Справа № 752/16783/18
Апеляційне провадження №22-ц/824/1738/2023
13 квітня 2023 року місто Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Журби С.О.,
суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,
за участю секретаря Сас Ю.В.,
розглянувши справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни, ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінстрим», Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Фінансовий партнер», третя особа: Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» в особі Київської регіональної дирекції АТ «Райффайзен Банк Аваль» про визнання недійсним договорів, скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності,
У серпні 2018 року позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсними договорів, скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності.
В обґрунтування позову з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, зазначив, що 16.11.2007 року на забезпечення виконання умов кредитного договору № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» як іпотеко держателем та ОСОБА_2 як іпотекодавцем було укладено договір іпотеки № б/н, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., відповідно до якого ОСОБА_2 передав в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору, 13.01.2012 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення у справі № 2-1646/11 про стягнення з нього суми боргу у розмірі 635 868, 09 грн.
15.10.2014 року ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві відкрито виконавче провадження та накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно.
У квартирі, що є предметом іпотеки, зареєстровані та проживають разом з ним дружина ОСОБА_3 та неповнолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зазначена квартира є єдиним житлом його родини.
В травні 2017 року він отримав повідомлення за № 114-40/23/135 від 28.04.2017 року про відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» ПАТ «КБ «Фінансовий партнер».
В кінці травня 2017 року позивач отримав від ОСОБА_1 вимогу про усунення порушення за кредитом на суму в 3 525 115, 13 грн. В той же час за рішенням суду від 13.01.2012 року сума боргу становить 635 868, 09 грн.
31.12.2017 року його дружина ОСОБА_3 отримала ухвалу про відкриття провадження у справі за позовом ОСОБА_1 про виселення її та неповнолітньої дочки з квартири. Разом з додатками було отримано документи, які підтверджують перехід права власності на спірну квартиру до відповідача ОСОБА_1 .
Згідно вказаних документів 28.04.2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «ФІНСТРИМ» укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В.
28.04.2017 року між ТОВ «ФІНСТРИМ» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В.
21.06.2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В. внесено запис № 21081920 до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 . Реєстрація права власності здійснена на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35842584 від 23.06.2017 року 15:29:12. Підставою для реєстрації права власності зазначено договір іпотеки до кредитного договору № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року, договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки серія та № 761 від 28.04.2017 року.
Позивач вважає, що договори про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладені 28.04.2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_1 є недійсними, а рішення про державну реєстрацію права власності на квартиру за ОСОБА_1 є незаконним та підлягає скасуванню. У зв'язку з викладеним просив суд визнати недійсними договори про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладеними між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «Фінстрим», між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_1 , скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм О.В. про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер:35842584 від 23.06.2017 року про реєстрацію за ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) права приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , а також стягнути на його користь судові витрати по сплаті судового збору та на правничу допомогу.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року позов задоволено частково; визнано недійсним договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладений 28.04.2017 року між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Немм Оленою Володимирівною, зареєстрований в реєстрі за № 761; скасовано державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер:35842584 від 23.06.2017 року про реєстрацію за ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) права приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ; стягнуто з ТОВ «Фінстрим» на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 384, 20 грн. та судові витрати на правничу допомогу у розмірі 1 500 грн.; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 089, 00 грн. та судові витрати на правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.; решту позовних вимог залишено без задоволення.
Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв'язку з цим апелянт просить апеляційний суд оскаржуване рішення скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позову в повному обсязі.
13.02.2023 року на електронну адресу Київського апеляційного суду від АТ «Райффайзен Банк Аваль» надійшла заява про розгляд справи без участі представника банку.
24.02.2023 року до Київського апеляційного суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу
03.03.2023 на адресу Київського апеляційного суду надійшла заява від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Немм Олени Володимирівни про розгляд справи без її участі.
13.04.2023 року до Київського апеляційного суду від ОСОБА_5 надійшли заперечення (відзив) на апеляційну скаргу.
В судове засідання 13.04.2023 року представник ТОВ «ФІНСТРИМ» та представник ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» не з'явились, про розгляд справи належним чином повідомлялись, про причини неявки суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи до суду не надали.
Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.
В ході розгляду справи судом встановлено, що 16.11.2007 року на забезпечення виконання умов кредитного договору № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», як іпотекодержателем та ОСОБА_2 , як іпотекодавцем було укладено договір іпотеки № б/н посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., відповідно до якого ОСОБА_2 передав в іпотеку нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 .
У зв'язку з невиконанням умов кредитного договору, 13.01.2012 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області ухвалено рішення у справі № 2-1646/11 про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року у розмірі 635 868, 09 грн.
15.10.2014 року ВДВС Голосіївського РУЮ у м. Києві на виконання зазначеного вище рішення суду відкрито виконавче провадження та накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно боржника ОСОБА_2 .
В подальшому право вимоги за кредитним договором № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року та договором іпотеки № б/н від 16.11.2007 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив ПАТ «КБ «Фінансовий партнер».
28.04.2017 року між ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» та ТОВ «ФІНСТРИМ» укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В.
28.04.2017 року між ТОВ «ФІНСТРИМ» та ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В.
В кінці травня 2017 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 вимогу про усунення порушення за кредитом.
21.06.2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нем О.В. внесено запис № 21081920 до державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 за ОСОБА_1 . Реєстрація права власності здійснена на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 35842584 від 23.06.2017 року 15:29:12. Підставою для реєстрації права власності зазначено договір іпотеки до кредитного договору № 014/0983/74/64439 від 16.11.2007 року, договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки серія та № 761 від 28.04.2017 року.
Задовольняючи вимогу про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 28.04.20217 року між ТОВ «ФІНСТРИМ» та ОСОБА_1 , суд першої інстанції насамперед виходив з того, що його було укладено з порушенням вимог чинного законодавства України, оскільки сторонами такого договору можуть бути лише банки та фінансові установи, однак не фізичні особи. В свою чергу це обумовлює і необхідність скасування рішення про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права приватної власності на спірну квартиру.
Колегія суддів апеляційного суду не погоджується із таким висновком суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Верховним Судом у постанові від 19.01.2022 по справі №924/316/21 вказано, що наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення, і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004 р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.
Щодо порушеного права, то таким слід розуміти такий стан суб'єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб'єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов'язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Аналогічний правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19 (ЄДРСРУ № 101163526).
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Одночасно, слід зазначити, що судочинство в судах здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно приписів ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами зазначених документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб'єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суд має зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі !Чахал проти Об'єднаного Королівства! Європейський суд з прав людини наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зауважено, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Верховний Суд у постанові від 21.12.2021 по справі №917/664/19 зауважив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Верховний Суд у постанові від 13.01.2022 по справі №921/591/20 зауважив, що додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Верховний Суд у постанові від 10.11.2021 по справі №910/8060/19 вказав, що під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Під ефективністю судового захисту розуміється спроможність судового рішення (за наслідками його виконання) призвести до усунення невизначеності у праві позивача та відновити права та законні інтереси особи, на захист яких було подано відповідний позов.
Поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення Європейського суду з прав людини від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» (Doran v. Ireland)).
Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland)).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 05.04.2005 у справі «Афанасьєв проти України» зазначено, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Таким чином, виходячи зі змісту ст.ст.15, 16 Цивільного кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов:
· наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу);
· порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача;
· належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством - ефективність);
· відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Отже, обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76).
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначав, ОСОБА_2 не був стороною оспорюваного ним договору про відступлення прав вимоги від 28.04.2017 року, укладеного між ТОВ «ФІНСТРИМ» та ОСОБА_1 , а тому він як позивач мав довести, а суд мав встановити, яким чином вказаний договір порушує його права та законні інтереси, оскільки визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав того позивача, який не є стороною цього правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
Здійснюючи розгляд даної справи суд першої інстанції мав встановити наявність порушення прав ОСОБА_2 , який не був стороною договору про відступлення прав вимоги від 28.04.2017 року, а в разі відсутності такого порушення прийняти рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується із такими твердженнями апелянта.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги і передачу прав іпотекодержателя від ПАТ «КБ «Фінансовий партнер» до ТОВ «ФІНСТРИМ» та від ТОВ «ФІНСТРИМ» до ОСОБА_1 .
Відповідно до ч. 3 ст.215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином. Визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав саме ОСОБА_2 , який не є стороною оскаржуваного правочину, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
Відповідно до вищевказаних договорів до ОСОБА_1 як до нового кредитора перейшли права та обов'язки в тому самому розмірі і виді, що належали і попередньому кредитору. Передання прав і обов'язків новому кредиторові в обсязі, який не перевищує обсягу прав та обов'язків попереднього кредитора передбачено і ст. 512-514 ЦК України.
Відповідно до ст.. 512 кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: 1) передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги); 2) правонаступництва; 3) виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем); 4) виконання обов'язку боржника третьою особою. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом. Кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно ст. 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
З огляду на вищевказане, відступлення права вимоги і передача прав іпотекодержателя від ТОВ «ФІНСТРИМ» до ОСОБА_1 не змінило ні розміру грошового зобов'язання ОСОБА_2 , ні процедури та порядку його погашення, а тому не може впливати на обсяг прав та обов'язків позивача. В свою чергу це обумовлює те, що з даного приводу позивач не має права на оскарження такого відступлення права вимоги і передачі прав іпотекодержателя.
З урахуванням вищевказаного, враховуючи відсутність доказів порушення прав та законних інтересів ОСОБА_2 як укладеним між ТОВ «Фінстрим» та ОСОБА_1 . Договором від 28.04.2017 про відступлення права вимоги за договором іпотеки, так і іншими договорами про відступлення права вимоги, суд першої інстанції мав прийняти рішення про відмову у задоволенні вищевказаної позовної вимоги.
Окрім наведеного, позивач у своєму позові заявив також й вимогу про скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію прав на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Насамперед таку свою вимоги позивач обґрунтовував недійсністю договору про відступлення права вимоги. Оскільки суд пришов до висновку про необґрунтованість позиції ОСОБА_2 щодо вищевказаних договорів, така вимога не може слугувати підставою і для задоволення вимоги про оскарження державної реєстрації права власності.
Окрім вищевказаного в якості обґрунтування для скасування державної реєстрації позивачем було названа ще ряд обставин, зокрема:
1. наявність заборони, накладеної органом ВДВС, в рамках виконавчого провадження про стягнення боргу;
2. неотримання попереднього дозволу органу опіки та піклування, в той час, як правом користування володіють неповнолітні діти;
3. невідповідність розміру вимоги, які висунув ОСОБА_1 сумі заборгованості визначеній Уманським міськрайонним судом Черкаської області по кредиту.
Колегія суддів апеляційного суду не приймає такі твердження апелянта.
По-перше, накладена органом ВДВСзаборона була встановлена на користь стягувача коштів з метою забезпечення можливості задоволення вимог кредитора. Після переходу прав вимоги ОСОБА_1 став кредитором у спірних правовідносинах. За таких умов вказаний арешт забезпечує можливість задоволення саме його потреб, відтак за своєю суттю не може бути перешкодою для вчинення дій щодо погашення цієї заборгованості.
По-друге, отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування не є обов'язковим у даному випадку. Відсутність такого погодження саме по собі не є умовою для скасування судового рішення. Такою підставою могло б бути встановлення порушення прав дитини, що в даному випадку відсутнє. Оскільки в квартирі діти мають право на проживання, справа щодо оскарження переходу права власності на квартиру жодним чином не впливає на право проживання зареєстрованих в ній мешканців, а тому це не може порушувати права таких дітей.
По-третє, щодо тверджень позивача про невідповідність заявленої вимоги ОСОБА_1 сумі заборгованості, встановленої 13.01.2012 року Уманським міськрайонним судом Черкаської області, колегія суддів зважає на наступне:
Звернення стягнення на предмет іпотеки відбувалося в порядку, визначеному ст. 38 ЗУ «Про іпотеку», якою встановлено, що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог.
З матеріалів справи вбачається, що Уманський міськрайонним судом Черкаської області було визначено суду заборгованості у розмірі у розмірі 635 868, 09 грн. Кредитор заявив вимогу про стягнення з боржника заборгованості у розмірі 3 000 000 грн. Не вдаючись до оцінки розміру заборгованості, на час направлення вимоги, апеляційний суд звертає увагу на те, що за 30 днів часу отримання вимоги, позивач не погасив жодним чином такої заборгованості, навіть тієї, розмір якої він вважав належним. За таких умов, незалежно від того, якою є реальна сума заборгованості, за умови відсутності погашення будь-якого розміру взагалі, не можливо належно обґрунтовувати оскарження державної реєстрації права власності за іпотекодержателем.
Окремо колегія суддів апеляційного суду зазначає, що в своїй апеляційній скарзі апелянт вказує про те, що очікує понести витрати на правову допомогу, однак жодного доказу на підтвердження своїх тверджень не надав, в судових дебатах заявив, що такі докази будуть надані протягом п'яти робочих днів. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про відмову у задоволенні вимоги апелянта про стягнення на його користь витрат на правову допомогу, оскільки останнім не було надано належних та допустимих доказів понесених витрат на правову допомогу.
З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення по справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно положень ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки суд апеляційної інстанції відмовляє в задоволенні позову, судові витрати необхідно покласти на позивача. Тому з позивача на користь апелянта підлягає стягненню судовий збір в розмірі 2 114, 40 грн.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення, яким відмовити у задоволені позову.
Стягнути із ОСОБА_2 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 2 114 (дві тисячі сто чотирнадцять) гривень 40 коп.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий С.О. Журба
Судді Т.О. Писана
К.П. Приходько