Номер провадження: 22-ц/813/2081/23
Справа № 509/1398/20
Головуючий у першій інстанції Кочко В. К.
Доповідач Сегеда С. М.
19.04.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Дришлюка А.І.,
за участю секретаря Хухрова С.В.,
представника апелянта ОСОБА_1 - адвоката Дорошенка С.О.,
представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Швець К.О.,
розглянувшиу відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дорошенка Сергія Олександровича на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 вересня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Кочка В.К., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю, як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, визнання права власності,
встановив:
27.03.2020 року ОСОБА_2 звернувся до Овідіопольського районного суду Одеської області із позовом до ОСОБА_1 , та змінивши позовні вимоги, просив суд:
- встановити факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 01.01.2004 року до березня 2008 року;
- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житловий будинок, загальною площею 161,5 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
- в порядку поділу майна, визнати право власності на 1/2 частину будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 ;
- визнати спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку, кадастровий номер: 5123755800:02:005:2715, площею 0,0622 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , номер запису в державному реєстрі прав 28836302;
- в порядку поділу майна, визнати право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 5123755800:02:005:2715, площею 0,0622 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , номер запису в державному реєстрі прав: 28836302 за ОСОБА_2 .
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначив, що з квітня 1986р. він та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, від якого у них народились двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (після одруження змінила прізвище на ОСОБА_4 ) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
20.02.1995 р. рішенням Київського районного суду м. Одеси шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. Однак, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 досягли примирення та продовжили проживати однією сім'єю за адресою: АДРЕСА_3 . Зазначена квартира належала ОСОБА_2 відповідно до Акту приватизації, на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 16.05.2000р. № 4-16683.
Згодом, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як подружжя вирішили продати кв. АДРЕСА_4 і за вилучені кошти придбали земельну ділянку неподалік від м. Одеси для подальшого будівництва на ній свого будинку, про який вони так довго мріяли.
Від продажу квартири позивачем було отримано 132 254 грн., що складало на той час приблизно 20 000 доларів США. Частина отриманих коштів (1/3) була направлена на придбання подружжям ОСОБА_6 земельної ділянки т№ 6/25, площею 0,100 га, що знаходиться в АДРЕСА_5 , а інша частина грошових коштів (2/3) - на подальше будівництво власного приватного будинку.
Оскільки на час придбання земельної ділянки (2000 рік) ОСОБА_1 не працювала на відміну від позивача, який неофіційно працював автослюсарем на СТО, а з 2001 року офіційно майстром виробничого навчання та неофіційно автослюсарем в ПТУ №1, відповідачка мала більше вільного часу для оформлення документів на земельну ділянку, тому позивач не заперечував, аби вона оформила її на своє ім'я.
Таким чином, 09.06.2000 року ОСОБА_1 за грошові кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_3 , придбала земельну ділянку площею 0,100 га та, починаючи з червня 2000 року родина ОСОБА_6 розпочала будівництво запланованого будинку. Оскільки Позивач має навички зварювальних робіт, він власноруч робив монтаж системи опалення, труб та каналізації, установку опалювального котла (2000 - 2001 p.p.), установку та ремонт паркану (2001 pоку), мощення плитки у дворі (2003 року) та інші ремонтні роботи. Крім того, ОСОБА_2 придбавав будматеріали, привозив їх або організовував їх доставку, та наймав бригади робочих, а Відповідачка клеїла шпалери. Таким чином, подружжя спільною працею сумісно облаштовували своє домоволодіння.
Проте, 10.04.2003 року відповідачка зареєструвала за собою право приватної власності на житловий будинок з господарчими будівлями та спорудами, загальною площею 161,5 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 10.04.2003 року та не заперечується сторонками.
Після цього, а саме 18.04.2003 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , тобто обидві сторони, зареєструвалися у спірному будинку. У 2005 році ОСОБА_2 ; та ОСОБА_1 вирішили відкрити власний бізнес. Вони зареєструвались, як фізичні особи-підприємці та орендували магазин для роздрібної торгівлі. Функції розподілялись таким чином: ОСОБА_1 контролювала рух коштів та товарів, а ОСОБА_2 здійснював закупівлю та доставку товарів. Для звітування перед податковими органами та ведення бухгалтерської діяльності позивач надав ОСОБА_1 довіреність.
У 2007 році позивач та відповідачка продали суміжним сусідам частину земельної ділянки, а саме 0,4 га, в результаті чого у сторін залишилось 0,622 га.
Таким чином, до 2008 року у сторін продовжувались шлюбні відносини, вони проживали однією сім'єю, спільними зусиллями побудували житловий будинок, сумісно господарювали, мали спільний бюджет і бізнес, усі питання по веденню домашнього господарства, утриманню житлового будинку, присадибної ділянки вирішували по обопільній згоді і виходячи із взаємних інтересів. Зі спільних коштів ними здійснювались оплата податків, обов'язкових платежів а також інші витрати по управлінню, утриманню і збереженню спільного майна.
Разом з тим, починаючи з 2008 року відносини між сторонами стали напруженими і вони припинили проживати однією сім'єю.
06.11.2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування своєї позиції відповідачка зазначила, що після розірвання шлюбу із ОСОБА_7 в 1995 році сторони ніколи не мешкали як сім'я, ніякого спільного побуту у них не було, будівництвом спірного будинку ОСОБА_1 займалася самостійно, усі витрати, які були пов'язані з придбанням та транспортуванням будівельних матеріалів були понесені нею особисто, також усі дозвільні документи на будівництво будинку були отримані на ім'я ОСОБА_1 . Зазначила, що позивач ОСОБА_2 ніякого відношення ані до земельної ділянки, ані до будинку не має.
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.09.2021 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено (т.1, а.с.253-256).
Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу з 01.01.2004 р. до березня 2008 р.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 2-поверховий житловий будинок загальною площею 161,5 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
В порядку поділу майна, набутого спільно за час спільного проживання однією сім'єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу визнано право власності на 1/2 частину будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 5123755800:02:005:2715 площею 0,0622 га, номер запису в державному реєстрі прав 28836302.
В порядку поділу майна, набутого спільно за час спільного проживання однією сім'єю як чоловіка і жінки без реєстрації шлюбу визнано право власності на 1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 5123755800:02:005:2715 площею 0,0622 та, номер запису в державному реєстрі прав 28836302 за ОСОБА_2 .
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Дорошенко С.О. ставить питання про скасування рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.09.2021 року, ухвалення нового рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Швець К.О., просить залишити рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22.09.2021 року без змін, апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того, що за змістом ч. 1 ст. 2, ч.1 ст. 4 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. АПри цьому, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд правильно зазначив, що предметом доказування у даній справі є обставини фактичного проживання сторін однією сім'єю на протязі певного періоду часу після розірвання шлюбу, ведення спільного господарства, побуду, спільного бюджету, набуття майна сумісною працею. При цьому, суд обгрунтовано зазначив, що спірні правовідносини, що виникли між сторонами у даній справі виникли до набрання чинності СК України, тобто до 1 січня 2004 року, а тому до них повинно застосовуватись законодавство, що діяло на час їх виникнення - Кодекс про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України).
Так, за змістом роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» (у редакції, яка була чинною на момент існування спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК УРСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності».
Крім того, пунктом 6 рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 встановлено, що до членів сім'ї належать особи, що постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
З матеріалів справи вбачається, що сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі з 1986 по 1995 рік, тобто фактично близько 10 років. Від шлюбу, який рішенням Київського районного суду м. Одеси від 20.02.1995 р. було розірвано, у сторін народилось двоє дітей.
Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 продовжили проживати разом, як члени сім'ї та вели спільне господарство, за адресою: АДРЕСА_7 , яка на підставі ордеру на житлове приміщення №1443 серії ІР від 02.01.1990р. була надана ОСОБА_1 , здійснювали спільні витрати та купівлю майна для сумісного користування.
16.05.2000 р. ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 16.05.2000р. № НОМЕР_1 зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_8 .
В подальшому, позивач ОСОБА_2 за спільним рішенням членів сім'ї здійснив продаж цієї квартири з метою подальшої купівлі земельної ділянки та будівництва сумісного житлового будинку на ній, що підтверджується договорами купівлі-продажу, рішенням виконкому Таїровської селищної ради №131 від 29.06.2000 року, а також сторонами у справі та свідками, допитаними в ході розгляду справи.
14.02.2003 року Таїровська селищна рада Овідіопольського району Одеської області прийняла рішення №31 про узаконення вказаного будівництва житлового будинку, загальною площею 168,5 кв.м., а також господарських будівель, які розташовані за адресою: АДРЕСА_6 (т.1, а.с.135). В подальшому, а саме 24.03.2003 року спірний індивідуальний житловий будинок було прийнято до експлуатації на підставі розпорядження Овідіопольської районної державної адміністрації №200 (т.1, а.с.134)..
18.04.2003 року позивач та відповідачка одночасно зареєструвалися у спірному житловому будинку за адресою: АДРЕСА_6 , що підтверджується довідкою (випискою із домової книги про склад сім'ї та прописку) від 22.12.2018р. та продовжили проживати разом. В подальшому, у вказаному житловому будинку були зареєстровані: донька сторін - ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_3 , син - ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , а 12.03.2015р. - онуки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 (т.1, а.с.14).
Суд першої інстанції обгрунтовано зазначив, що факт сумісного проживання сторін як членів сім'ї після розірвання шлюбу, з 1995 до 2008 року, ведення спільного господарства, спільних витрат та наявність спільного бюджету підтверджується наданими позивачем та відповідачем доказами, а саме: рядом сумісних фотографій, довідкою (випискою з домової книги про склад сім'ї та про прописку) від 22.12.2018р., квитанціями та накладними на купівлю будівельних матеріалів, кредитним договором №106/ЗП від 17.06.2005р., договором застави №106/ЗП від 17.06.2005р. на придбання побутової техніки та квитанціями сплати за ними, договором позики № 106/ЗП від 17 червня 2005 року та договором застави № 106/ЗП від 17 червня 2005 року (т.1, а.с.18, 19), договором замовлення №28 від 07.06.2005р. на кухонний гарнітур (т.1, а.с.151), кредитним договором №013/03-4/05-783 від 25.08.2005р., та кредитним договором №014/03-5/06-623 від 16.10.2006р (т.1, а.с.144-146, 147-180).
Факт сумісного проживання як чоловіка та жінки сторін і сумісного будівництва ними двохповерхового житлового будинку, загальною площею 161, 5 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , також підтверджені свідками у справі, допитаними в ході розгляду справи: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 (т.1, а.с.236-237, 249-150).
З огляду на наведене в своїй сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного, обгрунтованого і справедливого висновку про наявність у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відносин, що за своєю суттю відповідають відносинам сім'ї, так як між ними на той час склалися усталені відносини, притаманні подружжю - факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, піклування один про одного, виховання дітей, реєстрація у спірному житловому будинку, купівля майна для облаштування будинку для спільного користування, участь у витратах на утримання майна.
Зазначені обставини свідчать про те, що 2-поверховий житловий будинок, загальною площею 161, 5 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка, кадастровий номер: 5123755800:02:005:2715, площею 0,0622 га, розташована за адресою: АДРЕСА_2 , набуті ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як членами сім'ї, в результаті спільної праці за спільні кошти, а тому є їх спільною сумісною власністю.
При цьому суд правильно зазначив, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт спільного проживання ОСОБА_2 з ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу також і в період з 01.01.2004 року до березня 2008 року, оскільки згідно ч.1 ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
У звёязку з цим та відповідно до ч.1 ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення та існування спірних правовідносин, ст. 112 ЦК УРСР, ст. 22 КпШС України, згідно яких майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, без визначення часток, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про необхідність задоволення позовних вимог у повному обсязі, у тому числі і щодо вирішення питання про поділ майна в порядку ст. 372 ЦК України.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти позовної заяви, оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Крім того, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини ( далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення у справі постановлено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.І ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Повне судове рішення складено 27.04.2023 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк