Справа № 759/27646/21 Головуючий у суді І інстанції Єросова І.Ю.
Провадження № 22-ц/824/5471/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
17 травня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.
суддів: Писаної Т.О., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2 , на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
У грудні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив визнати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
Позовні вимоги обґрунтував тим, що він є власником квартири АДРЕСА_2 , в якій станом на 12 жовтня 2021 року значаться зареєстрованими він, його син ОСОБА_4 , а також з його згоди були зареєстровані внук ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дружина сина ОСОБА_2 . Восени 2019 року остання разом з малолітньою дитиною виїхали з вказаної квартири з особистими речами і не проживають в ній більше двох років. Після виселення та розірвання шлюбу із сином, ОСОБА_2 знялася з реєстрації місця проживання у квартирі, однак місце реєстрації дитини залишилось незмінним, що є перешкодою для нього в реалізації своїх прав як власника на вільне розпорядження майном, зокрема права відчужити зазначену квартиру.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 01 листопада 2022 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 908,00 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач позбавлений можливості у вільному розпорядженні своїм майном, зокрема у продажі такого майна, у зв'язку з наявністю місця реєстрації у квартирі відповідача, що фактично не проживає у цьому житловому приміщенні понад два роки та не є членом сім'ї власника квартири у розумінні статті 64 ЖК України. Малолітня дитина фактично проживає разом зі своєю матір'ю - законним представником, яка має зареєстроване місце проживання, реєстрація відповідача існує лише де-юре, однак де-факто ані законний представник відповідача, ані сам відповідач не проживають та не мають наміру проживати у спірному житловому приміщенні. Відтак, позбавлення права користування квартирою за адресою АДРЕСА_1 не порушує інтересів малолітньої дитини та її право на житло. Представником відповідача не надано доказів поважності причин, що зумовили не проживання малолітнього ОСОБА_1 у квартирі, а недостатність обсягу цивільної дієздатності в силу віку відповідача для самостійного визначення свого місця проживання не може слугувати поважною причиною для невизнання малолітнього таким, що втратив право користування квартирою.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач в особі законного представника ОСОБА_2 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції розглянув справу у судовому засіданні, призначеному на 1 листопада 2022 року, за відсутності законного представника відповідача, хоча вона з'явилася до суду, проте її було повідомлено, що судове засідання не відбудеться. Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач чинить перешкоди позивачу у здійсненні ним повноважень розпорядження чи користуванням спірною квартирою і ці перешкоди носять систематичний характер. Суд першої інстанції не врахував, що фактичне не проживання законного представника відповідача у спірній квартирі понад один рік не є підставою для визнання останнього таким, що втратив право користування жилим приміщенням, адже у квартирі зареєстрований його батько - ОСОБА_4 . При цьому підстава, на якій місце проживання малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєструвалося у спірній квартирі, не оспорюється позивачем, дитина набула права користування цим житлом на законних підставах у зв'язку з її народженням, а не зі згоди позивача, яка не була потрібна, на що суд першої інстанції належної уваги не звернув та не надав належної оцінки зазначеному факту. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному житловому приміщенні не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.Позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише у разі наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування, який в матеріалах цивільної справи відсутній. Крім того, реєстрація місця проживання дитини нерозривно пов'язана з реєстрацією місця проживання її батьків чи одного із них, однак батьки відповідача власного житла не мають та не в змозі здійснити реєстрацію проживання свого малолітнього сина за іншою адресою, окрім помешкання позивача.
