справа № 570/1005/23
провадження № 2/570/579/2023
10 травня 2023 року
Рівненський районний суд Рівненської області
в особі судді Кушнір Н.В.
з участю представника позивача адвоката Касьяненка А.М.,
секретаря судового засідання Полюхович М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в приміщенні Рівненського районного суду Рівненської області /м.Рівне, вул.C.Петлюри, 10/ в режимі відеоконференції за допомогою власних технічних засобів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Великоомелянської сільської ради Рівненського району Рівненської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Лубенського районного нотаріального округу Карпець Оксана Михайлівна про визнання права власності на спадкове майно,
покликаючись на відсутність у спадкодавця Державного акту на землю представник позивача адвокат Артем Касьяненко у поданій 28 лютого 2023 року позовній заяві просить визнати право власності ОСОБА_1 на спадкове майно - земельні ділянки площею 0,96 га та 1,68 га (сумарно 2,64 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Великоомелянської сільської ради Рівненського району Рівненської області відповідно до конфігурації, площі та місцезнаходження, визначених Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-PB N°031514 від 17.08.2001, що належали на праві приватної власності ОСОБА_2 .
Учасників справи відповідно до ст.128-130 ЦПК України належним чином повідомлено про дату, час і місце розгляду справи.
Позивач до суду не з'явився, зі слів свого представника перебуває на лікуванні.
У поданій до суду заяві представник відповідача сільський голова Алла Карпюк просить справу слухати у їх відсутність на підставі наявних матеріалів справи, позов підтримує повністю, не заперечує проти його задоволення.
Третя особа у поданій до суду заяві просить справу слухати у її відсутність, не заперечує проти задоволення позову.
Зважаючи на те, що їх явку не визнано обов'язковою, враховуючи достатність матеріалів справи для прийняття рішення та доказів про правовідносини сторін, відсутність необхідності заслуховувати їх особисті пояснення з приводу спору, суд, беручи до уваги встановлені строки розгляду цивільних справ, думку сторони, дійшов висновку про можливість розглянути справу у їх відсутність. Крім того, позов про визнання права власності є речово - правовим, вимоги якого звернені не до відповідача, а до суду, який має підтвердити наявність у позивача права власності на відповідне майно. У випадку, коли факти оспорювання чи невизнання права власності на майно з боку інших осіб відсутні, але відсутність документа, що засвідчує право власності на майно, заважає власнику володіти, користуватися, розпоряджатися своїм майном на власний розсуд, відповідач у позові про визнання права власності може бути взагалі відсутній.
Представник позивача адвокат Артем Касьяненко, підтримуючи вимоги та аргументацію свого довірителя, стверджує, що за обставин відсутності у позивача оригіналу Державного акту, позивач не має іншої можливості захистити свої права та законні інтереси як спадкоємця інакше як шляхом звернення до суду з позовною заявою про визнання права власності на спадкове майно.
На переконання позивача, зважаючи на його добросовісну поведінку, вчинення всіх передбачених законодавством дій щодо оформлення права власності на земельні ділянки як на спадкове майно, за наявності всіх документів, окрім оригіналу Державного акту, враховуючи відсутність порушення будь-яких прав та законних інтересів третіх осіб - визнання за ним права власності на земельні ділянки як спадкове майно відповідатиме правовим принципам, справедливо підтверджуватиме в судовому порядку вже існуюче у нього право власності як у спадкоємця за заповітом, яке він не може повноцінно реалізувати через незалежні від нього обставини - втрата в невідомий період Державного акту.
Щодо обраного способу захисту позивачем порушених прав та законних інтересів, то спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб?єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникав би необхідності повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Саме тому, позивач вважає саме обраний спосіб захисту порушених його прав та законних інтересів єдиним ефективним та дієвим.
Однак, також розділяє позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі №917/1739/17, яка наголосила, що саме на суд покладено обов?язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Позивач, не маючи оригіналу Державного акту (який втрачено), і як наслідок - не маючи можливості оформлення у власність спадкового майна в нотаріальному порядку та не маючи визнання за ним права власності на спадкове майно, не може виступити замовником документації із землеустрою, без чого неможливим є присвоєння кадастрового номеру земельним ділянкам та внесення відомостей про них до ДЗК, що, в свою чергу, унеможливлює державну реєстрацію права власності на земельні ділянки за позивачем. Передумовою для застосування ст.392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права (п.107 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).
ОСОБА_3 була дружиною ОСОБА_2 на дату його смерті. Після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 - своїх дітей, ОСОБА_3 стала єдиним спадкоємцем свого чоловіка ОСОБА_2 . Позивач є спадкоємцем за заповітом ОСОБА_3 - рідним племінником, сином її рідної сестри. Станом на дату складення заповіту ОСОБА_3 залишалась єдиним живим спадкоємцем ОСОБА_2 , якому земельні ділянки передавались у власність, що підтверджується Державним актом, а позивач за заповітом успадкував такі земельні ділянки від ОСОБА_3 . Інших земельних ділянок схожої площі на території даної сільської ради з таким же цільовим призначенням - не мав. Невідповідність їх площі та кількості у заповіті та Державному акті слід розцінювати як неуважність нотаріуса при посвідченні заповіту.
Оскільки єдиним спадкоємцем земельних ділянок є позивач, а позовні вимоги мотивовані втратою Державного акту, то належним відповідачем є саме відповідач як орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси відповідної територіальної громади.
Суд, заслухавши його пояснення, визначивши юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, дослідивши подані письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, дійшов таких висновків.
Вимоги ст.264 ЦПК України зобов'язують суд під час ухвалення рішення вирішити чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин. Звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту і, діючи на засадах змагальності, повинен переконливими, належними та припустимими доказами довести правову та фактичну підставу заявлених ним вимог. Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Позивач скористався правововю допомогою.
Судом встановлені такі обставини.
Відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії IV-PB N.031514 від 17.08.2001, архівна копія якого надана Управлінням Держкомзему у Рівненському районі Рівненської області, ОСОБА_2 , який мешкав в с.Омеляна Рівненського району Рівненської області, був власником двох земельних ділянок площею 0,96 га та 1,68 га, сумарно 2,64 га, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Великомелянської сільської ради.
Земельні ділянки передані у приватну власність ОСОБА_2 на підставі рішення Великоомелянської сільської ради від 17.10.2000 року №235, Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №37.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер, про що 04.05.2006 складено актовий запис №11 та Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського районного управління юстиції видано повторно свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 від 23.02.2016.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище ОСОБА_6 ) зареєстрували шлюб 27.05.1953. Повторно свідоцтво про шлюб видано Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Рівненського районного управління юстиції від 23.02.2016. Відповідно до копії паспорту ОСОБА_3 на сторінці 10 присутній штамп Відділу РАГС Рівненського району Рівненської області про зареєстрований шлюб з ОСОБА_2 , відмітки про розірвання шлюбу відсутні.
Відповідно до довідки, виданої відповідачем 26.02.2016 №119, ОСОБА_2 до смерті проживав без реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 , де за даною адресою на момент смерті з ним проживали:
1) ОСОБА_4 , 1961 р.н., син, помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що складено актовий запис N22 від 10.10.2010 року виконавчим комітетом Відповідача;
2) ОСОБА_3 , дружина.
Відповідно до довідки, виданої відповідачем 01.07.2016 №732 на день смерті ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 з ним фактично проживали ОСОБА_3 (його мати) та ОСОБА_5 (його сестра, померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , актовий запис №11 від 02.05.2015).
Довідкою, виданою відповідачем 13.05.2015 року №345 підтверджено, що ОСОБА_5 до дня смерті проживала з ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 .
09 вересня 2015 року ОСОБА_3 складено заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Карпець О.М., зареєстровано в реєстрі за №6918. Відповідно до заповіту земельну ділянку площею 2,8 га на території Великоомелянівської сільської ради Рівненського району Рівненської області вона заповіла ОСОБА_1 , як і частину іншого нерухомого майна. Ще інше нерухоме майно заповіла іншим спадкоємцям.
ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_3 померла, про що складено актовий запис №06 виконавчим комітетом Жданівської сільської ради Лубенського району Полтавської області (свідоцтво про смерть від 18.04.2017 серії НОМЕР_2 ).
19 червня 2017 року приватним нотаріусом Лубенського районного нотаріального округу Карпець О.М. відкрито спадкову справу №57/2017 на майно ОСОБА_7 на підставі заяви позивача.
27 квітня 2021 року винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо земельних ділянок через відсутність у позивача оригіналу Державного акту щодо земельних ділянок, які і є спадковим майном позивача.
До спірних правовідносин підлягають застосуванню такі норми права.
Як передбачено ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, зокрема, шляхом визнання права. Зі змісту ч.3 ст.16 ЦК вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом. Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.55, 124 Конституції та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно її позбавлений, право приватної власності є непорушним. Аналогічний висновок викладений і в ч.1 ст.321 ЦК України та ст.1 Першого протоколу Конвенції.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст.328 ЦК України). Відповідно до ч.5 ст.11 ЦК України цивільні права і обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у ст.335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів. Ст.392 ЦК України, у якій ідеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Відповідно до ст.1216, 1218 ЦК спадкуванням є перехід прав та обов?язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Згідно з ч.1, 2 ст.1223 ЦК право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Відповідно до норм ч.5 ст.1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч.3 ст.1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Положеннями глави 89 ЦК України визначено порядок оформлення права на спадщину, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов?язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно і зареєструвати право на таку спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна, оскільки право власності на таке майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації.
Згідно з ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов?язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз?яснювати права і обов?язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам. Відповідно до ст.68 нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом перевіряе факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоемства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва та склад спадкового майна.
Згідно п.4.14. Глави 10 Розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 №296/5, при видачі свідоцтва про право на спадщину нотаріус обов?язково перевіряе: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. П.4.12 також встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається за наявності у спадковій справі всіх необхідних документів. Крім того, п.4.15 визначено, що видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній ресстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених п.3 глави 7 розділу І цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна: а п.4.18 - що у випадку, якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього. За відсутності з спадкоємця необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину документів нотаріус роз?яснює йому процедуру вирішення зазначеного питання в судовому порядку.
За результатами аналізу встановлених обставин справи та вищенаведених правових норм можна дійти таких висновків.
Вирішуючи спір, суд, перевіривши доводи позивача, погодившись зі своєчасністю прийняття ним спадщини, дійшовши висновку про вчасність його позовних вимог у зв'язку із наявністю відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому, не порушуючи норми ст.10, 11 ЦПК України, ч.4 ст.129 Конституції України вважає за необхідне вирішити спір по суті, забезпечивши право позивача на судовий захист, гарантований йому ст.55, 124 Конституції України та передбачений ст.3, 4 ЦПК України, виконуючи свої процесуальні функції у забезпеченні змагального цивільного процессу
Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 10 червня 2015 р. у справі № 6-162цс15 спорти про спадкування розглядаються судами з урахуванням вимог закону та роз'яснень, викладених в п.п.10, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7 про те, що відповідно до ст.1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. За змістом п.23 свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину. Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об?єкти нерухомості, в тому числі житловий будинок, інші споруди, земельну ділянку є набуття спадкодавцем зазначеного права у встановленому законодавством України порядку.
П.1 листа Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.05.2013 №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» передбачено, що при розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємцем не було одержано свідоцтво про право на спадщину (ст.1297 ЦК) або не здійснено державну реєстрацію права на спадщину (ст.1299 ЦК), слід брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття "виникнення права на спадщину" та "виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини" і пов?язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки. Як зазначено в п.3.1 право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст.392 ЦК).
Визнання права власності на спадкове майно у судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку.
Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.
Суб'єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов'язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц; провадження № 14-31цс20). Схожий за змістом висновок щодо застосування статті 392 ЦК України викладений в постанові Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 756/12206/20 (провадження № 61-12583св21).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України). Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частина друга статті 80 ЦПК України).
Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України. Тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача. При цьому за своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається на учасників справи. Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що відповідатиме встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.
Як зазначено в листі відповідача на адресу ОСОБА_3 від 23.02.2016 року №1 12, земельні ділянки площею 2,64 га, щодо який був оформлений Державний акт, винесені в натурі. Однак, земельні ділянки не є сформованими, оскільки їм не присвоєні кадастрові номери та відомості про них не внесено до Державного земельного кадастру. Відтак, для належного оформлення права власності на земельні ділянки як на спадкове майно, необхідним є завершення процедури формування земельних ділянок (або єдиної земельної ділянки, якщо земельні ділянки будуть об?єднані в процесі формування) та внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру.
У суду не виникло сумніву, що ОСОБА_2 на час його смерті правомірно належали дві земельні ділянки площею 0,96 га та 1,68 га (сумарно 2,64 га) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Великоомелянської сільської ради Рівненського району Рівненської області. У заповіті ж вказано про земельну ділянку площею 2.8 га. Доказів про те, що вона відповідно до конфігурації, площі та місцезнаходження, відповідає земельним ділянкам, визначених Державним актом на право приватної власності на землю серії IV-PB №031514 від 17.08.2001, що належали на праві приватної власності ОСОБА_2 , суду не надано. Позивач є одним із спадкоємців по заповіту після смерті ОСОБА_3 . Разом з тим, відсутні будь-які докази, як про те, що спадкодавець успадкувала майно після смерті свого чоловіка, так і те, що вона є його єдиним спадкоємцем. Також при наявності інших спадкоємців спірним є визначення належним відповідачем Великожитинську сільську раду як орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси відповідної територіальної громади, оскільки при відсутності спадкоємців по заповіту прикликаються спадкоємці по закону, зокрема, ним може бути як позивач, так і інші особи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат між сторонами суд виходить із положень ч.1 ст.141 ЦПК України, де зазначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв"язку з відмовою у позові судові витрати залишаються на стороні, яка їх понесла.
Крім того, звертаю увагу позивача, що ним недоплачений судовий збір у даній справі. Оскільки позивачем оцінена лише одна земельна ділянка площею 0.96 га у 209 952 грн. 00 коп. і з цієї суми сплачений судовий збір, оцінка земельної ділянки площею 1. 68 га проведена не була, суд позбавлений можливості виначити суму недоплаченного судового збору.
На підставі наведеного, керуючись ст.263-265 ЦПК України, суд
відмовити в позові ОСОБА_1 до Великоомелянської сільської ради Рівненського району, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Лубенського районного нотаріального округу Карпець Оксана Михайлівна про визнання права власності на спадкове майно.
Рішення може бути оскаржене до Рівненського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 30 /тридцяти/ днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного тексту рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 .
Відповідач: Великоомелянська сільська рада Рівненського району Рівненської області, код 04387154, місцезнаходження: 35360, с.Велика Омеляна, вул.Шевченка, 79 Рівненського району Рівненської області.
Третя особа: приватний нотаріус Лубенського районного нотаріального округу Карпець Оксана Михайлівна, місцезнаходження: 37500, м.Лубни, вул.Шевченка, 5-а Полтавської області.
Суддя: Кушнір Н.В.
Повне судове рішення виготовлене 16 травня 2023 року.