справа №752/21909/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Колдіна О.О.
провадження №22-ц/824/7646/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І.
Іменем України
16 травня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
Головуючого судді: Олійника В.І.,
суддів: Кулікової С.В., Сушко Л.П.,
при секретарі: Панчошній К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Зараз» про захист прав споживача, визнання правочину недійсним та за зустрічним позовом Кредитної спілки «Зараз» до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів, -
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до КС «Зараз» з позовом про захист прав споживача та визнання недійсним кредитного договору №КВ-00220/12-14/0310 від 26.12.2014 року з усіма додатками до нього, а також кредитного договору КВ-00168/12-15/2105 від 18.12.2015 року з усіма додатками до нього.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що 24.12.2014 року між ним та відповідачем був укладений кредитний договір №КВ00220/12-14/0310, відповідно до якого він отримав кредит у розмірі 160 000 гривень зі сплатою 48% річних, із забезпеченням іпотекою нерухомого майна. За даним договором він здійснював щомісячні платежі.
Проте, наприкінці 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про продовження дії кредитного договору на наступний рік.
Вказував, що 18 грудня 2015 року між сторонами був укладений кредитний договір
№КВ-00168/12-15/2105 на суму 238 819 гривень зі сплатою 36% річних, який був забезпечений заставою нерухомого майна, що належить позивачу.
Влітку 2016 року у зв'язку з погіршенням фінансового становища відбулось порушення зобов'язань за кредитними договорами.
Зазначав, що листом №472/16 від 16.08.2016 рокукредитна спілка почала вимагати сплати повної суми кредиту, відсотків і штрафних санкцій.
На письмові звернення щодо надання обґрунтованого розрахунку та проведення звіряння заборгованості відповідач не надав жодної відповіді та розпочав позасудове врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Вважає, що дії відповідача свідчать про агресивну та нечесну підприємницьку діяльність, кредитні договори містять несправедливі умови щодо прав і обов'язків споживача, відповідачем застосовані надто високі відсоткові ставки за кредитом. Кредитування було здійснено на умовах відповідача і до договору від 18.12.2015 року включені умови, що даний кредит не є споживчим.
Крім того, позивач зазначає, що договори надруковані надто дрібним шрифтом, що ускладнює процес ознайомлення з ними та їх прочитання, що є порушенням ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», а його умови в частині підвищення розміру кредиту, завищених відсоткових ставок є несправедливими, що свідчить про їх недійсність.
У квітні 2017 року відповідач за первісним позовом - Кредитна спілка «Зараз» звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про стягнення частини нарахованого штрафу за порушення п.1.7.3 Договору, здійснене 05.08.2016 року у розмірі 238 819 гривень, стягнення нарахованого штрафу за порушення п.1.7.3 Договору, здійснене 02.11.2016 року, у розмірі 238 819 гривень, а також судових витрат у справі.
Вимоги за зустрічним позовом обґрунтовані тим, що відповідно до п.1.7.3 Іпотечних договорів, укладених з ОСОБА_1 , він мав право здійснювати реєстрацію в квартирі, що є предметом іпотеки, будь-яких осіб лише за згодою Іпотекодержателя.
Однак, 05.12.2016 року ОСОБА_1 зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , а 02.11.2016 року в зазначеній квартирі за згодою ОСОБА_1 була зареєстрована його мати ОСОБА_2 .
Відповідач зазначав, що ні позивач, ні будь-яка інша особа із заявою про отримання письмової згоди КС «Зараз» на здійснення реєстрації місця проживання не звертались.
Тому, вважає, що в силу положень п.3.2 Іпотечного договору зазначені обставини є підставою для нарахування штрафу в розмірі 100% від заставної вартості предмета іпотеки.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про часткове скасування рішення суду першої інстанції, а саме в частині первісного позову та ухвалення нового рішення або зміну його у цій частині.
Скаргу обґрунтовував тим, що вступна частина оскаржуваного судового рішення не відповідає вимогам, встановленим п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14, а саме, не містить імена (найменувань) сторін, що брали участь у розгляді справи. Не вказано за участю кого, не вказане П.І.П. представника відповідача, а вказана лише Головуючий суддя і секретар.
У рішенні суду також допущені помилки щодо деяких обставин справи, які потребують виправлення. Так, у рішенні суд помилився у даті укладення кредитного договору. «Позовні вимоги обгрунтовані тим, що 24.12.2014 року між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір КВ00220/12-14/0310...». Але вірна дата цього кредитного договору - 26.12.2014 року. Також суд прийшов до помилкового висновку, що «в подальшому, позивач порушив свої зобов'язання за кредитним договором та останній платіж був здійснений ним 31.05.2015 р.» Але такий висновок вочевидь не узгоджується з фактичними обставинами справи. У позовній заяві йшлося про суттєве погіршення матеріального стану у позивача влітку 2016 року. Платіжні квитанції є у матеріалах судової справи, а тому останній платіж був у травні 2016 року, а не у травні 2015 року. Окрім того, у рішенні суду мова йшла про кредитний договір від 18 грудня 2015 року, а тому платіж за ще неукладеним кредитним договором у травні 2015 року не здійснювався позивачем.
Мотивувальна частина оскаржуваного судового рішення не задовольняє вимогам до її змісту, встановленим п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №14. У цій частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 про захист прав людини і основоположних свобод ( 995_004) (РИМ, 04.ХІ.50; далі - Конвенція). Також судом першої інстанції не надана оцінка всім доказам, приєднаним до справи і які стосуються предмету спору.
У мотивувальній частині рішення суду зазначено «обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.» Вважаю цей висновок суду помилковим. Згідно частини п'ятої ст.203 ЦК правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Суд не врахував той факт, що позивач на момент укладення як першого, так і другого кредитного договору не був спроможний виконати кредитні зобов'язання. У матеріалах цивільної справи є довідки про доходи позивача, а також Анкета позичальника, де зазначені розмір основного та додаткового доходу позивача. Крім того, у заяві про отримання кредиту джерелом погашення кредиту є одержувана позивачем заробітна плата. Простий арифметичний розрахунок за формулою (основний дохід х 12 міс.) доводить, що у позивача немає жодних шансів погасити за один рік кредитні зобов'язання по тілу кредиту, не кажучи про відсотки по кредиту. Навіть, якщо додати додатковий дохід (непідтверджений) за 12 місяців, коштів не вистачить на оплату тіла кредиту. Кредитна спілка «Зараз» (відповідач) була добре обізнана про неможливість виконання позичальником кредитних зобов'язань, адже мала скорінг-анкету позивача як позичальника.
У запереченнях на позовну заяву відповідач посилається на розмір основного та додаткового доходу позивача, але головна мета відповідача полягала у швидкому заволодінні майновим забезпеченням позивача, втягнувши останнього у «непідйомні» фінансові зобов'язання. Практика відповідача з оформлення кредиту особі понад її фінансові можливості є безвідповідальною, нечесною як підприємницька практика і такою, що суперечить моральним засадам суспільства. Лихварництво є ворогом добробуту населення. Позивач посилався на цю підставу у позовній заяві (с.8 позовної заяви). З огляду на вищенаведене, укладені кредитні правочини вважає недійсними, бо відповідачем недодержано в момент вчинення правочинів вимог частини першої, п'ятої ст.203 ЦК України.
Також, суд першої інстанції не звернув увагу, що укладені кредитні договори є за своєю формою договорами приєднання (ст.634 ЦК України). Позивач не міг домогтись укладення кредитних договорів на вигідних для себе умовах. Про це зазначено у позовній заяві. У рішенні суду цей довід позивача взагалі не відображений.
В описовій частині оскаржуваного судового рішення суд вказав, що «позивач підтримав позовні вимоги і обгрунтування позову у повному обсязі, просив суд задовольнити, посилаючись на порушення відповідачем положень ЗУ «Про захист прав споживачів, здійснення нечесної, агресивної підприємницької діяльності». Проте, в мотивувальній частині рішення суд пропустив цю важливу підставу позову, не з'ясував обставин, не зробив обгрунтування по кожному доводу по суті, не здійснив оцінку доказів, не зазначив мотиви їх відхилення (всупереч п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року №14).
Разом з тим, вважає, що суд першої інстанції мав застосувати, але безпідставно не застосував ст.19 ЗУ «Про захист прав споживачів» при розгляді даної справи. Позивач посилався на норми ст.19 ЗУ «Про захист прав споживачів» у позовній заяві, до справи приєднані докази на підтвердження позовних вимог. У мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд посилається на п.16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 про обов'язок судів з'ясовувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів». Але Постанова Пленуму не є підставою для незастосування закону, який у даній справі має застосовуватись. Відповідно до п.2 частини другої ст.36 ЗУ «Про судоустрів та статус суддів» Пленум Вищого спеціалізованого суду з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ відповідної судової спеціалізації узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій вищого спеціалізованого суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані.
Вказує, що суд першої інстанції не з'ясував факт повного виконання позивачем кредитного договору №КВ-00220/12-14/0310 від 26.12.2014 року. Встановлення факту повного виконання зобов'язання має важливе значення для розляду даної справи. Річ у тім, що цей договір і не був повністю виконаний позивачем, докази оплати позивачем повної суми кредиту у справі відсутні. В силу ст.599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
В описовій частині рішення, суд встановив, що відповідач посилається на те, що кредитні правовідносини за кредитним договором №КВ00220/12- 14/03-10 від 26.12.2014 року припинені у зв'язку з його виконанням. В мотивувальній частині оскаржуваного рішення суд першої' інстанції не згадує цей факт, не аналізує доводи сторін з цього приводу, не вказує на недоведення цього факту відповідачем.
Кредитний договір від 18.12.2015 року позивач уклав під впливом омани та нечесної підприємницької практики відповідача, про що зазначив у позовній заяві. Позивач також посилався у позовній заяві та письмових поясненнях про закріплене статтею 1051 ЦК України право оспорювати договір позики (кредитний договір) на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Суд не виклав ці доводи позивача у мотивувальній частині оскаржуваного рішення, не обгрунтував чому саме їх відхиляє і на якій підставі.
У мотивувальній частині рішення суд встановив, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати, що оспорювані позивачем кредитні договори є несправедливими. Такий висновок суду позивач вважає помилковим.
У позовній заяві наведені несправедливі умови і докази, які їх підтверджують (дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача). Суд не здійснив їх належну оцінку, а також не врахував, що перелік несправедливих умов у договорах споживчого кредиту не є вичерпним (ч.4 ст.18 ЗУ «Про захист прав споживачів).
Доказами є будь-які фактичні дані на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У даному випадку кредитні договори (документи) є письмовими доказами, які приєднані до матеріалів справи.
Внаслідок укладення кредитних угод виник дисбаланс прав і обов'язків сторін на шкоду позивачу і це призвело до втрати позивачем майнового забезпечення. Трапилось це не тільки тому, що у позивача погіршився матеріальний стан, а й тому, що умови укладених кредитних угод, складені на користь відповідача, позбавляли позивача можливості отримати адекватні кредитні канікули, здійснити реструктуктуризацію заборгованості. Домовитись позивачу не вдалось, бо відповідач (кредитор) у 2016 році не пішов на поступки позивачу, нарахував «космічні» санкції і застосував позасудовий метод стягнення, спираючись на «налаштовані під кредитора» умови кредитних і іпотечних договорів.
Однак відповідач знав, що виник спір, який мав би розглядатись лише в суді. Порушені права споживача позивач не міг захистити в позасудовому порядку, бо умови кредитних договорів щодо нього є несправедливими.
Суд визнав факт про те, що відповідач звернув стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку у рішенні, однак суд не прокоментував допустимість, достатність доказів, не зазначив мотиви відхилення доводів позивача щодо несправедливих умов оспорюваних угод. Тому ОСОБА_1 вважає рішення суду не об'єктивним та таким, що грунтується на вибірковій оцінці фактів, доказів, правозастосовчій практиці.
Суд першої інстанції в описовій та мотивувальній частині оскаржуваного рішення не вказав підставу позову - відсутність у відповідача необхідної ліцензії на здійснення кредитування (під майнове забезпечення), не здійснив аналіз доводів сторін по суті, не здійснив оцінку доказів, не зазначив мотивів відхилення доводів.
У позовній заяві позивач обгрунтував свою позицію щодо недійсності кредитних договорів в силу ст.227 ЦК України, посилався на відсутність ліцензії у відповідача на кредитування за рахунок залучених коштів та приєднані докази: аудиторський висновок, інші документи. Таким чином, суд першої інстанції діяв усупереч вимог п.10, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року №4.
Також у судовому рішенні допущена помилка - не іпотекодавець звернув стягнення у позасудовому порядку, а іпотекодержатель (Кредитна спілка «ЗаРаЗ»).
Учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати, що оспорювані позивачем кредитні договори є несправедливими, оскільки при підписанні зазначених договорів позивач ознайомився та погодився з їх умовами, мав намір укласти такі договори, отримав кредитні кошти, витратив їх, вчиняв дії щодо виконання зобов'язань.
Також зазначав, що Іпотекодержатель скористався своїм правом та фактично звернув стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, зареєструвавши за собою право власності на предмет іпотеки, а вимоги відповідача щодо стягнення штрафів за Договором іпотеки не узгоджуються з положеннями ст.36 Закону України «Про іпотеку».
Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Судом встановлено, що 26.12.2014 року рішенням правління КС «ЗаРаЗ» була задоволена заява ОСОБА_1 про включення його до складу членів Кредитної спілки та цього ж дня останній звернувся до Кредитного комітету з заявою про надання йому кредиту в розмірі 160 000 гривень.
На підставі рішення кредитного комітету та заяви ОСОБА_1 26.12.2014 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №КВ-00220/12-14/0310, відповідно до якого позивачу надано кредит у розмірі 160 000 грн. строком на один рік, зі сплатою 48 % річних.
18.12.2015 року позивач звернувся із заявою до кредитного комітету КС «ЗаРаЗ» про отримання кредиту у розмірі 238 819 гривень, терміном на 12 місяців на інші цілі.
Рішенням кредитного комітету дана заява була задоволена та 18.12.2015 року з ОСОБА_1 підписано кредитний договір №КВ-00168/12-15/2105.
В подальшому, позивач порушив свої зобов'язання за кредитним договором та останній платіж був здійснений ним у травні 2016 року.
Статтею 626 ЦКУкраїни встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
При цьому, згідно статті 627 ЦК України та відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зокрема, статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Як визначає п.3 ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
У даному випадку, наявність підписаних правочинів свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і, що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому.
Крім того, законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст. 215-216 Цивільного кодексу України).
Зокрема, відповідно до ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Обставин, визначених частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Звертаючись до суду, позивач зазначає про недотримання відповідачем положень ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» при укладенні договору, викладення його дрібним шрифтом, що ускладнює його прочитання і розуміння.
Відповідно до ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Згідно положень зазначеного Закону у разі ненадання даної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, а саме у виді штрафу або відшкодування шкоди.
Проте, Законом України «Про захист прав споживачів» не передбачена можливість визнання кредитного договору недійсним у разі викладення його дрібним шрифтом, або ж нерозуміння позичальником будь-яких умов, які були йому роз'яснені і відомі при підписанні правочину.
У своєму позові позивач посилається на порушення відповідачем умов ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів».
За положеннями ч.ч.1, 2, 5 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.
Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів».
Пунктом 14 Постанови №5 від 30.03.2012 року Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», де визначено, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215,1048-1052,1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».
За ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Статтею 81 ЦПК України встановлено обов'язок сторін довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Тобто, закон покладає обов'язок доказування на сторони у справі.
