Справа № 127/13606/22
Провадження № 2/127/2982/22
10.05.2023 року Вінницький міський суд Вінницької області
в складі: головуючого судді Федчишена С.А.,
при секретарі Підвисоцькій О.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Куранової Оксани Олександрівни про визнання недійсним договору дарування та застосування наслідків недійсності правочину, -
встановив:
ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Куранової Оксани Олександрівни про визнання недійсним договору дарування та застосування наслідків недійсності правочину. Позов мотивовано тим, що 29 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О. за реєстровим номером 3138. Пунктом 1 Договору передбачено, що ДАРУВАЛЬНИК передає у власність, а ОБДАРОВУВАНИЙ приймає у власність належне ДАРУВАЛЬНИКУ на праві власності - нежитлове приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 104 кв.м., безоплатно. Згідно пункту 3 Договору за домовленістю сторін інвентаризація приміщення перед укладанням цього Договору не проводилась. Приміщення розташоване на земельних ділянках: площею 0,0013 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0020 та площею 0,0110 га, кадастровий номер 510137000:03:002:0019, які належать ДАРУВАЛЬНИКУ на праві приватної власності і відчужуються одночасно з приміщенням. З 21.06.2001 року ОСОБА_1 була зареєстрована фізичною особою - підприємцем, що підтверджується Витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців серії АА №891831. При цьому, до видів діяльності за КВЕД належали: 55.30.2 Діяльність кафе, 70.20.2 Здавання в оренду власного нерухомого майна, 52.62.0 Роздрібна торгівля з лотків та на ринках. Згідно свідоцтва платника єдиного податку серії А № 594270 виданого Вінницькою об'єднаною ЦПІ (Вінницьке районне відділення) 17.03.2012 року до основного виду господарської діяльності за КВЕД відносився - 56.10 Діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування. Таким чином, вбачається, що починаючи з 21.06.2001 року, з метою отримання прибутку, позивач здійснювала підприємницьку діяльність по наданню споживачам послуг харчування безпосередньо в приміщенні кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , яке належало їй на праві особистої приватної власності та стало об'єктом Договору. Відтак, єдиним доходом позивача були кошти від здійснення підприємницької діяльності, а тому даруючи оспорюване нерухоме майно, позивач би втратила основне джерело доходів, поставивши себе в край скрутне становище, адже залишилось лише пенсійне забезпечення, розміру якого не достатньо для забезпечення нормального та повноцінного життя. Однак, розуміючи, що в силу свого похилого віку та погіршення стану здоров'я, в подальшому не зможе займатися підприємницькою діяльністю, вона з Відповідачем домовилась укласти договір довічного утримання, умови якого задовольняли б обох. Зокрема, зважаючи на те, що позивач потребувала та потребую сторонньої допомоги і догляду, адже їй була проведена операція по заміні суглобів, потреба в якій виникла й знову, Відповідач пообіцяв здійснювати такий догляд. Він мав надавати матеріальну допомогу, оплачувати лікування, тобто забезпечити позивача утриманням та доглядом довічно, натомість позивач мала передати у власність останньому вказане нерухоме майно. Жодних розмов про інше майно або про інші договори не було. ОСОБА_2 являється сином позивача, а тому з огляду на міцні родинні відносини не було сумнівів, щодо його чесності та порядності. Організацію з підписання Договору взяв на себе Відповідач. 29 грудня 2014 року, перебуваючи в хворобливому стані, в супроводі Відповідача позивач прибула до нотаріальної контори для укладення договору довічного утримання. Перед тим, як надати договір на підпис, Відповідач запевнив, що всі обов'язки по договору довічного утримання будуть прописані в окремому договорі. Слід зазначити, що вже була темна пора доби, свої окуляри для зору позивач забула вдома, тому не могла змоги прочитати зміст Договору. Відповідач користуючись складеними обставинами показав місце для підпису, запевняючи, що в Договорі містяться лише ті умови про які вони й домовлялись. Після укладення оспорюваного Договору, позивач припинила займатися підприємницькою діяльністю, відтак Відповідач почав надавати матеріальну допомогу, здійснювати догляд, а тому в перші місяці для позивача не відбулося нічого особливого, що змусило б засумніватися в укладеному на її думку договорі довічного утримання. Фактично позивач вважала, що укладаю саме договір довічного утримання, а не дарування, адже погоджувалась на передачу нерухомого майна у власність Відповідача лише за умови довічного тримання й догляду з метою забезпечення собі гідної старості, а дії Відповідача свідчили про те, що він здійснює догляд за договором довічного утримання. До того ж варто зауважити, що вже тривалий час позивач страждає від низки хронічних захворювань, наявність яких підтверджується виписками із медичної карти стаціонарного хворого. Таким чином, хвороби в значній мірі вплинули на стан здоров'я позивача, наслідками яких є обмеження рухливості, порушення ходи, зниження якості життя та нездатність існувати повсякденні справи. Окрім цього, дані хвороби неможливо повністю вилікувати, можна лише полегшити їх симптоми, зменшити біль, але в будь-якому випадку вони залишаються прогресуючими, відтак з кожним роком стан здоров'я позивача лише погіршується. Зазначене свідчить про втрату позивачем можливості до самостійного догляду за собою та гостру необхідність в постійному догляді з боку сторонніх осіб, що й мотивувало позивача до підписання договору із Відповідачем. В подальшому, після укладення Договору, Відповідач періодично допомагав позивачу, передавав певну суму коштів, однак не здійснював цього на постійній основі, тобто протягом першого періоду забезпечував матеріально, а потім на її прохання не реагував. Зважаючи на те, що він є ріднім сином позивач йшла на поступки протягом 7 років, однак в кінці 2021 року ситуація погіршилася. Звернувшись до сина за допомогою по догляду та матеріальному забезпеченні на позивача посипався ряд погроз, зокрема, що він переоформить на себе частину житлового приміщення, яке перейшло їм в порядку спадкування від матері позивача та яке є її єдиним житлом, в якому позивач наразі й проживає, якщо зі сторони позивача будуть скарги відносно укладеного Договору по спірному приміщенню. Відтак, такий стан зневаги з боку Відповідача став приводом для звернення в січні 2022 року до :нотаріуса - Куранової О.