29 травня 2023 року № 640/3856/22
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Колеснікової І.С., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Узбекистану ОСОБА_1
доЦентрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області
про визнання неправомірними та протиправними дій, скасування рішення та зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Узбекистану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд:
- визнати неправомірними та протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, якими позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 12.01.2022 № 2, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області розглянути питання щодо прийняття рішення про визнання громадянина Узбекистану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено про протиправність прийнятого відповідачем рішення від 12.01.2022 № 2, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки маючи цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування на грунті віросподівання він залишив країну свого походження Узбекистан та у пошуках захисту прибув до України. При цьому, відповідачем не було встановлено та досліджено всіх фактичних доказів на підтвердження реальної релігійної ситуації в країні походження позивача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.02.2022 (суддя Катюшенко В.П.) відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
Вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена 15.02.2023 судді Колесніковій І.С.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.02.2023 адміністративну справу №640/3856/22 прийнято до провадження суддею Колесніковою І.С. та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
У поданих до суду 16.05.2022 та 18.04.2023 відзивах на позовну заяву, які за своїм змістом є ідентичними, відповідач вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необгрунтованими, оскільки, на думку відповідача, відсутні підстави вважати, що заявнику загрожує небезпека за сповідування християнства, адже він не носить християнських атрибутів, не відвідує релігійну установу, має лише вкрай загальну обізнаність щодо християнської релігії, а факт сповідування заявником християнства не вважається установленим. Крім того, відповідачем зазначено про необгрунтованість неможливості повернення позивача до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону, адже ні у своїй скарзі, ні під час співбесіди позивачем не доведено існування будь-яких реальних чинників, які би вказували на небезпеку для нього чи переслідування у країні громадянського походження за будь-якою з конвенційних ознак, у тому числі за ознаками політичних переконань, за ознаками релігії, національності, належності до соціальної групи тощо.
Таким чином, на переконання відповідача, останнім належним чином було проаналізовано всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом, і на підставі частини шостої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.
Згідно частини другої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до пункту 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до частини першої, другої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Відповідно до частини першої статті 260 Кодексу адміністративного судочинства України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив та письмові пояснення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 (позивач), ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Узбекистану, народився в АДРЕСА_1 .
Позивач 20.12.2021 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивач вказав про побоювання зневажливого відношення та цькування на території Узбекистану за сповідування християнської віри. Також позивачем повідомлено про побутові непорозуміння зі своєю дружиною та товаришем з приводу сповідування ним християнства.
Із позивачем 22.12.2021 посадовими особами відповідача було проведено співбесіду, яку зафіксовано у відповідному протоколі, який міститься в матеріалах особової справи громадянина Узбекистану ОСОБА_1 .
За результатами розгляду матеріалів звернення позивача, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області складено висновок від 12.02.2022 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої», зокрема, у висновку зазначено, що про відсутність у заявника обгрунтованих реальних чинників, які би вказували на небезпеку для нього чи переслідування у країні громадянського походження за будь-якою з конвенційних ознак, у тому числі за ознаками політичних переконань, за ознаками релігії, національності, належності до соціальної групи тощо.
Рішенням Державної міграційної служби України від 12.01.2022 №12 вищезазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.01.2022 №2 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Незгода позивача з вказаним рішенням стала підставою для звернення до адміністративного суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI), в редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин.
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особою, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону №3671-VI.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Частиною шостою статті 9 Закону №3671-VI визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
За приписами частини одинадцятої статті 9 Закону №3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, судом установлено, що відповідачем відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з очевидною необгрунтованістю його заяви, а саме через відсутність обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросподівання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо позивача смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарнання.
Суд зазначає, що Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання;
наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів;
неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Законом України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18 березня 2004 року № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29 квітня 2004 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Так, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що позивач не може повернутись до країни громадянської належності через релігійні переконання, але у країні громадянської належності не був членом будь-якої політичної, релігійної, громадської чи військової організацій. Крім того, позивачем повідомлено про побутові непорозуміння зі своєю дружиноюта товаришем з приводу їх неприйняття того, що позивач сповідує християнство.
Водночас, під час співбесіди 22.12.2021 позивачем не вказано що конкретно йому загрожує на території Узбекистану, а лише наведено припущення, що за сповідування християнства може статись щось непередбачуване. Під час проведення співбесіди позивачем зазначено про те, що влада Узбекистану жодним чином не переслідує християн, але і не допомагає їм. Позивач не практикує християнські обряди у повсякденному житті, про деякі християнські свята дізнався вже перебуваючи на території України, не носить символ хреста. Офіційно у християнську віру позивач не переходив, обряд хрещення не проходив, церкву в Україні і Узбекистані не відвідував.
Разом з тим, з аналізу проведеної 22.12.2021 співбесіди вбачається, що конфлікти позивача з дружиною носили виключно побутовий характер (дружина не була згодна щоб позивач подарував сину дитячу ОСОБА_2 ) та більше були пов'язані з питанням пошуку роботи в окремих країнах. Про конфлікт з товаришем позивачем повідомлено лише те, що товариш перестав з ним розмовляти після повідомлення, що заявник сповідує християнство. Про побоювання переслідувань за сповідування християнства в Узбекистані повідомлено лише загальну інформацію.
Суд наголошує, що позивачем не надано жодних конкретних фактів щодо особистого переслідування в країні походження через релігійні погляди. Також, матеріалами справи не підтверджено належність позивача до будь-яких організацій, у тому числі релігійних, та ведення ним будь-якої діяльності, яка є наслідком його релігійних поглядів і яка стала причиною зацікавленості влади Узбекистану особою заявника.
Із Інформації про країну походження (ІКП) відомо, що в цьому році у своїй доповіді держдепартамент США наголосив на явному прогресі Узбекистану у сфері релігійних свобод. Представляючи документ, держсекретар Майкл Помпео заявив: «Ми не зафіксували жодного випадку рейдів правоохоронних органів проти незареєстрованих релігійних груп у 2019 році порівняно зі 114 подібними рейдами у 2018 та 240 - роком раніше. Це великі успіхи, реальний прогрес.
Про перегляд Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» влада повідомила у 2019 році. На сайті МЗС Узбекистану повідомляється, що у розробці закону беруть участь міжнародні експерти.
Крім того, загальновідомим є й той факт, що з початком президентства Мірзійоєва, відповідно до актуальної ІКП та публікацій зі ЗМІ, спостерігаються позитивні тенденції до покращення в усіх сферах життя, у тому числі, в релігійній, що свідчить про демократизацію в країні, а також відбувається перегляд наявних кримінальних справ та амністування засуджених з метою недопущення фабрикування обвинувачень на релігійному підґрунті.
Отже, відповідачем правомірно прийнято рішення у формі повідомлення від 12.01.2022 №2 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача.
Тобто, позивачем не були вказані достатні підстави того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю.
Аналізуючи вищевикладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачем в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому відповідач, приймаючи оскаржуване рішення у формі повідомлення від 12.01.2022 №2, діяв правомірно.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,-
У задоволенні адміністративного позову громадянина Узбекистану ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Колеснікова І.С.