У відзиві на апеляційну скаргупредставника позивача - адвокат Негребецька Ю.Е. просить у задоволенні вказаної апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Свої заперечення обґрунтувала, зокрема тим, що син позивача та батько відповідача - ОСОБА_4 фактично не проживає у спірній квартирі, на час розгляду справи в суді першої інстанції проживав за адресою: АДРЕСА_3 , а станом на сьогодні він проживає у квартирі АДРЕСА_4 , яка належить на праві власності його дружині ОСОБА_5 . Неможливість сина позивача зареєструвати своє місце проживання за фактичною адресою проживання пов'язане з тим, що його колишня дружина та мати відповідача - ОСОБА_2 відмовляється зняти з місця реєстрації їх спільного сина у спірній квартирі, що належить на праві власності позивачу, та зареєструвати його за власним місцем проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_5 , що 20 серпня 2019 року була придбана ОСОБА_2 та оформлена на її матір, де дитина фактично і проживає тривалий час. Відповідач не є членом сім'ї позивача, вони разом ніколи не проживали у спірному житловому приміщенні та не вели спільне господарство, а малолітній ОСОБА_1 та його мати - ОСОБА_2 вправі були користувались квартирою на умовах сервітуту лише в період зареєстрованого шлюбу його сина з останньою, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач наразі позбавлений можливості повноцінно реалізувати свої права як власника спірної квартири, а саме володіти та розпоряджатись своїм майнос, оскільки відповідач до цього часу не знятий з місця реєстрації у квартирі, що є перешкодою для її відчуження.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції законний представник відповідача - ОСОБА_2 та її представник - адвокат Банар В.М. підтримали аргументи апеляційної скарги та просили її задовольнити, додатково вказавши, що реєстрація місця проживання дитини у квартирі позивача є тимчасовою та необхідна для того, щоб влаштувати малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який фактично проживає разом з матір'ю за адресою: АДРЕСА_5 , до навчального закладу (школи) у м. Києві, а мати ОСОБА_2 не надає згоди на реєстрацію відповідача в помешканні за вказаною адресою, оскільки планується його продаж та придбання квартири у м. Києві, де і буде зареєстрований син.
Позивач ОСОБА_3 та його представник адвокат Негребецька Ю.Е. в судовому засіданні просили відхилити апеляційну скаргу та залишити рішення суду першої інстанції в силі, зазначивши, що реєстрації малолітньої особи у спірній квартирі є перешкодою для сина позивача змінити зареєстроване місце проживання та не дає можливості позивачу продати власну квартиру, в якій ніхто не проживає, що є непосильним тягарем для нього як власника майна.
Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації свого представника у судове засідання не направила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, просила проводити слухання справи без присутності її представника, тому колегія суддів дійшла висновку, що неявка цього учасника справи відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає її розгляду.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Суд першої інстанції встановив та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_3 є власником однокімнатної квартири, загальною площею 46,7 кв. м, житловою площею 16,5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 31 травня 1994 року Ленінградською районною радою народних депутатів м. Києва.
Згідно із витягом з реєстру територіальної громади м. Києва № 71521314 від 12 жовтня 2021 року про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 12 жовтня 2021 року у квартирі зареєстровано три особи: ОСОБА_3 із 5 березня 1991 року, ОСОБА_4 із 2 вересня 2008 року, ОСОБА_1 із 26 лютого 2019 року.
Позивач ОСОБА_3 є батьком ОСОБА_4 , чого сторони не заперечували.
Батьками малолітнього ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , являються ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 березня 2020 року у справі № 759/16381/19 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зареєстрований 11 березня 2016 року, розірвано.
Відповідно до акту про фактичне не проживання особи від 22 грудня 2020 року та акту про фактичне не проживання особи від 9 листопада 2021 року, що складені мешканцями будинку АДРЕСА_6 : ОСОБА_6 (проживає за адресою: АДРЕСА_7 ), ОСОБА_7 (проживає за адресою: АДРЕСА_8 ), ОСОБА_8 / ОСОБА_9 / (проживають за адресою: АДРЕСА_9 ), засвідчених начальником ЖЕД № 1, відповідач фактично не проживає в зазначеній квартирі протягом тривалого часу (два роки).
Згідно довідки про реєстрацію місця проживання особи, виданої виконавчим комітетом Кузьминогребельської сільської ради 24 січня 2022 року за № 55, ОСОБА_2 значиться зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_10 .
Конституцією України передбачено як захист права власності (стаття 41), так і захист права на житло (стаття 47).
За приписами статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно із частинами першою - третьою статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України).
Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частини перша, друга статті 386 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Положення статей 317, 319, 386, 391 ЦК України визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власнику своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, позбавлення особи права користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, прийнятої у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 вказував, що починаючи з весни 2019 року його внук - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та колишня невістка - ОСОБА_2 не проживають у належній йому на праві власності квартирі за адресою: АДРЕСА_1 ,без поважних причин більше двох років, відповідач постійно проживає за місцем реєстрації його матері. Він має намір продати належну йому квартиру, в якій ніхто не проживає, у зв'язку з чим неодноразово звертався до ОСОБА_2 з вимогою зняття дитину з реєстрації місця проживання у цьому помешканні, втім остання відмовляється в добровільному порядку вчинити такі дії, а також не надає відповідної згоди його синові - ОСОБА_4 . Посилаючись на те, реєстрація відповідача перешкоджає йому вільно розпоряджатися належною на праві власності квартирою, позивач просив суд визнати малолітнього відповідача таким, що втратили право користування жилим приміщенням.
Так, згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним житлове приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
Відповідно до статті 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до положень статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Згідно із Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце фактичного проживання особи не залежить від місця її реєстрації. Місцем проживання особи може бути будь-яке житлове приміщення, в якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.
За змістом зазначених норм право користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї. Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміна «член сім'ї» членами сім'ї є, зокрема особи, які постійно з ним мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім'ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім'ю. Такими критеріями віднесення до кола членів однієї сім'ї є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважним причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов'язки осіб, які об'єдналися для спільного проживання.
Такий правовий висновок висловлено Верховним Судом у постановах від 31 березня 2020 року у справі № 205/4245/17 та від 23 квітня 2020 року у справі № 686/8440/16-ц, підстав відступати від якого колегія суддів не вбачає.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім'ї наймача в установленому законом порядку. Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому (див. висновок у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 569/12946/18-ц (провадження № 61-11097св20).
Аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв'язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні. Такий висновок викладений, зокрема, в постанові Верховного Суду від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 червня 2022 року в справі № 754/14628/17 (провадження № 61-10210св21) зазначено, що «при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що статті 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК України). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК України). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання. Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім'ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК України, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. Відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження».
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.
Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).
Суд першої інстанції, дотримуючись балансу захисту права власності позивача на квартиру та права користування цим житлом малолітнім відповідачем, який не є членом його сім'ї, проте, будучи зареєстрованим у спірному помешканні, фактично не проживає після здійснення такої реєстрації, постійного проживаючи за адресою своєї матері, та враховуючи негативні наслідки для власника квартири, які зазначені в позовній заяві, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_3 .
Розглядаючи справу та оцінюючи допустимість задоволення позовних вимогпро визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд зазначив, що позивач, як власник квартири за адресою: АДРЕСА_1 , позбавлений можливості у вільному розпорядженні своїм майном, зокрема у продажі такого майна, у зв'язку з наявністю місця реєстрації проживання у даній квартирі відповідача.
При цьому, під час оцінки реалізації права позивача на розпорядження своїм майном слід врахувати, що воно є невід'ємним від права користування малолітньою дитиною житловим приміщенням - квартири, відтак відповідну оцінку слід здійснювати за двома критеріями, а саме: дотриманням всіх загальних необхідних умов для встановлення абсолютного права позивача на розпорядження своїм майном та дотримання спеціальних умов - забезпечення права відповідача, як особливого суб'єкта - малолітньої особи.
Судом першої інстанції встановлено, що малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , фактично не проживає у спірному житловому приміщенні понад два роки та не є членом сім'ї власника квартири у розумінні статті 64 ЖК України, оскільки вони постійно не проживали разом і вели спільне господарство. Відповідач був зареєстрований у квартирі як малолітня дитина сина позивача - ОСОБА_4 26 лютого 2019 року та через короткий проміжок часу виселився за рішенням його законного представника - матері ОСОБА_2 .
Задовольняючи позов, суд першої інстанцій обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_3 ,як власник квартири, має право вимагати від особи, яка не є членом його сім'ї, усунення порушень його права власності на спірну квартиру шляхом визнання її такою, що втратила право користуванняжитловим приміщенням.
В оцінці спеціальних умов щодо можливості позбавлення малолітнього ОСОБА_1 права користуванняквартирою за адресою: АДРЕСА_1 , суд встановив, що відповідач фактично проживає разом зі своєю матір'ю - законним представником, яка має зареєстроване місце проживання.
Тобто, у малолітнього ОСОБА_1 наявне інше житло придатне для проживання, тому право дитини на користування житлом, яке закріплене в Законі України «Про охорону дитинства» у даному випадку дотримано при позбавленні його права користування спірною квартирою.
Належних та допустимих доказів того, що спірне житлове приміщення є постійним місцем проживання дитини суду в передбаченому процесуальним законом порядку не надано, як і не доведено законним представником відповідача, що вона намагалася у будь-який спосіб заселитися до спірного житлового приміщення або розглядала його як постійне місце проживання своєї сім'ї.
Отже, встановивши, що реєстрація малолітнього відповідача існує лише де-юре, однак де-факто ані законний представник відповідача, ані сам відповідач не проживають та не мають наміру проживати у спірному житловому приміщенні, районний суд дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку, що позбавлення права користування відповідача квартирою за адресою: АДРЕСА_1 у даному випадку не порушує інтересів малолітньої дитини та її право на житло.
Колегія суддів погоджується з тим, що недостатність обсягу цивільної дієздатності відповідача в силу його віку для самостійного визначення місця проживання не може слугувати безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки виключно на батьків, як законних представників дитини, покладено обов'язок діяти в інтересах дитини та вживати необхідних заходів з метою максимального забезпечення прав та інтересів дитини. Такі обов'язки не можуть перекладатися на інших осіб, в даній конкретній справі на ОСОБА_3 .
За змістом статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - це саме обов'язок батьків.
Спірна квартира фактично досить тривалий час не використовується стороною відповідача як місце постійного проживання дитини з будь з яким із її батьків, тобто у законного представника малолітнього ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відсутній достатній інтерес до зазначеного житла.
Натомість позивач, володіючи зазначеною квартирою з травня 1994 року, не може реалізувати правомочності її власника у повному обсязі, тому реєстрація місця проживання відповідача у спірній квартирі непропорційно обмежує його права за законні інтереси.
Колегія суддів за встановлених обставин даної справи вважає недопустимим порушення прав позивача як власника житлового приміщення щодо вільного розпоряджання своїм майном, тоді як напружені стосунки батьків малолітньої дитини, в тому числі щодо сплати аліментів на утримання дитини чи інших витрат, не можуть впливати на вирішення даного спору, який стосується власника майна.
Таким чином за встановлених обставин даної справи втручання у право ОСОБА_3 на розпорядження спірною квартирою з метою захисту його права власності слід визнати таким, що відбулось із легітимною метою та з дотриманням принципу пропорційності.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що дитина не проживає у належній ОСОБА_3 на праві власності квартирі більше двох років та в її законного представника відсутній інтерес до вказаного житла, у зв'язку з чим наявні підставі для визнання відповідача таки, що втратив право користування нею, а також, що його реєстрація у цій квартирі перешкоджає позивачу вільно розпоряджатися даною квартирою та порушує права позивача як власника.
Подібні правові висновки висловлені у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 та постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 450/2809/18, від 28 липня 2021 року у справі № 658/1046/19.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що позивач не надав доказів того, що відповідач чинить йому перешкоди у здійсненні повноважень на розпорядження чи користуванням спірною квартирою і ці перешкоди носять систематичний характер не заслуговують на увагу, оскільки власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою, зокрема про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (стаття 386 ЦК України).
Доводи сторони відповідача про те, що фактичне не проживання законного представника відповідача у спірній квартирі понад один рік не є підставою для визнання останнього таким, що втратив право користування жилим приміщенням, адже у квартирі зареєстрований його батько - ОСОБА_4 , колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до вимог статті 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.
Пленум Верховного Суду України у пункті 15 постанови від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» роз'яснив, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що статті 33 Конституції гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
Водночас, положення Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.
Термін «житло» за тлумаченням ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома», та те, що основним для суду в розрізі застосування статті 8 Конвенції є встановлення аспекту важливості об'єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не характеристика самого об'єкту.
Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає. Однак місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції встановлено та підтверджено поясненнями сторін, що син позивача та батько відповідача - ОСОБА_4 після припинення шлюбних відносин з ОСОБА_2 не проживає у спірній квартирі, оскільки створив нову сім'ю та фактично проживає в іншому помешканні, що належить на праві власності його дружині - ОСОБА_5 . При цьому ОСОБА_4 не має законної підстави знятися з реєстрації у квартирі його батька та зареєструвати своє місце проживання за фактичною адресою проживання, оскільки його колишня дружина та мати відповідача - ОСОБА_2 відмовляється зняти з місця реєстрації їх спільного сина у спірній квартирі та зареєструвати його за власним зареєстрованим місцем проживання, де дитина фактично і проживає з 2019 року, тобто набула право постійного користування іншим житлом.
Таким чином батько відповідача ОСОБА_4 не проживає за місцем його реєстрації у квартирі позивача, що сторони не заперечували у судовому засіданні, та в розумінні положень частини другої статті 64 ЖК УРСР не є членом сім'ї власника спірного житла.
Оскільки ОСОБА_4 та малолітній ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , тривалий час не проживають разом з позивачем, тобто вони не є членами сім'ї ОСОБА_3 , то право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника, який відповідно до статті 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Колегія суддів приймає до уваги ту обставину, що дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Між тим, з урахуванням установлених обставин, колегія суддів вважає, що визнання малолітнього ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням, за наявності у нього іншого належного йому на праві постійного користування житла та відсутності інтересу його батьків до спірної квартири, що належить ОСОБА_3 на праві власності, не буде становити для нього надмірний тягар, співмірний із переслідуваною законною метою (на відміну від позивача), та є пропорційним, розумним, справедливим заходом, необхідним у демократичному суспільстві.
Доводи апеляційної скарги про те, що у справі про позбавлення дитини права користування житловим приміщенням обов'язково необхідний попередній дозвіл органу опіки та піклування, який в матеріалах цивільної справи відсутній, не узгоджуються з положеннями статті 19 СК України, яка визначає, що звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє особу права на звернення до суду, а при розгляді судом спорів, зокрема, щодо визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням є лише обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою - у даному випадку Службою у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації.
Аргументи апеляційної скарги стосовного того, що суд першої інстанції розглянув справу у судовому засіданні, призначеному на 1 листопада 2022 року, за відсутності законного представника відповідача, хоча вона з'явилася до суду, проте її було повідомлено, що судове засідання не відбудеться, є необґрунтованими, оскільки відповідно до матеріалів справи ОСОБА_2 та її представник - адвокат Банар В.М. були належним чином повідомлені про судове засідання 1 листопада 2022 року о 10 год. 00 хв. під розписку (а.с. 97), однак без поважних причин не з'явилися у вказане засідання, яке почалося із затримкою о 11 год. 01 хв. 47 сек. (а.с. 104) у зв'язку з оголошенням 1 листопада 2022 року о 09 год. 10 хв. повітряної тривоги у м. Києві, відбій якої мав місце о 10 год. 39 хв. Жодних заяв (клопотань) про відкладення розгляду справи законний представник відповідача не подавала до суду, тому, врахувавши думку сторони позивача, суд ухвалив проводити розгляд справи за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Крім того, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи та/або їх представників, а неможливість вирішення спору (питання) у відповідному судовому засіданні без участі особи, яка не з'явилась (стаття 240 ЦПК України).
Ураховуючи, що сторона відповідача була належним чином повідомлена про розгляд справи, явка сторін не визнавалася обов'язковою судом, доказів, наявних у матеріалах справи, було достатньо для розгляду справи та участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи у судовому засіданні за відсутності сторони відповідача.
Під перегляду рішення суду першої інстанції порушень норм процесуального права, що б призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, апеляційний суд не встановив.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка як кожному окремо, так і в сукупності.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони відповідача.
За таких обставин, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Святошинської районної в м. Києві державної адміністрації, про визнання особи такою, що втратила право користуванняжитловим приміщенням.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє законний представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 01 листопада 2022 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 24 травня 2023 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.О. Писана
Д.О. Таргоній