О. за отриманням копії договору, адже вищевикладені обставини свідчили про те, що Відповідач не належно виконував умови договору довічного утримання. Самого ж примірника Договору після підписання позивачу ніхто не надав, так як його було складено в двох примірниках, один з яких залишився на зберіганні в справах приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Куранової О.О., а інший, що мав силу оригіналу, видався Відповідачу. Отже, саме після візиту до нотаріуса, позивач й дізналась про те, що Відповідач є власником нежитлового приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельних ділянок кадастровий номер 0510137000:03:002:0020 площею 0,0013 га, кадастровий номер:0510137000:03:002:0019 площею 0,0110 га на підставі договору дарування від 29 грудня 2014 року, за яким позивач начебто подарувала належне їй приміщення та земельні ділянки на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О., який зареєстровано в реєстрі за № 3138. Просить визнати договір дарування нежитлового приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 загальною площею 104 кв.м. та земельних ділянок площею 0,0013 га, кадастровий номер 510137000:03:002:0020 та площею 0,0110 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0019 і посвідчений 29 грудня 2014 року приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О., реєстраційний номер № 3138, недійсним. Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 104кв.м. та на земельні ділянки площею 0,0013 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0020 та площею 0,0110 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0019. Визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 104 кв.м. та на земельні ділянки площею 0,0013 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0020 та площею 0,0110 га. кадастровий номер 0510137000:03:002:0019.
Ухвалою суду від 02.12.2022року відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.
02.02.2023року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав за обставин викладених в ньому, просив позов задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнала, заперечувала щодо задоволення позову.
Заслухавши пояснення учасників судового процесу, показання свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.
При розгляді справи судом встановлено наступні факти та відповідні їм правовідносини.
Судом встановлено, що 29 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Курановою О.О. за реєстровим номером 3138.
Пунктом 1 Договору передбачено, що ДАРУВАЛЬНИК передає у власність, а ОБДАРОВУВАНИЙ приймає у власність належне ДАРУВАЛЬНИКУ на праві власності - нежитлове приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину № НОМЕР_1 , що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 104 кв.м., безоплатно.
Згідно пункту 3 Договору за домовленістю сторін інвентаризація приміщення перед укладанням цього Договору не проводилась. Приміщення розташоване на земельних ділянках: площею 0,0013 га, кадастровий номер 0510137000:03:002:0020 та площею 0,0110 га, кадастровий номер 510137000:03:002:0019, які належать ДАРУВАЛЬНИКУ на праві приватної власності і відчужуються одночасно з приміщенням.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Частиною першою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають Існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладання договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладання договору дарування, тощо.
Такий же висновок викладено і в постанові Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 01.09.2022 року у справі № 183/1610/17 та відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постановах від 17.02.2022 року у справі № 307/3807/19., від 16 березня 2016 року у справі № 6- 93цс1б; постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанові від 29 листопада 2021 року у справі № 204/1291/20 та постанові від 03 лютого 2022 року у справи № 333/7646/15-ц.
За змістом статей 203,717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Як вбачається із п.7 оспорюваного договору дарування від 29,12.2014 року зареєстрованого в реєстрі №3138, сторони договору підтвердили, що цей правочин відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного, а також зловмисного.
З договору дарування вбачається, що він підписаний власноручним підписом дарувальника ОСОБА_1 та обдарованим ОСОБА_2 у присутності нотаріуса, особи сторін встановлено, їх дієздатність, а також належність ОСОБА_1 нежитлового приміщення, приміщення кафе в будівлі магазину АДРЕСА_3 , що відчужуються нотаріусом перевірено.
Звертаючись до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним ОСОБА_1 посилалася на те, що вказаний договір був укладений внаслідок помилки, так як вона вважала, що укладає із сином договір довічного утримання.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків.
Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу /набуття /зміни/ встановлення/ припинення прав взагалі).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.
Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України, в редакції, чинній на момент вчинення оспорюваного правочину).
Тлумачення вказаної норми дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.
Разом з тим, судом зазначається, що лише з'ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров'я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров'я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в статті 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України в постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.
Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року №61-13652св18, 03 травня 2018 року №61-745св17 та №61-4417цс18.
Як вбачається з змісту позовної заяви позивачка зазначає, що у зв'язку з похилим віком та станом здоров'я вирішила припинити займатись підприємницькою діяльністю. Здійснила дії щодо закриття підприємницької діяльності.
Однак, за висновками лікарів у 2011 році їй встановлено діагноз - деформуючий артроз, однак інвалідності її не встановлено та не визнано особою, яка б потребувала постійної сторонньої допомоги. Довідка СМЕК станом на 2014 рік відсутня. Погіршення стану її здоров'я лікарі станом на 2014 рік не діагностували.
Крім того, до позовної заяви не долучені докази того, що між позивачкою та ОСОБА_2 існувала будь-яка домовленість щодо надання матеріального забезпечення з боку відповідача. Не конкретизовано позивачем, які саме умови щодо довічного утримання та надання якого розміру матеріальної допомоги повинен був вчиняти відповідач і які дії реально вчиняв після укладення договору дарування у 2014 році.
Позивач в позовній заяві вказує, що після укладення договору дарування відповідач періодично допомагав їй, передавав певну суму коштів. Однак, суду не надано належних та допустимих доказів, що дана допомога з боку відповідача була саме діями щодо виконання умов договору довічного утримання, а не проявом нормальних співвідносин між матір'ю та сином.
Як вбачається із оспорюваного договору, нотаріус роз'яснила сторонам його зміст, правові наслідки його укладення, волевиявлення позивачки було вільним, жодного примусу з боку Відповідача чи інших осіб до неї не застосовувалось, договір був спрямований на реальне настання правових наслідків. Навпаки, нотаріус зачитала позивачу договір, потім надала можливість зачитати ОСОБА_1 договір особисто. Нотаріус також роз'яснила наслідки укладення договору дарування.
Крім того, ОСОБА_1 особисто звернулась до ТОВ «ЕКСПЕРТ-ЦЕНТР» для отримання звіту про грошову оцінку майна для вчинення договору дарування та передала нотаріусу оригінали правоустановчих документів на нерухоме майно, яким виявила бажання подарувати відповідачу. Як встановлено в судовому засіданні ще до підписання договору дарування позивачка передала ОСОБА_2 ключі від нежитлового приміщення, оригінал технічного паспорту.
Посилання позивача на те, що в зв'язку з погіршенням її стану здоров'я вона фактично вважала, що укладає договір довічного утримання, суд не бере до уваги, оскільки за висновками лікарів у 2011 році позивачці встановлено діагноз - деформуючий артроз, однак інвалідом та особою, яка б потребувала постійної сторонньої допомоги не визнана. Доказів того, що на момент укладення договору дарування позивач потребувала постійного стороннього догляду чи сторонньої допомоги через свій незадовільний стан здоров'я матеріали справи не містять. Погіршення стану її здоров'я лікарі станом на 2014 рік не діагностували. Довідки МСЕК з визначення групи інвалідності відсутня.
З роз'яснень, які містяться у п.19постанови Пленуму ВСУ від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними», вбачається, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
До подібних правових висновків дійшов ВСУ у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Позивачем не доведено, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладених нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, вона усвідомлювала його істотні умови і правові наслідки його укладення.
Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Як вбачається із матеріалів справи, до укладення договору дарування нотаріусом позивача було попередньо ознайомлено з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладені сторонами правочини, що підтверджується змістом оспорюваного договору, підписаного позивачем.
За встановлених фактичних обставин справи суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 змінила наміри щодо відчуження майна після укладення договору дарування, що не може свідчити про помилку стосовно правової природи договору під час укладення такого правочину.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що ОСОБА_1 не довела в сукупності належними та допустимими доказами, що за віком, за станом здоров'я потребувала догляду й сторонньої допомоги; наявність у неї спірного нерухомого майна, як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдарованому та продовження проживати або використовувати спірного нежитлове приміщення після укладання договору, а тому суд приходить до позов є необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.
Згідно ст. 141 ЦПК України, суд вважає за необхідне судові витрати залишити за позивачем.
На підставі викладеного, згідно ст. ст. 15, 16, 202, 203, 204, 215, 216, 229, 230, 233, 717 ЦК України, керуючись ст. ст.12, 13, 19, 76-91, 141, 260, 265, 352 ЦПК України, суд-
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Куранової Оксани Олександрівни про визнання недійсним договору дарування та застосування наслідків недійсності правочину - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. В разі проголошення вступної та резолютивної частини, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 17.05.2023року.
ОСОБА_1 , АДРЕСА_4 , ІПН НОМЕР_2 .
ОСОБА_2 , АДРЕСА_5 , ІПН НОМЕР_3 .
Приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Вінницької області Куранова Оксана Олександрівна, м. Вінниця, вул. Пирогова, 8, оф.4.
Суддя: