Вирок від 03.05.2023 по справі 133/3266/20

Справа № 133/3266/20

Провадження №1-кп/132/167/23

Вирок

Іменем України

03 травня 2023 року місто КАЛИНІВКА

КАЛИНІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

при секретарях судового засідання - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Вінницької області, кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12020020170000714 від 31 жовтня 2020 року, за обвинувальним актом, складеним у відношенні:

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Волочиськ Хмельницького району Хмельницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, непрацевлаштованого, раніше судимого, востаннє 24 жовтня 2016 року Андрушівським районним судом Житомирської області, вирок якого в частині призначення покарання скасований вироком Апеляційного суду Житомирської області від 30 листопада 2017 року у справі № 291/1013/16-к, за ч.2 ст.289 КК України, із застосуванням ст.69 КК України, до покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі без конфіскації майна, звільненого 03 липня 2019 року з Державної установи «Райківська виправна колонія (№73)» на підставі ухвали Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2019 року у справі № 274/2237/19, умовно-достроково, з невідбутим строком у 8 (вісім) місяців 5 (п'ять) днів, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , на момент затримання проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 ,

який обвинувачується у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України,

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця села Писарівка Шаргородського району Вінницької області, українця, громадянина України, із базовою загальною середньою освітою, розлученого, непрацевлаштованого, раніше судимого, востаннє 12 листопада 2014 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області у справі № 274/4204/14-к, за ч.3 ст.15, ч.3 ст.185; ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ч.1 ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді 3 (трьох) років 1 (одного) місяця позбавлення волі, звільненого 05 березня 2018 року з Державної установи «Бердичівський виправний центр (№108)», по відбуттю строку покарання, без зареєстрованого місця проживання, на момент затримання проживаючого за адресою: АДРЕСА_3 ,

який обвинувачується у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України,

за участі сторін кримінального провадження:

прокурорів - ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10

обвинувачених - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

захисників обвинувачених - адвокатів ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 ,

ВСТАНОВИВ:

Обвинувачені ОСОБА_6 , будучи судимим 24 жовтня 2016 року Андрушівським районним судом Житомирської області, вирок якого в частині призначення покарання скасований вироком Апеляційного суду Житомирської області від 30 листопада 2017 року у справі № 291/1013/16-к, за ч.2 ст.289 КК України, із застосуванням ст.69 КК України, до покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі без конфіскації майна, та звільненим 03 липня 2019 року з Державної установи «Райківська виправна колонія (№73)», на підставі ухвали Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 червня 2019 року у справі № 274/2237/19, умовно-достроково, з невідбутим строком у 8 (вісім) місяців 5 (п'ять) днів, та ОСОБА_7 будучи судимим 12 листопада 2014 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області у справі № 274/4204/14-к, за ч.3 ст.15, ч.3 ст.185; ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ч.1 ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді 3 (трьох) років 1 (одного) місяця позбавлення волі, та звільненим 05 березня 2018 року з Державної установи «Бердичівський виправний центр (№108)», по відбуттю строку покарання, судимість з яких не знято та/або не погашено в передбаченому законом поряду, на шлях виправлення не стали та знову вчинити нове умисне кримінальне правопорушення за наступних обставин. Так, 31 жовтня 2020 року у нічний час, ОСОБА_6 спільно із ОСОБА_7 приїхали на легковому автомобілі моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », до міста Козятина Вінницької області, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом. Проїжджаючи по вулицям цього міста та підшукуючи підходящий транспортний засіб, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зупинились та близько 03.00год. 31 жовтня 2020 року зайшли у двір багатоповерхового будинку АДРЕСА_4 , де виявили припаркований легковий автомобіль моделі «ВАЗ-21013», бежевого кольору, державний номерний знак « НОМЕР_2 », 1985 року випуску, номер кузову НОМЕР_3 , який перебуває у користуванні ОСОБА_22 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя міста Києва. Після цього, ОСОБА_6 разом із ОСОБА_7 , продовжуючи виконувати свої злочинні наміри, спрямовані на незаконне заволодіння транспортним засобом, усвідомлюючи протиправність своїх дій та настання негативних наслідків, переконавшись у відсутності власника даного транспортного засобу та сторонніх осіб, підійшли до нього, після чого ОСОБА_7 за вказівкою ОСОБА_6 відчинив двері зі сторони водія, сів за кермо даного автомобіля, та зірвавши пластикові накладки із замка запалення, розблокував рульове кермо. В цей час, ОСОБА_6 за допомогою буксирувального шнурка причепив легковий автомобіль моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », в салоні якого перебував ОСОБА_7 , до легкового автомобіля моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », сів за кермо останнього та розпочав здійснювати буксирування автомобіля, яким незаконно заволоділи. Під час буксирування автомобіля, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 були помічені працівниками поліції, та щоб уникнути викриття, спробували втекти, однак працівники поліції почали їх переслідувати. Зупинившись на перехресті вулиць Центральної та Миру в селі Козятин Козятинського району Вінницької області, в результаті переслідування, буксирувальний шнурок розірвався, внаслідок чого, ОСОБА_6 на легковому автомобілі моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », зник із місця події, а ОСОБА_7 залишивши салон викраденого легкового автомобіля моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », стрибнув у поруч розташовану водойму і заплив до укриття, проте був виявлений працівниками поліції та затриманий. Натомість ОСОБА_6 , продовжуючи керувати легковим автомобілем моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », та уникаючи переслідування, на дорозі сполученням село Козятин Козятинського району - село Вернигородок Козятинського району, не справився з керуванням, внаслідок чого, в'їхав у дерево обабіч дороги, та вподальшому був затриманий працівниками поліції. Таким чином, своїми злочинними діями ОСОБА_6 та ОСОБА_7 спричинили потерпілій особі - ОСОБА_22 матеріальну шкоду на загальну суму 14470грн.00коп.

Обвинувачений ОСОБА_6 в судовому засіданні при розгляді вказаної справи, свою вину в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні не визнав, зазначивши, що до його вчинення не має жодного відношення. Даючи покази в судовому засіданні 28.01.2022 року, пояснив, що 30.10.2020 року він після обіду, приблизно о 14.00год. на автомобілі марки «Део Ланос», реєстраційний номер « НОМЕР_1 », направився з міста Бердичів до міста Ружин, щоб зустрітися та поспілкуватися зі своєю дружиною, з якою у нього виник сімейний конфлікт, який він мав намір вирішити. Однак, не додзвонившись та не побачившись з дружиною, зустрівся зі своїми знайомими, з якими разом перебував в кафе до 02.30год. 31.10.2020 року, де проводив свій довільний час, після чого вирішив повернутися до міста Бердичів. По шляху слідування, не впоравшись з керуванням, злетів з автомобільної дороги, та в'їхав в дерево. До нього під'їхали працівники поліції, які запропонували йому проїхати до відділення поліції. Після вирішення питання щодо переміщення пошкодженого транспортного засобу до відповідного майданчику за допомогою евакуатора, його відвезли до відділення поліції, в приміщенні якого, працівник поліції ОСОБА_23 , забрав у нього документи, що посвідчували його особу та надавали право керування транспортним засобом, з якими кудись на деякий час відійшов, а повернувшись, повідомив йому, що він як подільник, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.289 КК України. Від надання будь-яких показів відмовився на підставі ст.63 Конституції України, зазначивши, що наддасть їх в суді. Жодних слідчих дій з ним не проводилося. В додаткових поясненнях, які надані в судових засіданнях 20.10.2022 року, 06.04.2023 року, обвинувачений ОСОБА_6 підтвердив свої попередні покази.

Обвинувачений ОСОБА_7 в судовому засіданні при розгляді вказаної справи, свою вину в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні визнав частково, зазначивши, що він дійсно незаконно заволодів транспортним засобом, однак вчинив дані дії без попередньої змови з ОСОБА_6 та без його участі, з яким до вчинення даного кримінального правопорушення не був знайомий. Від надання показів в судовому засіданні 28.01.2022 року відмовився на підставі статті 63 Конституції України. Однак вподальшому, під час судового засідання 20.10.2022 року, змінив свою позицію та виявив бажання надати покази у справі, в яких зазначив, що 30.10.2020 року вирішив навідатися до кладовища, де поховані його батьки, яке знаходиться в селі, поблизу міста Козятин Вінницької області. З цією метою, він за допомогою залізничного транспорту спочатку приїхав до міста Козятин, звідки направився до розташування кладовища, повернувшись з якого, запізнився на електричку. Через брак у нього достатніх грошових коштів, він не мав можливості скористатись послугами таксі, а тому вирішив самотужки добиратися додому. По шляху свого слідування, в дворі багатоповерхового житлового будинку побачив легковий автомобіль марки «Жигулі», яким вирішив незаконно заволодіти. Відкривши автомобіль, та сівши в його салон на водійське сидіння, намагався його завести, однак останній не заводився, тоді він шляхом штовхання викотив даний автомобіль на проїзджу частину дороги, по якій в цей момент їхав автомобіль марки «Шевроле-Авео», водій якого запропонував йому допомогу у виді буксирування, на що він погодився. Під час буксирування, обірвався зчіпний шнур, після чого водій автомобіля марки «Шевроле-Авео» поїхав взяти інструменти, однак не повернувся. Через деякий час до нього під'їхали працівники поліції, він злякавшись, почав від них втікати, пригнув до водойми, де пробув приблизно одну годину. Замерзнувши, вирішив вилізти з води, та в цей момент був затриманий працівниками поліції, які спочатку його відвезли до найближчого закладу охорони здоров'я, де йому надали медичну допомогу, а після цього забрали до відділення поліції, де він надав покази про обставини вчиненого ним незаконного заволодіння транспортного засобу. В додаткових поясненнях, які надані в судовому засіданні 06.04.2023 року, обвинувачений ОСОБА_7 підтвердив свої попередні свої покази.

Суд критично оцінює покази обвинуваченого ОСОБА_6 , який заперечує свою причетність до вчинення даного кримінального правопорушення, та покази обвинуваченого ОСОБА_7 в частині того, що він вказаний злочин вчинив без попередньої змови з ОСОБА_6 та його участі, оскільки вони не узгоджуються з матеріалами кримінального провадження та спростовуються сукупністю наявних у даній справі доказів. При цьому, не визнання винуватості обвинуваченим ОСОБА_6 , суд розцінює, як спосіб захисту, та намагання уникнення кримінальної відповідальності за скоєне, а часткове визнання винуватості обвинуваченим ОСОБА_7 , суд розцінює, як намагання взяти на себе всю провину за скоєне, з метою уникнення ОСОБА_6 кримінальної відповідальності.

За роз'ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» із змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 18 від 19.12.2008 року, з метою забезпечення однакового і правильного застосування судами законодавства у справах проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту при розгляді кримінальних справ зазначених категорій суди мають ураховувати положення правових норм, у яких визначено поняття «транспортні засоби», зокрема примітки до статті 286 КК України та пункту 1.10 Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001 року.

Згідно з визначенням, закріпленим у примітці до статті 286 КК України, під транспортними засобами в цій статті та статтях 287, 289 і 290 слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мотоцикли та інші механічні транспортні засоби.

Пунктом 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 року № 1306, передбачено, що транспортний засіб - це пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів. Механічний транспортний засіб - це транспортний засіб, що приводить в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини й механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

З огляду на неведене транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна перевищує встановлену вказаним визначенням межу. Водночас для транспортних засобів з двигуном внутрішнього згоряння жодних обмежень щодо механічних характеристик останнього відповідною правовою нормою не передбачено.

Отже, будь-який транспортний засіб, що приводиться у рух за допомогою двигуна, незалежно від його робочого об'єму належить до механічних транспортних засобів.

Транспортний засіб типу «Легковий седан-В», моделі «ВАЗ-21013», бежевого кольору, 1985 року випуску, реєстраційний номер « НОМЕР_2 », номер кузову НОМЕР_3 , який згідно Свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 від 16.08.2001 року, належить ОСОБА_24 , та який на підставі довіреності, посвідченої 09.04.2016 року приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_25 та зареєстрованої в реєстрі за № 170, перебував в користуванні ОСОБА_22 , у розумінні примітки статті 286 КК України, є транспортним засобом, а отже є предметом кримінального правопорушення, передбаченого статтею 289 КК України.

Виходячи з правової позиції, викладенної в постанові Верховного Суду від 20.06.2019 року у справі №751/11193/16, тимчасова несправність або відсутність певних деталей на транспортному засобі, свідчить лише про його певний технічний стан, а отже не може впливати на кваліфікацію злочину за статтею 289 КК України, а сам факт можливості або неможливості експлуатації транспортного засобу не є кваліфікуючою ознакою цього злочину.

Кримінальним правопорушенням, згідно положень статті 11 КК України, є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом кримінального правопорушення.

Відповідно до приписів статті 23 КК України, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

В примітці під першим номером до статті 289 КК України визначено, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі.

Згідно роз'яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» із змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 18 від 19.12.2008 року, незаконне заволодіння транспортним засобом (стаття 289 КК України) слід розуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз.

Цей злочин визнають закінченим з моменту, коли транспортний засіб почав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодіння відбувається під час руху транспортного засобу, - з моменту встановлення контролю над ним.

Таким чином, законодавець чітко визначає, що склад кримінального правопорушення, передбачений статтею 289 КК України, утворюється при наявності прямого умислу на незаконне заволодіння транспортним засобом.

Згідно частини другої статті 24 КК України, прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Частина друга статті 289 КК України передбачає відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом , вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства, або вчинене з проникненням у приміщення чи інше сховище, або з використанням електронних пристроїв для втручання в роботу технічних засобів охорони, або якщо предметом незаконного заволодіння є транспортний засіб, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Відповідно до частини другої статті 28 КК України, кримінальне правопорушення визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку кримінального правопорушення, домовилися про спільне його вчинення.

За пунктом 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» із змінами та доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України № 18 від 19.12.2008 року, заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце у випадках, коли дві особи і більше заздалегідь, тобто до початку виконання дій, які становлять об'єктивну сторону злочину, домовилися про спільне його вчинення, незалежно від того, хто з них керував цим засобом. Проте не підлягають кримінальній відповідальності за статтею 289 КК України особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заволодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому.

В своїй постанові від 14.05.2020 року у справі № 405/2648/18 (провадження № 51-4763км19) Верховний Суд зазначив, що домовленістю групи осіб про спільне вчинення злочину є узгодження об'єкту злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення та змісту виконуваних функцій, яке може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, що висловлені не у формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновок про такий намір.

Винуватість ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України, підтверджується наступними доказами:

Свідок ОСОБА_26 в судовому засіданні зазначила, що у її зятя ОСОБА_22 , який постійно проживає в місті Києві, у володінні перебуває легковий автомобіль моделі «ВАЗ-21013», реєстраційний номер « НОМЕР_2 », який він залишав у дворі багатоповерхового будинку, за місцем її проживання, у місті Козятин Вінницької області. Так, 30.10.2020 року автомобіль перебував у місці, де його залишив її зять, натомість вранці наступного дня, вона виявила його відсутність, про що повідомила до органу поліції.

Свідок ОСОБА_27 в судовому засіданні зазначив, що будучи працівником поліції та займаючи посаду інспектора СРПП № 1 Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області, він 30.10.2020 року приступив до виконання своїх службових обов'язків, в одному екіпажі з інспектором ОСОБА_28 , який керував службовим автомобілем. Так, близько 03.00год. ночі 31.10.2020 року, під час патрулювання міста Козятин Вінницької області та його околиць, вони помітили, як у напрямку виїзду з міста, транспортний засіб моделі «Део Ланос» буксирує інший автомобіль моделі «ВАЗ-21013». Прийнявши рішення про зупинку даних транспортних засобів, вони почали їх переслідувати, подаючи за допомогою увімкнених проблискових маячків синьо-червоного кольору, вимогу про зупинку. Після здійснення зупинки, водій, який перебував за кермом автомобіля моделі «ВАЗ-21013» - ОСОБА_7 , вискочив з цієї машини та почав втіками. З метою його переслідування, він почав його наздоганяти, і в цей же момент почув писк гуми, обернувшись, побачив, як автомобіль моделі «Део Ланос» різко рушив з місця зупинки, від чого буксирувальний шнур розірвався, та його направник ОСОБА_28 , який перебував за кермом службового автомобіля, почав його переслідувати. ОСОБА_7 помітивши, що його наздоганяють, пригнув у водойму, її переплив, та виліз з іншої її сторони. Він викликавши ще один наряд поліції, оббігши водойму, виявив та затримав ОСОБА_7 , якого супроводив до службового автомобіля, який вподальшому був доставлений до відділення поліції. Згодом від ОСОБА_28 йому стало відомо, що за кермом автомобіля моделі «Део Ланос» перебував ОСОБА_6 , який намагаючись втікати від переслідування, не впорався з керуванням, з'їхав з дороги та допустив зіткнення з деревом, після чого був доставлений до відділення поліції, де був затриманий.

Свідок ОСОБА_28 в судовому засіданні зазначив, що будучи працівником поліції та займаючи посаду інспектора СРПП № 1 Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області, він 30.10.2020 року спільно із інспектором цього ж органу поліції ОСОБА_27 , приступили до виконання своїх службових обов'язків, на службовому автомобілі, яким він керував. Так, близько 03.00год. ночі 31.10.2020 року, під час патрулювання міста Козятин Вінницької області та його околиць, вони помітили, як у напрямку виїзду з міста, транспортний засіб моделі «Део Ланос» буксирує інший автомобіль моделі «ВАЗ-21013». Прийнявши рішення про зупинку даних транспортних засобів, вони почали їх переслідувати, подаючи за допомогою увімкнених проблискових маячків синьо-червоного кольору, вимогу про зупинку. Після здійснення їх зупинки, його напарник ОСОБА_27 вийшов із службового автомобіля, натомість водій, що перебував за кермом автомобіля моделі «ВАЗ-21013» - ОСОБА_7 , вискочив з цієї машини та почав втіками, за яким побіг ОСОБА_27 . В цей же момент, він почув писк гуми та побачив, як автомобіль моделі «Део Ланос» різко рушив з місця зупинки, від чого буксирувальний шнурок розірвався, та ним було прийнято рішення про переслідування останнього. Під час його переслідування, водій автомобіля моделі «Део Ланос» не впорався з керуванням, з'їхав з дороги та допустив зіткнення з деревом. Підійшовши до вказаного автомобіля, за кермом виявив ОСОБА_6 , якого було доставлено до відділення поліції.

Крім показань свідків ОСОБА_26 , ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , які були зазначені в Реєстрі матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020020170000714 від 31.10.2020 року, та допитані в судовому засіданні, вина обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 також підтверджується наступними доказами:

протоколом прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 31.10.2020 року, згідно якого слідчий Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітан поліції ОСОБА_29 , з дотриманням вимог ст.ст.60, 104, 214 КПК України прийняв усну заяву від ОСОБА_26 , яка повідомила, що в період часу з 17.00год. 30.10.2020 року по 07.00год. 31.10.2020 року невідома особа шляхом вільного доступу незаконно заволоділа транспортним засобом, а саме легковим автомобілем моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », який знаходився у дворі багатоповерхового будинку АДРЕСА_4 , та перебуває у володінні (користуванні) її зятя ОСОБА_22 , ринкова вартість якого відповідно до висновку експерта № 304 від 06.11.2020 року складає 14470грн.00коп. /а.с.137 т.1, а.с.12-21 т.2/;

протоколом огляду місця події від 31.10.2020 року та ілюстрованими фототаблицями, які є невід'ємними додатками до нього, згідно якого слідчий Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітан поліції ОСОБА_29 , у відповідності до ст.ст.104-106, 223, 234, 237 КПК України, в присутності понятих ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , за участі спеціаліста ОСОБА_32 , оглянули місце події, яким є двір багатоповерхового будинку АДРЕСА_4 , де було виявлено відсутність легкового автомобіля моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », який перебуває у володінні (користуванні) ОСОБА_22 та був ним припаркований в цьому дворі /а.с.154-159, 181-183 т.1/;

протоколом огляду місця події від 31.10.2020 року та ілюстрованими фототаблицями, які є невід'ємними додатками до нього, згідно якого слідчий Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітан поліції ОСОБА_29 , у відповідності до ст.ст.104-106, 223, 234, 237 КПК України, в присутності понятих ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , за участі спеціаліста ОСОБА_32 , оглянули місце події, яким є відрізок дороги по вилиці Центральної та Миру, розташованої в селі Козятин Козятинського району Вінницької області, де на узбіччі був виявлений легковий автомобіль моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », що перебуває у володінні (користуванні) ОСОБА_22 , під час огляду якого, зокрема в передній його частині, було виявлено частину буксирувального шнура із металевим гачком, який був зачеплений за праве зчіпне вухо, за допомогою якого, як було встановлено судом, він буксирувався, який відповідно до постанови слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року був визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні № 12020020170000714 від 31.10.2020 року, та на який згідно ухвали слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 03.11.2020 року у справі № 133/3124/20 (провадження № 1-кс/133/995/20), був накладений арешт /а.с.138-149, 184, 225-226 т.1/;

протоколом огляду місця події від 31.10.2020 року та ілюстрованими фототаблицями, які є невід'ємними додатками до нього, згідно якого слідчий Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітан поліції ОСОБА_29 , у відповідності до ст.ст.104-106, 223, 234, 237 КПК України, в присутності понятих ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , за участі спеціаліста ОСОБА_32 , оглянули місце події, яким є відрізок дороги Козятин-Кашперівка Вінницької області, де на місці з'їзду легкового автомобіля моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », з автомобільної дороги, внаслідок переслідування та втрати його керуванням ОСОБА_6 , що слідує із пояснень свідка ОСОБА_28 , було виявлено іншу частину буксирувального шнура (троса), за допомогою якого останній буксирував легковий автомобіль моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », яким він незаконно заволодів разом із ОСОБА_7 , який відповідно до постанови слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року був визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні № 12020020170000714 від 31.10.2020 року, та на який згідно ухвали слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 02.11.2020 року у справі № 133/3124/20 (провадження № 1-кс/133/996/20), був накладений арешт /а.с.150-153, 185, 219-220 т.1/;

протоколом слідчого експерименту від 02.11.2020 року із відеозаписом, який є невід'ємним додатком до нього, згідно якого підозрюваний ОСОБА_7 на місці події розказав, як він в жовтні 2020 року, разом із ОСОБА_6 під прізвиськом « ОСОБА_38 », на автомобілі останнього моделі «Део Ланос», приїхали до міста Козятин Вінницької області, з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, де у дворі багатоповерхового будинку, виявили припаркований автомобіль моделі «ВАЗ-21013». ОСОБА_7 за вказівкою ОСОБА_6 відчинив двері зі сторони водія, розблокував руль, та шляхом штовхання, випхали разом із ОСОБА_6 на проїжджу частину дороги, до автомобіля моделі «Део Ланос», на якому приїхали. ОСОБА_6 дістав із багажника свого автомобіля моделі «Део Ланос», буксирувальний шнур, за допомогою якого до нього причепив автомобіль моделі «ВАЗ-21013», та вони рушили внапрямок виїзду з міста Козятин. Проїжджаючи повз водойми, позаду них на службовому автомобілі рухалися працівники поліції, які увімкнули проблискові маячки з вимогою зупинитися. Злякавшись, він різко нажав на педаль гальм, від чого буксирувальний шнурок порвався, він вискочивши, пригнув до водойми, перепливши яку, сховався в іншій його частині, де був виявлений працівником поліції /а.с.199-200 т.1/;

протоколом огляду місця події від 11.11.2020 року та ілюстрованими фототаблицями, які є невід'ємними додатками до нього, згідно якого слідчий Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітан поліції ОСОБА_29 , у відповідності до ст.ст.104-106, 223, 234, 237 КПК України, в присутності понятих ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , за участі спеціаліста ОСОБА_32 , оглянули легковий автомобіль моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », за допомогою якого ОСОБА_6 здійснював буксирування легкового автомобіля моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », яким незаконно заволодів разом із ОСОБА_7 , на якому були виявлені та зафіксовані механічні пошкодження, отримані внаслідок з'їзду з автомобільної дороги та зіткненням з деревом, в місці знаходження якого було виявлено та вилучено частину буксирувального шнура (троса), з допомогою якого здійснювалось буксирування. Даний транспортний засіб відповідно до постанови слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 11.11.2020 року, був визнаний речовим доказом у кримінальному провадженні № 12020020170000714 від 31.10.2020 року, та на який згідно ухвали слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 12.11.2020 року у справі № 133/3124/20 (провадження № 1-кс/133/1016/20), був накладений арешт /а.с.1-9, 10, 26-27 т.2/.

Відповідно до частини 1 статті 84 КПК України, доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Оцінюючи зібрані та досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд вважає їх належними та допустимими, такими, що не протирічать один одному, приймає їх та приходить до висновку про доведеність винуватості ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні вказаного кримінального правопорушення.

Так, вина обвинувачених підтверджується показами свідків; дослідженими судом протоколами огляду місця події з ілюстрованими фототаблицями, які є невід'ємними додатками до них; протоколом слідчого експерименту за участі підозрюваного; висновком судової експертизи, та іншими доказами, що містяться в матеріалах кримінального провадження, які узгоджуються між собою та відображають реальний перебіг дослідженої судом події.

Із матеріалів кримінального провадження видно, що дії ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з самого початку були узгодженими та послідовними, а спільність умислу, спрямованого на здійснення ними дій з метою незаконного заволодіння транспортним засобом, підтверджено їх конклюдентними діями, адже вони діяли, як співвиконавці.

Покази обвинуваченого ОСОБА_6 про його непричетність до вчинення даного злочину, та покази обвинуваченого ОСОБА_7 про його вчинення без попередньої змови з ОСОБА_6 та його участі, суперечать встановленим обставинам та вищевказаним доказом.

Так, на підтвердження своєї непричетності до незаконного заволодіння транспортного засобу ОСОБА_22 , обвинувачений ОСОБА_6 заявив клопотання про виклик та допит свідка ОСОБА_41 , яке було задоволене судом та відповідно здійснено допит вказаної особи. З показів свідка ОСОБА_41 , даних ним в режимі відеоконференції, слідує, що він разом з обвинуваченим ОСОБА_6 в жовтні 2020 року зустрічався та проводив певний проміжок часу. На запитання учасників процесу про конкретну дату та час такої зустрічі, відповісти не зміг, оскільки не пам'ятає.

При викладені показів свідка ОСОБА_41 суд враховує, що положеннями КПК України не передбачено обов'язку суду дослівно викладати показання свідків, таке джерело доказів відображається судом у тому обсязі, який необхідний для встановлення істини у кримінальному провадженні, що узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 14.12.2022 року у справі № 754/10882/17 (провадження № 51-1223км22).

З урахуванням цього, покази свідка ОСОБА_41 відображені без зайвої деталізації, а саме містять сутнісну (змістовну) їх складову.

Положеннями статті 94 КПК України передбачено, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Критерії визначення належності, допустимості та достовірності доказів встановлені у статтях 85-89 КПК України. У судовому рішенні має бути чітко зазначено, який саме доказ визнано судом неналежним, недопустимим чи недостовірним, а також наведено відповідні мотиви на підтвердження цього.

Процес оцінки доказів передбачає: необхідність формування внутрішнього переконання; всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності; необхідність керуватися законом при прийняті рішення. Ніякі докази не мають для суб'єкта оцінки наперед встановленої сили.

При цьому, внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку.

Однак, це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання, саме по собі внутрішнє переконання не має правового значення. Стаття 94 КПК України вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності у відповідності з вимогами закону, тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим.

Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на поточний момент доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, до якого приходять суб'єкти оцінки, перш за все ґрунтується саме на такому всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображуватись через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і дійти висновку про правильність або помилковість.

З урахуванням вищевикладеного, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні наданого обвинуваченим ОСОБА_6 доказу на підтвердження його непричетності до незаконного заволодіння транспортного засобу ОСОБА_22 у вигляді показів свідка ОСОБА_41 , оцінюючи даний доказ з точки зору належності, допустимості та достовірності, приходить до наступних висновків.

Покази свідка ОСОБА_41 , дані під час розгляду даного кримінального провадження, не підтверджують алібі обвинуваченого ОСОБА_6 та не доводять непричетність останнього до вчинення злочину, який йому інкримінується.

Розглянувши доводи обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника - адвоката ОСОБА_16 щодо невідповідності та недопустимості зібраних у справі доказів, відсутності будь-яких доказів на підтвердження вини ОСОБА_6 , а також допущені грубі порушення процесуального закону, як під час досудового розслідування так і судового розгляду, суд вважає наголосити на наступному:

Доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (стаття 84 КПК України).

Згідно з положеннями частини 1 статті 94 КПК України, суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів (стаття 85 КПК України).

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення (стаття 86 КПК України).

Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (частина 1 статті 87 КПК України).

Визнаватися допустимими і використовуватися як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому статтею 89 КПК України.

Частиною першою статті 87 КПК України передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Щодо існування підстав для визнання доказів недопустимими, судам необхідно у кожному конкретному кримінальному провадженні з'ясувати, до яких наслідків порушення вимог кримінального процесуального закону призвели і чи є ці наслідки незворотними (тобто такими, що не можуть бути усунені під час судового розгляду).

В рамках цього кримінального провадження № 12020020170000714 від 31.10.2020 року, судом безпосередньо було досліджено надані стороною обвинувачення докази, зокрема покази свідків ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , які були безпосередніми очевидцями кримінального правопорушення, а саме вчинення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 дій, спрямованих на незаконне заволодіння транспортним засобом ОСОБА_22 .

Ці покази є процесуальними джерелами доказів, у розумінні статті 84 КПК України.

Даних передбачених частиною другою статті 96 КПК України, обвинуваченим ОСОБА_6 та його захисником - адвокатом ОСОБА_16 для доведення недостовірності їх показань, як-то показання, документи, які підтверджують їх репутацію, зокрема, щодо засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, що підтверджують нечесність останніх, надано не було.

Свідки ОСОБА_27 та ОСОБА_28 , перед їх допитом в суді, були поінформовані про їх права та обов'язки, попереджені про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, склали присягу свідка, згідно якої зобов'язались говорити суду правду і лише правду, з огляд на що, при відсутності обставин, передбачених статтею 87 КПК України, та даних, визначених частиною 2 статті 96 цього Кодексу, на переконання суду, відсутні правові підстави для визнання їх показів неналежними та недопустимими щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, які вони повідомили у суді так, як сприймали і розуміли їх.

Також, суд ураховує той факт, що відповідно до статті 95 КПК України, показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту свідком, щодо відомих йому обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Свідок, експерт зобов'язані давати показання суду в установленому цим Кодексом порядку.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом.

Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях в розумінні статті 101 цього Кодексу.

Свідки ОСОБА_27 та ОСОБА_28 є працівниками поліції, які переслідували легковий автомобіль моделі «Део Ланос», державний номерний знак « НОМЕР_1 », під керуванням ОСОБА_6 , який за допомогою буксирувального шнура (тросу) буксирував автомобіль моделі «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 », за кермом якого знаходився ОСОБА_44 , яким вони незаконно заволоділи в місті Козятин Вінницької області, а також вчиняли дії з метою їх зупинення та затримання. У судовому засіданні вони повідомили виключно ті факти та обставини, очевидцями яких вони були безпосередньо. Тому, через призму кримінального процесуального закону, їх показання не є показаннями з чужих слів.

Частина 7 статті 97 КПК України передбачає, що у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

Як встановлено судом, свідки ОСОБА_27 та ОСОБА_28 були учасниками подій, вони не давали в судовому засіданні свідчень, стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

Тому у суду відсутні підстави визнавати такі свідчення недопустимими доказами.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.10.2018 року у справі № 161/7193/16-к (провадження № 51-3025км18).

З огляду на це, суд сприймає показання цих свідків, як належні та допустимі.

За приписами статті 240 КПК України, з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. До участі в слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник. Про проведення слідчого експерименту слідчий, прокурор складає протокол згідно з вимогами цього Кодексу. Крім того, у протоколі докладно викладаються умови і результати слідчого експерименту.

Метою слідчого експерименту відповідно до частини 1 статті 240 КПК України, є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення. Проведення за участю підозрюваного слідчого експерименту з метою перевірки й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, на відміну від допиту, крім отримання відомостей, передбачає також здійснення учасниками слідчого експерименту певних дій, спрямованих на досягнення мети цієї слідчої (розшукової) дії.

Нормативна модель слідчого експерименту передбачає безпосередню участь підозрюваного у проведенні дій, спрямованих на досягнення легітимної мети цієї слідчої дії, а саме у відтворенні дій, обстановки, обставин певної події, проведенні необхідних дослідів чи випробувань. Шляхами досягнення мети слідчого експерименту відповідно до частини 1 статті 240 КПК України, є проведення слідчим, прокурором відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Отримання від підозрюваного, обвинуваченого відомостей під час проведення слідчого експерименту (з дотриманням встановленого законом порядку) є складовою належної правової процедури цієї процесуальної дії, що разом з іншими її сутнісними компонентами дозволяє досягнути її мети і вирішити поставлені завдання.

На відміну від слідчого експерименту допит підозрюваного у розумінні статті 224 КПК України - це слідча дія, що провадиться шляхом опитування особи, яка має статус підозрюваного, з метою одержання даних щодо обставин, які стали підставою для її затримання або застосування запобіжного заходу, а також для отримання іншої інформації, яка має доказове чи інше значення для кримінального провадження.

Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у постанові від 14.09.2020 року у справі № 740/3597/17 (провадження № 51-6070кмо19) зробила висновок, що приписи частини 4 статті 95 КПК України про те, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або які отримано в порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу, мають застосовуватися лише до відомостей, що відповідають ознакам показань як самостійного процесуального джерела доказів згідно зі статтею 95 КПК України. Показання необхідно розмежовувати з іншим самостійним процесуальним джерелом доказів протоколом слідчого експерименту. Заперечення обвинуваченим у судовому засіданні відомостей, які слідчий, прокурор перевіряв або уточнював за його участю під час слідчого експерименту, не може автоматично свідчити про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту. Легітимна мета слідчого експерименту за участю підозрюваного, обвинуваченого досягається дотриманням встановленого порядку його проведення, забезпеченням реалізації прав особи як процесуальних гарантій справедливого судового розгляду та кримінального провадження в цілому. Проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст частини 4 статті 95 КПК України.

Таким чином, Верховний Суд визнав частину 4 статті 95 КПК України незастосовною до показань, наданих під час слідчого експерименту, однак зазначив, що вони можуть бути визнані допустимими доказами, якщо при проведенні цієї слідчої дії була додержана належна процедура. На обґрунтування цього сторона обвинувачення має надати докази того, що: до особи, яка приймала участь у слідчій дії, не застосовувався протиправний тиск; слідча дія проведена за власною волею такої особи та її вільним волевиявленням; вона усвідомлювала право мовчати і не свідчити проти себе; її права на захист і правову допомогу були забезпечені; у слідчій дії приймали участь поняті або здійснювався її безперервний відеозапис; права та процесуальні наслідки участі особи в проведенні слідчого експерименту були детально і ґрунтовно роз'яснені (постанова Верховного Суду від 01.11.2022 року у справі № 344/2995/15-к (номер провадження №51-8361км18).

Суд, дослідивши відеозапис протоколу слідчого експерименту, встановив, що до початку даної слідчої дії підозрюваному ОСОБА_7 були роз'ясненні його права, про що свідчить його особистий підпис у протоколі та відеозапис, а відтак він був обізнаний з правом мовчати і не свідчити проти себе, а також відповідними правами під час участі у цій слідчій дії та наслідками участі у ній, включаючи вірогідне використання його показань під час слідчого експерименту у якості доказу.

Слідчий експеримент зафіксовано на відеозапис, згідно якого підозрюваний ОСОБА_7 вільно орієнтується на місцевості, вказує про спосіб та обставини незаконного заволодіння ним спільно із ОСОБА_6 транспортним засобом ОСОБА_22 . При цьому, відеозапис слідчого експерименту містить як показання ОСОБА_7 , так і елементи, які відповідають критеріям відтворення обставин події. Суд визнає, що не завжди легко провести чітку межу між показаннями і іншими складовими слідчого експерименту, щоб визначити, чи не є слідчий експеримент лише повторним допитом особи. Якщо результати цієї слідчої дії є єдиним або вирішальним доказом у справі, це вимагає ретельного аналізу, в якій частині результати цієї слідчої дії слід вважати показаннями на відміну від експерименту, щоб використання цього доказу не порушило справедливості судового розгляду в цілому.

Суд враховує, що положення статті 240 КПК України не вимагають від слідчого проводити слідчий експеримент виключно на місці події злочину (постанова Верховного Суду від 14.07.2022 року у справі № 607/12407/16-к (провадження № 51-5986км20). Не відображення в протоколі слідчого експерименту всіх процедур і обставин його проведення, при умові, що порядок і хід проведення слідчого експерименту було зафіксовано шляхом його відеофіксації і відеозапис долучений до матеріалів провадження, не є підставою для визнання відомостей отриманих під час цієї слідчої дії недопустимими (постанова Верховного Суду від 05.04.2023 року у справі № 683/1200/18 (провадження № 51-2911км22). Зміна в судовому засіданні показань не є підставою для визнання протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом, оскільки слідчий експеримент та показання є окремими процесуальними джерелами доказів (постанова Верховного Суду від 27.02.2023 року у справі № 200/9992/16-к (провадження № 51-1866км22).

Однак суд вважає, що у даному кримінальному провадженні результати слідчого експерименту із підозрюваним ОСОБА_7 не є вирішальними для висновку про винуватість обвинувачених.

Зокрема, стороною обвинувачення надані незалежні від показань підозрюваного ОСОБА_7 докази того, що останній 31.10.2020 року незаконно заволодів транспортним засобом, що перебувало у володінні (користуванні) ОСОБА_22 , за попередньою змовою з ОСОБА_6 та за його участі, які детально приведені та описані у вироці.

Так, у своїх висновках, які приведені у цьому вироці, суд зокрема спирається на покази свідків ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , які детально описали обставини вчинення обвинуваченими ОСОБА_6 та ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України, безпосередніми очевидцями якого вони були. Ці показання мають вагоме значення для встановлення фактів, а інші докази, надані стороною обвинувачення, підтверджують, що незаконне заволодіння транспортним засобом вчинене повторно, групою осіб за попередньою змовою.

Таким чином, суд вважає, що позасудові показання підозрюваного ОСОБА_7 , дані під час проведення за якого участі слідчого експерименту, не мають суттєвого значення для встановлення факту та більшості обставин вчинення даного кримінального правопорушення.

Під час судового розгляду, обвинувачений ОСОБА_7 не заперечував факту і обставин незаконного заволодіння транспортним засобом ОСОБА_22 , пояснення щодо яких були надані ним під час слідчого експерименту, однак зазначив, що дані дії вчинив без попередньої змови з ОСОБА_6 та без його участі. Проте, суд вважає ці покази в частині непричетності ОСОБА_6 до вчинення даного кримінального правопорушення, не вартими довіри, оскільки вони спростовуються дослідженими судом доказами.

Зміна в судовому засіданні показань не є підставою для визнання протоколу слідчого експерименту недопустимим доказом, оскільки слідчий експеримент та показання є окремими процесуальними джерелами доказів

Щодо письмових пояснень ОСОБА_7 від 31.10.2020 року (а.с.168 т.1), згідно яких він підтверджує безпосередню участі ОСОБА_6 у незаконному заволодінні транспортним засобом, які були надані стороною обвинувачення та досліджені судом під час розгляду даного кримінального провадження, суд зазначає, що КПК України допускає використання позасудових показань для з'ясування достовірності свідчень, наданих в судовому засіданні. Хоча частина 4 статті 96 КПК стосується з'ясування достовірності показань свідка, такий же підхід має застосовуватися і до показань обвинуваченої особи, якщо її позасудові показання використовуються не на доведення винуватості, а для з'ясування інших обставин, зокрема, достовірності судових показань (постанова Верховного Суду від 01.11.2022 року у справі № 344/2995/15-к (провадження № 51-8361км18).

З огляду на це, вищевказані письмові пояснення ОСОБА_7 досліджувались судом саме в контексті вирішення питання про достовірність показань, які обвинувачений ОСОБА_7 давав під час судового розгляду, та не покладались в основу вироку.

Доводи обвинуваченого ОСОБА_7 про те, що під час надання пояснень та проведення слідчого експерименту, слідчим було порушено його право на захист, а показання він надавав перебуваючи в незадовільному фізичному (психологічному) стані через незабезпечення йому кваліфікованої медичної допомоги, а також під психологічним тиском з боку працівників поліції, суд находить необґрунтованими.

Так, в матеріалах кримінального провадження, наявна письмова заява ОСОБА_7 від 31.10.2020 року /а.с. 166 т.1/, згідно якої він власноручно зазначає, що послуг захисника не потребує, що не пов'язано з його матеріальним становищем, а є власним його волевиявленням.

Вказана письмова відмова ОСОБА_7 від захисника, отримана слідчим в присутності адвоката ОСОБА_45 , яка згідно Доручення для надання безоплатної правової допомоги від 31.10.2020 року № 00200002986 /а.с.163 т.1/, була залучена під час його затримання /а.с.164-165 т.1/, що зафіксовано в Протоколі про прийняття відмови від захисника від 31.10.2020 року /а.с.167 т.1/.

З огляду на викладене, доводи обвинуваченого ОСОБА_7 про порушення права на захист є безпідставними.

Відносно доводів обвинуваченого ОСОБА_7 про те, що показання під час проведення слідчого експерименту він надавав перебуваючи в незадовільному фізичному (психологічному) стані через незабезпечення йому кваліфікованої медичної допомоги, то вони не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, та спростовуються протоколом та відеозаписом вказаної слідчої дії, на яких відсутні будь-які скарги ОСОБА_7 з цього проводу.

Будь-яких доказів перебування ОСОБА_7 у стані, за якого він не міг усвідомлювати значення своїх дій через стан здоров'я, та керувати ними, матеріали справи не містять.

Щодо доводів ОСОБА_7 про те, що він пояснення надавав під психологічним тиском з боку працівників поліції, то суд зазначає, що відповідно до пункту 2 частини 2 статті 87 КПК України, докази, отримані внаслідок застосування катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, є недопустимими.

Згідно статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, для того, аби в компетентних органів виник обов'язок провести розслідування, заява про погане поводження має бути «небезпідставною».

За відсутності будь-якої інформації, яка піддається перевірці, заява про погане поводження не може бути визнана «небезпідставною» і, таким чином, не створює обов'язку щодо її розслідування (постанови Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 317/2389/17 (провадження № 51-4935км19); від 26 травня 2020 року у справі № 234/9575/19 (провадження № 51-5690км19); від 19 листопада 2020 року у справі № 640/9837/18 (провадження № 51-1539км20); від 29 жовтня 2019 року у справі № 515/2020/16-к (провадження № 51-2904км18) та інші).

У цій справі обвинувачений ОСОБА_7 , крім загальних тверджень про здійснення тиску зокрема під час слідчого експерименту, не повідомив будь-яких фактичних обставин поганого поводження з ним. Таким чином, ці посилання не містять достатньої інформації, яку можна було би перевірити. За таких обставин суд не може вважати, що обвинувачений достатньою мірою обґрунтував свої твердження про погане поводження, щоб вважати їх «небезпідставними».

Як уже вказував суд, будь-яких зауважень чи скарг про те, що під час проведення слідчих дій, або до початку їх проведення, про здійснення психологічного тиску на обвинуваченого ОСОБА_7 з боку працівників органу поліції, ні відеозапис, ні протокол слідчих дій, ні інші матеріали кримінального провадження, не містять. Навпаки, з відеозапису слідчого експерименту вбачається, що обвинувачений ОСОБА_7 добровільно розповідав про обставини і демонстрував свої дії, без жодного примусу зі сторони.

Не знайшли свого підтвердження і доводи обвинуваченого ОСОБА_6 про те, що відносно нього зі сторони працівника поліції ОСОБА_23 , через слідчого ОСОБА_29 , вчинялись неправомірні дії щодо незаконного притягнення його до кримінальної відповідальності, оскільки вони не доведені жодними належними та допустимими доказами, та спростовані показами ОСОБА_23 , ОСОБА_29 , які в суді під час допиту в якості свідків зазначили, що діяли виключно у межах своїх повноважень та у спосіб, що визначений КПК України.

З пояснень самого обвинуваченого ОСОБА_6 встановлено, що він із відповідними заявами та скаргами з приводу неправомірних дій працівників поліції, зокрема ОСОБА_23 та ОСОБА_29 , до жодних компетентних органів, не звертався, та службові розслідування (перевірки) не проводилися.

За вищевказаних обставин, доводи обвинуваченого ОСОБА_6 про вчинення відносно нього неправомірних дій зі сторони працівників поліції, є бездоказові, а тому суд до них відноситься критично.

Відповідно до положень статті 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Обвинувальний вирок може бути ухвалений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів.

Тобто, дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений статтею 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Цей стандарт у кримінальному провадженні, на думку суду було дотримано.

Дослідивши всебічно і об'єктивно усі обставини кримінального провадження, судом не було виявлено таких обставин, яким би версія обвинувачення не надала розумного пояснення або які би свідчили про можливість іншої версії інкримінованої події.

Оцінюючи викладене, суд приходить до висновку, що винність ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їм кримінального правопорушення при обставинах, викладених в обвинувальному акті, доведені повністю, а їх дії за ч.2 ст.289 КК України, а саме незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб, правильно кваліфіковані органами досудового слідства.

Згідно статті 50 КК України, рішення суду про призначення покарання з-поміж інших завдань повинно досягти мети виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так й іншими особами.

Відповідно до вимог статті 65 КК України, особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов'язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, які пом'якшують і обтяжують покарання.

Виходячи з положень статті 65 КК України, а також роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», суди повинні суворо додержуватись вимог даної норми закону стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізується принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Частиною шостою статті 368 КПК України встановлено, що обираючи і застосовуючи норму закону України про кримінальну відповідальність до суспільно небезпечних діянь при ухваленні вироку, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються судами при застосуванні таких норм права.

Колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 09.10.2018 року у справі № 756/4830/17-к вказала на те, що суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Суд роз'яснив, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК України, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Прокурор у своїй промові, під час виступу у судових дебатах, просив визнати ОСОБА_6 та ОСОБА_7 винними у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України, та призначити їм покарання у виді 8 (восьми) років позбавлення волі, з конфіскацією майна.

Призначаючи покарання обвинуваченим ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , суд враховує ступінь тяжкості вчиненого ними кримінального правопорушення, особи винних, обставини, що пом'якшують і обтяжують їх покарання.

Обвинувачений ОСОБА_6 вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до вимог статті 12 КК України, віднесене до тяжкого злочину; раніше неодноразово судимий, зокрема 11.01.2001 року Волочиським районним судом Хмельницької області за ч.2 ст.140 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 1 (один) рік, з конфіскацією 1/2 частини майна, на підставі ст.46-1 КК України, відстрочено виконання вироку на 1 (один) рік, зі платою штрафу у розмірі 700,00грн.; 23.06.2001 року Волочиським районним судом Хмельницької області за ч.2 ст.185; ст.15, ч.3 ст.185; ч.3 ст.185; ч.2 ст.215-3; ст.15, ч.2 ст.289 КК України, із застосуванням ст.ст.42, 43 КК України (з урахуванням ухвали Хмельницького апеляційного суду від 11.12.2001 року), до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 5 (п'ять) років 2 (два) місяці, звільнений 11.04.2006 року з Державної установи «Дрогобицька виправна колонія (№40)», по відбуттю строку покарання; 09.06.2010 року Теофіпольським районним судом Хмельницької області за ч.2 ст.15, ч.3 ст.185; ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 4 (чотири) роки, звільнений 13.01.2012 року з Державної установи «Донецька виправна колонія (№124)» на підставі постанови Кіровського районного суду міста Донецька від 05.01.2012 року, умовно-достроково з невідбутим строком: 1 (один) рік 3 (три) місяці 3 (три) дні; 12.12.2012 року Волочиським районним судом Хмельницької області за ч.3 ст.185; ч.3 ст.357 КК України, із застосуванням ст.ст.70, 71 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 3 (три) роки 1 (один) місяць, звільнений 14.09.2015 року з Державної установи «Шепетівська виправна колонія (№98)», по відбуттю строку покарання; 24.10.2016 року Андрушівським районним судом Житомирської області, вирок якого в частині призначення покарання скасований вироком Апеляційного суду Житомирської області від 30.11.2017 року у справі № 291/1013/16-к, за ч.2 ст.289 КК України, із застосуванням ст.69 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 3 (три) роки, без конфіскації майна, звільнений 03.07.2019 року з Державної установи «Райківська виправна колонія (№73)», на підставі ухвали Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25.06.2019 року у справі №274/2237/19, умовно-достроково з невідбутим строком: 8 (вісім) місяців 5 (п'ять) днів /відомості персонально-довідкового обліку, отриманих з Єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України про притягнення осіб до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України б/н від 03.11.2020 року/; неодружений; непрацевлаштований; за місцем проживання компроментуючі дані відсутні /лист виконавчого комітету Ружинської селищної ради Житомирської області від 10.11.2020 року № 1023/; на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває /лист Комунального некомерційного підприємства «Районна центральна лікарня» Ружинської районної ради від 11.11.2020 року № 1056/.

Обставин, що пом'якшують покарання обвинуваченого ОСОБА_6 , органом досудового розслідування та судом не встановлено.

Органом досудового розслідування в обвинувальному акті зроблений висновок про те, що в справі наявні обставини, що обтяжують покарання ОСОБА_6 , передбачені статтею 67 КК України, а саме: вчинення злочину щодо особи похилого віку; вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, повторно.

За приписами статті 10 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», громадянами похилого віку визнаються особи, які досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», а також особи, яким до досягнення зазначеного пенсійного віку залишилося не більш як півтора року.

Потерпілий ОСОБА_22 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на час вчинення кримінального правопорушення, досяг шестидесятирічного віку, з якого чоловіки мають право на пенсію за віком, відповідно, був особою похилого віку, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_5 , виданим 13.02.2019 року Пенсійним фондом України за серією НОМЕР_21.

Так, вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку як обставина, яка обтяжує покарання визначена пунктом 6 частини 1 статті 67 КК України, і згідно з частиною 2 цієї ж статті, суд не має права, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати її такою.

Щодо інших обставин, які на думку органу досудового розслідування обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_6 та повинні бути враховані судом, а саме вчинення злочину особою повторно (пункт 1 частини 1 статті 67 КК України), та вчинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою змовою (пункт 2 частини 1 статті 67 КК України), то вони підлягають виключенню в силу частини 4 статті 67 КК України, згідно якої якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака кримінального правопорушення, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

За рекомендаціями, викладеними в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 67 КК України, при призначенні покарання обставиною, яка його обтяжує, визнається, зокрема, рецидив злочинів.

За роз'ясненнями, викладеними в пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04.06.2010 року № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки», вирішуючи питання про наявність чи відсутність у діях особи повторності, сукупності, рецидиву злочинів та про їх правові наслідки, необхідно керуватися перш за все положеннями статей 32-35 КК України, а також мати на увазі, що на вирішення зазначених питань можуть впливати й інші положення КК України, зокрема ті, які передбачені статтями 4, 5, 9, 13-17, 29-31, 44-49, 88-91, 106, 108, пунктами 9, 10, 13, 17 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень КК України, а також відповідні положення чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно статті 34 КК України, рецидивом кримінальних правопорушень визнається вчинення нового умисного кримінального правопорушення особою, яка має судимість за умисне кримінальне правопорушення.

Ознаками рецидиву є: вчинення особою двох чи більше самостійних одиничних кримінальних правопорушень; нове кримінальне правопорушення має бути вчинено особою в період, коли вона вважається такою, що має судимість за раніше вчинене кримінальне правопорушення; кримінальне правопорушення, за яке особа має судимість, і кримінальне правопорушення, вчинене нею під час цієї судимості, мають бути умисними.

Оскільки відповідно до частини 1 статті 88 КК України, особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості, то вчинення саме в цей період нового умисного злочину утворює з попереднім умисним злочином їх рецидив.

Як вбачається з матеріалів даного кримінального провадження, ОСОБА_6 був засуджений 24.10.2016 року Андрушівським районним судом Житомирської області, вирок якого в частині призначення покарання скасований вироком Апеляційного суду Житомирської області від 30.11.2017 року у справі № 291/1013/16-к, за ч.2 ст.289 КК України, із застосуванням ст.69 КК України, до покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі без конфіскації майна, судимість за який не знята і не погашена у встановленому законом порядку.

Тобто, маючи не зняту і не погашену судимість згідно вироку Андрушівського районного суду Житомирської області від 24.10.2016 року у справі № 291/1013/16-к, скасованого в частині призначення покарання вироком Апеляційного суду Житомирської області від 30.11.2017 року, обвинувачений ОСОБА_6 знову вчинив умисне кримінальне правопорушення, яке утворює з попереднім злочином, рецидив злочинів, що свідчить про наявність обтяжуючої покарання обставини відповідно до пункту 1 частини 1 статті 67 КК України, яка має бути врахована при призначенні покарання винному.

З урахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що обвинувачений ОСОБА_6 маючи не зняту і не погашену у встановленому законом порядку судимість, на шлях виправлення не став, та через досить незначний проміжок часу, знову вчинив умисний злочин, причому однорідний проти безпеки руху та експлуатації транспорту, а саме пов'язаний з незаконним заволодінням транспортним засобом, що цілком свідчить про відсутність позитивних змін в його особистості, та не створення у нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки у суспільстві, що вказує на стійку злочинну спрямованість та його небезпечність для суспільства.

Як свідчать матеріали даного кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_6 під час досудового розслідування та судового розгляду, своєї вини у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнав взагалі, навіть під тиском беззаперечних на те доказів, категорично стверджував про свою невинуватість, просячи суд його виправдати. Намагався ввести суд в оману шляхом штучного формування собі алібі за допомогою свого товариша ОСОБА_41 , чим намагався перешкодити суду у встановленні істини у справі та спотворенні наданих стороною обвинувачення доказів. Вказане свідчить про відсутність у ОСОБА_6 щирого каяття та засудження своїх дій. Відсутність у ОСОБА_6 бажання усвідомити значущість вчиненого ним злочину, на переконання суду, виступає перешкодою у його подальшому виправленні.

Таким чином, поведінка ОСОБА_6 під час досудового розслідування та під час розгляду справи в суді, може свідчити про його намагання уникнути відповідальності за скоєне, а не про його виправлення та перевиховання, що на переконання суду, виключає можливість застосування до нього положень статей 69, 75 КК України, що узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 11.05.2021 року у справі № 623/3374/18 (провадження № 51-5568км20).

Дані обставини, на переконання суду, з негативної сторони характеризують обвинуваченого ОСОБА_6 , та враховується при постановленні цього вироку.

ОСОБА_6 , будучи особою працездатного віку, ніде не працює та суспільно-корисливою працею не займається, постійного законного джерела доходу (прибутку) не має, що на переконання суду і стало підґрунтям вчинення даного кримінального правопорушення.

Шкода потерпілому та державі ОСОБА_6 не відшкодована.

Вказані відомості про особу обвинуваченого підвищують суспільну небезпечність вчиненого ним злочину і свідчать про спрямованість ОСОБА_6 на вчинення інших умисних кримінальних правопорушень.

Факт відсутності цивільного позову сам по собі не може свідчити про відсутність матеріальних претензій зі сторони потерпілої особи до обвинуваченого, оскільки потерпілий не позбавлений можливості його заявити в порядку цивільного судочинства. Як випливає з матеріалів кримінального провадження, автомобіль, яким незаконно заволоділи обвинувачені, був транспортним засобом за допомогою якого потерпілий ОСОБА_22 пересувався, а тому незаконні дії зокрема ОСОБА_6 призвели до порушення його законних прав та інтересів, внаслідок яких він, як власник транспортного засобу, на протязі тривалого часу був позбавлений можливості ним користуватися та розпоряджатися, а тому наявні правові підстави для відшкодування понесеної йому шкоди.

Потерпілий ОСОБА_22 в судове засідання не з'явився, надавши заяву, відповідно до якої просить справу розглянути за його відсутності, а обвинуваченим визначити покарання згідно вимог діючого законодавства. Позиція потерпілого щодо покарання, врахована в сукупності з обставинами, передбаченими статтею 65 КК України, однак не є вирішальною при прийняття судом відповідного рішення.

Виходячи з аналізу сукупності наведених обставин, які свідчать про стійке небажання ОСОБА_6 ставати на шлях виправлення та перевиховання, а також про його підвищену суспільну небезпеку, суд дійшов висновку, щодо неможливим досягнення мети попередження вчинення ОСОБА_6 нових злочинів і виправлення без ізоляції його від суспільства.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що справедливим для обвинуваченого ОСОБА_6 є покарання у виді позбавлення волі, яке він має відбувати реально.

Обвинувачений ОСОБА_7 вчинив кримінальне правопорушення, яке відповідно до вимог статті 12 КК України, віднесене до тяжкого злочину; раніше неодноразово судимий, зокрема 17.09.1979 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області, за ч.2 ст.140 КК України, із застосуванням ст.43 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 2 (два) роки 6 (шість) місяців, звільнений 30.09.1980 року із Державної установи «Копичинська виправна колонія (№112)», на підставі Указу ПВС «Про амністію» від 27.06.1980 року; 11.02.1981 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч.1 ст.215-3 КК України, із застосуванням ст.43 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 2 (два) роки 1 (один) місяць, звільнений 03.02.1983 року із Державної установи «Стрижавська виправна колонія (№81)», по відбуттю строку покарання; 16.11.1983 року Терновським районним судом міста Кривий Ріг, за ч.2 ст.140 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 4 (чотири) роки, з конфіскацією майна, звільнений 08.12.1987 року із Державної установи «Казанківська виправна колонія (№93)», по відбуттю строку покарання; 24.01.1991 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області за ч.3 ст.140 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 4 (чотири) роки, з конфіскацією майна, звільнений 17.09.1994 року із Державної установи «Стрижавська виправна колонія (№81)», по відбуттю строку покарання; 19.01.1995 року Замостянським районним судом міста Вінниці за ч.1 ст.215-3 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 2 (два) роки 6 (шість) місяців, та 07.08.1995 року Козятинським міськрайонним судом Вінницької області, за ч.2 ст.140, ч.2 ст.215-3 КК України, із застосуванням ст.42 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 6 (шість) років, з конфіскацією майна, звільнений 05.08.1997 року із Державної установи «Стрижавська виправна колонія (№81)» на підставі Закону України «Про амністію» від 26.06.1997 року; 02.06.1998 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області, за ч.2 ст.140, ч.2 ст.215-3 КК України, із застосуванням ст.42 КК України, до покарання у виді позбавлення волі на 5 (п'ять) років, з конфіскацією майна, звільнений 10.02.2003 року із Державної установи «Тростянецька виправна колонія (№ 39)», по відбуттю строку покарання; 20.02.2004 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області, вирок якого змінений ухвалою Житомирського апеляційного суду від 20.04.2004 року, за ч.3 ст.185, ч.4 ст.185 КК України, із застосуванням ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 10 (десять) років, з конфіскацією 3/4 майна, та 25.09.2007 року Вінницьким районним судом Вінницької області, за ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 12 (дванадцять) років 2 (два) місяці, з конфіскацією 1/4 майна, звільнений 11.01.2014 року із Державної установи «Бердичівська виправна колонія (№70)», по відбуттю строку покарання; 12.11.2014 року Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області, за ч.3 ст.15, ч.3 ст.185; ч.3 ст.185 КК України, із застосуванням ч.1 ст.70 КК України, до остаточного покарання у виді позбавлення волі на 3 (три) роки 1 (один) місяць, звільнений 05.03.2018 року з Державної установи «Бердичівський виправний центр (№108)», по відбуттю строку покарання /відомості персонально-довідкового обліку, отриманих з Єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України про притягнення осіб до кримінальної відповідальності, відсутність (наявність) судимості або обмежень, передбачених кримінально-процесуальним законодавством України б/н від 02.11.2020 року/; розлучений /рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 18.01.2018 року у справі №274/5049/17 (провадження № 2/0274/2069/17)/; непрацевлаштований; за місцем проживання компроментуючі дані відсутні /лист Міського комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства № 7 від 12.11.2020 року за № 1758/; на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває /відповідь Комунального некомерційного підприємства «Центральна районна лікарня» Бердичівського району на запит слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області від 10.11.2020 року № 15069/219/2020/.

Органом досудового розслідування в обвинувальному акті зроблений висновок про те, що в справі наявні обставини, що пом'якшують покарання ОСОБА_7 , передбачені статтею 66 КК України, а саме: щире каяття; активне сприяння в розкритті злочину, та обставини, які обтяжують його покарання, передбачені статтею 67 КК України, а саме: вчинення злочину щодо особи похилого віку; вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, повторно.

Однак суд не погоджується з наявністю у справі пом'якшуючих обставин, вважає, що ці обставини не знайшли свого підтвердження, спростовуються матеріалами кримінального провадження, та підлягають виключенню за наступних обставин.

Відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажає виправити ситуацію, що склалася.

Як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 10.09.2019 року у справі 761/23886/14-к (провадження № 51-8756км18), щире каяття - це обставина, яка відображає психічний стан особи, яка вчинила злочин і передбачає глибокі внутрішні переживання особою того, що сталося, моральне засудження своєї злочинної поведінки, почуття сорому, докорів сумління і готовність нести кримінальну відповідальність. Щире каяття проявляється у самозасудженні особою вчиненого злочину, його наслідків, прагненні усунути нанесену шкоду та рішенні не вчиняти більше злочинів. Вказана форма посткримінальної поведінки особи свідчить про те, що в особи відбулися суттєві позитивні зміни соціальних орієнтацій, які знижують ступінь її соціальної небезпечності. При цьому, щире каяття не є тотожним поняттям до визнання вини (визнання особою факту вчинення нею злочину).

Отже, сам факт визнання вини у вчиненні кримінального правопорушення не свідчить про щире каяття, оскільки щире каяття передбачає, окрім визнання факту вчинення кримінального правопорушення, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в бажанні виправити наслідки вчиненого. Факт щирого каяття у вчиненні кримінального правопорушення (злочину) повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Натомість, суд встановив, що часткове визнання вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України, було вимушеним під тиском вагомих доказів його винуватості, а поведінка під час досудового розслідування, при розгляді провадження в суду, не свідчать про щирий жаль з приводу вчинених дій та їх осуд. У матеріалах кримінального провадження відсутні дані на підтвердження вчинення обвинуваченим ОСОБА_7 зазначених дій.

З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов до висновку про неможливість визнання каяття обвинуваченого ОСОБА_7 таким, що є щирим у розумінні статті 66 КК України, що виключає в даному випадку можливість визнання щирого каяття обвинуваченого в якості обставини, яка пом'якшує покарання останнього.

Крім того, висновок органу досудового розслідування, який викладений в обвинувальному акті про те, що ОСОБА_7 активно сприяв розкриттю кримінального правопорушення, і ця обставина, що пом'якшує його покарання, також повинна бути врахована судом, є необґрунтованим, виходячи з наступного.

Згідно роз'яснень, викладених в пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», активним сприянням розкриттю злочину слід вважати надання особою органам дізнання або досудового слідства будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи.

Разом з тим, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що обвинувачений будь-якої допомоги в установленні невідомих органом дізнання або досудового розслідування обставин справи, не надавав, а лише під тиском беззаперечних на те доказів, які вказували на його причетність до його вчинення, визнав свою провину та погодився на проведення за його участі слідчого експерименту. При цьому, до вчинення вказаних дій зі сторони ОСОБА_7 , орган досудового розслідування вже встановив істотні обставини кримінального правопорушення (злочину).

В ході проведення досудового розслідування в кримінальному провадженні, ОСОБА_7 надав слідству детальну інформацію, за допомогою якої була встановлена причетність його та ОСОБА_6 до незаконного заволодіння транспортним засобом ОСОБА_22 , однак вподальшому, під час судового розгляду, без належних для того обґрунтувань, кардинально їх змінив, зазначивши, що даний злочин вчинив без попередньої змови з ОСОБА_6 та без його участі, переклавши всю відповідальність за скоєння на себе, чим своїми діями намагався спотворити дійсну картину обставин справи, перешкодити суду у встановленні істини та таким чином створити можливість ОСОБА_6 уникнути кримінальної відповідальності.

З урахуванням цього, суд дійшов до висновку про неможливість визнання лише участі у проведенні слідчого експерименту та надання показів в якості підозрюваного (обвинуваченого) такими, що є активним сприянням розкриттю кримінального правопорушення у розумінні статті 66 КК України, що виключає в даному випадку можливість визнання активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення обвинуваченого в якості обставини, яка пом'якшує покарання останнього.

Щодо обставин, які обтяжують покарання ОСОБА_7 , які визначені органом досудового розслідування в обвинувальному акті, а саме вчинення злочину щодо особи похилого віку; вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, повторно, то суд приходить до наступних висновків.

Наявність обтяжуючої у справі обставини, передбаченої пунктом 6 частини 1 статті 67 КК України, а саме вчинення кримінального правопорушення щодо особи похилого віку, підтверджується матеріалами кримінального провадження, відповідно до яких потерпіла особа - ОСОБА_46 згідно вимог закону, на момент вчинення злочину набув статусу особи похилого віку.

Щодо інших обтяжуючих обставин, наведених органом досудового розслідування, а саме вчинення злочину особою повторно (пункт 1 частини 1 статті 67 КК України), та вчинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою змовою (пункт 2 частини 1 статті 67 КК України), то вони підлягають виключенню в силу частини 4 статті 67 КК України.

Разом із цим, суд вважає, що у справі наявна обставина, що обтяжує покарання ОСОБА_7 , передбачена пунктом 1 частини 1 статті 67 КК України, а саме рецидив злочинів, оскільки маючи не зняту і не погашену судимість згідно вироку Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 12.11.2014 року у справі № 274/4204/14-к, обвинувачений ОСОБА_7 знову вчинив умисне кримінальне правопорушення, яке утворює з попереднім злочином, рецидив злочинів, яка має бути врахована при призначенні покарання винному.

Як свідчать матеріали даного кримінального провадження, обвинувачений ОСОБА_7 визнав свою вину у вчиненні даного кримінального правопорушення виключно під тиском беззаперечних на те доказів. Намагався ввести суд в оману в частині відсутності попередньої змови з ОСОБА_6 та вчинення злочину без участі останнього, чим намагався перешкодити суду у встановленні істини у справі та спотворенні наданих стороною обвинувачення доказів. Вказане свідчить про відсутність в ОСОБА_7 щирого каяття та засудження своїх дій. Відсутність у ОСОБА_7 бажання усвідомити значущість вчиненого ним злочину, на переконання суду, виступає перешкодою у його подальшому виправленні.

Дані обставини з негативної сторони характеризують обвинуваченого ОСОБА_7 , та враховуються судом під час ухвалення цього вироку.

ОСОБА_7 ніде не працює та суспільно-корисливою працею не займається, постійного законного джерела доходу (прибутку) не має, що на переконання суду і стало підґрунтям вчинення даного кримінального правопорушення.

Шкода потерпілому та державі ОСОБА_7 не відшкодована.

Вказані відомості про особу обвинуваченого підвищують суспільну небезпечність вчиненого ним злочину і свідчать про спрямованість ОСОБА_7 на вчинення інших умисних кримінальних правопорушень.

Виходячи з аналізу сукупності наведених обставин, які свідчать про стійке небажання ОСОБА_7 ставати на шлях виправлення та перевиховання, а також про його підвищену суспільну небезпеку, суд дійшов висновку, щодо неможливим досягнення мети попередження вчинення ОСОБА_7 нових злочинів і виправлення без ізоляції його від суспільства.

З урахуванням наведеного, суд вважає, що справедливим для обвинуваченого ОСОБА_7 є покарання у виді позбавлення волі, яке він має відбувати реально.

Саме таке покарання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , на думку суду, відповідатиме вимогам кримінального та кримінального процесуального законодавства України, є відповідним вчиненому кримінальному правопорушенню, а також за своїм видом та розміром - необхідним і достатнім для виправлення обвинувачених та попередження вчиненню нових злочинів як ними, так і іншими особами.

Така позиція відповідає практиці Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ застосовується як джерело, зокрема у справі «Скоппола проти Італії» від 17.09.2009 року (заява № 10249/03), де зазначено, що складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним.

Та обставина, що транспортний засіб, яким незаконно заволоділи обвинувачені за попередньою змовою між собою, був оперативно виявлений та вилучений працівниками поліції, та після набрання даним вироком законної сили буде невідкладно переданий в розпорядження законному власнику (володільцеві), не дає підстав для пом'якшення призначеного обвинуваченим ОСОБА_6 та ОСОБА_7 покарання, оскільки останні не встигли ним розпорядитися лише завдяки їх виявленню працівниками поліції в момент буксирування транспортного засобу.

Звільнення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на підставі статті 75 КК України від відбування призначеного судом покарання, або призначення судом покарання із застосуванням статті 69 КК України, не сприятиме виправленню засуджених і попередженню вчиненню нових злочинів, і на переконання суду, є невиправдано м'яким заходом примусу, який не можна вважати справедливим, пропорційним і співрозмірним ступеню тяжкості вчиненого ними злочину.

Санкцією ч.2 ст.289 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої.

Серед завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України, міститься вимога про те, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура та прийнято законне рішення як під час розслідування справи так і за результатами її судового розгляду.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України.

Згідно положень пункту 7 частини 1 статті 51 КК України, до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення, судом може бути застосований такий вид покарання, як конфіскація майна.

Відповідно до приписів частини 2 статті 52 КК України, додатковим покарання зокрема є конфіскація майна.

Статтею 59 КК України визначено, що покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

У чинному законодавстві про кримінальну відповідальність під користю, тобто корисливими спонуканнями, корисливим мотивом розуміється бажання винної особи одержати внаслідок вчинення кримінального правопорушення матеріальні блага для себе чи інших осіб, одержати або зберегти певні майнові права, уникнути матеріальних витрат чи досягти іншої матеріальної вигоди.

У разі, якщо санкцією відповідної статті КК України передбачено обов'язкове або додаткове покарання у виді конфіскації майна, але злочин вчинено не з корисливих мотивів, то таке додаткове покарання не може бути застосовано.

Верховний Суд у справі № 195/122/16-к (провадження № 51-2101км20) зробив правовий висновок, відповідно до якого вирішуючи питання про призначення засудженому додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд має виходити з наявності чи відсутності у діях винного корисливого мотиву.

Відповідно до роз'яснень, викладених в пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з основним покаранням відповідного додаткового. При цьому треба мати на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких видів основного покарання, передбачених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК України.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів кримінального провадження, обвинувачені заволоділи транспортним засовом з корисливих мотивів.

З урахуванням цього, до обвинувачених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 слід застосувати поряд із основним покаранням відповідно і додаткове покарання у виді конфіскації майна.

Згідно частини 9 статті 100 КПК України, питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили.

Речові докази, вилучені в ході розслідування даного кримінального провадження, а саме автомобіль марки «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 »; чохол разом із підголівником сидіння водія, мобільний телефон у корпусі чорного кольору з написом «САТ», із знятою задньою кришкою та батареєю, з вмістом сім-карти без розпізнавальних знаків; мобільний телефон марки «Nokia»; навушники; мобільний телефон марки «Samsung» моделі «G361» з ІМЕІ1: НОМЕР_6 та ІМЕІ2: НОМЕР_7 , в якому знаходиться сім-карта оператора стільникового зв'язку «Київстар» з номером НОМЕР_8 ; бампери чорного кольору; картку АЗС UPGOOD серії НОМЕР_9 ; картки ПриватБанк «Універсальна» за номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_11 ; картки ПУМБ за номерами НОМЕР_12 та НОМЕР_13 ; картки МОНО Банку за номерами НОМЕР_14 та НОМЕР_15 ; картку Альфа Банку за номером НОМЕР_16 ; тимчасовий талон серії НОМЕР_17 від 31.10.2020 року; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_18 на автомобіль марки «Део Ланос»; паспорт громадянина України серії НОМЕР_19 , виданий 01.12.2016 року Волочиським РС ДУМС на ім'я ОСОБА_6 ; РНОКПП № НОМЕР_20 , які згідно постанов слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року, визначено: автомобіль передати на відповідальне користування володільцю (користувачу) ОСОБА_22 , а інші передати до кімнати речових доказів Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області; а також автомобіль марки «Daewoo Lanos», державний номерний знак « НОМЕР_1 », який згідно постанови слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 11.11.2020 року, визначено зберігати на арештмайданчику Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області, щодо яких в матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які належні докази їх належності безпосередньо обвинуваченим ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , а також щодо яких відсутні відомості, що вони були предметом кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння; підшукані, виготовлені, пристосовані або використанні як знаряддя вчинення кримінального правопорушення та/або зберегли на собі його сліди; призначались (використовувались) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення. фінансування та/або матеріальному забезпечення кримінального правопорушення або винагороди за його вчинення; одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від нього, після набуття вироком законної сили, необхідно повернути (залишити) законному власнику (володільцеві).

Речові докази, вилучені в ході розслідування даного кримінального провадження, а саме частину буксирувального шнура довжиною близько 7,8м. разом із гачком; частину чорного пластика у формі вугла розміром близько 10х5сант., частину буксирувального шнура довжиною близько 0,6м. разом з гачком, які згідно постанов слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року, визначено передати до кімнати речових доказів Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області; після набуття вироком законної сили, необхідно знищити.

Відповідно до вимог частини 4 статті 174 КПК України, суд одночасно з ухваленням судового рішення, яким закінчується судовий розгляд, вирішує питання про скасування арешту майна.

Як вбачається з ухвал слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 02.11.2020 року, 03.11.2020 року, 12.11.2020 року у справі № 133/3124/20, накладено арешт на автомобіль марки «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 »; чохол разом із підголівником сидіння водія, мобільний телефон у корпусі чорного кольору з написом «САТ», із знятою задньою кришкою та батареєю, з вмістом сім-карти без розпізнавальних знаків; мобільний телефон марки «Nokia»; навушники; мобільний телефон марки «Samsung» моделі «G361» з ІМЕІ1: НОМЕР_6 та ІМЕІ2: НОМЕР_7 , в якому знаходиться сім-карта оператора стільникового зв'язку «Київстар» з номером НОМЕР_8 ; бампери чорного кольору; картку АЗС UPGOOD серії НОМЕР_9 ; картки ПриватБанк «Універсальна» за номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_11 ; картки ПУМБ за номерами НОМЕР_12 та НОМЕР_13 ; картки МОНО Банку за номерами НОМЕР_14 та НОМЕР_15 ; картку Альфа Банку за номером НОМЕР_16 ; тимчасовий талон серії НОМЕР_17 від 31.10.2020 року; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_18 на автомобіль марки «Део Ланос»; паспорт громадянина України серії НОМЕР_19 , виданий 01.12.2016 року Волочиським РС ДУМС на ім'я ОСОБА_6 ; РНОКПП № НОМЕР_20 ; автомобіль марки «Daewoo Lanos», державний номерний знак « НОМЕР_1 »; частину буксирувального шнура довжиною близько 7,8м. разом із гачком; частину чорного пластика у формі вугла розміром близько 10х5сант., частину буксирувального шнура довжиною близько 0,6м. разом з гачком.

З урахуванням вимог процесуального закону, та беручи до уваги, що в застосуванні цього заходу забезпечення кримінального провадження відпала потреба, суд вважає за необхідне скасувати арешт, накладений ухвалами слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 02.11.2020 року, 03.11.2020 року, 12.11.2020 року у справі №133/3124/20.

Відповідно до частини 4 статті 374 КПК України, у резолютивній частині вироку зазначається рішення про відшкодування процесуальних витрат.

Згідно роз'яснень, викладених у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 07.07.1995 року «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину та судових витрат», у разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь держави документально підтверджені витрати на залучення експерта. У справі, в якій засуджено декілька осіб, судові витрати мають визначатися в певних частках з урахуванням ступеня вини та майнового стану кожного із засуджених.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що в ході досудового розслідування призначалося та проводилося трасологічне дослідження, вартість якого згідно довідки про витрати на проведення експертизи в кримінальному провадженні відповідно до висновку експерта від 04.11.2020 року № 796, склала 1307грн.60коп., а також автотоварознавче дослідження, вартість якого згідно довідки про витрати на проведення експертизи в кримінальному провадженні відповідно до висновку експерта від 06.11.2020 року № 304, склала 653грн.80коп., а всього 1961грн.40коп.

Виходячи із зазначених вимог закону, встановлених судом обставин, судові витрати у розмірі 1961грн.40коп. підлягають стягненню в рівних частках із засуджених ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , тобто по 980грн.70коп. з кожного.

Згідно пункту 2 частини 4 статті 374 КПК України, в разі визнання особи винуватою у резолютивній частині вироку, з-поміж іншого, зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили; рішення про залік досудового тримання під вартою.

З матеріалів даного кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 відповідно до протоколів затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення від 31.10.2020 року, були затримані 31.10.2020 року в порядку статті 208 КПК України, та відносно них обрані запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою на підставі ухвал слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 02.11.2020 року у справі № 133/3124/20, строк дії яких згідно ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 21.03.2023 року у справі № 133/3266/20, продовжено до 19.05.2023 року включно.

З урахуванням цього, на підставі ч.5 ст.72 КК України, у строк відбування покарання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 необхідно зарахувати строк їх попереднього ув'язнення у даному кримінальному провадженні за період з 31.10.2020 року по день набрання цим вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.

Початок строку відбування основного покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.

До набрання вироком законної сили, запобіжний захід ОСОБА_6 та ОСОБА_7 необхідно залишити тримання під вартою.

Цивільний позов в кримінальному провадженні не заявлявся.

Відповідно до частин 1, 2 статті 374 КПК України, вирок суду складається зокрема зі вступної частини, у якій зазначаються дата та місце його ухвалення.

Згідно роз'яснень викладених в узагальнені Верховного Суду України від 01.08.2004 року «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення», суди повинні керуватися положенням про те, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду, незалежно від тривалості часу, протягом якого відбувалася нарада суддів, а місцем його постановлення - місто чи інший населений пункт, де це фактично мало місце.

Оскільки днем підписання вироку є 03 травня 2023 року, то датою його постановлення є саме цей день.

Керуючись ст.ст. 349, 368, 370, 374 КПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

ОСОБА_6 визнати винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України та призначити йому покарання у вигляді 7 (семи) років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.

На підставі ч.5 ст.72 КК України, зарахувати ОСОБА_6 в строк покарання строк попереднього ув'язнення з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі, починаючи з 31 жовтня 2020 року до набрання вироком законної сили.

Початок строку відбування основного покарання ОСОБА_6 рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_6 залишити утримання під вартою у слідчому ізоляторі Державної установи «Вінницька установа виконання покарань (№1)», до вступу вироку в законну силу, після чого його виконати.

ОСОБА_7 визнати винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.289 КК України та призначити йому покарання у вигляді 7 (семи) років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.

На підставі ч.5 ст.72 КК України, зарахувати ОСОБА_7 в строк покарання строк попереднього ув'язнення з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі, починаючи з 31 жовтня 2020 року до набрання вироком законної сили.

Початок строку відбування основного покарання ОСОБА_7 рахувати з дня набрання вироком законної сили.

Запобіжний захід засудженому ОСОБА_7 залишити утримання під вартою у слідчому ізоляторі Державної установи «Вінницька установа виконання покарань (№1)», до вступу вироку в законну силу, після чого його виконати.

Речові докази, вилучені в ході розслідування даного кримінального провадження, а саме автомобіль марки «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 »; чохол разом із підголівником сидіння водія, мобільний телефон у корпусі чорного кольору з написом «САТ», із знятою задньою кришкою та батареєю, з вмістом сім-карти без розпізнавальних знаків; мобільний телефон марки «Nokia»; навушники; мобільний телефон марки «Samsung» моделі «G361» з ІМЕІ1: НОМЕР_6 та ІМЕІ2: НОМЕР_7 , в якому знаходиться сім-карта оператора стільникового зв'язку «Київстар» з номером НОМЕР_8 ; бампери чорного кольору; картку АЗС UPGOOD серії НОМЕР_9 ; картки ПриватБанк «Універсальна» за номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_11 ; картки ПУМБ за номерами НОМЕР_12 та НОМЕР_13 ; картки МОНО Банку за номерами НОМЕР_14 та НОМЕР_15 ; картку Альфа Банку за номером НОМЕР_16 ; тимчасовий талон серії НОМЕР_17 від 31.10.2020 року; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_18 на автомобіль марки «Део Ланос»; паспорт громадянина України серії НОМЕР_19 , виданий 01.12.2016 року Волочиським РС ДУМС на ім'я ОСОБА_6 ; РНОКПП № НОМЕР_20 , які згідно постанов слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року, визначено: автомобіль передати на відповідальне користування володільцю (користувачу) ОСОБА_22 , а інші передати до кімнати речових доказів Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області; а також автомобіль марки «Daewoo Lanos», державний номерний знак « НОМЕР_1 », який згідно постанови слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 11.11.2020 року, визначено зберігати на арештмайданчику Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області, після набуття вироком законної сили, повернути (залишити) законному власнику (володільцеві).

Речові докази, вилучені в ході розслідування даного кримінального провадження, а саме частину буксирувального шнура довжиною близько 7,8м. разом із гачком; частину чорного пластика у формі вугла розміром близько 10х5сант., частину буксирувального шнура довжиною близько 0,6м. разом з гачком, які згідно постанов слідчого СВ Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області капітана поліції ОСОБА_29 від 31.10.2020 року, визначено передати до кімнати речових доказів Козятинського ВП Калинівського ВП ГУНП у Вінницькій області; після набуття вироком законної сили, знищити.

Арешт, накладений ухвалами слідчого судді Козятинського міськрайонного суду Вінницької області ОСОБА_35 від 02.11.2020 року, 03.11.2020 року, 12.11.2020 року у справі №133/3124/20, на автомобіль марки «ВАЗ-21013», державний номерний знак « НОМЕР_2 »; чохол разом із підголівником сидіння водія, мобільний телефон у корпусі чорного кольору з написом «САТ», із знятою задньою кришкою та батареєю, з вмістом сім-карти без розпізнавальних знаків; мобільний телефон марки «Nokia»; навушники; мобільний телефон марки «Samsung» моделі «G361» з ІМЕІ1: НОМЕР_6 та ІМЕІ2: НОМЕР_7 , в якому знаходиться сім-карта оператора стільникового зв'язку «Київстар» з номером НОМЕР_8 ; бампери чорного кольору; картку АЗС UPGOOD серії НОМЕР_9 ; картки ПриватБанк «Універсальна» за номерами НОМЕР_10 та НОМЕР_11 ; картки ПУМБ за номерами НОМЕР_12 та НОМЕР_13 ; картки МОНО Банку за номерами НОМЕР_14 та НОМЕР_15 ; картку Альфа Банку за номером НОМЕР_16 ; тимчасовий талон серії НОМЕР_17 від 31.10.2020 року; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_18 на автомобіль марки «Део Ланос»; паспорт громадянина України серії НОМЕР_19 , виданий 01.12.2016 року Волочиським РС ДУМС на ім'я ОСОБА_6 ; РНОКПП № НОМЕР_20 ; автомобіль марки «Daewoo Lanos», державний номерний знак « НОМЕР_1 »; частину буксирувального шнура довжиною близько 7,8м. разом із гачком; частину чорного пластика у формі вугла розміром близько 10х5сант., частину буксирувального шнура довжиною близько 0,6м. разом з гачком - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на користь держави у рівних частках документально підтверджені витрати на залучення експерта відповідно до висновку експерта від 04.11.2020 року № 796 у розмірі 1307грн.60коп., та відповідно до висновку експерта від 06.11.2020 року № 304 у розмірі 653грн.80коп., а всього 1961грн.40коп., тобто по 980грн.70коп. з кожного.

Вирок може бути оскаржений до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Роз'яснити засудженим, що вони мають право подати та/або заявити клопотання про помилування, про ознайомлення із журналом судового засідання і подати на нього письмові зауваження.

Копію цього вироку негайно після його проголошення вручити під розписку засудженим та прокурору.

Суддя