Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
01 травня 2023 року справа № 520/6591/2020
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., за участі секретаря: судового засідання - Стрєлка О.В., позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - не прибув, представника відповідача - Крупської К.М., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження з призначенням судового засідання із повідомленням (викликом) сторін заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020 за позовом ОСОБА_1 до Харківської обласної прокуратури про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправним та скасування наказу прокурора Харківської області №803-к від 22.04.2020р.; 2) поновлення з 25.04.2020р. ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Харківську область, та слідчих регіональної прокуратури Харківської області (або на рівнозначній посаді за згодою ОСОБА_1 ); 3) стягнення з прокуратури Харківської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з наступного дня після звільнення - 25.04.2020 року - до моменту фактичного поновлення на роботі, виходячи із середньоденної заробітної плати - 1.049,55 гривень - помноженої на кількість днів затримки проведення такого розрахунку.
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що станом на дату прийняття оскарженого правового акту індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень - 22.04.2020р. та станом на дату звільнення з органів прокуратури - 24.04.2020р. не існувало ані рішення про реорганізацію органу прокуратури - прокуратури Харківської області, ані рішення про ліквідацію органу прокуратури - прокуратури Харківської області. Наголошував, що до настання події звільнення із служби не отримував від прокуратури Харківської області ані особистого письмового попередження про наступне вивільнення, ані пропозиції про працевлаштування на вакантну посаду, ані пропозиції про переведення на іншу роботу. Стверджував, що: 1) у процедурі звільнення прокуратурою Харківської області було допущено порушення ст.32, ч.4 ст.36, ч.1 ст.40, ч.2 ст.40, ст.42, ч.1 ст.492, ч.2 ст.492 Кодексу законів про працю України; 2) п.6 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ та п.7 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ призвели до звуження прав та гарантій працівників прокуратури; 3) застосування прокуратурою Харківської області п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII “Про прокуратуру” спричинило виникнення стану правової невизначеності.
Відповідач із поданим позовом не погодився.
Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що ОСОБА_1 не подав заяви про переведення до обласної прокуратури у процедурі реформування органів прокуратури України та не подав заяви про згоду на проведення атестації, а тому був цілком правомірно і обгрунтовано звільнений із займаної посади та із органів прокуратури.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020 позов заявника було залишено без задоволення.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021р. у справі №520/6591/2020 було залишено без змін рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020.
Постановою Верховного Суду від 27.05.2022р. у справі №520/6591/2020 були залишені без змін рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020 та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 29.06.2021р. у справі №520/6591/2020.
Рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) було визнано таким, що не відповідає Конституції України п.6 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ.
Посилаючись на рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) заявник подав заяву про перегляд судових рішень у справі №520/6591/2020 за виключними обставинами.
Аргументуючи цю заяву, позивач, зазначив, що: 1) неконституційність закону - це помилка держави; 2) рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не створило юридичного факту неконституційності п.6 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ, а встановило наявність такого факту; 3) оскільки “людське право не має виміру в часі” і настає момент, коли воно порушене - людському праву належить бути повністю відновленим; 4) неконституційність п.6 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-ІХ зумовлює поновлення на посаді, звідки заявник (за викладеним у процесуальному документі твердженням) був незаконно звільненим.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 04.04.2023р. у справі №520/6591/2020 означена заява була прийнята до провадження виключно в частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020.
Відповідач не погодився із заявою позивача про перегляд за виключними обставинами рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020.
Аргументуючи заперечення проти означеної заяви, указав, що рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не має ретроспективної дії у часі, підлягає застосуванню до суспільних відносин, котрі виникнуть після календарної дати набрання ним чинності, не змінює правового регламентування відносин з проходження публічної служби на посаді прокурора станом на дату видання наказу про звільнення та станом на момент припинення проходження заявником публічної служби в органах прокуратури на посаді прокурора.
Суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить до громадянства України, з 04.08.2011р. безперервно працював в органах прокуратури України, станом на момент набрання чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ (25.09.2019р.) обіймав посаду прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Харківську область, та слідчих регіональної прокуратури прокуратури Харківської області.
Після набрання чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ позивача не подав на ім'я Генерального прокурора заяви про переведення до обласної прокуратури та намір пройти атестацію.
Доказів отримання заявником від прокуратури Харківської області особистого/персонального письмового попередження про наступне вивільнення, пропозиції про працевлаштування на вакантну посаду, пропозиції про переведення на іншу роботу учасниками спору до матеріалів справи не подано.
22.04.2020р. прокурором Харківської області було видано наказ №803к про звільнення заявника із займаної посади та з органів прокуратури з 24.04.2020р. на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" “Про прокуратуру”.
Згідно з довідкою прокуратури Харківської області від 18.05.2020р. №18-379 за два повні календарні місяці перед настанням події звільнення (лютий 2020р. та березень 2020р.) - 31.486,44грн. при 30 відпрацьованих робочих днях, що дорівнює - 1.049,55грн. у якості середнього заробітку за день.
Як з'ясовано судом, юридичною підставою для видання оскарженого наказу послугували положення п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" “Про прокуратуру”, а фактичною підставою послугувало діяння заявника з приводу неподання на ім'я Генерального прокурора заяви про переведення до штату обласної прокуратури та відносно проведення атестації.
Не погодившись із правомірністю управлінського волевиявлення суб'єкта владних повноважень з приводу припинення проходження публічної служби в органах прокуратури України на посаді прокурора регіональної прокуратури, заявник ініціював даний спір.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
Відповідно до ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України “Про державну службу”, Кодексу законів про працю, Закону України “Про оплату праці”, Закону України “Про відпустки” тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі, суті та характеру публічної служби в органах прокуратури.
Умови проходження публічної служби в органах прокуратури України початково регламентувались нормами Закону України від 05.11.1991р. №1789-XII "Про прокуратуру" до 15.07.2015р. (далі за текстом - Закон України №1789-XII).
З 15.07.2015р. ці правовідносини почали унормовуватись приписами Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" (далі за текстом - Закон України №1697-VII).
З 25.09.2019р. відносини з приводу проходження публічної служби в органах прокуратури на посаді прокурора додатково до норм Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" почали регламентуватись ще й приписами Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.
Жоден із перелічених законів не містив окремого визначення правової категорії "орган прокуратури".
Натомість, згідно з ч.1 ст.13 Закону України від 05.11.1991р. №1789-XII у редакції Закону України від 12.07.2001р. №2663-III систему органів прокуратури становили: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" (далі за текстом - Закон України №1697-VII) систему прокуратури України становили: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури.
Як то передбачено ч.1 ст.7 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014р. №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, систему прокуратури України з 25.09.2019р. становлять: 1) Офіс Генерального прокурора; 2) обласні прокуратури; 3) окружні прокуратури.
При цьому, ч.4 ст.7 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX чітко визначено, що Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.
Звідси слідує, що окремими та самостійними органами прокуратури з дати набуття чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-IX (25.09.2019р.) є саме: Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури.
При цьому, ані Закон України від 05.11.1991р. №1789-XII "Про прокуратуру", ані Закон України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру", ані Закон України від 19.09.2019р. №113-IX не містили жодних положень, котрі б створювали підстави для висновку про те, що кожен орган прокуратури України є юридичною особою (або повинен мати статус юридичної особи) або про те, що ліквідація органу прокуратури (чи реорганізація органу прокуратури) знаходиться у безпосередньому причинно-наслідковому зв'язку із станом функціонування конкретної юридичної особи публічного права, котрій за відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань було присвоєно найменування певного органу прокуратури.
У положеннях згаданих актів законодавства реалізація органами прокуратури України правоохоронних функцій чи управлінських функцій контролю також не була поставлена законодавцем у залежність від наявності чи відсутності у конкретного органу прокуратури статусу юридичної особи.
Зі змісту завдань та функцій органів прокуратури згідно з Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" випливає, що юридичні особи публічного права, у межах яких перелічені вище органи прокуратури здійснюють як фінансово-господарську діяльність як учасники суспільних відносин, так і кадрове забезпечення корпусу прокурорів, не є органами прокуратури як такими.
У силу положень п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII “Про прокуратуру” прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Звідси слідує, що п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII “Про прокуратуру” містить три окремі та самостійні підстави для припинення публічної служби прокурора в органах прокуратури України, а саме: 1) у разі ліквідації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 2) у разі реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 3) у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду.
Будь-яких правових підстав для ототожнення факту ліквідації органу прокуратури із фактом ліквідації юридичної особи публічного права, до структури якого включений відповідний орган прокуратури, національний закон України не містить.
Національний закон України також не містить вказівки про те, що у разі ліквідації органу прокуратури прокурор, який обіймав посаду в такому органі прокуратури підлягає звільненню з посади (служби) не раніше від календарної дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про ліквідацію (припинення) юридичної особи публічного права, до структури якого включений відповідний орган прокуратури.
З 25.09.2019 р. у відповідній частині набрав чинності Закон України від 19.09.2019р. №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі за текстом - Закон України №113-IX).
Згідно з абз.1 п.3.1 рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) Конституційний Суд України враховує, що основною метою ухвалення Закону № 113 визначено створення передумов для побудови в Україні системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності, а спрямування Закону № 113 - запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури у спосіб атестації прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури [розділ 2 пояснювальної записки до проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури (реєстр. № 1032)].
Відповідно до п.6 розділу ІІ Закону України №113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Рішенням Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) п.6 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX визнаний таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
У мотивувальній частині рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) указано, що: 1) “Оскільки Конституція України не містить припису, що наділяє Верховну Раду України повноваженням ухвалювати правозастосовні акти у процедурі звільнення ОСОБА_2 , іншого конкретного прокурора або всіх прокурорів із їхніх посад, зокрема у спосіб персонального попередження прокурора законом про можливе майбутнє звільнення, є підстави вважати, що оспорюваний припис Закону № 113 Верховна Рада України ухвалила за межами своїх конституційних повноважень.”; 2) “Отже, оспорюваний припис Закону № 113 у посутньому зв'язку з окремими приписами пунктів 7 та 19 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону № 113 можна тлумачити та застосовувати і як повідомлення про можливе майбутнє звільнення суб'єкта права на конституційну скаргу та будь-якого іншого прокурора з посади, і як пропозицію щодо можливого подальшого працевлаштування будь-якого прокурора на посаду в Офіс Генерального прокурора, обласну або окружну прокуратуру на підставі відповідної заяви про переведення та про намір у зв'язку з цим пройти атестацію.”.
Пунктом 2 рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) визначено, що пункт 6 розділу II „Прикінцеві і перехідні положення“ Закону України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури“ від 19 вересня 2019 року № 113-IX, визнаний неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Згідно з ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Оскільки спірні правовідносини з приводу звільнення заявника з органу прокуратури склались 22.04.2020р. (дата видання оскарженого наказу, тобто до дня ухвалення рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22)), то на ці відносини поширюється дія п.6 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, який втратив чинність саме з 01.03.2023р.
При цьому, використання законодавцем у тексті ч.2 ст.152 Конституції України юридичної конструкції - “але не раніше дня його ухвалення” означає, що положення п.6 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX з мотивів рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не можуть бути не застосовані до відповідних відносин до 01.03.2023р., окрім випадку створення правової колізії, котра підлягає тлумаченню на користь заявника.
Тому суд відзначає, що згідно з п.7 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
У силу приписів п.8 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX з під дії обов'язкової атестації виключені: 1) Генеральний прокурор, а також прокурори, яких після набрання чинності цим Законом призначено на адміністративні посади, передбачені пунктами 1 - 15 частини першої статті 39 Закону України "Про прокуратуру"; 2) особи, які призначаються за результатами добору на посаду прокурора відповідно до пункту 20 цього розділу; 3) керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, перший заступник керівника, заступники керівника, керівник підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, їх заступників, прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Генеральної прокуратури України, які займають свої посади станом на день набрання чинності цим Законом. Такі прокурори Спеціалізованої антикорупційної прокуратури переводяться на аналогічні посади до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора; 4) особи, яких призначено на посади першого заступника, заступника Генерального прокурора у період з 30 серпня 2019 року.
Заявник до кола перелічених вище осіб не належить.
Відповідно до п.10 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
З наведених норм закону слідує, що законодавець ввів у дію чітко та однозначно визначену процедуру реформування органів прокуратури, зазначивши, які саме дії мають вчинити особи - діючі прокурори з метою набуття права на подальше проходження служби в новостворених органах прокуратури нової мережі, та явно і очевидно окресливши умову продовження служби - успішне проходження атестації.
Наслідки відмови від проходження атестації також були сформульовані законодавцем з достатньою поза розумним сумнівом чіткістю і ясністю.
Зокрема, п.п. 1 п. 19 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах і не подали у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру".
Отже, чітко визначеними законом підставами звільнення прокурора, який обіймає посаду в органі прокуратури, створеному за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру", є одночасне поєднання таких фактів як: 1) неподача на ім'я Генерального прокурора заяви про переведення до нового органу прокуратури, створеного за Законом України від 19.09.2019р. №113-IX та про намір пройти атестацію; 2) ліквідація органу прокуратури, створеного за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" не як юридичної особи публічного права, а саме як органу прокуратури у розумінні Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.
У ході розгляду справи судом установлено, що заявник такого звернення до Генерального прокурора України не подавав; орган прокуратури, створений за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" - прокуратура Харківської області як регіональна прокуратура був ліквідований; у розумінні Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX був створений новий орган прокуратури - Харківська обласна прокуратура.
Заявник заяви про проведення атестації у спірних правовідносинах не подав.
Таким чином, заявник самостійно за власною волею та за відсутності дії будь-якого зовнішнього примусу ухилився від проходження процедури власної атестації як обов'язкової передумови набуття права на продовження служби в органах прокуратури України нової мережі, попри те, що згідно з п.12 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора.
За правилами п.13 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX атестація прокурорів включає такі етапи: 1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди; 2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання. Атестація може включати інші етапи, непроходження яких може бути підставою для ухвалення кадровою комісією рішення про неуспішне проходження атестації прокурором. Перелік таких етапів визначається у Порядку проходження прокурорами атестації, який затверджує Генеральний прокурор.
Вирішуючи спір, суд зважає, що запровадження законодавцем процедури атестації діючих прокурорів за Законом України від 19.09.2019р. №113-IX безумовно є втручанням у право на повагу до приватного життя у розумінні ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція).
Суд вважає, що таке втручання може бути виправдано у якості разового заходу, спрямованого на поновлення довіри суспільства до діяльності інститутів Держави чи подолання кризи згаданої довіри, адже, зокрема, надання публічним службовцем адекватних, розумних та вичерпних пояснень стосовно джерел і умов набуття у власність реально існуючих статків чи прилюдне підтвердження професійної придатності, підтвердження відповідності критерію доброчесності на певному етапі розвитку демократичної держави стає запорукою фундаментального та базового сприйняття громадянським суспільством Держави як учасника суспільних відносин, першочерговою ціллю якого є утвердження верховенства права.
Зневіра громадянського суспільства у легітимному утворенні складу штату та повсякденному функціонуванні органів державної влади чи державних органів означає утрату цінності верховенства права та припинення існування Держави як такої.
Тому суд вважає, що мета прийняття законодавцем Закону України від 19.09.2019р. №113-IX виправдовує втручання у сфері ст.8 Конвенції та не є свавіллям в аспекті безперешкодного проходження громадянином публічної служби в органах прокуратури України.
З викладених вище міркувань суд вважає, виправданим слід визнати і запровадження та проведення разової перевірки професійної майстерності діючого прокурора, етики діючого прокурора, доброчесності діючого прокурора.
До того ж, міра втручання з боку держави у сферу приватного життя особи заявника в аспекті професійної діяльності на посаді прокурора у даному випадку є повністю співставною із ступенем втручання держави з аналогічною метою у діяльність особи на посаді професійного судді, що було визнано і законним, і конституційним згідно з висновком Конституційного суду України від 20 січня 2016 року №1-в/2016.
Таким чином, заявник у спірних правовідносинах знаходився у стані повної правової визначеності, коли маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності не міг не усвідомлювати юридичних наслідків неподання на ім'я Генерального прокурора заяви про переведення до обласної прокуратури та заяви про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Суд повторює, що оскільки п.9 ч.1 ст.51 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII "Про прокуратуру" має стосунок виключно до випадку ліквідації органу прокуратури чи до випадку реорганізації органу прокуратури, то будь-який поміркований розумно поінформований сторонній спостерігач не міг потрапити у невизначене юридичне становища, позаяк наміри законодавця були чіткими та абсолютно зрозумілими - ліквідація органів прокуратури України "старої" мережі та створення органів прокуратури України "нової" мережі.
Пунктом 7 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX також з абсолютною чіткістю було визначено правило переведення на службу до органів прокуратури України "нової" мережі - успішне проходження атестації.
Відповідно до п.15 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX у процедурі атестації прокурора фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Для цього графік проведення співбесід із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, його посади, заздалегідь оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора.
З викладених вище міркувань суд доходить до переконання, що межах даного спору конкурують між собою публічний інтерес громадянського суспільства на формування корпусу прокурорів в умовах прилюдної оцінки компетентності, етики і доброчесності кожного конкретного діючого прокурора (із можливістю кожного учасника суспільних відносин подати відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності) за рахунок осіб, котрі успішно подолали процедуру атестації та приватний інтерес заявника на продовження публічної служби в органах прокуратури без проходження згаданої атестації.
Суд вважає, що у межах даного спору саме цей приватний інтерес заявника не підлягає судовому захисту, позаяк суперечить меті прийняття Верховною Радою України Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.
Розв'язуючи спір по суті, суд відзначає, що згідно з п.18 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX у разі успішного проходження атестації прокурор за умови наявності вакансії та за його згодою може бути переведений Генеральним прокурором на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, а керівником обласної прокуратури - на посаду прокурора у відповідній обласній прокуратурі та в окружній прокуратурі, яка розташована у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури. При цьому переведення прокурора може бути здійснено в орган прокуратури, що є рівнозначним, вищим або нижчим щодо органу прокуратури, в якому він обіймав посаду прокурора на день набрання чинності цим Законом, з урахуванням вимог щодо стажу роботи в галузі права, визначених у статті 27 Закону України "Про прокуратуру". При переведенні на посаду прокурора окружної прокуратури вимоги щодо стажу, передбачені частиною першою статті 27 Закону України "Про прокуратуру", не поширюються на прокурорів військових прокуратур, які успішно пройшли атестацію.
Відтак, поновлення заявника на будь-якій посаді як в органі прокуратури України "старої" мережі, так і в органі прокуратури України "нової" мережі унеможливлюється приписами п.18 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, яким запроваджено правило визначення подальшого місця служби прокурора як у відповідній обласній прокуратурі так і у будь-якій окружній прокуратурі, яка розташована у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури, шляхом прийняття компетентним суб”єктом права рішення про призначення як на рівнозначну, так і на вищу або нижчу посаду.
Отже, питання визначення конкретного місця роботи прокурора та конкретного робочого місця прокурора нормами п.18 розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX було передано законодавцем до відання/компетенції керівника обласної прокуратури (особи, котра виконує повноваження керівника обласної прокуратури), а відтак, повинно вирішуватись компетентним суб'єктом права у межах розумної і виправданої об'єктивними чинниками свободи адміністративного розсуду/дискреції виключно у разі існування події успішного проходження атестації.
Ухилення діючого станом на момент набрання чинності нормами Закону України від 19.09.2019р. №113-IX прокурора від проходження атестації унеможливлює подальше проходження служби в органах прокуратури, створених за Законом України від 19.09.2019р. №113-IX позаяк суперечить інтересам Українського народу на формування корпусу прокурорів, до яких висловлена довіра громадянського суспільства.
Окремо суд зважає, що у спірних правовідносинах заявник був звільнений із служби в органах прокуратури України - 24.04.2020р., що припадає на останній робочий день тижня, а поновлення на публічній службі з 25.04.2020р. унеможливлено тим, що 25.04.2020р. є неробочим днем (субота).
Підсумовуючи викладені вище мотиви, суд вважає, що у спірних правовідносинах мала місце виключно подія перейменування юридичних осіб публічного права, у межах яких органи прокуратури України як структурні одиниці цих юридичних осіб публічного права забезпечували виконання функції адміністративного контролю, функції фінансового та кадрового забезпечення корпусу прокурорів, правоохоронної функції тощо і ця обставина не має жодного юридичного значення відносно події фізичної ліквідації органів прокуратури України "старої" мережі та події фізичного створення органів прокуратури України "нової" мережі.
З огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України суд зазначає, що у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 13.05.2020р. у справі №825/1823/17: 1) п.9 ч.1 ст.51 Закону № 1697-VII (в редакції Закону України від 02.07.2015р. № 578-VIII) визначено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді, а саме: прокурор звільняється з посади у разі: ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури; 2) Системний аналіз Закону № 1697-VII (в редакції Закону України від 2 липня 2015 року № 578-VIII), що набрав чинності 15 липня 2015 року, у зіставленні з нормами Порядку, затвердженого Генеральним прокурором України на його виконання, дають підстави для висновку, що в органах прокуратури України на той час відбулися організаційні зміни, які супроводжувалися скороченням чисельності та/чи штату працівників. Умовою для продовження роботи (для прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працювали у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах) в реорганізованих органах прокуратури було успішне проходження кваліфікаційного іспиту для заміщення посади прокурора у відповідній місцевій прокуратурі. Позаяк необхідного рейтингового балу, який би дозволяв позивачці претендувати на роботу у місцевій прокуратурі, вона не набрала, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідач не мав законних підстав пропонувати позивачу переведення на іншу посаду в новоутвореній прокуратурі.; 3) За подібних фактичних обставин справи і правового регулювання спірних правовідносин Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду неодноразово висловлював аналогічну правову позицію при вирішенні таких спорів, приміром у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 06 червня 2018 року у справі № 820/1891/16, від 03 липня 2019 року у справі № 807/6.
Таким чином, у схожих правовідносинах з приводу реформування мережі органів прокуратури України, створених до набуття чинності Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII, Верховний Суд дійшов правового висновку про те, що при припиненні функціонування мережі органів прокуратури України за Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII і початку функціонування мережі органів прокуратури України за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII мала місце подія утворення нових прокуратур і прокурор набуває право на переведення до новоутвореної прокуратури за умови успішного подолання процедури атестації.
У ході розгляду справи судом достеменно установлено, що юридична особа публічного права з ідентифікаційним кодом - 02910108, під яким наразі в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань значиться Харківська обласна прокуратура, була утворена ще в 1991 році (а саме: 05.11.1991р.).
Згідно з ст.ст.13 та 16 Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII до складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо прокуратура Харківської області як орган прокуратури та прокуратура міста Харкова, прокуратури районів міста Харкова, прокуратури районів Харківської області.
Отже, районні прокуратури, котрі функціонували за Законом України від 05.11.1991р. №1789-XII, завжди входили до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.
За Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII та наказом Генеральної прокуратури України від 23.09.2015р. №92ш із складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області як регіональної прокуратури були виключені прокуратура міста Харкова, прокуратури районів міста Харкова, прокуратури районів Харківської області із одночасним включенням низки місцевих прокуратур.
Отже, за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII та наказом Генеральної прокуратури України від 23.09.2015р. №92ш із складу юридичної особи публічного права - прокуратури Харківської області як регіональної прокуратури одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо прокуратура Харківської області як регіональна прокуратура та місцеві прокуратури.
При цьому, місцеві прокуратури, котрі функціонували за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII, також завжди входили до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.
У зв'язку із набуттям чинності Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ Генеральним прокурором було видано наказ від 03.09.2020р. №410 про перейменування юридичної особи "Прокуратура Харківської області" у "Харківську обласну прокуратуру".
Наказом Генерального прокурора від 08.09.2020р. №46ш було затверджено структуру та штатну чисельність утвореного за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ нового органу прокуратури - Харківської обласної прокуратури.
За Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ та наказом Генерального прокурора від 17.02.2021р. №2ш із складу юридичної особи публічного права - Харківської обласної прокуратури були виключені місцеві прокуратури із одночасним включенням низки окружних прокуратур.
Отже, за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ та наказом Генерального прокурора від 17.02.2021р. №2ш до складу юридичної особи публічного права - Харківської обласної прокуратури одночасно входила низка самостійних та незалежних органів прокуратури України різного рівня, а саме: безпосередньо Харківська обласна прокуратура та окружні прокуратури.
Відповідно до наказу Генерального прокурора від 08.09.2021р. №414 днем початку роботи обласних прокуратур було визначено - 11.09.2020р., відповідно до наказу Генерального прокурора від 17.02.2021р. №40 днем початку роботи окружних прокуратур було визначено - 15.03.2021р.
Указані обставини сприймаються судом у якості додаткового доказу створення за Законом України від 19.09.2019р. №113-ІХ нових органів прокуратури України і припинення у спосіб ліквідації тих органів прокуратури, України, котрі були створені за Законом України від 14.10.2014р. №1697-VII.
Окружні прокуратури, котрі функціонують за Законом України №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX, також завжди входять до складу цієї юридичної особи, попри наявність власного правового статусу як окремого і незалежного, самостійного органу прокуратури.
Таким чином, незмінність/перманентність правового статусу юридичної особи публічного права з найменуванням органу прокуратури обласного/регіонального рівня не виключала реальності організаційно-штатних змін у мережі органів системи прокуратури України у вигляді ліквідації одних органів прокуратури і створення нових органів прокуратури.
До того ж, у силу правових висновків постанови Верховного Суду від 08.10.2019р. у справі №804/211/16: 1) Законом України “Про прокуратуру” визначено, що з 15.12.2015 припиняється функціонування прокуратур міст, районів, районів у містах і міжрайонних прокуратур та утворення у системі органів прокуратури України місцевих прокуратур, перелік і територіальна юрисдикція яких визначається в Додатку до цього Закону. Таким чином, запроваджено ряд принципово нових підходів до питань призначення на посади прокурорів місцевої прокуратури, основою якого є якісне оновлення керівного та кадрового складу. Законом України “Про прокуратуру” Генеральному прокурору України надано повноваження видавати накази з питань, що належать до його адміністративних повноважень, у межах своїх повноважень, на основі та на виконання Конституції і законів України та визначено, що накази Генерального прокурора України нормативно-правового змісту підлягають державній реєстрації Міністерством юстиції України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів (частина друга статті 9 цього Закону). Також вищевказаним Законом визначено умови призначення прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працюють у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах до запровадження переліку і територіальної юрисдикції місцевих та військових прокуратур. У підпункті “в” підпункту 1 пункту 5-1 розділу XIII “Перехідні положення” Закону України “Про прокуратуру” визначено, що до набрання чинності положеннями, передбаченими абзацом третім пункту 1 розділу XII “Прикінцеві положення” цього Закону прокурорами місцевих прокуратур призначаються прокурори, які на день набрання чинності цим Законом працюють у міських, районних, міжрайонних, районних у містах прокуратурах, за умови успішного проходження ними тестування. Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що у зв'язку з припиненням функціонування прокуратур міст, районів, районів у містах і міжрайонних про
Суд вважає, що правові висновки постанови Верховного Суду від 08.10.2019р. у справі №804/211/16 з приводу юридичних наслідків реформи прокуратури України за Законом України №1697-VII є цілком застосовними до подібної ситуації з приводу юридичних наслідків реформи прокуратури України за Законом України №1697-VII у редакції Закону України від 19.09.2019р. №113-IX.
Вчинення управлінського волевиявлення з приводу одночасного звільнення заявника як з посади прокурора, так і з органів прокуратури у даному конкретному випадку не створює для приватної особи-заявника жодних негативних наслідків, позаяк відсутність події успішного проходження процедури атестації у поєднанні з реально існуючою події ліквідації органу прокурати - місця роботи чи реорганізації органу прокуратури - місця роботи призводять до неминучого наслідку - припинення проходження публічної служби в органах прокуратури України.
Стосовно посилання заявника на порушення суб'єктом владних повноважень ст.32, ч.4 ст.36, ч.1 ст.40, ч.2 ст.40, ст.42, ч.1 ст.492, ч.2 ст.492 Кодексу законів про працю України суд зазначає, що перелічені норми права знаходяться у кореспонденції з ст.60 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII, а п.2 Розділу ІІ Закону України від 19.09.2019р. №113-IX дія ст.60 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII була зупинена до 01.09.2021р.
Отже, положення ст.60 Закону України від 14.10.2014р. №1697-VII не поширювались на спірні правовідносини станом на 22.04.2020р.
Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - “поза будь-яким розумним сумнівом”, у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - “баланс вірогідностей”.
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних відносинах суб'єкт владних повноважень не припустився порушень закону, управлінських волевиявлень, котрі б суперечили закону та порушували права (інтереси) заявника як діючого прокурора не вчиняв, а за відсутності події подання позивачем на ім'я Генерального прокурора заяви про переведення до обласної прокуратури, створеної за Законом України від 19.09.2019р. №113-IX та заяви про намір пройти атестацію прийняв єдино можливе, правомірне, обґрунтоване та справедливе рішення про припинення публічної служби на посаді прокурора, позаяк ухилення особи від процедури атестації у даному конкретному випадку суперечило публічному інтересу Українського народу на відновлення довіри до функціонування органів прокуратури України.
Рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) у даному конкретному випадку у межах спірних правовідносин не має юридичного впливу на оцінку обставин вчинку заявника як діючого прокурора з приводу фактичної відмови у проходженні атестації та з приводу фактичної відмови у переведенні у новостворений орган прокуратури, на законність та обгрунтованість мотивів ухваленого суб'єктом владних повноважень рішення про припинення публічної служби заявника та на мотиви ухвалення рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії”, від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії”, від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України”, від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії”, від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії”), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з'ясування об'єктивної істини; надав розгорнуту оцінку усім юридично значимим факторам та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Тому суд доходить до переконання про те, що рішення Другого Сенату Конституційного Суду України від 01.03.2023р. №1-р(ІІ)/2023 у справі №3-5/2022(9/22) не змінює правового регламентування спірних правовідносин станом на момент припинення публічної служби заявника в органах прокуратури України і не може бути використане у якості виправдання ухилення заявника від проходження атестації як елементу процедури відновлення довіри Українського народу до функціонування органів прокуратури України.
Решта доводів та аргументів учасників справи не підлягає окремій оцінці у тексті даного судового акту, позаяк, по-перше, усі згадані учасниками справи судові рішення є нерелевантними відносно обставин спору у даній конкретній справі, а, по-друге, відповідь на ці доводи поглинається чітко, зрозуміло та повно відображеними мотивами постановлення даного судового акту.
Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295, 368-369 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ухвалив:
Заяву позивача про перегляд за виключними обставинами рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.02.2021р. у справі №520/6591/2020 - залишити в силі.
Роз'яснити, що судове рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України - 03.05.2023р.; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (а саме: протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя Сліденко А.В.