17 травня 2023 р. Справа № 120/1772/23
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у м. Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Жмеринської районної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
24.02.2023 поштою до суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_1 , позивач) до Управління соціального захисту населення Жмеринської районної державної адміністрації (далі - УПСЗН Жмеринської РДА, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення про відмову у встановленні позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення та зобов'язання відповідача надати позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни з врученням відповідного посвідчення.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 27.01.2023 позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив встановити йому статус особи з інвалідністю 3 групи внаслідок війни на підставі Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Листом від 03.02.2023 за № 346/01-17/03/1/02.23 відповідач повідомив позивача, що відповідно до наданих документів, зокрема довідки медико-експертної комісії № 007174, де вказана причина інвалідності "захворювання та його наслідки, так, пов'язані з проходженням військової служби", та витягу з протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 05.04.2005 № 147, не підтверджується причина інвалідності позивача у зв'язку з безпосередньою участю у захисті Батьківщини чи бойових діях на території інших держав, а тому відсутні правові підстави для встановлення позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
Вказану відмову позивач вважає протиправною і зазначає, що він отримав інвалідність 3 групи внаслідок захворювання, яке пов'язане з проходженням строкової військової служби. Відтак, на думку позивача, він має право на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, передбачених п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Також позивач звертає увагу на інші норми цього Закону, згідно з якими до осіб з інвалідністю внаслідок війни прирівнюються особи, які отримали інвалідність під час виконання обов'язків військової служби, і, як вважає позивач, він належить саме до таких осіб.
Ухвалою суду від 01.03.2023 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху через її невідповідність вимогам статей 160, 161 КАС України. У зв'язку з цим позивачу надано строк для усунення виявлених недоліків позовної заяви шляхом зазначення у позовній заяві відомостей про місцезнаходження відповідача та надання суду належних доказів наявності пільг зі сплати судового збору відповідно до закону або ж доказів сплати судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 1073,60 грн.
21.03.2023 до суду надійшла заява позивача про усунення недоліків позовної заяви, до якої додано квитанцію про сплату судового збору у вищезазначеному розмірі. Крім того, позивач повідомив відомості про місцезнаходження відповідача.
Ухвалою суду від 22.03.2023 відкрито провадження у цій справі та вирішено здійснювати її розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
18.04.2023 поштою до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.
Відповідач зазначає, що визначальною ознакою категорії осіб, які відносять до осіб з інвалідністю внаслідок війни, є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. Водночас згідно з наданими позивачем документами інвалідність позивача настала внаслідок захворювання, що пов'язане з проходженням військової служби у мирний час. Таким чином, позивач немає права на встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни і надана йому відмова є правомірною.
Крім того, відповідач вважає безпідставними посилання позивача на норми п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", які, на думку відповідача, на позивача не поширюються.
Інших заяв по суті справи до суду не надходило.
Відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з ч. 1 ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Частиною четвертою статті 243 КАС України визначено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України)
Вивчивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив таке.
У відповідності до витягу з протоколу № 174 від 05.04.2006 засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв'язку захворювань (поранень, контузій, травм, каліцтв), захворювання рядового ОСОБА_1 , 1964 р.н., з приводу якого він знаходився на стаціонарному лікуванні у військовій частині НОМЕР_1 в період з 05.01.1984 по 17.02.1984 та його наслідки (згідно з виписки з історії хвороби Шаргородської ЦРЛ за 2004 рік) - так, пов'язані з проходженням військової служби.
15.09.2009 позивачу встановлена 3 група інвалідності (безтерміново) з причин "захворювання та його наслідки, так, пов'язані з проходженням військової служби", що підтверджується довідкою Вінницької обласної МСЕК № 2 за № 007174.
27.01.2023 позивач звернувся до УПСЗН Жмеринської РДА з заявою про встановлення йому статусу особи з інвалідністю 3 групи внаслідок війни, до якої додав вищезазначені документи.
За результатами розгляду вказаної заяви листом від 03.02.2023 за № 346/01-17/03/1/02.23 відповідач повідомив позивача, що причина його інвалідності "захворювання та його наслідки, пов'язані з проходженням військової служби" не дає законних підстав для встановлення відповідного статусу у зв'язку з відсутністю підтвердження безпосередньої участі у захисті Батьківщини чи бойових діях на території інших держав.
Вважаючи протиправним рішення органу соціального захисту населення про відмову у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
Відповідно до преамбули до Закону України від 22 жовтня 1993 року № 2551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон № 3551-XII) цей Закон визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.
Згідно з частинами другою, четвертою статті 2 Закону № 3551-XII законодавство України про статус ветеранів війни та їх соціальні гарантії складається з цього Закону та інших актів законодавства України.
Місцеві ради, підприємства, установи та організації мають право за рахунок власних коштів і благодійних надходжень встановлювати додаткові гарантії щодо соціального захисту ветеранів війни.
За змістом статті 4 Закону № 3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.
Статтею 7 Закону № 3551-XII визначено осіб, які належать до осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю в бойових діях у мирний час.
Згідно з пунктами 1 та 2 частини другої статті 7 Закону № 3551-XII до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа:
- військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;
- осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
Отже, в силу приписів п. 1 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII для визначення права на встановлення статусу "особа з інвалідністю внаслідок війни" підлягає встановленню те, що, по-перше, особа, яка претендує на встановлення такого статусу, є особою з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, та, по-друге, що такі особи стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.
Крім того, для визначення права на встановлення статусу "особа з інвалідністю внаслідок війни" на підставі п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону № 3551-XII підлягає встановленню те, що, по-перше, особа, яка претендує на встановлення такого статусу, є особою з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, та, по-друге, те, що такій особі встановлено інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.
Водночас, як встановлено судом під час розгляду справи, позивач ОСОБА_1 не належить до жодної із зазначених вище категорії осіб з інвалідністю внаслідок війни.
Так, інвалідність позивача не пов'язана з виконанням обов'язків військової служби в контексті статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а набута внаслідок захворювання та його наслідків, що пов'язані з проходженням строкової військової служби.
Суд враховує, що статтею 2 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції чинній на момент встановлення позивачу групи інвалідності) передбачено, що строкову військову службу громадяни України проходять відповідно до законів України у Збройних Силах України та інших військових формуваннях з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь для збройного захисту Вітчизни.
Тобто проходження строкової служби з метою здобуття військово-облікової спеціальності, набуття практичних навичок і умінь, не є тотожним участі в бойових діях та захисту Батьківщини в розумінні статті 7 Закону № 3551-XII; проходження строкової військової служби не обов'язково пов'язане з обставинами, визначеними у пунктах 1 та 2 частини другої статті 7 цього Закону.
Натомість віднесення особи до числа осіб з інвалідністю внаслідок війни відповідно до статті 7 Закону № 3551-XII безпосередньо пов'язане з визначенням самого поняття "ветеран війни", яке міститься у статті 4 цього Закону, згідно з частиною першою якої ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
Зважаючи на викладене, визначальною ознакою категорії осіб, які відносяться до "осіб з інвалідністю внаслідок війни", є те, що такі особи безпосередньо брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав.
А оскільки захворювання, внаслідок якого позивачу встановлено інвалідність, не пов'язане із участю у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, суд погоджується з доводами відповідача про відсутність правових підстав для присвоєння позивачу статусу особи з інвалідністю внаслідок війни.
При цьому враховується правовий висновок, сформований у постановах Верховного Суду від 30.09.2019 у справі № 824/32/19-а, від 18.11.2020 у справі № 1140/2362/18 та від 02.04.2021 у справі № 0540/9350/18-а в аналогічних правовідносинах.
Крім того, суд звертає увагу на помилковість доводів позивача щодо встановлення йому групи інвалідності у зв'язку з виконанням обов'язків військової служби, адже, як видно з матеріалів справи, позивач отримав інвалідність з причин захворювання та його наслідків, які пов'язані з проходженням військової служби, водночас наведені поняття не є тотожними.
Відповідно до довідки МСЕК серії ВІН № 007174 від 15.06.2009 позивачу ОСОБА_1 встановлена безтерміново третя група інвалідності. Причина інвалідності: "Захворювання та його наслідки, так, пов'язані з проходженням військової служби".
На той час питання організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності регулювалися відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 року № 221 (далі - Порядок № 221).
Пунктом 1 цього Порядку передбачалося, що експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності проводиться медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК) МОЗ.
Згідно з п. 2 Порядку № 221 у МСЕК проходять огляд громадяни, які частково чи повністю втратили здоров'я внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх життєдіяльність, а також особи, які за чинним законодавством мають право на соціальну допомогу, з метою виявлення компенсаторно-адаптаційних можливостей особи для реалізації заходів реабілітації та адаптації інвалідів.
У разі визнання хворого інвалідом інвалідність установлюється з дня надходження до МСЕК документів, на підставі яких приймається відповідне рішення (пункт 7 Порядку № 221).
У відповідності до пункту 8 Порядку МСЕК установлює, зокрема:
а) ступінь обмеження життєдіяльності людини, стан працездатності, групу інвалідності, причину і час настання інвалідності внаслідок загального захворювання, трудового каліцтва чи професійного захворювання;
б) ступінь втрати працездатності (у відсотках);
в) причинний зв'язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням інших обов'язків військової служби.
Згідно з п. 12 Порядку № 221 причинний зв'язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням інших обов'язків військової служби встановлюється МСЕК на підставі документів військово-лікувальних закладів (свідоцтво про хворобу, довідка про поранення), а також військово-облікових документів про термін служби, відомостей про участь в антифашистському підпіллі.
За змістом положень п. 21 Порядку № 221 МСЕК видає особам, які визнані інвалідами чи стосовно яких встановлено факт втрати професійної працездатності, довідки і індивідуальні програми реабілітації і у триденний термін відсилає копії цих документів до відповідних органів, що здійснюють пенсійне забезпечення та державне страхування.
Отже, як видно з наведених правових норм, встановлення причинного зв'язку інвалідності військовослужбовців з виконанням обов'язків військової служби входило до компетенції МСЕК, які приймали відповідні рішення за результатами розгляду військово-облікових та медичних документів з видачею особі, яка визнана інвалідом, довідки із зазначенням причин інвалідності.
На сьогодні такі питання регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 року № 1317 "Питання медико-соціальної експертизи", якою затверджено Постанову про медико-соціальну експертизу (далі - Постанова № 1317) та Положенням про порядок умови та критерії встановлення інвалідності (далі - Положення № 1317).
Відповідно до абз. 1 п. 3 Порядку № 1317 медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.
Згідно з п. 12 Постанови № 1317 причинний зв'язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням ними інших обов'язків військової служби встановлюється на підставі документів, виданих військово-лікувальними закладами, а також інших документів, що підтверджують факт отримання поранення (захворювання).
Пунктом 3 Положення № 1317 передбачено, що медико-соціальна експертиза проводиться з метою встановлення інвалідності хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) за направленням відповідного лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності документів, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлене захворюваннями, наслідками травм або вродженими вадами, які спричиняють обмеження нормальної життєдіяльності особи.
Відповідно до п. 12 Положення № 1317 причинний зв'язок інвалідності колишніх військовослужбовців з перебуванням на фронті або з виконанням ними інших обов'язків військової служби встановлюється на підставі документів, виданих військово-лікувальними закладами, а також інших документів, що підтверджують факт отримання поранення (захворювання).
Пунктом 26 Положення № 1317 визначено, що особі, що визнана особою з інвалідністю, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II чи III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров'я особи з інвалідністю та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.
Причинами інвалідності є, зокрема:
поранення, контузії, каліцтва, захворювання:
- одержані під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язані з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, що визнані такими згідно із законодавством, в районі воєнних дій на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Другої світової воєн або з участю у бойових діях у мирний час;
- одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди;
- пов'язані з участю у бойових діях та перебуванням на території інших держав;
- пов'язані з виконанням обов'язків військової служби або службових обов'язків з охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій;
захворювання:
- отримані під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;
- одержані в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Держспецзв'язку.
Отже, правове регулювання питань, пов'язаних із порядок та критеріями (умовами) встановлення інвалідності особам з числа військовослужбовців, що було чинним на час виникнення спірних правовідносин і є чинним на цей час, однозначно розмежовує такі причин інвалідності, як інвалідність у зв'язку з виконанням обов'язків військової служби та інвалідність, що пов'язана з проходженням військової служби.
Зазначені причини інвалідності різняться між собою як за підставами встановлення, так і за правовими наслідками, оскільки відповідно до закону лише особа, яка набула інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, вправі претендувати на отримання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та відповідного посвідчення.
Вказаний висновок додатково підтверджується нормами Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 № 402 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.11.2008 за № 1109/15800 (далі - Положення № 402).
Згідно з пунктами 1.1, 1.3 глави 1 розділу I цього Положення військово-лікарська експертиза визначає придатність за станом здоров'я до військової служби призовників, військовослужбовців та військовозобов'язаних, установлює причинний зв'язок захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтв) та визначає необхідність і умови застосування медико-соціальної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.
Основними завданнями військово-лікарської експертизи є, зокрема, визначення причинного зв'язку захворювань, травм (поранень, контузій, каліцтва) у військовослужбовців, військовозобов'язаних, резервістів, які призвані на збори, у осіб, звільнених із військової служби, а також причинного зв'язку захворювань, поранень, які заподіяли військовослужбовцям смерть;
Пунктами 2.2 глави 2 розділу I Положення № 402 визначено, що для проведення військово-лікарської експертизи створюються військово-лікарські комісії (далі - ВЛК), штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі).
Постанови штатних та позаштатних ВЛК обов'язкові до виконання.
Відповідно до пунктів 21.30, 21.32 глави 2 розділу II Положення № 402 постанова про причинний зв'язок захворювань оформлюється:
на військовослужбовців - свідоцтвом про хворобу (довідкою), яке підлягає затвердженню штатною ВЛК;
на колишніх військовослужбовців - витягом з протоколу засідань штатної ВЛК щодо встановлення причинного зв'язку захворювань (поранень, травм, контузій, каліцтв).
Згідно з пунктом 21.5 глави 2 розділу II Положення № 402 постанови ВЛК про причинний зв'язок захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв приймаються в таких формулюваннях, зокрема:
б) "Поранення (контузія, травма, каліцтво), ТАК, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби" - якщо поранення (травма, контузія, каліцтво) одержане (крім випадків протиправного діяння), у разі фактичного виконання службових обов'язків під час проходження військової служби в частинах, які не входили до складу діючої армії;
г) "Захворювання, поранення (травма, контузія, каліцтво), ТАК, пов'язане з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії" - якщо захворювання виникло, поранення (контузія, травма, каліцтво) одержане в період перебування в країнах, де велись бойові дії (Перелік країн затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.94 № 63 "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (із змінами)), і військовослужбовець визнаний учасником бойових дій;
д) "Захворювання (поранення, контузія, каліцтво, травма), ТАК, пов'язане з проходженням військової служби" - якщо воно виникло в період служби у військових частинах та установах, які не входять до складу діючої армії, або коли захворювання, що виникло до військової служби, у період служби досягло такого розвитку, який обмежує придатність або призводить до непридатності (у тому числі тимчасової) до військової служби, служби з військової спеціальності.
У такому самому формулюванні приймаються постанови при медичному огляді військовослужбовців за результатами поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних ними в період проходження військової служби, коли документи про обставини їх одержання на момент медичного огляду відсутні.
Отже, норми, які регламентують діяльність військово-лікарських комісій та встановлення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв, які спричинили інвалідність військовослужбовців, в тому числі колишніх, теж чітко розмежовують причини інвалідності на ті, які пов'язані з виконанням обов'язків військової служби (службових обов'язків), і ті, які пов'язані з проходженням військової служби, що додатково підтверджує неможливість поширення на позивача вимог ч. 1, п. 1-2 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Суд зазначає, що правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни визначаються Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302 зі змінами та доповненнями (далі - Положення № 302).
Згідно з приписами абзацу 2 пункту 7 Положення № 302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення) за місцем реєстрації громадянина.
Відповідно до пункту 10 Положення № 302 "Посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Особам з інвалідністю внаслідок війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до пункту 8 цього Положення.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що органи соціального захисту населення уповноважені видавати посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни з урахуванням причини інвалідності, зазначеної у відповідній довідці МСЕК, і лише тим особам, які належать до осіб з інвалідністю в розумінні положень ст. 7 Закону № 3551-XII.
Таким чином, беручи до уваги, що інвалідність позивача не пов'язана ані з участю у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав, ані з виконанням обов'язків військової служби, суд доходить висновку, що відмова УПСЗН Жмеринської РДА у встановленні позивачу ОСОБА_1 статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення є обґрунтованою і такою, що не порушує його право на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту.
Згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.
Гарантоване статтею 55 Конституції України право на захист можливе лише у разі його порушення, тому логічною вимогою при захисті такого права є обґрунтування такого порушення. Отже, порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально вираженого права або інтересів особи, яка стверджує про його порушення, а саме право - конкретизоване у законах України.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин. Тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен встановити, що у зв'язку з прийняттям рішення, дією або бездіяльністю суб'єктом владних повноважень порушуються індивідуально-виражені права позивача.
Водночас право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди співпадає з правом на судовий захист, яке закріплено у статті 5 КАС України. Саме по собі звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов'язаний надати такий захист. Адже для того, щоб було надано судовий захист суд повинен встановити, що особа дійсно має право, свободу та інтерес, про захист яких вона просить і це право, свобода чи інтерес порушені рішенням, дією або бездіяльністю відповідача у публічно-правових відносинах.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Згідно з положеннями статей 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Як зазначено у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Низка рішень ЄСПЛ містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень, зокрема, наголошується на тому, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі "Якущенко проти України", заява № 57706/10, пункт 28).
Принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява №30544/96, пункт 26), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23), "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), "Бендерський проти України" (заява N 22750/02, пункт 42)).
Поряд з цим, ЄСПЛ неодноразово зазначав, зокрема у рішенні "Garcнa Ruiz v. Spain" [GC] (заява № 30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах "Van de Hurk v. The Netherlands" (заява № 16034/90, пункт 61), "Шкіря проти України" (заява № 30850/11, пункт 43). Ступінь застосування обов'язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов'язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях "Ruiz Torija v. Spain" (заява №18390/91, пункт 29), "Higgins and others v. France" (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та "Трофимчук проти України" (заява № 4241/03, пункт 54).
Тобто у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього, а мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи.
Відтак, перевіривши основні доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що у задоволенні вимог адміністративного позову належить відмовити.
Враховуючи положення статті 139 КАС України, позивач немає права на відшкодування будь-яких понесених у цій справі судових витрат.
Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо справу розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 , місце проживання: с. Джурин, Шаргородський район, Вінницька область, 23545);
2) відповідач: Управління соціального захисту населення Жмеринської районної державної адміністрації (код ЄДРПОУ 03191940, місцезнаходження: вул. Центральна, 7, м. Жмеринка, Вінницька область, 23100).
Повне судове рішення складено 17.05.2023.
Суддя Сало Павло Ігорович