№ справи: 756/3901/22
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/8349/2023
Головуючий у суді першої інстанції: Яценко Н.О.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
18 травня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.,
секретар - Ольшевський П.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Колективного підприємства по будівництву інженерних мереж №6 про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення невиплачених грошових сум та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 нарішення Оболонського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року,
встановив:
у червні 2022 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати наказ відповідача від 14 лютого 2022 року № 08-К про звільнення його з роботи за скороченням чисельності та штату працівників, поновити його на посаді тракториста 6 розряду Колективного підприємства по будівництву інженерних мереж № 6 з 14.02.2022, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу та судові витрати.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що він працював у відповідача на посаді тракториста 6 розряду. Наказом №08-К від 14 лютого 2022 року його було звільнено з роботи у зв'язку з скороченням чисельності та штату працівників. Зазначав, що його звільнення є незаконним, оскільки йому не було запропоновано вакантні посади та не враховано його трудовий стаж. Вказував, що його було звільнено у зв'язку з упередженим ставленням до нього керівництва.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем було дотримано процедуру звільнення позивача з роботи. Такий висновок суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва та праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.
Згідно з частиною першою статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Частини друга та третя цієї статті 42 КЗпП України визначають обставини, які мають враховуватися в разі вирішення питання про залишення на роботі працівника при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації.
При вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці в першу чергу підлягає оцінці кваліфікація та продуктивність праці працівників, що підлягають скороченню. І лише за умови рівноцінності кваліфікації та продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені у частині другій статті 42 КЗпП України.
За змістом статті 42 КЗпП України коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, та які не мають такого права, стосується всіх працівників, які займають таку ж посаду.
При визначенні працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, використовуються ознаки, які в сукупності характеризують виробничу діяльність працівників: наявність певної освіти, стаж і досвід роботи, ставлення до роботи, якість виконуваної роботи тощо.
Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється в зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Оскільки обов'язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
У своїй апеляційній скарзі позивач посилається на те, що судом першої інстанції не було враховано те, що наказ про звільнення був виданий на підставі наказу №89 від 14 грудня 2021 року, який відповідачем не надавався, на момент його звільнення була вакантна посада машиніста бульдозера, яка не була йому запропонована, а підстави для переважного залишення його на роботі підтверджуються належними та допустимими доказами. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Як вбачається з копії трудової книжки, ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до відповідача тимчасово на дільницю автотранспорту і механізації трактористом 6 розряду відповідно до наказу №106-к від 24 листопада 2014 року (а.с.19). Наказом № 125-к від 31.12.2014 був переведений на постійну роботу трактористом 6 розряду тієї ж дільниці.
28.05.2020 позивача було звільнено з роботи за п.3, ч.1 ст.40 КЗпП України і наказом № 88-К від 08.12.2021 поновлено на роботі на підставі рішення Оболонського районного суду м.Києва від 07.12.2021 з 28.05.2020.
Наказом відповідача № 08-К від 14 лютого 2022 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з 14.02.2022 за скороченням чисельності та штату працівників згідно п.1 ст.40 КЗпП України (а.с.6).
Також матеріали справи містять Повідомлення про заплановане вивільнення ОСОБА_1 від 14 грудня 2021 року, зі змісту якого вбачається, що у зв'язку зі змінами організації праці, неможливістю забезпечувати роботою транспортний засіб - трактор Т-150, скороченням чисельності та штату працівників згідно наказу №89 від 14 грудня 2021 року, адміністрація відповідача попередила позивача про скорочення посади тракториста і наступне звільнення з 14 лютого 2022 року. Також зі змісту повідомлення вбачається, що вільні посади за кваліфікацією позивача були відсутні. З попередженням про наступне звільнення позивач був ознайомлений 14 грудня 2021 року (а.с.7).
Наказом КП по будівництву інженерних мереж №6 №89-к від 14 грудня 2021 року було виведено зі штатного розпису посаду тракториста (а.с.79).
Саме по собі посилання позивача на те, що в повідомленні про наступне вивільнення відповідачем було вказано номер наказу 89, а не 89-к не впливає на висновок суду першої інстанції про законність звільнення, оскільки позивач визнає, що наказ за №89 відповідачем не видавався, а виведення його посади зі штатного розпису відбулось на підставі наказу №89-к від 14 грудня 2021 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що йому не було запропоновано вакантну посаду машиніста бульдозера спростовуються наявними в матеріалах справи Довідками про перелік посад та професій, наявність вакансій КП по будівництву інженерних мереж №6 станом на 14 грудня 2021 року та 14 лютого 2022 року, з яких вбачається, що вакантними були посади кошторисника та медичної сестри. Докази про те, що кваліфікація позивача відповідала вказаним посадам, в матеріалах справи відсутні.
Доводи апеляційної скарги про доведеність переважного права позивача на залишення не є підставою для скасування рішення суду, оскільки не є предметом доказування в даній справі. Матеріали справи не містять доказів про те, що крім позивача повідомлення про вивільнення були вручені іншим працівникам, яким було запропоновано вакантні посади, на які міг би претендувати позивач.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 375 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Враховуючи викладене, судом першої інстанції було правильно застосовано норми процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 14 лютого 2023 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 23 травня 2023 року.
Головуючий
Судді