30.03.23
Справа № 522/2087/23
Провадження № 522/17118/22
30 березня 2023 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого судді Свяченої Ю.Б.,
при секретарі Янчевій К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одесі у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та поділ майна подружжя, -
19 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Приморського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та поділ майна подружжя.
На обґрунтування позовної заяви ОСОБА_1 зазначає, що 09 вересня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського РУЮ м. Одеси, актовий запис № 322.
Позивач зазначає, що 03 жовтня 2008 року, подружжям за спільні кошти було придбано автомобіль марки «ТОYОТА» модель RAV4, 1997 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) - НОМЕР_1 , однак оформлення автомобіля було здійснено на ім?я ОСОБА_2 на підставі чого 03 жовтня 2008 р. РЕВ-1 при УДАІ ГУМВС України в Одеський області видано Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 .
Згодом позивачу стало відомо, що 28 серпня 2020 року за договором купівлі-продажу № 5141/2020/2174367 укладеним в Регіональному сервісному центрі МВС в Одеській області № 5141, ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу спільного з позивачем автомобіля з ОСОБА_3 , за ціною 45 000,00 грн., внаслідок чого відбулась перереєстрація автомобіля на ім?я останнього з видачою Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 .
На укладення договору купівлі-продажу позивач дозволу не надавала, тож такі дії порушують права ОСОБА_1 на володіння, користування і розпорядження майном, на підставі чого, вона змушена звернутися до суду за захистом порушених прав.
Ухвалою суду від 30 грудня 2022 року відкрито провадження по справі у порядку спрощеного позовного провадження та призначено розгляд справи на 16 лютого 2023 року.
У судове засідання 16 лютого 2023 року з'явилися ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , однак у зв'язку з відсутністю електроенергії у приміщенні Приморського районного суду м. Одеси, судове засідання призначене на 16 лютого 2023 року відкладено на 30 березня 2023 року.
У судове засідання призначене на 30 березня 2023 року учасники справи не з'явилися. Про дату, час та розгляд справи повідомлені належним чином. Від позивача до суду надійшла заява про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала, просила задовольнити. Від ОСОБА_2 до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги визнає у повному обсязі. Від ОСОБА_3 до суду надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, проти задоволення позовних вимог не заперечує.
Дослідивши матеріали цивільної справи у їх сукупності, повно і всебічно з'ясувавши обставини справи, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, 09 вересня 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Першим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського РУЮ м. Одеси, актовий запис № 322, які вели спільне господарство та мали спільний бюджет, що не заперечувалося ОСОБА_2 .
Відповідно до ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Відповідно до ч. 1 ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Так позивач зазначає, а відповідачі не заперечують, що 03 жовтня 2008 року, подружжям за спільні кошти було придбано автомобіль марки «ТОYОТА» модель RAV4, 1997 року випуску, сірого кольору, номер шасі (кузова, рами) - НОМЕР_1 , однак оформлення автомобіля було здійснено на ім?я ОСОБА_2 на підставі чого 03 жовтня 2008 р. РЕВ-1 при УДАІ ГУМВС України в Одеський області видано Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_2 .
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 Цивільного кодексу України(далі -ЦК України).
Частинами 1, 2 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. № 11).
Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст. 65 СК.
При цьому суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз'яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.
При цьому суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст.60 СК України.
Відповідно до ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Факт купівлі автомобілю марки «ТОYОТА» модель RAV4, д.н.з. НОМЕР_4 та придбання зазначеного майна, як спільного майна подружжя відповідачем ОСОБА_2 було визнано, обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, суд не має.
У статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) закріплено правило, за яким майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і частина третя статті 368 ЦК України.
За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
28 серпня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу № 5141/2020/2174367 відповідно до якого ОСОБА_2 передає ОСОБА_3 у власність автомобіль марки «ТОYОТА» модель RAV4, д.н.з. НОМЕР_4 за ціною 45 000,00 грн., що підтверджується відповідним договором купівлі-продажу наявним в матеріалах справи.
Оскільки автомобіль був набутий за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час шлюбу та є їхньою спільною сумісною власністю, неотримання згоди іншого з подружжя, а саме позивача, при відчуженні автомобіля на користь ОСОБА_3 є порушенням вимог статей 60, 61, 63 СК України.
Відповідно до висновків Верховного Суду викладених у постанові від 10.05.2022р. у справі № 343/2284/19, укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18.
Покупець автомобіля за договором № 65141/2020/2174367 від 28.08.2020 р. громадянин ОСОБА_3 не міг не знати, що продавець ОСОБА_2 на час відчуження автомобіля перебував у шлюбі з позивачем та відповідно автомобіль був спільним майном подружжя, оскільки ОСОБА_3 є рідним братом позивача, що ним не заперечено тож під час укладання спірного договору діяв недобросовісно.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України)
Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов?язується передати майно у власність покупцеві (другій стороні), а покупець зобов?язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Продавцем майна за договором купівлі-продажу згідно зі статтею 658 ЦК України має бути лише власник або належним чином уповноважений на укладення такого договору представник.
Згідно зі ст. 16 ЦІК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно положень ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин мас вчинятися формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов?язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов?язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
3 огляду на вищевикладене, оскільки у ОСОБА_2 не було повноважень на укладення оспорюваного договору купівлі продажу автомобіля, через відсутність письмової згоди іншого співвласника (позивача), вказаний договір був укладений ОСОБА_2 без достатніх правових підстав, тобто в момент вчинення правочину не додержано вимог, які встановлені ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, а тому, відповідно до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України спірний договір підлягає визнанню його недійсним.
Керуючись п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст. ст. 57, 60, 69, 70 СК України, ст. ст. 15, 16, 52, 320 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 57, 60, 88, 174, 208-209, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та поділ майна подружжя - задовольнити.
Визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки «ТОYОТА» д.н.з. НОМЕР_4 від 28 серпня 2020 року № 5141/2020/2174367 укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Здійснити поділ спільного майна подружжя, а саме автомобіля марки «ТОYОТА» д.н.з. НОМЕР_4 , з визначенням за кожним з подружжя ОСОБА_5 (РНОКПП - НОМЕР_5 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_6 ) права власності на частку зазначеного автомобіля.
Рішення суду може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня отримання його копії.
Суддя Свячена Ю.Б.