25 квітня 2023 року
м. Київ
cправа № 904/9212/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Случа О.В. - головуючого, Волковицької Н.О., Могил С.К.,
за участю секретаря судового засідання - Росущан К.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 15 грудня 2022 року (головуючий - Чус О.В., судді: Іванов О.Г., Орєшкіна Е.В.) і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2022 року (суддя Мілєва І.В.) у справі
за позовом Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
до Дніпровської міської ради,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельний комплекс "Яворницький"
про визнання недійсним рішення.
(у судовому засідання взяли участь представники: Позивача - Гордієнко Т.О., Відповідача - Росітюк Н.М. (у режимі відеоконференції), Третьої особи - Кійко Є.А.)
Узагальнений зміст вимог і підстав позову
1. Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара (далі "Позивач", Університет) звернувся у Господарський суд Дніпропетровської області з позовною заявою до Дніпровської міської ради (далі "Відповідач", Дніпровська міськрада) (залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Будівельний комплекс "Яворницький" (далі "Третя особа", ТОВ "БК "Яворницький")), в якій просив визнати недійсним рішення Дніпровської міськради від 28.07.2021 № 462/9 "Про надання ТОВ "БК "Яворницький" дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Дмитра Яворницького, 36 (Соборний район) по фактичному розміщенню об'єкта незавершеного будівництва та для будівництва багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення».
2. Обґрунтовуючи позовні вимоги Університет зазначав про те, що оспорюваним рішенням Дніпровської міськради Третій особі надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка є частиною земельною ділянки державної форми власності, що ще з 1934 року знаходиться в постійному користуванні Позивача, і на якій розташовані об'єкти нерухомого майна, що є державною власністю і закріплені за Університетом на праві господарського відання.
3. За таких обставин Позивач вважав, що оспорюване ним рішення Дніпровської міськради є незаконним, адже прийнято за відсутності в останньої необхідної компетенції щодо розпорядження землями державної форми власності, без отримання передбаченої законодавством згоди на вилучення із користування Позивача частини земельної ділянки, порушує право Університету як постійного землекористувача, а тому має бути визнане недійсним в судовому порядку.
Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій
4. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 13.06.2022 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
5. Рішення місцевого господарського суду мотивовано такими аргументами і обставинами.
1) Судом установлено, що рішенням Дніпровської міськради "Про надання ТОВ "БК "Яворницький" дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Дмитра Яворницького, 36 (Соборний район) по фактичному розміщенню об'єкта незавершеного будівництва та для будівництва багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення» від 28.07.2021 № 462/9 надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Дмитра Яворницького, 36 згідно з доданим графічним матеріалом.
2) Згідно з пунктом 2 вказаного рішення ТОВ "БК "Яворницький" зобов'язано замовити у суб'єктів господарювання, що є розробниками документації із землеустрою, згідно з вимогами, передбаченими чинним законодавством, розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та після його погодження відповідно до чинного законодавства подати цей проєкт до міської ради для прийняття відповідного рішення.
3) В підпункті 3.1 пункту 3 вказаного рішення встановлено, що площа та конфігурація земельної ділянки визначаються під час складання проєкту землеустрою щодо її відведення.
4) У позовній заяві Позивач зазначає, що Університет, який є закладом освіти державної форми власності, має право постійного користування на земельну ділянку площею 1,4730 га у м. Дніпро по просп. Дмитра Яворницького, 36.
Позивач пояснює, що згідно з виписом з актів земельної реєстрації на земельну дільницю від 27.06.1934 за Інститутом народної освіти (в подальшому - Дніпропетровський державний університет) було зареєстровано земельну ділянку за адресою: м. Дніпропетровськ, просп. Карла Маркса, 18. Сама ж реєстрація земельної ділянки затверджена Дніпропетровською міською радою 10.07.1930 за протоколом № 55 й занесена до загального реєстру земельних ділянок по м. Дніпропетровську 04.04.1930 за № 1328.
Рішенням виконкому Дніпропетровської міськради від 16.12.1993 № 1213 адресу земельної ділянки по просп. Карла Маркса, 18 змінено на просп. Карла Маркса, 36.
Згідно з розпорядженням Дніпропетровського міського голови "Про перейменування топонімів м. Дніпропетровська" від 19.02.2016 № 71-р проспект Карла Маркса перейменовано на проспект Дмитра Яворницького.
Відповідно, земельна ділянка, що перебуває в користуванні Позивача, має адресу - м. Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, 36.
Указом Президента України "Про надання деяким вищим навчальним закладам статусу національних" від 11.09.2000 № 1059/2000 Дніпропетровському державному університету надано статус національного з відповідною зміною його назви.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про присвоєння Дніпропетровському національному університету імені Олеся Гончара" від 25.06.2008 № 884-р Дніпропетровському національному університету присвоєно ім'я Олеся Терентійовича Гончара та вирішено надалі іменувати його - Дніпропетровський національний університет Імені Олеся Гончара.
На виконання норм Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" найменування позивача було змінено на Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара (з подальшим внесенням відповідних даних до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).
За викладеного Позивач вважає, що спірна земельна ділянка знаходиться в його користуванні по даний час. Зауважує також, що право постійного користування Університету на земельну ділянку у м. Дніпро по просп. Дмитра Яворницького, 36 підтверджено рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.08.2007 по справі № 39/341-07.
5) Крім цього Позивач стверджує, що на зазначеній земельній ділянці розташовані об'єкти нерухомого майна - будівлі (споруди), що є державною власністю і закріплені за ним на праві господарського відання.
Як вбачається з долученого до рішення Дніпровської міськради від 28.07.2021 № 462/9 графічного матеріалу: зазначена в рішенні територія є частиною земельної ділянки, що перебуває в постійному користуванні Університету і відноситься до земель державної власності.
Отже, на думку Позивача, прийняття згаданого рішення здійснено за відсутності компетенції органу місцевого самоврядування, визначеної статтями 12, 122 Земельного кодексу України.
Також, Позивач зазначає, що при прийнятті рішення порушено приписи статті 123 Земельного кодексу України в частині отримання обов'язкових погоджень щодо даного питання.
Позивач наголошує, що Університет (як землекористувач) не надавав згоди на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на користь ТОВ "БК "Яворницький" та на вилучення земельної ділянки (частини ділянки) у м. Дніпро по просп. Дмитра Яворницького, 36. Така згода не надавалася і Міністерством освіти і науки України, що здійснює контроль та управління спірною земельною ділянкою від імені держави.
За твердженням Позивача наведене свідчить, що рішення Дніпровської міськради від 28.07.2021 № 462/9 прийнято за відсутності обов'язкових погоджень, передбачених законом, що є підставою для визнання його недійсним.
6) Між тим, господарський суд установив також, що відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно № 30094674 від 22.02.2022, земельна ділянка площею 0,3415 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0152, по фактичному розміщенню об'єкта незавершеного будівництва та для будівництва багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення по просп. Дмитра Яворницького, 36 (Соборний район) вже надана ТОВ "БК "Яворницький" у строкове платне користування.
Номер запису про речове право 46629687, дата державної реєстрації 09.02.2022. Підстава для державної реєстрації: договір оренди землі, серія та номер: 31, виданий 09.02.2022, видавник: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Пустовий С.В. Дата укладання договору/дата державної реєстрації: 09.02.2022. Строк: 10 років. Дата закінчення строку дії - 09.02.2032.
7) Оцінюючи підстави і обґрунтування позову, враховуючи також наведені обставини, господарський суд виходить з того, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 Цивільного кодексу України).
8) Відповідно до пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
9) Водночас, як неодноразово висновувала Велика Палата Верховного Суду застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню.
10) Ураховуючи наведене, господарський суд вважає, що такий спосіб захисту як визнання недійсним рішення Дніпровської міськради "Про надання ТОВ "БК "Яворницький" дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки по просп. Дмитра Яворницького,36 (Соборний район) по фактичному розміщенню об'єкта незавершеного будівництва та для будівництва багатоквартирного житлового будинку з приміщеннями громадського призначення" № 462/9 від 28.07.2021, за наявності укладеного та зареєстрованого договору оренди спірної земельної ділянки вже не матиме для Позивача жодних правових наслідків.
11) Задоволення позовних вимог про визнання оспорюваного рішення Відповідача, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію недійсним, є неефективним способом захисту прав, оскільки не призведе до поновлення прав Позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним спірною земельною ділянкою, а тому враховуючи наведені положення законодавства господарський суд вважає за доцільне відмовити у задоволенні позовних вимог.
6. За наслідками перегляду цієї справи в апеляційному порядку, постановою Центрального апеляційного господарського суду від 15.12.2022 рішення місцевого господарського суду залишено без змін.
1) Апеляційний суд погодився з тим, що за встановлених обставин цієї справи (реалізація оспорюваного рішення, укладення договору оренди спірної земельної ділянки) обраний Позивачем спосіб захисту є неефективним, адже до поновлення прав Університету не призведе.
2) Крім цього, господарський суд апеляційної інстанції також відмітив, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна ніяких споруд (житлових чи нежитлових будівель) за адресою м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, 36 за Позивачем не зареєстровано. Будь - яких доказів, які свідчили б про право власності Позивача, як державної установи, на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:03:325:0152 та на об'єкти нерухомого майна на ній (і що взагалі вони там є) Позивачем не надано, так само як і на земельну ділянку площею 1,4730 га у м. Дніпро, по пр. Д. Яворницького, 36, а отже прийняттям оспорюваного рішення Відповідача порушення прав Університету не вбачається, порушення компетенції органу місцевого самоврядування відсутні.
3) Апеляційний суд окремо відмітив, що предметом спору у справі № 39/341-07, на яку посилався Позивач обґрунтовуючи наявність у нього права постійного користування на спірну земельну ділянку, було не визнання права постійного користування земельною ділянкою, а усунення перешкод в користуванні такою ділянкою, заборона вчиняти перешкоди в користуванні нею та знесення самочинно збудованих об'єктів. Отже, на думку суду, таке рішення не встановлює право постійного користування земельною ділянкою у м. Дніпро по проспекту Дмитра Яворницького, 36 за Позивачем та не є підставою для здійснення реєстрації права власності (користування) земельною ділянкою згідно вимог діючого земельного законодавства.
Касаційна скарга
7. Не погодившись із судовими рішеннями, Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Узагальнені доводи касаційної скарги
8. Скаржник стверджує, що висновки судів попередніх інстанцій про обрання Позивачем у даній справі неефективного способу захисту зроблені з неправильним застосуванням та порушенням правових норм, а саме статей 16 Цивільного кодексу України, 123, 152 Земельного кодексу України, 20 Господарського процесуального кодексу України.
Університет пояснює, що обраний ним спосіб захисту прямо передбачений згаданими приписами законодавства, тобто є належним. Крім цього зазначає, що є цей спосіб і ефективним, адже у разі задоволення позовних вимог оспорюване рішення Відповідача буде вважатися таким, що не призвело до обумовлених ним наслідків з моменту його прийняття. За відсутності ж можливості оскарження такого рішення органу місцевого самоврядування право постійного землекористувача в частині надання ним згоди на вилучення земельної ділянки залишиться незахищеним, що не відповідає положенням статті 55 Конституції України та статті 16 Цивільного кодексу України.
Позивач окремо звертає увагу на тому, що при зверненні до суду із позовом у цій справі він не посилався на порушення його речових прав володіння або користування земельною ділянкою, а вказував лише про незаконність рішення Дніпровської міськради з підстав його прийняття без згоди землекористувача. Тобто рішення Відповідача оспорювалось з точки зору порядку його прийняття, а не наслідків реалізації, а тому обрання Позивачем способу захисту у вигляді визнання його недійсним було належним і ефективним способом захисту прав Університету.
Скаржник додатково зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц вказала про те, що права осіб на стадії розгляду питання про надання (відмову) дозволу на розроблення проєкту землеустрою підлягають судовому захисту у разі їх порушення. В той же час, правовий висновок Верховного Суду стосовно наслідків прийняття органом місцевого самоврядування рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки іншій особі за відсутності нотаріально посвідченої згоди користувача такої земельної ділянки та визначення ефективного способу захисту порушеного права такого землекористувача у подібних правовідносинах відсутній.
9. Позивач стверджує також, що при оцінці відносин щодо користування Університетом спірною земельною ділянкою та державної реєстрації прав на неї судом апеляційної інстанції не було застосовано приписів пункту 2.10 розділу VII Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про Державний земельний кадастр" і статті третьої Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
Скаржник пояснює, що його право постійного користування на спірну земельну ділянку засвідчено виписом із актів земельної реєстрації на земельну дільницю від 27.06.1934. Складовою даного випису є план земельної ділянки з відображенням її площі, конфігурації та адрес суміжних користувачів. Актами земельного законодавства, що приймалися після 1930 року законодавцем неодноразово підтверджувалася чинність прав на землю, набутих до ухвалення відповідних актів. У постанові від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прийняті Земельні кодекси 1970 року і 1990 року серед підстав припинення набутого раніше права користування земельними ділянками не передбачали його неоформлення або непереоформлення. Згідно ж правових висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 27.02.2018 у справі 925/1121/17, від 17.04.2019 у справі № 916/675/15, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/17 державна реєстрація взагалі не є підставою набуття права, а є лише засвідченням вже набутого особою права.
Таким чином, відсутність записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права постійного користування Університету жодним чином не свідчить про те, що таке право в останнього відсутнє.
З цих же підстав (відсутність реєстрації в Державному реєстрі), помилковими є і висновки апеляційного господарського суду про те, що Позивачем не було доведено права державної власності на нерухомі об'єкти, що знаходяться за спірній земельній ділянці.
Так, до позовної заяви на підтвердження вказаних обставин було додано документи (копію свідоцтва про право власності на будівлю навчального корпусу № 2 "літ.А-4" від 21.08.1999; копію свідоцтва про право власності на житлові будинки літ. "Б-1", "В-1" від 21.08.1999; копію технічного паспорта з відомостями про склад об'єкта нерухомого майна у м. Дніпро по просп. Д. Яворницького, 36), які підтверджували реєстрацію права державної власності на об'єкти нерухомості в порядку, що був передбачений станом на час проведення такої реєстрації (до 01.01.2013). Проте суд апеляційної інстанції відмінностей між чинним правовим регулюванням питань проведення державної реєстрації і тим, що мало місце у 1998 році не врахував, позицію Університету у цій частині проігнорував.
10. Крім цього, скаржник відмічає, що обставини перебування у його постійному користуванні спірної земельної ділянки державної форми власності були встановлені в судовому рішенні від 17.08.2007 у справі № 39/341-07. В цьому ж рішенні судом було установлено і те, що об'єкти незавершеного будівництва (по фактичному розміщенню яких Відповідачу надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою) є самочинним будівництвом.
Проте, суд апеляційної інстанції вказані обставини не врахував і у цій частині обмежився формальною вказівкою про те, що зазначене судове рішення не є підставою для реєстрації права постійного землекористування за Позивачем, і що Відповідач прийнявши оскаржуване рішення своєї компетенції не порушив.
11. Окремо Університет підкреслює, що апеляційним господарським судом було порушено приписи статей 9, 42, 45, 46, 120 Господарського процесуального кодексу України з підстав того, що Позивача не було належним чином повідомлено про розгляд його апеляційної скарги 15.12.2022. Скаржник пояснює, що розгляд справи на 15.12.2022 був призначений судом ухвалою від 12.12.2022, тобто з порушенням строку встановленого частиною четвертою статті 120 Господарського процесуального кодексу України, що в свою чергу позбавило його права на участь у судовому засіданні.
Доводи інших учасників справи
12. Дніпровська міськрада вказує про безпідставність і необґрунтованість касаційної скарги. З рішеннями судів попередніх інстанцій погоджується, а тому просить залишити їх без змін, у задоволенні касаційної скарги відмовити.
13. Третя особа також заперечує проти задоволення касаційної скарги. Стверджує, що подана скарга є необґрунтованою, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій прийняті з неухильним додержанням правових норм. Просить касаційну скаргу відхилити, оскаржувані рішення залишити без змін.
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій
14. Частинами першою - другою статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Водночас, згідно з положеннями частини четвертої цієї статті ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
15. Керуючись наведеними положеннями процесуального Закону, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду заслухав суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірив на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанції норм матеріального і процесуального права та вважає, що касаційна скарга, подана скаржником на підставі пунктів 1, 3 і 4 частини другої статті 287 ГПК України, підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України
16. У своїй касаційній скарзі скаржник із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 372/5635/13-ц, у якій зазначено, зокрема, таке:
"Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визнаються державою.
Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування.
Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України.
Оскільки законодавство, чинне на час надання у користування НМУ імені О. О. Богомольця земельної ділянки, не визначало момент, з якого особа набувала прав землекористування, то право користування земельною ділянкою в нього виникло на підставі рішень виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих від 7 вересня 1957 року № 640 та від 31 січня 1959 року № 85. Прийнятими у подальшому Земельними кодексами (1970 року, 1990 року) було встановлено, що право власності та право користування земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельних ділянок на місцевості та видачі документа (державного акту), що посвічує відповідне право. З урахуванням принципу дії законів у часі, вказані нормативно-правові акти поширювали свою дію на відносини, що виникли після набрання ними чинності. Як ЗК УРСР 1970 року, так і ЗК УРСР 1990 року серед підстав припинення прав користування земельними ділянками не передбачали неоформлення або непереоформлення раніше наданих прав.
З матеріалів справи, яка переглядається, убачається, що НМУ імені О. О. Богомольця набув право користування спірною земельною ділянкою на підставі рішень, прийнятих у 1957-1959 роках, які не скасовані, земельна ділянка в установленому законом порядку з користування університету не вилучалась, права користування нею в установленому законом порядку університет не позбавлений. Отже, право користування земельною ділянкою зберігається за НМУ імені О. О. Богомольця до його належного переоформлення".
17. Аналіз оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду свідчить про те, що суд апеляційної інстанції при апеляційному перегляді цієї справи зазначеного вище висновку суду касаційної інстанції не врахував, оскільки формально послався не те, що доказів, які б свідчили про порушення прав Університету (прийняттям оспорюваного рішення Відповідача) Позивачем до матеріалів справи не додано, а інформація з Державного реєстру і обставини з рішення суду у справі № 39/341-07 порушення цих прав не доводять.
Формальними Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду зазначені посилання суду апеляційної інстанції вважає через те, що Університетом до позовної заяви було долучено: 1) випис із актів земельної реєстрації на земельну дільницю від 27.06.1934, складовою якого є план земельної ділянки з відображенням її площі, конфігурації та адрес суміжних користувачів; 2) копію свідоцтва про право власності на будівлю навчального корпусу № 2 "літ.А-4" від 21.08.1999; 3) копію свідоцтва про право власності на житлові будинки літ. "Б-1", "В-1" від 21.08.1999; 4) копію технічного паспорта з відомостями про склад об'єкта нерухомого майна у м. Дніпро по просп. Д. Яворницького, 36, однак вказані докази судом апеляційної інстанції повністю проігноровані.
18. У цій частині підставними є аргументи скаржника з посиланнями на відповідні правові висновки Верховного Суду (пункт 9 цієї постанови) про те, що Земельні кодекси 1970 року і 1990 року серед підстав припинення набутого раніше права користування земельними ділянками не передбачали його неоформлення або непереоформлення та про те, що державна реєстрація взагалі не є підставою набуття права, а є лише засвідченням вже набутого особою права. Таким чином, відсутність записів в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права постійного користування Університету жодним чином не свідчить, що таке право в останнього відсутнє.
19. Касаційній господарський суд у складі Верховного Суду також констатує, що у цій частині без належної уваги залишені апеляційним судом і доводи Позивача щодо преюдиційних для цієї справи обставин, які встановлені у рішенні суду від 17.08.2007 у справі № 39/341-07.
20. Апеляційний суд проігнорував, що Позивач ніколи й не стверджував, що зазначене судове рішення є підставою для реєстрації його права постійного землекористування. Він лише пояснював, що у тому рішенні встановлені обставини перебування у його постійному користуванні спірної земельної ділянки державної форми власності. Наполягав також, що в ньому установлено і те, що об'єкти незавершеного будівництва (по фактичному розміщенню яких Відповідачу надано дозвіл на розроблення проєкту землеустрою) є самочинним будівництвом.
21. При цьому, варто відмітити, що чинний ГПК України вирішення питання про визнання обставин преюдиційними не ставить в залежність від сформульованого позивачем в іншій справі предмета позовних вимог, а тому висновки апеляційного господарського суду і у цій частині є помилковими, неможливість врахування як преюдиційних обставин, що встановлені у рішенні суду від 17.08.2007 у справі № 39/341-07 передчасними.
22. В свою чергу з рішення місцевого господарського суду у цій справі вбачається, що він зазначені доводи Позивача взагалі не аналізував. Установивши обставини проведення державної реєстрації за Третьою особою права оренди земельної ділянки площею 0,3415 га, кадастровий номер 1210100000:03:325:0152, місцевий господарський суд одразу виснував про те, що обраний Університетом у цій справі спосіб захисту порушеного права є неефективним.
23. Між тим колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відмічає, що зазначений підхід суперечить висновку щодо вирішення питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу, викладеного у постанові Верховного Суду від 15.03.2023 у справі № 911/3550/20 (колегія враховує його на підставі частини четвертої статті 300 ГПК України), а також постановах об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18 та від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19.
24. Тобто, роблячи згаданий висновок господарський суд першої інстанції повністю усунувся від установлення обставин того, чи існує у спірних правовідносинах у Позивача право або законний інтерес, чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання Відповідачем та чи підлягає таке право (інтерес) судовому захисту. Жодна підстава позову, жоден доказ, наданий Університетом в обґрунтування цих підстав своєї оцінки у рішенні господарського суду першої інстанції не знайшов, що є грубим порушенням приписів процесуального права, зокрема, статей 4, 86, 236, 237 ГПК України.
25. Більше того, вказуючи про те, що оспорюване Позивачем рішення Дніпровської міськради вичерпало свою дію внаслідок укладення договору оренди спірної земельної ділянки, господарський суд першої інстанції не зазначив про те, чи досліджувався ним такий договір, при тому, що в силу частини п'ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим визнається лише те рішення, яке ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
26. За таких обставин, висновки суду першої інстанції (пункт 5 цієї постанови), з якими погодився суд апеляційної інстанції (пункт 6.1 цієї постанови), також є передчасними і такими, що (у зв'язку з неповним з'ясуванням обставин справи) суперечать / можуть суперечити висновкам, викладеним у перелічених у пункті 9 цієї постанови постановах Верховного Суду (державна реєстрація не є підставою набуття права, а є лише засвідченням вже набутого особою права).
27. Звідси, підставність доводів касаційної скарги про те, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті без урахування висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України), в ході здійснення касаційного провадження у даній справі підтвердилась.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України
28. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, особа, звертаючись до суду, вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
29. Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
30. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
31. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
32. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).
33. Таким чином, під ефективним засобом (способом) захисту слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
34. Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, по захист якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).
35. Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18).
36. Разом з тим, суди попередніх інстанцій у цій частині жодним чином не врахували те, чи станом на день подання позову у цій справі існував відповідний договір оренди та чи була проведена реєстрація права оренди спірної земельної ділянки за Третьою особою, а також те, що ні остання, ні Відповідач з наведених вище підстав проти задоволення позову не заперечували (зазначене може свідчити про порушення принципів змагальності сторін і диспозитивності господарського процесу).
37. Враховуючи викладене вище у цій постанові, формування Верховним Судом висновку у спірних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України) вбачається передчасним.
Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України
38. Відповідно до частини четвертої статті 120 ГПК України, ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п'ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.
39. Враховуючи зазначене, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду погоджується з доводами скаржника, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог господарського процесуального законодавства щодо належного повідомлення учасника справи - Позивача, не забезпечив можливості реалізувати надані йому законом права, оскільки розглянув справу за його відсутності, без повідомлення належним чином про дату, час і місце судового засідання, чим порушив право останнього на доступ до правосуддя.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
40. Згідно із пунктом 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
41. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
42. Водночас, згідно вимог пункту 5 частини першої статті 310 ГПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-якого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.
43. Оскільки в ході касаційного провадження за касаційною скаргою Позивача підтвердилась наявність допущених судами попередніх інстанцій стверджуваних у скарзі порушень застосування правових норм, суперечність такого застосування висновкам Верховного Суду, обґрунтованими виявилися доводи про не дослідження наявних у справі доказів та про неналежне повідомлення скаржника про перегляд цієї справи судом апеляційної інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення поданої касаційної скарги, скасування оскаржуваних рішення і постанови та направлення справи № 904/9212/21 на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
44. Під час нового розгляду суду слід врахувати викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, надати належну оцінку доказам, та доводам сторін і за результатами установленого прийняти законне і обґрунтоване рішення.
45. Ураховуючи наведене аргументи Відповідачів про безпідставність і необґрунтованість касаційної скарги, які наведені ними у відзивах на неї свого підтвердження в ході касаційного провадження не знайшли.
Судові витрати
46. Оскільки справа № 904/9212/21 направляється на новий розгляд розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.
Керуючись статтями 300, 301, 306, 308, 310, 314 - 317 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду
1. Касаційну скаргу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара задовольнити частково.
2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 15 грудня 2022 року і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13 червня 2022 року у справі № 904/9212/21 скасувати.
3. Справу № 904/9212/21 направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Случ О.В.
Судді Волковицька Н.О.
Могил С.К.