Позивач, посилаючись на несправедливість умов, укладених між сторонами Кредитних договорів, повинен надати докази на підтвердження того, що наслідком укладення такого договору виникає дисбаланс прав і обов'язків сторін, а також, що це призвело до завдання шкоди позивачу, як споживачу кредитних послуг.
Проте, таких доказів суду надано не було.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати, що оспорювані позивачем кредитні договори є несправедливими, оскільки при підписанні зазначених договорів позивач ознайомився та погодився з їх умовами, мав намір укласти такі договори, отримав кредитні кошти, витратив їх, а також вчиняв дії щодо виконання зобов'язань.
Тобто, позивач не довів належними і допустимими доказами наявність обставин, що свідчать про недійсність оспорюваних договорів в цілому, у зв'язку з чим суд вірно не вбачав підстав для задоволення його позову.
Також суд вірно зазначав, що не підлягали до задоволення і вимоги за зустрічним позовом.
Так, судом встановлено, що 18.12.2015 року між КС «ЗаРаЗ» та ОСОБА_1 з метою забезпечення зобов'язань за кредитним договором № КВ-00168/12-15/2105 укладено Договір іпотеки за реєстровим №5681, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гамаль І.М.
За п.1.7.3 Договору Іпотекодавець має право виключно на підставі та на умовах попередньої письмової згоди Іпотекодержателя ставити на реєстраційний облік (реєструвати, прописувати) будь-яких осіб за адресою квартири, яка є предметом іпотеки.
Згідно з п.3.2 Договору у разі порушення Іпотекодавцем умов п.1.7 Договору іпотеки, Іпотекодавець зобов'язаний сплатити Іпотекодержателю штраф в розмірі 100% від заставної вартості Предмета іпотеки за кожен випадок такого порушення.
В силу положень п.1.2 Договору іпотеки вартість предмета іпотеки становить 477638 гривень.
05.08.2016 рокуза адресою: АДРЕСА_1 було зареєстровано місце проживання відповідача, а 02.11.2016 року за даною адресою зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 , яка є матір'ю позивача.
Така реєстрація, як було встановлено судом, здійснена без письмової згоди Іпотекодержателя.
Звертаючись до суду із зустрічним позовом КС «ЗаРаЗ» просив стягнути з ОСОБА_1 частину нарахованого штрафу відповідно до п.1.7.3 Іпотечного договору за допущені порушення, 05.08.2016 року, 02.11.2016 року у розмірі 238 819 гривень за кожне порушення.
Судом встановлено, що 04.11.2016 року КС «ЗаРаЗ» на підставі Договору іпотеки від 18.12.2015 року звернула стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири АДРЕСА_1 , шляхом реєстрації права власності на нерухоме майно за кредитною спілкою.
Відповідно до ст.36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції чинній на момент звернення стягнення на квартиру) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
З аналізу статей 1, 36 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що після завершення позасудового врегулювання (після передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання або продажу іпотекодержателем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу) будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником (іпотекодавцем або іншою особою, відповідальною перед іпотекодержателем за виконання основного зобов'язання (зобов'язання боржника за договором кредиту), є недійсними.
Юридичним наслідком виконання зобов'язання відповідно до статей 598, 599 ЦК України є припинення зобов'язання.
Отже, з моменту виконання боржником/третьою особою зобов'язань й прийняття їх кредитором, припиняється існування прав і обов'язків сторін, що складають зміст конкретного зобов'язального правовідношення.
Таким чином, зважаючи на те, що Іпотекодавець скористався своїм правом та фактично звернув стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, зареєструвавши за собою право власності на предмет іпотеки, вимоги відповідача щодо стягнення штрафів за Договором іпотеки не узгоджуються з положеннями ст.36 Закону України «Про іпотеку».
З огляду на вищенаведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність визначених законом підстав для задоволення як первісного, так і зустрічного позову.
Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.
Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.
Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 січня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 23 травня 2023 року.
Головуючий:
Судді: