Справа № 363/1459/20 Головуючий у суді І інстанції Чірков Г.Є.
Провадження № 22-ц/824/5694/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
20 квітня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13 грудня 2022 року у справі за позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради до Вишгородської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним розпорядження, державного акту та повернення земельної ділянки із незаконного володіння,
У квітні 2020 року керівник Вишгородської окружної прокуратурив інтересах держави в особі Вишгородської міської радизвернувся до суду з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом визнання недійсним розпорядження, державного акту та повернення земельної ділянки із незаконного володіння.
Позов обґрунтований тим, що за результатами аналізу додержання вимог земельного та водного законодавства на території Вишгородського району прокуратурою виявлені порушення при розпорядженні землями водного фонду, які полягають у прийнятті Вишгородською районною державною адміністрацією розпорядження від 18 червня 2008 року № 388, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Хотянівської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту) та передано у приватну власність останній земельну ділянку загальною площею 2,0000 га. На підставі вказаного розпорядження 17 липня 2008 року відповідачу видано державний акт серії ЯЖ № 662794 на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161. ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 12 серпня 2008 року № 598 відчужила належну їй земельну ділянку на користь ОСОБА_1 , після чого останньому видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку серії ЯЖ № 680179.
Прокурор вказував, що зазначена земельна ділянка є землями водного фонду, оскільки накладається на прибережну захисну смугу річки Десна, про що свідчить схема накладення спірної земельної ділянки, виготовлена ТОВ «Регіональний центр розвитку». Зазначаючи про те, що прибережна захисна смуга становить 100 м, прокурор посилався на лист Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 8 лютого 2019 року за № 17-08/306, в якому зазначено, що водний об'єкт, який розташований поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161,це природний водний об'єкт - річка Десна, яка згідно зі статтею 79 ВК України відноситься до великих річок, навколо якої в силу вимог статті 88 ВК України прибережна захисна смуга має становити 100 м. У зв'язку з цим вважає, що спірна земельна ділянка передана у приватну власність за рахунок земель водного фонду, що є порушенням вимог чинного законодавства, а саме положень статей 20, 59, 60, 84, 118, 122, 149, 186 Земельного кодексу України, статей 88, 89 Водного кодексу України.
Оскільки спірна земельна ділянка є землями водного фонду та не може передаватися у приватну власність громадян, прокурор, змінивши склад і процесуальний статус учасників справи та уточнивши позовні вимоги, просив суд усунути перешкоди у здійсненні Вишгородською міською радою права користування та розпорядження земельною ділянкою водного фонду шляхом:
- визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 18 червня 2008 року № 388 «Про передачу земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту)»;
- визнання недійсним державного акту серії ЯЖ № 680179 на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161;
- повернення на користь Вишгородської територіальної громади в особі Вишгородської міської ради з незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161.
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 13 грудня 2022 року у задоволенні позову керівника Вишгородської окружної прокуратуривідмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка, отримана ОСОБА_2 у власність на підставі оскаржуваного розпорядження та в подальшому відчужена на користь ОСОБА_1 , накладається на землі водного фонду, що розташовані в межах 100 метрової прибережної захисної смуги річки Десна, а тому обґрунтовані підстави для втручання у мирне володіння майном та задоволення позовних вимог відсутні.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права,та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не надав належної правої оцінки виготовленому ТОВ «Регіональний центр розвитку» кадастровому плану зі схемою накладення спірної земельної ділянки на землі водного фонду, а саме на 100 метрову прибережну захисну смугу річки Десна, та листу Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 8 лютого 2019 року за № 17-08/306 з інформацією про те, що водний об'єкт, розташований поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161, це природний водний об'єкт - річка Десна. Зазначеними доказами, які є належними і допустимими, на переконання прокурора, в повній мірі доведено обґрунтованість позовних вимог в частині віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду і неможливість її передачі у приватну власність, що не спростовано відповідачами. Поряд з цим, передача у приватну власність земель водного фонду для ведення особистого селянського господарства законом взагалі не передбачена, що узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 22 травня 2020 року у справі № 469/1203/15-ц. Тобто, землі під водними об'єктами, а також прибережні захисні смуги вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян «арrіоrі», оскільки імперативно обмежені у цивільному обороті та на них поширюється окремий, чітко визначений законодавством порядок і способи використання.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Іваницький С.С. просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно і всебічно з'ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Відзиви інших учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 18 червня 2008 року № 388«Про передачу земельної ділянки у власність громадянину України ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу на території Хотянівської сільської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту)» затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу на території Хотянівської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту) та передано у приватну власність останній земельну ділянку загальною площею 2,0000 га (а.с. 27, т. 1).
На підставі вищевказаного розпорядження 17 липня 2008 року ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯЖ № 662794 на право власності на земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 (а.с. 28, 29, т. 1).
Як вбачається з матеріалів справи, 12 серпня 2008 року ОСОБА_2 згідно із договором купівлі-продажу № 598 відчужила належну їй земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 на користь ОСОБА_1 , який 16 жовтня 2008 року на підставі цього правочину отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 680179 (а.с. 30, 31, т. 1).
Звертаючись до суду в інтересах держави в особі Вишгородської міської ради з позовом про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, керівник Вишгородської окружної прокуратури посилався на те, що зазначена земельна ділянка є землями водного фонду і накладається на прибережну захисну смугу річки Десна, про що свідчать кадастровий план та схема накладення земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161, виготовлені ТОВ «Регіональний центр розвитку», а також інформація Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 8 лютого 2019 року за № 17-08/306 (а.с. 24-26, т. 1).
Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Відтак, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» об'єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.
Згідно зі статтями 19, 20 Земельного кодексу України (далі 0 ЗК України) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, чинних на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.
Відповідно до статті 61 ЗК України, статті 89 ВК України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Зокрема, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водоймів уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Прибережна захисна смуга - частина водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій установлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 в редакції, чинний на час виникнення спірних правовідносин (наказ втратив чинність на підставі Наказу Міністерства екології та природних ресурсів України від 12 червня 2017 року № 217), у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів природоохоронний орган забезпечує їх збереження, шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (далі - Порядок № 486), з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час встановлення водоохоронної зони. Порядок та умови виготовлення проектів землеустрою, в тому числі й щодо прибережних смуг, визначаються статтями 50, 54 Закону України «Про землеустрій».
Таким чином, землі, зайняті поверхневими водами, природними водоймами (озера), водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки), каналами й іншими водними об'єктами, та землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється спеціальний порядок надання й використання.
Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.
Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України, стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку № 486. Надання у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, без урахування обмежень, зазначених у статті 59 ЗК України, суперечить нормам статей 83, 84 цього Кодексу.
Наведений висновок узгоджується із правовою позицією Великої Палати Верховного Суду викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З урахуванням підстав та предмета позову доказуванню прокурором і, відповідно, встановленню судом підлягала обставина віднесення спірної земельної ділянки до земель водного фонду та її розташування в межах прибережної захисної смуги річки Десна.
У частині третій статті 12, частині першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України закріплено загальне правило розподілу обов'язків з доказування, а саме кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, у тому числі випадків наявності підстав звільнення від доказування. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України), суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною першою, другою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об'єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За загальним правилом, встановленим у статтях 89, 264 ЦПК України обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору.
Встановивши, що прокурор не довів факт знаходження спірної земельної ділянки у межах 100-метрової прибережної смуги річки Десна, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позову внаслідок відсутності порушеного права держави, за захистом якого прокурор звернувся до суду.
При цьому суд надав належну оцінку доводам прокурора про те, що земельна ділянка площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 є землями водного фонду і накладається на стометрову прибережну захисну смугу річки Десна, зазначивши, що зазначені обставини не підтверджуються належними та допустимими доказами у справі, адже:
- кадастровий план земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 (з додатком - картографічним знімком), складений ТОВ «Регіональний центр розвитку» не відповідає вимогам статті 34 Закону України «Про державний земельний кадастр», статті 5 Закону України «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність» та пунктам 64-65 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 (у редакції чинній на момент звернення прокурора до суду із вказаним позовом). Зокрема, вказаний кадастровий план не містить відомостей про зовнішні межі земельної ділянки (із зазначенням суміжних земельних ділянок, їх власників, користувачів суміжних земельних ділянок державної чи комунальної власності); кадастрові номери суміжних земельних ділянок (за наявності); межі земельних угідь та таблиці із зазначенням координат усіх поворотних точок меж земельної ділянки, переліку земельних угідь, їх площ, відомостей про цільове призначення земельної ділянки та розробника документації із землеустрою на земельну ділянку, яка є невід'ємною частиною кадастрового плану земельної ділянки. Із вказаного кадастрового плану не можна встановити та ідентифікувати, який саме об'єкт, в межах якого зображена спірна земельна ділянка, на ньому відображений, у плані відсутні відомості про те, що у складі юридичної особи його розробника - ТОВ «Регіональний центр розвитку» за основним місцем роботи є сертифікований інженер-геодезист, що є відповідальним за якість результатів топографо-геодезичних і картографічних робіт, а копія кваліфікаційного сертифікату ОСОБА_3 , який складав вказаний кадастровий план, що підтверджує відповідність особи кваліфікаційним характеристикам професії та її спроможність самостійно проводити топографо-геодезичні і картографічні роботи, не надано. При цьому підписи особи, що склала та перевірила кадастровий план земельної ділянки з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 та дата його виготовлення взагалі відсутні (а.с. 24, 25, т. 1);
- лист Центральної геофізичної обсерваторії імені Бориса Срезневського від 8 лютого 2019 року за № 17-08/306, в якому лише зазначено, що водний об'єкт, який розташований поряд із земельною ділянкою з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161,це природний водний об'єкт - річка Десна, яка має загальну площу водозабору 88900 км2, довжину 1130 км, не містить інформації щодо предмету доказування у даній справі, а тому не може вважатися належним підтвердженням факту наявності порушення відповідачами вимог Земельного та Водного законодавства України при передачі спірної земельної ділянки у власність (а.с. 26, т. 1).
У постанові Верховного Суду від 5 грудня 2022 року у справі № 372/1290/19 (провадження № 61-8369св22) також зазначено, що «лист Центральної геофізичної обсерваторії ім. Бориса Срезневського № 17-08/60 від 11 січня 2019 року, на який посилався прокурор та за змістом якого водойма Козинка є рукавом Дніпра, виданий структурним підрозділом Державної служби з надзвичайних ситуацій, до компетенції якої не віднесено визначення розміру прибережних захисних смуг або класифікації річок».
Колегія суддів відзначає, що у даній справі саме прокурор як позивач повинен був надати суду докази того, що спірна земельна ділянка станом на 18 червня 2008 року(момент її передання у приватну власність ОСОБА_2 ) відносилась до земель водного фонду й знаходилась у межах прибережної захисної смуги річки Десна.
Однак, позивачем згідно наданих топографічних матеріалів, виготовлених ТОВ «Регіональний центр розвитку» тільки у 2018 році та не підписаних особами, які його склали та перевірили, не зазначено, яким чиномкадастровий план та схема розташування земельної ділянки (як її назвав прокурор) підтверджують належність зображеної на них земельної ділянки до земель водного фонду, а такожперебування спірної земельної ділянки, з урахуванням виду водного об'єкту, в межах прибережної захисної смуги.
При цьому, саме по собі розміщення спірної земельної ділянки неподалік водного об'єкту відповідачами не заперечувалось, однак спірним було визначення питання ширини умовної прибережної захисної смуги (з урахування виду водного об'єкту), яка повинна обраховуватися від урізу води саме в меженний період у 2008 році відповідно до вимог статей 60 ЗК України та 88 ВК України.
У суді першої інстанції прокурор не звертався із клопотанням про витребування технічної документації зі складання проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідачам для ведення особистого селянського господарства на території Хотянівської ради Вишгородського району Київської області (за межами населеного пункту) та/або не заявляв відповідне клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи (не замовив висновок експерта самостійно) з метою визначення наявності повного чи часткового накладення спірної земельної ділянки на прибережну захисну смугу водного об'єкту, при цьому він не скористався правом заявити про витребування таких документів та призначення відповідної експертизи і на стадії апеляційного перегляду справи, зазначаючи, що доданих до позовної заяви доказів достатньо для ідентифікації земельної ділянки площею 2,0000 га з кадастровим номером 3221888800:38:140:0161 як такої, що відноситься до земель водного фонду водного об'єкту загальнодержавного значення.
Отже, звертаючись до суду з позовом та уточнюючи позовні вимоги, керівник Вишгородської окружної прокуратури не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що спірна земельна ділянка накладається на землі прибережної захисної смуги, достатніх і достовірних доказів на підтвердження того, що земельна ділянка відведена з порушенням порядку передачі земель у приватну власність, прокурором у порядку, передбаченому статтями 12, 81 ЦПК України, також надано не було, хоча це є його процесуальним обов'язком.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України; близькі за змістом приписи викладені у частині першій статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «"East/West Alliance Limited" проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 107), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункт 117), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 124), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 190)).
Разом з тим, суд першої інстанції на підставі поданих сторонами доказів не встановив, що спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду та накладається на 100 метрову прибережну захисну смугу річки Десна, а тому обґрунтованих підстав для втручання у мирне володіння майном та задоволення позовних вимог немає.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі заступник керівника Київської обласної прокуратури посилається на неврахування місцевим судом висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду:
від 22 травня 2020 року в справі № 469/1203/15-ц про те, що незаконне заволодіння землями водного фонду приватними особами є неможливим, бо їх розташування свідчить про неможливість виникнення приватного власника та володільця;
від 28 листопада 2018 року в справі № 504/2864/13, від 22 травня 2020 року в справі № 469/1203/15-ц про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу. Вказані особи не мали перешкоду доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність першого і теперішнього набувача під час набуття земельних ділянок у власність;
від 12 червня 2019 року в справі № 487/10128/14-ц про те, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил). Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
Оскільки в усіх вказаних справах судами встановлено факт віднесення спірних земельних ділянок до земель водного фонду, а в справі, що наразі переглядається, факт розташування належної відповідачу земельної ділянки у межах прибережної захисної смуги річки Десна позивач не довів, відсутні підстави вважати, що оскаржене судове рішення суперечить висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 22 травня 2020 року у справі № 469/1203/15-ц.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка як кожному окремо, так і в сукупності.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За таких обставин суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позову, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого прокурором судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 13 грудня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко