18 травня 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/15421/22
Головуючий в 1 інстанції: Корой С.М.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду
у складі: головуючої судді - Шевчук О.А.,
суддів: Бойка А.В., Федусика А.Г.
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2023 року у справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення, -
У жовтні 2022 року позивач звернулась до суду з позовною заявою до відповідача, в якій просила стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 05.01.2018 року до 05.07.2018 року у розмірі 66 970,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 04.01.2018р. №1 ОСОБА_1 була звільнена з військової служби в запас за підпунктом «а» (жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу) пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.01.2018р. №3 ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу частини з 04.01.2018р. Станом на день звільнення та виключення позивача зі списків особового складу військової частини, із нею не було проведено розрахунків щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення. 29 вересня 2022 р. військовою частиною НОМЕР_1 було виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за рішенням суду у справі №420/4150/22 в сумі 75 657, 23 грн. При виплаті утримано військовий збір у розмірі 1 134,86 грн. Зважаючи на внесені у ст. 117 КЗпП зміни (в редакції Закону №2352-ІХ від 01.07.2022 року), Військова частина НОМЕР_1 повинна виплатити позивачу її середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, тобто з 05.01.2018 року (день наступний після звільнення з військової служби) до 05.07.2018 року. Кількість днів у вказаному періоді становить 181 день.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2023 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 05.01.2018 року до 05.07.2018 року у розмірі 7809,51 грн. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, ОСОБА_1 , Військова частина НОМЕР_1 надали апеляційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити; Військова частина НОМЕР_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначено, що з урахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути розрахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача, який підлягає стягненню. Апелянт вказує, що судом невірно застосовано коефіцієнт 0,185 при обрахунку середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Доводами апеляційної скарги Військової частина НОМЕР_1 зазначено, що дізнавшись про ймовірне порушення своїх прав у зв'язку з невиплатою в повному обсязі грошового забезпечення, а саме 19 липня 2022 року, позивач, з огляду на приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, мав звернутись до адміністративного суду за захистом свого права протягом місяця. На момент звільнення ОСОБА_1 з військової служби військовою частиною НОМЕР_1 було складено грошовий атестат, виданий на ім'я ОСОБА_1 , довідка про додаткові види грошового забезпечення та премії за останні 24 календарні місяці служби підряд перед місяцем звільнення та виплачено належні виплати, передбачені Законом України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовця при звільненні з військової служби. Заперечень, щодо відомостей, які були включені до грошового атестату та довідки, розміру виплат при звільненні з військової служби ОСОБА_1 на момент звільнення не висловлювалось.
Відзивів на апеляційні скарги до суду не надано.
Згідно з ч.1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . На момент звільнення займала посаду механіка інформаційно-телекомунікаційного вузла.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 04.01.2018р. №1 ОСОБА_1 була звільнена з військової служби в запас за підпунктом «а» (жінки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу) пункту 1 частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.01.2018р. №3 ОСОБА_1 виключена зі списків особового складу частини з 04.01.2018р.
При звільнені їй не було виплачено індексацію грошового забезпечення.
У відповідь на адвокатський запит представника позивача відповідачем надано довідку № 226 від 02.02.2022р. щодо нарахованого грошового забезпечення за період з 01.01.2018 року по 04.01.2018 року та довідку-розрахунок № 224 від 02.02.2022р. індексації ОСОБА_1 . Із вказаної довідки-розрахунку № 224 вбачається, що за період з січня 2016 року по січень 2018 року відповідачем нараховано позивачу індексацію в сумі 3 712,02 грн.
Вважаючи бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року до 04 січня 2018 року та дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по січень 2018 року в розмірі 3 712,02 згідно довідки-розрахунку № 224 від 02.02.2022р протиправними, позивач звернулась до суду з позовною заявою по справі №420/4150/22.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 19.04.2022 року по справі №420/4150/22 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року до 04 січня 2018 року, визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з січня 2016 року по січень 2018 року в розмірі 3 712,02 згідно Довідки-розрахунку № 224 від 02.02.2022р, зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 04 січня 2018 року із застосуванням січня 2008 року базовим місяцем для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку.
29 вересня 2022 р. військовою частиною НОМЕР_1 було виплачено ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за рішенням суду у справі №420/4150/22 в сумі 75 657, 23 грн. При виплаті утримано військовий збір у розмірі 1 134,86 грн.
Позивач, вважаючи, що при виплаті вищевказаної суми індексації у відповідача виник обов'язок виплатити, в тому числі середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 05.01.2018 року до 05.07.2018 року у розмірі 66 970,00 грн, звернулась до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про часткове задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у зв'язку з чим дійшов висновку, що з врахуванням принципу справедливості та співмірності, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 7809,51 грн.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган у всякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
З аналізу зазначених законодавчих норм убачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під “належними звільненому працівникові сумами” необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що уразі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).
Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
На підставі наведеного, враховуючи, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, колегія суддів приходить до висновку, що у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати індексації грошового забезпечення на підставі статті 117 КЗпП України.
Висновки суду у даній справі відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Так, Великою Палатою Верховного Суду у вказаному рішенні визначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Також, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Великою Палатою Верховного Суду вказано, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Водночас, вирішуючи справу, колегія суддів враховує правову позицію Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно якої, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Велика Палата Верховного Суду у наведених справах дійшла висновку, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
В свою чергу, визначаючи розмір відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, колегія суддів виходить з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 29.09.2022 р., виплативши на виконання рішення суду індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 04 січня 2018 року в сумі 75657,23 грн.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач допустив протиправну бездіяльність, яка полягає у не проведенні повного та належного остаточного розрахунку при звільненні позивача зі служби - в день виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення - 04.01.2018 р.
Водночас, з 19.07.2022 р. набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022 р. (далі - Закон № 2352-ІХ), яким викладено в новій редакції норму ст.117 КЗпП України, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.
З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (29.09.2022 р.), суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма ст.117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 05.01.2018 року (наступного дня після звільнення), проте не більш як за шість місяців.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КзпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Колегія суддів вважає правильним застосування судом першої інстанції критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, у зв'язку з врахуванням принципу справедливості та співмірності у розмірі 7809,51 грн.
Що стосується доводів апелянта про те, що позивач звернулась до суду з позовною заявою із пропуском місячного строку, встановленого ч.5 ст. 122 КАС України, відповідно до якої для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Колегія суддів вважає такі доводи помилковими, оскільки позивач звернулась до суду із позовною заявою, в якій просить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а відповідно до ч.2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до п.58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 р., заява 4909/04, Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Інші доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин справи.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що рішення Одеського окружного адміністративного суду ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв'язку з чим підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2023 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя: О.А. Шевчук
Суддя: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик