іменем України
17 травня 2023 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 740/5435/20
Головуючий у першій інстанції - Карпусь І. М.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/598/23
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого-судді Висоцької Н.В.,
суддів: Мамонової О.Є., Шитченко Н.В.
із секретарем - Шкарупою Ю.В.,
учасники справи: позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 січня 2023 року (місце ухвалення - м. Ніжин) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним,
У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мосейчук А.М. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики. В обгрунтування позову посилався на те, що 03.01.2020 ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_1 5000 доларів США строком до 03.09.2020, на підтвердження чого ОСОБА_2 було надано розписку від 03.01.2020. За умовами договору позики ОСОБА_2 зобов'язалась сплачувати 10% від суми 5000 доларів США, а саме 500 доларів США кожного місяця та не пізніше 03 числа поточного місяця починаючи з 03.02.2020 включно.
Наголошує, що у зв'язку з тим, що борговий документ знаходиться у позивача, це свідчить про те, що ОСОБА_2 свої зобов'язання за договором не виконала, суму позики не повернула, обумовлені за договором відсотки не сплатила, посилаючись на відсутність грошей.
Вказує, що сума боргу за договором позики складає 298121,17 грн, з яких: 140375 грн - сума основного боргу в гривневому еквіваленті, 153808,49 грн - відсотки за борговою розпискою, 3584,37 грн - відсотки за користування чужими грошовими коштами, 353,31грн - сума інфляції.
У позові представник ОСОБА_1 - адвокат Мосейчук А.М. просить стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 : 140375 грн - основного боргу за договором позики від 03.01.2020; 153808,49 грн - відсотків за борговою розпискою за період з 04.02.2020 по 04.12.2020 за договором позики від 03.01.2020; 3584,37 грн - відсотків за користування чужими грошовими коштами за договором позики від 03.01.2020; 353,31 грн - інфляційного збільшення боргу за договором позики від 03.01.2020; 11000 грн - витрат на професійну правничу допомогу.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду від 17.12.2020 накладено арешт на 2/5 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , які належать на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 , та заборонено державному реєстратору і іншим особам, уповноваженим здійснювати реєстраційні дії, вчинення дій, пов'язаних з відчуженням 2/5 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , з метою забезпечення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики (а.с. 56-58 т.1).
У січні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому з урахування поданої до суду 18.05.2021 заяви про зміну предмету позову (а.с. 22-23 т. 2), просить визнати недійсним договір позики, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , від 03.01.2020 на підставі розписки вiд 03.01.2020, яка була фактично складена 08.12.2020.
В обґрунтування зустрічного позову посилалась на положення ст. 231 ЦК України та вказує, що розписка складена не 03.01.2020, а 08.12.2020 під тиском, погрозами та фізичним насильством з боку ОСОБА_1 та невідомого чоловіка, і зміст цієї розписки не відповідає її волі, що можуть підтвердити свідки.
Також зазначає, що грошові кошти у розмірі 3000 доларів США були повернуті шляхом відправлення через Нову пошту та шляхом зарахування через термінал ПриватБанку на банківські картки чоловіка відповідачки та її батьків, а у лютому-квітні, серпні 2020 року було повернуто 1500 доларів США особисто ОСОБА_1 , у травні 2020 року на вимогу відповідачки грошові кошти були перераховані на банківську картку ОСОБА_3 . Тому вважає, що отримані у відповідачки грошові кошти були повернуті.
Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду від 25.02.2021 прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, об'єднавши їх в одне провадження та присвоєно єдиний номер справи № 740/5435/20, провадження № 2/740/1649/21 (а.с. 154 т. 1).
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 26.01.2023 первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 03.01.2020 у розмірі 254 428,09 грн, з яких: 140 375 грн - сума позики, 112 300 грн - заборгованість за відсотками, 1399,78 грн - 3% річних, 353,31 грн - інфляційні втрати, а також витрати по оплаті судового збору за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову у сумі 3082,32 грн, а всього стягнуто 257 510, 41 грн. У задовленні решти вимог за первісним позовом відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, відмовлено.
Заходи забезпечення позову, вжиті згідно ухвали Ніжинського міськрайонного суду від 17.12.2020 у виді накладення арешту на 2/5 належних відповідачу за первісним позовом ОСОБА_2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 згідно з ч. 7, 8 ст.158 ЦПК України продовжують діяти протягом дев'яноста днів з дня набрання рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи. Якщо протягом вказаного строку за заявою позивача (стягувача) буде відкрито виконавче провадження, вказані заходи забезпечення позову діють до повного виконання судового рішення.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив з того, що факт передачі коштів підтверджується розпискою, докази щодо повернення грошових коштів відсутні, отже наявні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми основної заборгованості з урахуванням визначених у складеній розписці десяти процентів на місяць за користування позикою, 3% річних та індексу інфляції визначеному у ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов'язання та пред'явив позовну вимогу щодо стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті, та відмовлено у стягненні визначених у розписці відсотків після закінчення строку позики, оскільки у позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти.
Також за висновком суду, не встановлено передбачених ст. 231 ЦК України обставин вчинення ОСОБА_2 03.01.2020 договору позики проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску, враховуючи, що сама ОСОБА_2 у судовому засіданні пояснила, що отримала 03.01.2020 від ОСОБА_1 грошові кошти на умовах їх повернення, а на підтвердження укладення даного договору позики між сторонами, ОСОБА_1 до відповіді на відзив надано розписку.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись з апеляційними скаргами.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ніжинського міськрайонного суду від 26.01.2023 в частині відмови у стягненні визначених договором позики щомісячних відсотків за користування коштами позики за період з жовтня 2020 року по грудень 2020 року у розмірі 42112,50 грн і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 42112,50 грн відсотків за користування позикою за період з жовтня 2020 року по грудень 2020 року, а в іншій частині рішення суду - залишити без змін. Також просить стягнути з ОСОБА_2 витрати на правову допомогу у розмірі 12000 грн та сплачений судовий збір у розмірі 4473 грн.
За доводами апеляційної скарги, висновок суду про безпідставність стягнення відсотків за користування позикою за період з жовтня 2020 року по грудень 2020 року є незаконним, оскільки враховуючи положення ст. 1048 ЦК України станом на день подання позову ОСОБА_2 кошти повернуті не були, а тому вимога про стягнення відсотків за користування позикою за період з жовтня 2020 року по грудень 2020 року у розмірі 42112,50 грн (5000 доларів США х 10% х 3 міс х 28,075 грн за 1 долар США) є правомірною.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення Ніжинського міськрайонного суду від 26.01.2023 і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов.
За доводами скарги, борг за договором позики відсутній в межах заявленого позову, оскільки грошові кошти ні 03.01.2020, ні в подальшому не передавались від ОСОБА_1 .
Посилаючись на положення ст. 524, 1046 ЦК України, зазначає, що відбулось фіктивне укладення договору позики без отримання реальних грошей та під психологічним тиском і примусом було складено розписку від 08.12.2020.
Як стверджує заявниця, розписка, надана ОСОБА_1 на підтвердження обставин, викладених у первісному позові, складена нею 08.12.2020 під тиском, а не 03.01.2020 як було вказано у первісному позові, тому вважає, що на підставі положень ст. 202-204, 215, 216, 229-331 ЦК України договір позики має бути визнаний недійсним.
Крім того, вказує, що судом не були взяті до уваги пояснення свідків, рапорт про надходження заяви у поліцію про застосування насильства для примусу написання розписки 08.12.2020, витяг з Єдиного державного реєстру розслідувань у кримінальному провадженні та записи психолога.
За доводами скарги, судом залишено поза увагою клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для встановлення психоемоційного стану особи під час складення розписки, встановлення терміну її складання, а також підписи осіб.
На виконання вимог ст. 361 ЦПК України учасникам справи було надіслано копії апеляційної скарги та додані до неї матеріали справи, проте відзив на апеляційну скаргу учасниками справи до суду подано не було.
Згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Ухвалою Чернігівського апеляційного суду від 12.04.2023 в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про призначення судової почеркознавчої експертизи та виклик свідків, відмовлено.
Ухвалами Чернігівського апеляційного суду від 27.03.2023 та від 31.03.2023 розгляд даної справи призначено на 15 год 00 хв. 12.04.2023.
У судове засідання 12.04.2023 сторони або їх представники не з'явились, від ОСОБА_2 надійшла заява про відкладення розгляду справи, оскільки її представник - адвокат Щербак О.В. не може прибути в судове засідання через зайнятість в іншому судовому засіданні, яка не підписана електронним цифровим підписом.
В судове засідання 17.05.2023 ОСОБА_2 та її представник - адвокат Щербак О.В. не з'явились.
17.05.2023 на електронну адресу апеляційного суду надійшла заява від представника ОСОБА_2 - адвоката Щербака О.В. про розгляд справи у його відсутність, оскільки його правова позиція та ОСОБА_2 не співпадає (а.с. 77-78 т. 3).
Також 17.03.2023 на електронну адресу апеляційного суду надійшла заява від ОСОБА_2 , в якій вона просить відкласти розгляд справи у зв'язку із сімейними обставинами (хвороба дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (а.с. 79-81 т. 3). Зазначена заява не підписана електронним цифровим підписом.
Проте, належних і допустимих документальних доказів на підтвердження викладених обставин ОСОБА_2 не надала.
Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 223 ЦПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи незалежно від причин неявки.
Виходячи з другої поспіль неявки у судове засідання ОСОБА_2 та її адвоката, і не підтверджено поважність причин своєї неявки, апеляційний суд вважає можливе розглянути справу у їх відсутність, з урахуванням належного повідомлення ОСОБА_2 про дату, час і місце розгляду справи (а.с. 64, 67 т. 3).
За змістом ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Отже, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін.
Вислухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційних скарг та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, враховуючи наступне.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що згідно письмової розписки від 03.01.2020 ОСОБА_2 отримала в борг від ОСОБА_1 кошти у сумі 5000 доларів США, які зобов'язалась повернути: 2000 доларів США 03.07.2020 та 3000 доларів США 03.09.2020 зі сплатою 10% щомісяця до 03 числа (а.с. 96 т. 1).
Також 03.01.2020 була складена розписка (договір позики), за якою ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 5000 доларів США у борг від ОСОБА_1 для погашення боргу за придбання частини будинку та зобов'язалась їх повернути 03.09.2020 та сплачувати 10% від суми 5000 доларів США, а саме 500 доларів США кожного місяця не пізніше 03 числа кожного місяця, починаючи з 03.02.2020 включно (а.с. 11 т. 1).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що в обумовлений розпискою строк ОСОБА_2 зобов'язання зі сплати суми позики та процентів за користування позикою не виконала.
Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 , посилаючись на положення ст. 202-204, 215, 231, 638 ЦК України, зазначала, що розписка була складена під тиском, погрозами з боку ОСОБА_1 .
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у зустрічному позові, суд першої інстанції виходив з того, що факт передачі коштів підтверджується розпискою, докази щодо повернення грошових коштів відсутні, отже наявні правові підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача суми основної заборгованості з урахуванням визначених у складеній розписці десяти процентів на місяць за користування позикою, 3% річних та індексу інфляції визначеному у ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов'язання та пред'явив позовну вимогу щодо стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті, та відмовлено у стягненні визначених у розписці відсотків після закінчення строку позики, оскільки у позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти.
Також за висновком суду, не встановлено передбачених ст. 231 ЦК України обставин вчинення ОСОБА_2 03.01.2020 договору позики проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску, враховуючи, що сама ОСОБА_2 у судовому засіданні пояснила, що отримала 03.01.2020 від ОСОБА_1 грошові кошти на умовах їх повернення, а на підтвердження укладення даного договору позики між сторонами, ОСОБА_1 до відповіді на відзив надано розписку.
Апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За змістом статті 526, частини першої статті 530, статті 610 та частини першої статті 612 ЦК України для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Зазначені висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 06.06.2022 у справі № 591/1517/18.
Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Предметом укладеного між сторонами договору позики від 03.01.2020 є грошові кошти, виражені в іноземній валюті.
Але оскільки позивач скористався своїм процесуальним правом обирати валюту зобов'язання та пред'явив позовну вимогу щодо стягнення заборгованості в гривневому еквіваленті, нарахування індексу інфляції на таку заборгованість є правомірним, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у п. 49 постанови від 27.11.2019 у справі №340/385/17.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції належним чином оцінивши докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 , як позичальник, належним чином взяті на себе зобов'язання за договором позики, укладеним 03.01.2020 з ОСОБА_1 не виконала, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 254428,09 грн ( 140374 грн - сума позики, 112300 грн - заборгованість за вісотками, 1399,78 грн - 3% річних, 353,31 грн - інфляційні втрати), яка підлягає стягненню з ОСОБА_2 .
З таким розрахунком заборгованості погоджується і суд апеляційної інстанції, а ОСОБА_2 не надано суду першої інстанції і не представлено апеляційному суду належних доказів на спростування вказаного розрахунку заборгованості за договором позики. Свого розрахунку вказаних складових боргу за договором позики ОСОБА_2 не надано.
Також апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 інфляційних втрат у розмірі 353,31 грн, оскільки ОСОБА_1 скористалась своїм процесуальним правом та пред'явила вимогу щодо стягнення заборгованості за договором позики в гривневому еквіваленті, а тому валютою заборгованості є гривня, тому нарахування індексу інфляції на таку заборгованість є правомірним.
Таким чином, встановлено наявність укладеного між сторонами договору позики від 03.01.2020, а саме розписка, що написана власноручно та підписана ОСОБА_2 про отримання від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 5000 доларів США, які позичальник зобов'язався повернути до 03.09.2020. А за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, що видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Зазначений висновок узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, що викладені у постановах від 27.05.2020 у справі №583/97/19 та від 19.05.2021 у справі №128/891/20-ц.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 щодо не врахування судом першої інстанції показання свідків не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки вони не впливають на правильність висновків суду першої інстанції у розумінні положень статті 89 ЦПК України, враховуючи, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Твердження ОСОБА_2 про те, що на виконання зобов'язань за договором позики вона перераховувала на рахунок чоловіка ОСОБА_1 та її батьків грошові кошти шляхом надіслання відправленням через Нову пошту та через термінал ПриватБанку не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_2 не надано як суду першої інстанції, так і апеляційному суду належних і допустимих доказів виконання боргового зобов'язання позичкодавцеві.
Необгрунтованими є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про безпідставність висновку суду про відмову у стягненні відсотків за користування позикою після закінчення строку позики, 03.09.2020, з огляду на наступне.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц зазначено, що "Велика Палата Верховного Суду не погоджується з висновками судів у частині стягнення процентів за користування сумою позики. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правовий висновок щодо нарахування та стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування викладено у постанові від 28 березня 2018 року у справі N 444/9519/12 (провадження N 14-10цс18). Зокрема, зазначено, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Апеляційний суд враховує, що права та інтереси ОСОБА_1 забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання і просила стягнути проценти із розрахунку 10 % за кожен місяць користування грошима, тобто у розмірі, передбаченому договором позики, і за період, у тому числі після обумовленого договором строку повернення позики - 03.09.2020.
Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції про стягнення відсотків за користування позикою за період з лютого 2020 року по 03.09.2020, тобто до строку повернення позики - дня закінчення строку договору.
Разом з тим, в ході розгляду справи судом, ОСОБА_2 не було спростовано дані обставини та не надано суду доказів на підтвердження виконання взятих на себе зобов'язань у повному обсязі або частково.
З врахуванням наведеного, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції і доводи щодо безпідставного не задоволення позовних вимог про стягнення процентів за весь час користування запозиченими коштами.
Не можуть бути підставою для скасування рішення суду посилання ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що розписка була складена нею під тиском та погрозами, а тому укладений договір позики підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 231 ЦК України, враховуючи наступне.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Підстава недійсності правочину (оспорюваності чи нікчемності) має існувати в момент вчинення правочину.
Згідно з частиною першою статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.04.2021 у справі № 601/1083/16, зазначено, що «у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 березня 2019 року у справі № 907/113/18 зазначено, що «статтею 231 ЦК України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Під насильством необхідно розуміти фізичний чи психічний тиск з боку другої сторони або іншої особи з метою спонукати вчинити ті дії, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань. Насильство може мати будь-які прояви: фізичне насильство (катування, биття, заподіяння болі); психічне насильство (залякування, загроза вбивством, заподіянням тілесних ушкоджень самій особі або її близьким); насильство дією (викрадення дитини, пошкодження майна особи). Для визнання правочину недійсним позивач має довести такі обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється. При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом насильства, не обов'язково, щоб контрагент особисто здійснював насильство. Необхідно лише, щоб він знав про факт насильства і використав це на свою користь для примушення особи до вчинення правочину».
У постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 484/3809/16 зроблено висновок, що: «у разі вчинення правочину під впливом насильства формування волі особи, яка вчиняє правочин, відбувається внаслідок втручання стороннього фактора - фізичного чи психічного тиску з боку контрагента або іншої особи з метою спонукання до вчинення тих дій, які особа не бажала б вчинити без наявності таких фізичних чи психічних страждань».
У постанові Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 299/1523/16-ц зазначено, що «для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам».
Отже, для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється».
Встановивши, що ОСОБА_2 не надала суду належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження того, що до неї було застосовано фізичний чи психологічний тиск з боку ОСОБА_1 чи інших осіб, який би вплинув на її справжню волю саме при написанні розписки, а також не встановлено наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням оспорюваного правочину, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні зустрічного позову про визнання правочину недійсним.
Також апеляційний суд звертає увагу на те, що після написання розписки від 03.01.2020 ОСОБА_2 не зверталась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання вказаного договору позики недійсним, а подала зустрічний позов лише у січні 2021 року після звернення до суду ОСОБА_1 з позовом про стягнення з неї боргу за спірним договором позики.
Наявність витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо ванесення відомостей про кримінальне правопорушення за заявою ОСОБА_2 не впливає на правильність висновків суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору позики, вчиненого під впливом насильства, оскільки станом на момент розгляду справи судом першої інстанції відсутній вирок або ухвала суду про закриття справи з нереабілітуючих підстав, що не виключає визнання судом правочину як такого, що укладених під впливом насильства або погрози його застосування з боку іншої сторони, проте за умови його доведення іншими засобами доказування в загальному порядку, чого позивачем за зустрічним позовом зроблено не було.
Інші доводи апеляційних скарг не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, а зводяться лише до переоцінки доказів.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Суд правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених позовних вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення, рішення суду - без змін.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 26 січня 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.
Повний текст судового рішення складено 18.05.2023.
Головуючий Судді :