проводиться.
Керуючись статтями 268, 367, 368, 374- 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» - задовольнити частково.
Заочне рішення Подільського районного суду міста Києва від 02 лютого 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 31 травня 2023 року.
Головуючий О.В. Желепа
Судді О.Ф. Мазурик
О.І. Шкоріна