Номер провадження: 22-ц/813/2363/23
Справа № 495/6216/21
Головуючий у першій інстанції Анісімова Н. Д.
Доповідач Сегеда С. М.
27.04.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Громіка Р.Д.,
Дришлюка А.І.,
за участю секретаря Хухрова С.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20 вересня 2021 року, ухваленого під головуванням судді Анісімової Н.Д., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Одеська товарна біржа, про визнання біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності,
встановив:
02.08.2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа Одеська товарна біржа, про визнання біржового договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності, згідно якого просила суд:
- визнати дійним договір купівлі-продажу житлової кв. АДРЕСА_1 , який був укладений і посвідчений Одеською товарною біржою 15.11.1996 року, та зареєстрований у «журналі реєстрації договорів по об'єктам нерухомого майна» за №621/Б;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на кв. АДРЕСА_1 , яка складається з коридору №1, однієї житлової кімнати №2, лоджії №3, шафи №4, кухні №5 та санвузлу №6 (а.с.1-3).
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20 вересня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено (а.с.27-32).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20 вересня 2021 року скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (а.с.33-35).
Вирішуючи питання про слухання справи в порядку спрощеного позовного провадження, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (а.с.77-79).
Стосовно повідомлення Одеської товарної біржи, то згідно з відповіді №49723 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб (а.с.84), остання зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , куди направлялась судова повістка, однак конверт повернувся на адресу суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с.80-81), що у відповідності до вимог, передбачених ч.1 ст. 131 ЦПК України вважається належним сповіщенням.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що позивачка ОСОБА_1 надала суду заяву про розгляд справи за її відсутності (а.с.82).
Крім того, у відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).
Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Таким чином, розгляд даної справи здійснений 19.04.2023 року в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами, у відсутність учасників справи, оскільки учасники справи повідомлені про час і місце судового засідання належним чином, про що вказано вище. Повний текст судового рішення складений 27.04.2023 року.
Крім того, відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що дана справа перебуває на розгляді суду апеляційної більше року (а.с.53), від учасників справи не надходило заяв або клопотань про відкладення слухання справи, колегія суддів вирішила дану справу розглядати судом апеляційної інстанції в порядку спрощеного позовного провадження за наявними матеріалами, у відсутність учасників справи.
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Так, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що даний договір купівлі-продажу не може бути визнаний дійсним, оскільки момент його вчинення пов'язувався с державною реєстрацією, яка не відбулась, отже укладений у такій формі договір не породжує для сторін прав та обов'язків і не може бути визнаний судом дійсним з підстав заявлених позивачем.
З таким висновком місцевого суду погоджується і суд апеляційної інстанції, виходячи з наступних підстав.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідачу ОСОБА_2 належала квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 41,2 кв.м., яка складається з однієї житлової кімнати, а саме: з коридору №1, однієї житлової кімнати №2, лоджії №3, шафи №4, кухні №5 та санвузлу №6 на підставі свідоцтва на право власності на житло, виданого по розпорядженню органу приватизації держжитфонду державного геологічного підприємства «Одесморгеологія» №176 від 28 липня 1993 року.
15 листопада 1996 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна за №621/Б, а саме: квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 41,2 кв.м., яка складається з однієї житлової кімнати, а саме: з коридору №1, однієї житлової кімнати №2, лоджії №3, шафи №4, кухні №5 та санвузлу №6, вартість якої склала 348 грн., які були передані ОСОБА_2 .
Позивач звернулась до КП МБТІ для реєстрації договору купівлі-продажу №621/Б від 15 листопада 1996 року, який був зареєстрований у реєстровій книзі №11 за реєстром №926 від 26 листопада 1996 року та їй було видано реєстраційне посвідчення на праві приватної власності, технічний паспорт на квартиру (інвентаризаційна справа №1657) та домову книгу.
З метою реєстрації права власності в єдиному державному реєстрі на придбану квартиру ОСОБА_1 зверталась до державного реєстратора в с. Шабо, проте останній повідомив їй, що враховуючи, що договір був укладений на товарній біржі, реєстрацію права власності здійснити не можливо.
На теперішній час у зв'язку зі зміною законодавства ОСОБА_1 позбавлена можливості розпоряджатись своїм майном та здійснити нотаріальне посвідчення договору №621/Б від 15 листопада 1996 року на придбану квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 41,2 кв.м., яка складається з однієї житлової кімнати, а саме: з коридору №1, однієї житлової кімнати №2, лоджії №3, шафи №4, кухні №5 та санвузлу №6.
Відповідно до ч.1 ст.15, ч.ч.1- 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого майнового або немайнового права та інтересу, зокрема способом захисту може бути визнання права власності.
У разі порушення суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав позивач звернувся до суду.
Оскільки договір купівлі-продажу було укладено 15 листопада 1996 року, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що правовідносини між сторонами регулюються нормами чинного на час укладення договору ЦК УРСР (1963 року), та Законом «Про товарну біржу» (далі - Закону).
Відповідно до ст. 1 Закону (в редакції на час укладення договору купівлі-продажу) товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов'язаних з ним торговельних операцій.
Крім того, ст. 2 цього Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів.
На товарних біржах здійснюються біржові операції, які повинні відповідати сукупності вимог, установлених ст. 15 Закону, згідно з якою угода вважається укладеною на біржі: якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; якщо її учасниками є члени біржі; якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
При цьому слід зазначити, що чинним законодавством України на момент вчинення правочину не було передбачено такої форми угоди, як біржова.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
Згідно зі статтею ЦК УРСР (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Відповідно до статті 42 ЦК УРСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
За змістом ч.2 ст. 47 ЦК України (чинної на час виникнення спірних правовідносин), якщо одна із сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Стосовно доводів апелянта про те, що договір купівлі-продажу кв. АДРЕСА_1 від 15 листопада 1996 року був укладений на Одеській товарній біржі, та не потребував нотаріального посвідчення не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно та сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно до ст. 128, 153 ЦК УРСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Статтею 227 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією із сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст. 47 цього Кодексу).
Відповідно до ст. 15 Закону, не підлягали нотаріальному посвідченню угоди, які зареєстровані на біржі, якщо вони являють собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі.
Однак за загальним правилом, визначеним у статтях 47, 227 ЦК УРСР, договори купівлі-продажу нерухомості підлягали нотаріальному посвідченню.
Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що положення ст. 227 ЦК УРСР спрямовані безпосередньо на встановлення форми договору купівлі-продажу житла. Тобто, правові норми, закріплені цією статтею, мають спеціальний характер по відношенню до відповідних договорів, тоді як стаття 15 Закону України «Про товарну біржу» закріплює умови, за наявності яких угоду можна вважати біржовою. З цього випливає, що положення статті 15 Закону України «Про товарну біржу» по відношенню до угод про відчуження нерухомого майна житлового призначення мають загальний характер. Тобто, закон спеціальний переважає закон загальний.
Указаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 640/3509/19 (провадження № 61-10287св20).
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У ході судового розгляду справи судом встановлено, що договір купівлі-продажу нерухомого майна було укладено сторонами у простій письмовій формі, а оскільки предметом спірного договору купівлі-продажу було нерухоме майно, то такий договір мав бути нотаріально посвідченим.
Згідно з роз'ясненнями Міністерства юстиції України № 17-12/44 від 10 квітня 1998 року «Щодо діяльності товарних бірж» передбачено особливі умови щодо договорів купівлі-продажу будинку (його частини) якщо хоча б однією із сторін є громадянин, вважається, що такі договори, укладені та зареєстровані біржами з дотриманням закону, підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню, недотримання цієї вимоги згідно ст. 47 ЦК Української РСР тягне недійсність договору.
Відповідно до пункту 13 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», при розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. Також суду доцільно перевіряти, чи не суперечить зміст договору вимогам закону та чи не порушує такий договір прав третіх осіб, які не є його сторонами.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 389/122/16-ц (провадження № 61-12634св18) зазначено, що «для визнання судом угоди дійсною повинен мати місце не лише факт повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також факт ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди».
Тобто, для визнання судом угоди дійсною необхідно не лише повного чи часткового виконання угоди, що потребує нотаріального посвідчення, а також ухилення іншою стороною від нотаріального оформлення угоди.
Про необхідність встановлення таких обставин зазначено у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року справі № 392/833/16-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 475/965/16-ц.
Як на підставу для задоволення позовних вимог позивач не вказувала, що продавець частки квартири ухилився від нотаріального посвідчення договору, належних та допустимих доказів ухилення продавця від нотаріального посвідчення договору суду не надано.
Під час розгляду справи судом також не встановлено, що взагалі одна зі сторін зверталася до нотаріуса для вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення указаного договору.
Ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів ухилення продавця від нотаріального посвідчення договору, зважаючи на підтвердження права позивача на майно державою, а саме реєстрація в КП «ОМБТІ», суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності правових підстав для визнання договору купівлі-продажу часток квартири дійсним у судовому порядку.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
При цьому, докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 20 вересня 2021 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Повне судове рішення складено 27.04.2023 року
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк