Справа № 450/2150/13-ц Головуючий у 1 інстанції: Мусієвський В.Є.
Провадження № 22-ц/811/203/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
18 травня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Копняк С.М.,
суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретар судового засідання - Зеліско-Чемерис К.Р.,
з участю - представника апелянта - адвоката Кость Я.Р., відповідача ОСОБА_1 , представник відповідача - адвоката Шишки О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 грудня 2022 року (повний текст рішення складено 23 грудня 2022 року), у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Сагайдак Оксана Павлівна про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку,
у червні 2013 року ОСОБА_3 (правонаступником якої є ОСОБА_2 ) звернулася в суд з вказаним позовом, підписаним від її імені ОСОБА_2 , в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року, укладений між нею та ОСОБА_4 (правонаступником якої є ОСОБА_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сагайдак Оксаною Павлівною, зареєстрований в реєстрі за № 97.
В обґрунтування заявленого позову посилалася на те, що з 12 лютого 2004 року була власником житлового будинку АДРЕСА_1 . Восени 2010 року до неї звернулася її племінниця ОСОБА_4 з проханням зареєструвати її місце проживання у вказаному будинку, на що вона погодилася. З метою реєстрації місця проживання ОСОБА_4 ОСОБА_3 було надано низку документів, які вона підписала, не читаючи, з огляду на тривале стійке захворювання очей, в результаті якого майже втратила зір. У 2012 році ОСОБА_3 маючи на меті подарувати ОСОБА_2 (який є її внуком) вказаний житловий будинок, звернулася в Бюро технічної інвентаризації для виготовлення необхідних документів, де отримала відповідь про те, що вона не є власником вказаного майна, оскільки таке було продане нею за 143 297,00 грн ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року. Вказані грошові кошти вона не отримувала. Зазначала, що вважає такий договір недійсним, оскільки він укладений внаслідок введення ОСОБА_3 в оману. Крім того, вона не мала можливості ознайомитися зі змістом договору, оскільки мала захворювання очей. Зміст договору ОСОБА_3 оголошений (прочитаний вголос нотаріусом) не був. Відтак, укладення такого договору не відповідало її волевиявленню.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 грудня 2022 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У січні 2023 року ОСОБА_2 оскаржив рішення суду першої інстанції, подавши апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 грудня 2022 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції безпідставно не взяв до уваги покази свідків та дані медичної документації ОСОБА_3 , згідно з якими вона не могла через вади зору прочитати, а як наслідок і підписати оспорюваний договір. Не виконана ухвала суду про виклик спеціаліста (окуліста), тобто залишились нез'ясовані обставини щодо визначення рівня втрати ОСОБА_3 гостроти зору. Не підтвердились покази приватного нотаріуса, яким посвідчено оспорюваний договір, надані ним в межах цивільної справи №450/1620/16-ц, про те, що перед його підписанням текст такого прочитано нотаріусом продавцю вголос, адже відповідної відмітки, як такого вимагає Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункт 16), оспорюваний договір не містить. Вважає, що під час апеляційного розгляду слід дослідити покази свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , яких просить викликати та допитати в суді апеляційної інстанції. Останню просить також викликати для надання консультації з питань офтальмології. Також підлягаю дослідженню обставини щодо незазначення в оспорюваному договорі кадастрового номера земельної ділянки, на якій розташовано проданий за цим договором житловий будинок, для чого просить викликати та допитати приватного нотаріуса, який посвідчив цей договір. Тобто, має місце порушення норм матеріального права, а саме вимог статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України, отже оспорюваний договір не є укладеним. Вказує і на те, що внаслідок похилого віку, стану здоров'я по зору, не маючи можливості прочитати оспорюваний договорів, укладаючи його ОСОБА_3 вважала, що підписує документи, необхідні для реєстрації ОСОБА_4 у житловому будинку. Звертає увагу, що після укладення спірного договору залишилась проживати в будинку, ключі від якого ОСОБА_4 не передавала. Тобто, фактичної передачі будинку не відбулося. Будинок залишися і надалі у її володінні. З вказаним позовом ОСОБА_3 звернулася до суду одразу після того, як дізналася, що ОСОБА_4 має намір його продати, оскільки вважала, що вона помилялась щодо правової природи укладеного нею правочину, волі на укладення якого у неї не було. За фактом продажі ОСОБА_3 звернулася і до правоохоронних органів. Наведене у сукупності свідчить, що ОСОБА_3 неправильно сприймала фактичні обставини паровичну, що вплинуло на її волевиявлення під час укладення такого. Судом першої інстанції під час розгляду справи не враховано висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17, від 11 квітня 2018 року у справі №333/293/16-ц та від 23 травня 2018 року у справі № 755/1009/15-ц. Вказує і на те, що місцевим судом всупереч положенням статті 82 ЦПК України враховано, як преюдиційній факти, встановлені у справі № 450/1620/16-ц.
В лютому 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому міститься прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду залишити без змін.
Відзив на апеляційну скаргу мотивований законністю та обґрунтованістю оскаржуваного рішення, а також безпідставністю доводів апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача та представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 10 листопада 2010 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Сагайдак О.П., зареєстрованим в реєстрі за №97, ОСОБА_3 продала ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1 за 143 297,00 грн.
Згідно з пунктом 5 вказаного договору, продавець, своїм підписом під цим договором підтверджує проведення зі сторони покупця повного розрахунку за проданий будинок та відсутність щодо нього претензій фінансового характеру.
У пункті 9 вказаного договору сторони підтвердили, що: вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладення договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені договором.
Сторони у пункті 10 договору засвідчили, що у його тексті зафіксовано усі істотні умови, що стосуються продажу будинку, а в пункті 11 договору підтвердили, що цей правочин відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру мнимого чи удаваного, а також не є зловмисним.
Згідно із пунктом 16 вказаного договору, продавець зобов'язаний звільнити і передати до розпорядження покупця вказаний будинок в належному технічному стані, а також провести усі розрахунки по сплаті комунальних послуг до 10 грудня 2010 року.
Згідно висновку експерта № 193 (комісійна судово-медична експертиза) від 19 вересня 2018 року: «відповідно до запису окуліста в медичній карті амбулаторного хворого №133194 станом на 14.10.2010 року у гр. ОСОБА_3 гострота зору становила на праве око 0,03 н/к, на ліве 0,1 н/к і їй було встановлено діагноз «Вікова катаракта, підозра на глаукому». Враховуючи викладене, комісія не виключає, що гр. ОСОБА_3 10 листопада 2010 року могла прочитати друкований текст договору.
Висновком експерта № 7 (експертиза за матеріалами справи) від 03 червня 2019 року встановлено, що «шрифт № 12 при гостроті зору кращого ока 0,1 не корегованого самостійно без допоміжних засобів (окуляри, лупа, призма т.і.) гр. ОСОБА_3 прочитати не мала можливості.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Однією з підстав виникнення зобов'язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов'язків.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частини перша, друга та третя статті 202 ЦК України).
Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (абзац 3 частини третьої статті 202 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року в справі № 336/337/16-ц (провадження № 61-2704св18).
Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність (частина перша статті 206 ЦК України).
У письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу (пункт 2 частини першої статті 208 ЦК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами.
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (абзац перший частини першої статті 209 ЦК України)
Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків (частина перша статті 218 ЦК України).
Тобто, за загальним правилом недотримання вимоги норми закону про необхідність письмової форми правочину не зумовлює недійсність правочину. Правочин внаслідок недотримання письмової форми може бути кваліфікований недійсним, якщо про це вказано прямо в нормі закону (наприклад, частина друга статті 547 ЦК України, частина третя статті 719 ЦК України, частина друга статті 1055 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, переліченим в статті 4 ЦК України. Втім, більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18).
З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони правовідношення.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі №405/5723/18 (провадження № 61-7659св21) вказано, що «саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Проте суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню».
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні відомостей, надання підроблених документів і т. п.); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які він повинен був зробити (зокрема, умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення і т. п.).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2022 року у справі №760/21633/15 (провадження № 61-4464св21) зазначено, що «тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)».
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі №335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі №947/32485/20 (провадження № 61-7209св22) зазначено, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
Згідно із частиною четвертою та п'ятою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі №520/11429/17 (провадження № 61-19719св19) зроблено висновок про те, що преюдиційні факти - це такі факти, що встановлені рішенням чи вироком суду, які набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Тож законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних (відмінних) за змістом судових рішень.
Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), відповідно до яких преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі - для суду під час розгляду інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає потреби встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть судової преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення у справі, в якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено судом ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що піддано аналізові в мотивувальній частині судового акта.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).
Рішення суду складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (частина перша статті 265 ЦПК України).
У мотивувальній частині рішення, зокрема зазначаються: фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику; чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду (пункти 1, 2 та 4 частини четвертої статті 265 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частині шостій статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
- при зверненні з вказаним позовом позивачка одночасно вказувала, що:
?оспорюваний договір купівлі-продажу укладений під впливом обману, зокрема щодо правової природи такого договору, вважаючи, що підписуючи відповідні документи в нотаріуса, вона не відчужує будинок, а здійснює дії, необхідні для реєстрації місця проживання ОСОБА_4 у цьому будинку;
?за оспорюваним договору жодних коштів нею не було отримано;
?такий не міг бути прочитай через вади зору;
?відтак, його укладення не відповідало її волевиявленню;
- судом першої інстанції встановлено, що позивач не довів належними та допустимими доказами те, що з боку ОСОБА_4 мав місце обман ОСОБА_3 , а укладення останньою оспорюваного договору відбулося внаслідок помилки, як щодо правової природи такого договору, так і у зв'язку з обманом зі сторони ОСОБА_4 . Також позивач не надав доказів того, що ОСОБА_3 була повністю позбавлена, внаслідок вади зору, прочитати текст оспорюваного договору та підписати його. Не надано доказів і того, що позивачка, за її твердженням, не отримала за оспорюваним договором обумовлені за продаж грошові кошти. Тобто, судом не здобуто доказів, що укладення договору не відповідало дійсному волевиявленню позивачки;
- такі висновки суду ґрунтуються на вірному тлумаченні тексту оспорюваного договору, про укладення якого позивачка знала, наслідки його укладення розуміла, текст договору нею прочитаний, дієздатність ОСОБА_7 нотаріусом перевірено, а договір підписано власноручно ОСОБА_7 . У тексті договору вказано, що укладаючи його сторони підтверджують, що їх волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі. Порушення приватним нотаріусом, який посвідчив оспорюваний договір, вимог законодавства, судом не встановлено;
- місцевий суд обґрунтовано не взяв до уваги показання свідків, оскільки свідки не спростували презумпції правомірності оспорюваного правочину.
За таких обставин, суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивачем не доведено наявність підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги щодо неврахування медичної документації та не виклику спеціаліста (окуліста), колегія суддів вважає юридично неспроможними, адже позивач не надав доказів на спростування висновків експертиз, проведених хоча і в іншій цивільній справі № 450/16/20/16-ц, проте за участю цих самих сторін, і за подібного предмета спору та предмета доказування. При цього, колегія суддів вважає, що висновки зроблені під час розгляду цієї справи є преюдиційними для справи, що переглядається.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_7 після укладення оспорюваного договору залишалась і надалі проживати в будинку, тобто фактичної передачі будинку не відбулося, такі спростовуються самим текстом цього договору, а саме пунктом 13, згідно з яким право власності на будинок, який є предметом цього договору, виникає у покупця з моменту державної реєстрації договору. Доказів того, що вказаний договір не пройшов державну реєстрацію, позивачем не надано.
Оскільки одночасно з оспорюваним договором, позивачкою укладено договір щодо відчуження земельної ділянки, на якій знаходиться будинок, котрий є предметом договору у справі, що переглядається, незазначення в останньому кадастрового номера земельної ділянки, враховуючи преюдиційне рішення суду у справі № 450/1620/16-ц, яким відмовлено у визнанні недійсним договору щодо земельної ділянки, не може бути самостійною та достатньою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, який знаходиться на такій земельній ділянці.
Посилання в апеляційній скарзі на неврахування судом першої інстанції під час розгляду справи висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 333/293/16-ц та від 23 травня 2018 року у справі №755/1009/15-ц є не релевантним, адже у цих справах предметом позову було визнання недійсним договорів дарування, а у справі, що переглядається визнається недійсним договір купівлі-продажу, який є окремим та відмінним правочином від договору дарування.
В контексті зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не вбачає.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.).
Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстави для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, відсутні. Враховуючи викладене, оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції щодо залишення апеляційної скарги без задоволення, підстави для здійснення розподілу судових витрат за розгляд справи судом апеляційної інстанції, відсутні.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,
апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 13 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 23 травня 2023 року.
Головуючий С.М. Копняк
Судді: С.М. Бойко
А.В. Ніткевич