Справа № 753/20064/21
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/3755/2023
Головуючий у суді першої інстанції: Лужецька О.Р.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Семенюк Т.А.
23 травня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Семенюк Т.А.
Суддів: Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
при секретарі - Малашевському О.В.,
розглянувши в судовому засіданні в м. Києві, справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У вересні 2021 року позивач звернулась до суду з даним позовом, посилаючись в обґрунтування позовних вимог на те, що 19.09.2008 році між сторонами було зареєстровано шлюб, який було розірвано 12.04.2012 року рішенням Дарницького районного суду м. Києва. Квартира АДРЕСА_1 була придбана позивачкою 16.06.2005 року, тобто до шлюбу, а тому є її особистою приватною власністю.
ОСОБА_1 є колишнім чоловіком ОСОБА_2 , який зареєстрований у належній позивачу на праві власності квартирі АДРЕСА_1 . Відповідач у вказаній квартирі не проживає з липня 2015 року, за комунальні послуги не сплачує, поточний ремонт квартири не здійснює. В спірній квартирі проживає позивач разом із чоловіком ОСОБА_3 та дітьми ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Вказала, що в квартирі речей відповідача немає.
Позивач вимушена сплачувати за відповідача комунальні послуги, а тому вважає, що його дії порушують права позивача як власника квартири.
У зв'язку з викладеним просила суд усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні належною їй на праві власності квартирою, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування зазначеним житловим приміщенням.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, вважаючи, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано обставини, які мають суттєве значення для справи.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції не врахував, що з червня 2005 по серпень 2015 року сторони спільно проживали у квартирі, та вели спільний побут. Зазначив, що вказана квартира була придбана позивачем та відповідачем на кредитні кошти, які позивач і відповідач сплачували з червня 2005 по серпень 2015 року протягом шлюбу з відповідачем, а тому вона є сумісною приватною власністю сторін.
18 січня 2023 року на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 , в якому позивач просила залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що судом першої інстанції було повно та всебічно досліджено вказані обставини справи та законно і обґрунтовано визначено у рішенні суду про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_6 .
В судове засідання апелянт не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
На підставі ст. 372 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін, що не з'явились, оскільки відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_3 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 16.06.2005 року.
Сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 19.09.2008, який було розірвано рішенням Дарницького районного суду м. Києва 12.04.2012.
Як встановлено судом, ОСОБА_1 був зареєстрований у спірній квартирі з грудня 2008 року.
Відповідно до витягу з електронного реєстру територіальної громади м. Києва станом на 01.09.2021, ОСОБА_4 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Статтею 60 Сімейного кодексу України визначено, що майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Враховуючи, що вказана вище квартира була придбана позивачем до укладення шлюбу з відповідачем, вона є особистою приватною власністю позивача.
В судовому засіданні представник позивача пояснив, що ОСОБА_1 не проживає у спірній квартирі з липня 2015 року, про що не заперечував у своїй заяві і відповідач.
Як вбачається з Акту про підтвердження фактичного місця не проживання від 21.09.2021 року, ОСОБА_1 у даній квартирі не проживає з липня 2015 року.
Судом також встановлено, що ОСОБА_1 , будучи зареєстрованим у спірній квартирі, не сплачує комунальні послуги, що також порушує права та законні інтереси позивача, як власника майна, на свій розсуд володіти, користуватись і розпоряджатись цим майном.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості вимог позивача.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями ст.47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами ст. 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК України.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч.1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати приміщення для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
У постановах Верховного Суду від 9 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 9 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів спору.
Установлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 16 червня 2005 року.
Відповідач ОСОБА_1 вселився до цієї квартири як член сім'ї власника і користувався квартирою до припинення шлюбних стосунків з дружиною ОСОБА_2 , до 2015 року.
Належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин не проживання в спірній квартирі відповідачем, у передбаченому ст.ст. 12,81 ЦПК України порядку, ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції не надано.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших, випадів, передбачених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Позивач надала суду докази того, що вона є власником квартири, відповідач в ній зареєстрований, належними доказами довела, що ОСОБА_1 в квартирі не проживає понад рік.
Відповідач подав до суду першої інстанції заяву, в якій зазначив, що квартира є спільною сумісною власністю, зазначив, що вони разом з ОСОБА_2 сплачували кредит за зазначену квартиру, шлюб між ними розірвано, він є колишнім членом сім'ї позивача і квартира є спільною сумісною власністю.
При цьому, будь-яких належних та допустимих доказів щодо належності квартири сторонам на праві спільної сумісної власності суду не надав.
Жодного доводу щодо того, що не відповідають дійсності твердження позивача щодо відсутності відповідача в квартирі понад рік, відповідач у заяві не зазначив, не навів доводів щодо причин його відсутності в квартирі та не надав суду жодного доказу на спростування доводів позивача.
Відповідно до ст. 367 ЦК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Як вбачається зі змісту апеляційної скарги, доводи апелянта є аналогічними доводам, викладеним у заяві, поданій до суду першої інстанції та зводяться до того, що спірна квартира придбана під час спільного проживання позивача та відповідача без реєстрації шлюбу з 2004 року та є спільною сумісною власністю подружжя, що з червня 2005 по серпень 2015 року сторони спільно проживали у квартирі, та вели спільний побут.
Проте, колегія суддів не може погодитись з такими доводами апелянта, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира була придбана особисто позивачем 16 червня 2005 року за договором купівлі-продажу, відповідач до 11 квітня 2008 року перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою особою - ОСОБА_7 .
Враховуючи відсутність з боку відповідача належних та допустимих доказів щодо прояву останнім інтересу до спірної квартири, не вчинення, починаючи з 2015 року, спроб для відновлення права користування спірною квартирою, дає підстави стверджувати, що відповідач в спірній квартирі не проживає без поважних причин.
Колегія суддів, погоджуючись з висновком суду першої інстанції щодо позбавлення відповідача права користування спірною квартирою в контексті застосування такого заходу, виходить з наступного.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі, або для захисту прав і свобод інших осіб.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного житла та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету. Визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Установлено, що відповідач, будучи зареєстрованим в спірній квартирі, в ній не проживає без поважних причин, його реєстрація в спірній квартирі сприяє збільшенню суми нарахування за комунальні послуги, витрати по сплаті за які останній не несе.
В той же час позивач, як власник житла, зобов'язана утримувати своє житло.
Сам факт реєстрації відповідача в належній позивачці квартирі обмежує права позивача на вільне розпорядження своїм майном.
За таких обставин, дотримуючись балансу захисту права власності позивачки ОСОБА_2 , зважаючи на те, що інтереси останньої, як власника житла, з якою проживають малолітні діти, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї ОСОБА_1 , який втратив право користування спірним житлом, та який на теперішній час проживає зі своєю сім'єю за кордоном, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість рішення суду першої інстанції про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладені норми права та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому не підлягає скасуванню судом апеляційної інстанції з підстав, що зазначені в апеляційній скарзі, таким чином апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 травня 2022 року - залишити без змін.
Постанова набирає чинності з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 24 травня 2023 року.
Головуючий
Судді