Постанова
Іменем України
27 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 161/15964/15-ц
провадження № 61-8400св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 січня 2021 року у складі судді Ковтуненка В. В. та постанову Волинського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Карпук А. К., Бовчалюк З. А., Здрилюк О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позов обґрунтований тим, що 01 серпня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № VO10AN68048607, згідно з яким відповідач отримав кредит у розмірі 18 232,98 дол. США зі сплатою 15 % річних, строком до 31 липня 2015 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором у заставу банку передано автомобіль HYUNDAI Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску.
ОСОБА_1 умови кредитного договору не виконав, у зв'язку з чим станом на 26 серпня 2015 року заборгованість за кредитним договором становила 47 322,13 дол США, з яких: 10 090,45 дол. США -за кредитом; 5 904,90 дол. США - за процентами за користування кредитом; 2 017,11 дол. США - за комісією, 27 045,71 дол. США - за пенею за несвоєчасність виконання зобов'язань за кредитним договором; а також штрафи відповідно до пункту 8.6 Умов та Правил надання банківських послуг: 11,05 дол. США - штраф (фіксована частина); 2 252,91 дол. США - штраф (процентна складова).
Просило стягнути з відповідача на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором в розмірі 47 322,13 дол. США, що еквівалентно 1 070 426,60 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 грудня 2015 року позов задоволено. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2008 року № VO10AN68048607 у розмірі 47 322,13 дол. США, що еквівалентно 1 070 426,60 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольнивши позов, суд першої інстанції виходив з того, що банк взяті на себе зобов'язання за кредитним договором виконав у повному обсязі, проте ОСОБА_1 не повертає отримані кредитні кошти відповідно до графіків погашення кредитів та відсотків, у зв'язку з чим не виконує зобов'язання належним чином.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 листопада 2016 року заяву ОСОБА_1 задоволено. Заочне ршення Луцького міськрайонного суду від 17 грудня 2015 року скасовано.
Скасувавши заочне рішення, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не з'явився в судове засідання 17 грудня 2015 року з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2016 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 27 березня 2017 року, у позові відмовлено.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що банк звернувся до суду з пропуском передбаченого пунктом 14.11 кредитного договору п'ятирічного строку позовної давності, про застосування якої просив відповідач.
Постановою Верховного Суду від 26 червня 2019 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 27 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Направивши справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що у матеріалах справи немає доказів на підтвердження того, що банк звертався до відповідача з вимогою про дострокове повернення усієї суми заборгованості за кредитно-заставним договором. 07 листопада 2009 року ОСОБА_1 добровільно передав банку заставне майно - автомобіль HYUNDAI Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. 09 листопада 2009 року ОСОБА_1 видав довіреність на продаж від його імені працівником банку заставного автомобіля. Згідно з випискою з рахунку та меморіальним ордером від 17 грудня 2009 року № PT027B0TK1 від продажу автомобіля на погашення кредитної заборгованості отримано 9 763,68 дол. США, що еквівалентно 77 818,48 грн.
Суди не взяли до уваги, що добровільна передача заставного майна у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором не змінює строк виконання зобов'язань за кредитним договором.
З урахуванням викладеного суди дійшли помилкових висновків, що банк звернувся із вказаним позовом поза межами, передбаченого пунктом 14.11 кредитного договору, п'ятирічного строку позовної давності, отже, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 січня 2021 року, яке залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року, позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2008 року № VO10AN68048607 у розмірі 9 896,15 дол. США. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольнивши позов частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що останній платіж за кредитно-заставним договором ОСОБА_1 здійснив 12 серпня 2009 року та надалі припинив погашення заборгованості, в результаті чого настала подія дефолту, передбачена розділом 12 кредитно-заставного договору, для усунення якої позичальник передав предмет застави банку. Отже, банк застосував передбачену договором процедуру дефолту, що призвело до зміни строку повернення кредиту.
Застосувавши процедуру дефолту, передбачену кредитним договором, банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, а також сплати відсотків, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, що призвело до зміни строку повернення кредиту на підставі частини другої статті 1050 ЦК України, тому подальше нарахування відсотків та пені не допускалося, тому примусове стягнення заборгованості можливе тільки у розмірі, яка залишилася після зарахування грошових коштів від продажу автомобіля. Розмір заборгованості ОСОБА_1 після реалізації предмета застави становив 9 896,15 дол. США, який підлягає стягненню з нього на користь банку.
Відмовивши в частині позовних вимог про стягнення комісійної винагороди у розмірі 2 017,11 дол. США, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що у кредитному договорі не зазначено сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту та які саме послуги за вказану комісію надаються відповідачу, тому стягнення щомісячної комісійної винагороди суперечить вимогам законодавства.
Відмовивши в частині позовних вимог про стягнення штрафів у розмірі 250,00 грн (фіксована частина) та 4 045, 80 дол. США (процентна складова,) суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 січня 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року, просило їх скасувати в частині відмови у позові, ухвалити нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Суд апеляційної інстанції не врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року під час перегляду цієї справи під час попереднього касаційного розгляду, а саме, що добровільна передача заставного майна у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором не змінює строк виконання зобов'язань за кредитним договором.
Верховний Суд у постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 705/2298/15-ц, провадження № 61-10593св18, яка також не застосована судами, дійшов висновку, що добровільна передача заставного майна у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором не змінює строк виконання зобов'язань за кредитним договором.
Суди не врахували висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 755/15219/15-ц, провадження № 61-30365св18, щодо періоду нарахування пені, що пов'язується із кінцевим строком кредитування.
Отже, оскільки строк виконання зобов'язання встановлено до 31 липня 2015 року, тому нарахування неустойки повинно здійснюватися ще протягом трьох років, тобто до 31 липня 2018 року.
Суди помилково обмежилися строком нарахування до 2009 року, разом з тим з судових рішень взагалі неможливо визначити точну дату з якої суди визначили дострокову зміну строку виконання зобов'язань, що викликає певну юридичну невизначеність у судових актах та суперечливість висновків судів, зокрема і позбавлення кредитора на нарахування суми неустойки, що передбачено умовами кредитного договору (пунктом 14.10).
Суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, зокрема пункт 14.10 кредитного договору, відповідно до якого нарахування неустойки за кожний випадок нарахування зобов'язань здійснюється протягом трьох років з дня, коли відповідне зобов'язання повинно було бути виконано позичальником.
Банк та позичальник не укладали додаткових угод щодо дострокової зміни строку виконання зобов'язань, або щодо розірвання кредитного договору чи його припинення, тому договір є дійсним та підлягає виконанню сторонами, строк виконання зобов'язань за договором є 31 липня 2015 року та не змінювався сторонами.
За умовами кредитного договору визначено, що у разі настання події дефолту банк направляє позичальнику письмове повідомлення про настання події дефолту та реєструє у Державному Реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. У повідомленні про дефолт крім інформації, зазначення якої вимагається законодавством, банк зазначає вимогу про повернення наданої суми кредиту в повному обсязі, виплати винагороди, процентів за фактичний строк користування наданим кредитом, виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов'язань за договором (пункт 12.2.1)
Позичальник зобов'язаний усунути подію дефолту негайно або передати предмет застави у володіння банку за актом приймання -передачі за адресою, що вказана у статті 17.13 договору протягом 30 днів з моменту реєстрації відомостей про звернення стягнення на предмет застави у Державному реєстрі (пункт 12.2.2).
Отже, сама подія дефолту автоматично не призводить до зміни строку виконання зобов'язань. Обов'язок негайно повернути суму кредиту у повному обсязі виникає у позичальника, якщо він не усунув подію дефолту протягом 30 календарних днів з момету отримання повідомлення про дефолт або з моменту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави.
Суди проігнорували доводи банку щодо нездійснення ним дострокової зміни сроку виконання зобов'язання.
Відповідно до пункту 12.2.1 кредитного договору банк повідомлення про дефолт боржнику не направляв, реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави не було, тобто кредитор не змінював достроково строк дії договору.
Виручених від реалізації предмета застави коштів недостатньо для погашення кредитної заборгованості у повному обсязі, тому у позивача виникло право щодо стягнення залишку боргу.
Суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц, провадження № 14-203цс19, щодо презумпції правомірності правочину та постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року усправі № 355/385/17, провадження № 61-30435сво18, щодо обов'язковості договору.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Верховний Суд переглядає оскаржувані судові рішення лише в частині відмови у позові.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 01 серпня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитно-заставний договір № VO10AN68048607, відповідно до якого позивач надав, а відповідач отримав кредит на суму 18 232,98 дол. США зі сплатою 15 % річних та з кінцевим строком повернення до 31 липня 2015 року.
Відповідно до пункту 17.1 кредитного договору банк надав відповідачу кредит у розмірі 18 232,98 дол. США, з яких частину кредиту у розмірі 16 767,24 дол. США надано з метою придбання позичальником автомобіля; частину кредиту у розмірі 923,28 дол. США - для оплати перших страхових платежів за договорами страхування на перший рік дії кредиту; частину кредиту у розмірі 7,33 дол. США - для оплати реєстрації предмета застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна; частину кредиту у розмірі 503,02 дол. США - для оплати винагороди банку за надання фінансового інструменту; частину кредиту у розмірі 32,11 дол. США - для оплати вартості поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитно-заставним договором ОСОБА_1 передав у заставу банку автомобіль марки HYUNDAI Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску, що належав йому на праві власності на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 31 липня 2008 року № НОМЕР_2 (пункти 8.1, 17.9 договору).
Згідно з пунктами 17.10 договору сторони погодилися, що на дату підписання цього договору вартість предмета застави становила 77 900,00 грн.
Відповідно до пункту 17.3 договору, якщо відповідно до пункту б) статті 17.1.3 договору в загальний розмір кредиту не включено суму перших страхових платежів за договорами страхування, позичальник зобов'язується на день укладання цього договору надати банку відповідні договори страхування та докази сплати страхових платежів. Зокрема, за відповідним договором страхування предмет застави повинен бути застрахований на суму 77 900,00 грн на строк 12 місяців на користь банку від ризиків КАСКО.
ОСОБА_1 свої зобов'язання за кредитно-заставним договором № VO10AN68048607 від 01 серпня 2008 року належним чином не виконав.
Останній платіж за кредитно-заставним договором № VO10AN68048607 від 01 серпня 2008 року ОСОБА_1 здійснив 12 серпня 2009 року та припинив погашення заборгованості.
07 листопада 2009 року у зв'язку з простроченням сплати обов'язкових платежів за кредитно-заставним договором працівники банку у присутності ОСОБА_1 оглянули та вилучили предмет застави, а саме: транспортний засіб Hyundai Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску.
09 листопада 2009 року ОСОБА_1 видав довіреність на продаж від його імені працівником банку цього автомобіля.
Згідно з довідкою Територіального сервісного центру 0741 від 01 березня 2017 №31/3/1-505 транспортний засіб Hyundai Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску, який належав ОСОБА_1 , 24 листопада 2009 знятий з обліку.
Відповідно до виписки з рахунку та меморіального ордеру від 17 грудня 2009 року № РТ027ВОТК1 від продажу транспортного засобу Hyundai Accent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску, банк отримав 9 763,68 дол. США та зарахував на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 4.7. кредитно-заставного договору кошти, отримані банком від позичальника для погашення заборгованості, направляються для її погашення в такій черговості: 1) для відшкодування витрат/збитків, яких зазнав банк за договором (зокрема, згідно із статями 3.4.1,3.4.2, 6.2.7 договору); 2) для оплати неустойки згідно із статтею 14 договору; 3) для оплати простроченої заборгованості за винагородами; 4) для оплати простроченої заборгованості за процентами; 5) для оплати простроченої заборгованості за наданим кредитом; 6) сума, що залишилася, направляється на погашення заборгованості в такій послідовності: (1) за винагородами, (2) за процентами, (3) за наданим кредитом.
Після зарахування грошових коштів від продажу транспортного засобу розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитно-заставним договором становила 9 896,15 дол. США.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Визначення поняття «зобов'язання» міститься у частині першій статті 509 ЦК України.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (стаття 509 ЦК України).
Відповідно до статей 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
У кредитно-заставному договорі від 01 серпня 2008 року № VO10AN68048607 сторони визначили окремі самостійні зобов'язання позичальника, деталізувавши його обов'язок повернути весь борг частинами, а також можливість одностороннього розірвання договору банком, розірвання договору у судовому порядку та звернення стягнення на предмет застави тощо.
Згідно зі статтею 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього кодексу.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитним договором та пені припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронюваних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, провадження № 14-318цс18.
Згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до статті 1 Закону України «Про заставу» (далі - Закон) застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Згідно зі статтею 19 Закону за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано.
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором (частини перша, друга статті 20 Закону).
Отже, законодавство не обмежує право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов'язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов'язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному. Реалізація особою права на захист певним способом не може залежати від застосування нею інших способів правового захисту.
Системний аналіз змісту наведених правових норм дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов'язання внаслідок звернення стягнення на один із предметів забезпечення за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов'язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов'язання за рахунок кількох предметів іпотеки та інших способів забезпечення зобов'язання відповідно до умов кредитних договорів у разі, якщо можливість реалізації таких способів забезпечення не вичерпана.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, провадження № 12-85гс20.
Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов'язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. У разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов'язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов'язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, провадження № 14-154цс18.
Розділом 12 кредитно-заставного договору визначено поняття дефолту.
Відповідно до пункту 12.1 кредитно-заставного договору подією дефолту вважається, крім іншого, затримання позичальником частин наданого кредиту та/або процентів щонайменше один календарний місяць, перевищення заборгованості більше як на 10 % суми наданого кредиту, несплата позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 % суми наданого кредиту.
Згідно з пунктом 12.2.1., 12.2.2 кредитно-заставного договору у разі настання події дефолту банк надає позичальнику письмове повідомлення про настання події дефолту та реєструє у державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. У повідомленні ставиться вимога про повернення наданої суми кредиту в повному обсязі. Позичальник зобов'язаний усунути подію дефолту негайно або передати предмет застави у володіння банку за актом приймання-передачі протягом 30 днів з моменту реєстрації відомостей про звернення стягнення на предмет застави у Державному реєстрі.
Відповідно до пункту 12.2.4 кредитно-заставного договору якщо протягом 30 календарних днів з моменту отримання позичальником повідомлення про дефолт (або з моменту реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави, якщо дата такої реєстрації буде пізнішою) позичальник усуне подію деолту, вимоги банку зазначені у повідомленні, втрачають чинність.
Згідно з пунктом 12.2.5 кредитно-заставного договору, якщо протягом строку, вказаного у пункті 12.2.4, позичальник не усунув подію дефолту, позичальник зобов'язаний негайно повернути суму кредиту у повному обсязі, виплатити винагороди, проценти за користування кредитом, виконати усі інші грошові зобов'язання за договором у повному обсязі, а банк має право, за своїм вибором, здійснити одну або декілька з наступних дій: згідно зі статтею 651 ЦК України) здійснити одностороннє розірвання договору з надсиланням позичальникові відповідного повідомлення, розірвати договір у судовому порядку, звернути стягнення на предмет застави в порядку, визначеному у статті 12 договору, застосувати будь-який спосіб захисту своїх прав, дозволений законодавством України.
Відповідно до пунктів 13.2, 13.3, 13.9 кредитно-заставного договору банк має право на власний розсуд обрати процедуру позасудового звернення стягнення на предмет застави в один з таких способів: передача предмета застави у власність банку; продаж предмета застави третій особі; звернення стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса; будь-який інший спосіб, дозволений законодавством, або звернутися до суду.
Суди встановили, що позичальник належним чином взяті на себе зобов'язання не виконував, своєчасно та в погодженому з кредитором розмірі платежі у рахунок погашення заборгованості не вносив відповідно до кредитно-заставного договору від 01 серпня 2008 року № VO10AN68048607, у зв'язку з чим 07 листопада 2009 року позивач із застосуванням процедури, визначеної у пункті 12.2.2. кредитно-заставного договору, здійснив вилучення у відповідача предмета застави.
З урахуванням цих обставин Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що подія дефолту настала і для її усунення позичальник передав предмет застави банку.
Банк застосував передбачену договором процедуру дефолту, що призвело до зміни строку повернення кредиту, у зв'язку з чим право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитним договором та пені припинилося.
Аналогічний висновок також викладений у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 357/19764/15-ц, провадження № 61-5509св18, від 23 червня 2020 року у справі № 753/3519/17, провадження № 61-38885св18, від 29 липня 2020 року у справі № 639/1758/15, від 09 липня 2021 року у справі № 639/1758/15-ц, провадження № 61-6112св21.
Відповідно до підпункту 1 статті 13.7 кредитно-заставного договору від 01 серпня 2008 року № VO10AN68048607 в разі, якщо сум, виручених в результаті реалізації предмета застави відповідно до статті 13.2 Договору (позасудове звернення стягнення) недостатньо для повної сплати всіх забезпечених вимог, непогашена частина Забезпечених вимог становить заборгованість позичальника перед банком, яка негайно підлягає до сплати банку.
Відповідно до виписки з рахунку та меморіального ордеру від 17 грудня 2009 року № РТ027ВОТК1 від продажу транспортного засобу HyundaiAccent, державний номерний знак НОМЕР_1 , 2008 року випуску, ПАТ КБ «ПриватБанк» отримало 9 763,68 дол. США та зараховало на погашення кредитної заборгованості ОСОБА_1 .
Після зарахування грошових коштів від продажу транспортного засобу розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитно-заставним договором № VO10AN68048607 від 01 серпня 2008 року становив 9 896,15 дол. США.
Вирішуючи спір, встановивши фактичні обставини справи, врахувавши вказівки, викладені у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову та стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» залишку заборгованості за кредитним договором у розмірі 9 896,15 дол. США.
При визначенні розміру заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, суди взяли до уваги, що після зміни строку виконання основного зобов'язання право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося, а також враховано суму грошових коштів, отриманих від реалізації предмета застави, неправомірність дій банку щодо нарахування відповідачу комісії за обслуговування кредиту, а також заборону подвійної відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.
Розрахунок суми заборгованості за кредитним договором, який провели суди, не спростований відповідачем.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суди проігнорували доводи банку щодо нездійсненням ним дострокової зміни сроку виконання зобов'язання, оскільки порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, суди надали належну правову оцінку доказам.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 07 листопада 2009 року позивач із застосуванням процедури, визначеної у пункті 12.2.2. кредитно-заставного договору, здійснив вилучення у відповідача предмета застави.
Доводи касаційної скарги, що банк повідомлення про дефолт відповідно до пункту 12.2.1 кредитного договору боржнику не направляв, реєстрації у Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет застави не було, тобто кредитор не змінював достроково строк дії договору, є необґрунтованими з огляду на те, що, не зважаючи на відсутність в матеріалах справи письмового повідомлення банку на адресу ОСОБА_1 про настання події дефолту, як того вимагає пункт 12.2.1 кредитно-заставного договору, подія дефолту, визначена умовами договору, настала, про що свідчать дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо вилучення заставного майна у позичальника за актом приймання-передачі, які визначені умовами договору як наслідки події дефолту.
Доводи касаційної скарги, що виручених від реалізації предмета застави коштів недостатньо для погашення кредитної заборгованості у повному обсязі, тому у позивача виникло право щодо стягнення залишку боргу є безпідставними, оскільки суди стягнули залишок заборгованості з урахуванням коштів, отриманих від реалізації предмета застави.
Доводи касаційної скарги, що оскільки строк виконання зобов'язання встановлено до 31 липня 2015 року, тому нарахування неустойки повинно здійснюватися ще протягом трьох років, тобто до 31 липня 2018 року, є безпідставними, оскільки банк реалізувавши предмет застави, змінив строк повернення кредиту.
Крім того, твердження банку в касаційній скарзі, що з судових рішень неможливо визначити точну дату з якої суди визначили дострокову зміну строку виконання зобов'язань, також не заслуговують на увагу, оскільки суди визначили, що 07 листопада 2009 року позивач із застосуванням процедури, визначеної у пункті 12.2.2. кредитно-заставного договору, здійснив вилучення у відповідача предмета застави, що призвело до зміни строку повернення кредиту.
Посилання в касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, зазначених у касаційній скарзі, є безпідставним, оскільки висновки судів у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у зазначених банком постановах з урахуванням встановлених обставин.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 705/2298/15-цвідсутні висновки щодо дослідження пунктів 12.2.1.- 12.2.5 кредитно-заставного договору щодо настання події дефолту.
Відсутні також підстави вважати, що суди не врахували висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц щодо презумпції правомірності правочину та постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 щодо обов'язковості договору, оскільки спір вирішено відповідно до умов кредитно-заставного договору щодо настання події дефолту.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, оскаржуваних судових рішень без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 29 січня 2021 року та постанову Волинського апеляційного суду від 26 квітня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
О. В. Ступак
В. В. Яремко