Постанова
Іменем України
19 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 577/3008/21
провадження № 61-8276св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Держава Україна в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Брушко Сергій Миколайович, на постанову Сумського апеляційного суду від 28 липня 2022 року у складі колегії суддів: Левченко Т. А., Собини О. І., Ткачук С. С., у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Держави Україна в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що 07 вересня 2009 року прокурор Дніпровського району м. Києва Мельничук О. В. порушив щодо ОСОБА_1 кримінальну справу № 54-2894 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України.
04 березня 2010 року помічник прокурора Дніпровського району м. Києва Мороз О. В. виніс постанову про зміну обвинувачення в суді, згідно із якою ОСОБА_1 обвинувачується у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України.
29 березня 2011 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва Яцинин В. В. виніс постанову про притягнення позивача як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України.
15 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва Баранов М. Ю. порушив кримінальну справу № 54-2967 щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України, щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України.
18 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва Коширець В. В. виніс постанову про притягнення позивача як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України.
25 січня 2010 року оперуповноважений в ОВС УБОЗ ГУМВС України в м. Києві Белей В. І. затримав позивача та склав протокол затримання, а 26 січня 2010 року Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
19 березня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва Баранов М. Ю. виніс постанову про притягнення позивача як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України.
Постановою від 08 листопада 2011 року Дніпровський районний суд м. Києва повернув кримінальну справу прокурору Дніпровського району м. Києва для організації проведення додаткового розслідування, запобіжні заходи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з тримання під вартою змінив на підписку про невиїзд, звільнив підсудних з-під варти в залі суду.
Ухвалою від 30 січня 2012 року Апеляційний суд м. Києва постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 08 листопада 2011 року скасував, а кримінальну справу повернув на новий судовий розгляд. Запобіжні заходи, обрані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у вигляді підписки про невиїзд залишив без змін.
Постановою від 23 січня 2013 року Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову, якою кримінальну справу повернув прокурору Дніпровського району м. Києва на додаткове розслідування. Запобіжні заходи, обрані підсудним, у виді підписки про невиїзд залишив без змін.
30 квітня 2013 року прокуратура Дніпровського району м. Києва у зв'язку із вступом у 2012 року в дію нового КПК України, внесла до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 42013110040000370 відомості щодо повернутої Дніпровським районним судом м. Києва на додаткове розслідування цієї кримінальної справи. У ході проведення досудового розслідування цього кримінального провадження дії позивача, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перекваліфіковано на частину першу статті 15, частину другу статті 190 КК України.
19 березня 2015 року старший слідчий СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві виніс постанову про закриття кримінального провадження у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення, яка була скасована прокуратурою Дніпровського району м. Києва.
Рішенням від 03 листопада 2016 року Європейський суд з прав людини за заявою ОСОБА_1 встановив порушення пункту 1 та пункту 13 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо надмірної тривалості кримінального провадження та відсутності ефективних засобів правового захисту у внутрішньому законодавстві і зобов'язав уряд України виплатити йому грошову компенсацію.
17 листопада 2020 року слідчий СВ Дніпровського управління поліції
ГУ НП України в м. Києві виніс постанову про закриття кримінального провадження від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 15, частиною другою статті 190 КК України.
ОСОБА_1 зазначав, що незаконне притягнення його до кримінальної відповідальності тривало в період із 07 вересня 2009 року (з моменту порушення першої кримінальної справи щодо нього) до 17 листопада 2020 року (до моменту закриття кримінального провадження), загальний строк притягнення до кримінальної відповідальності склав 11 років 2 місяці 10 днів (134 місяців 10 днів), з яких під вартою з 25 січня 2010 року до
08 листопада 2011 року, тобто 1 рік 9 місяців 14 днів (21 місяць 14 днів).
Згідно із висновком експерта від 05 квітня 2021 року № 0504/21/1 ОСОБА_1 спричинені страждання (моральна шкода) за умов ситуації притягнення невинного ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, що досліджувалась під час проведення судової експертизи. Розмір грошової компенсації за завдані страждання (моральну шкоду) підекспертній особі ОСОБА_1 становить за час притягнення його як невинного до кримінальної відповідальності, що підтверджується відповідними рішеннями судів - 540 мінімальних заробітних плат (розмір мінімальної заробітної плати є рівним розміру мінімальної заробітної плати в Україні, що прийнята на момент винесення рішення судом).
У зв'язку із викладеним позивач просив стягнути з Державного бюджету України шляхом списання з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 3 240 000,00 грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн та витрати за проведення судово-психологічної експертизи у розмірі 26 150,40 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області
від 24 грудня 2021 року позов задоволено.
Стягнено з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти у розмірі 3 510 000,00 грн, витрати на правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн та витрати за проведення судово-психологічної експертизи 26 150,40 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що кримінальне провадження щодо позивача закрито у зв'язку із відсутністю в його діях складу злочину, ОСОБА_1 має право на відшкодування шкоди з огляду на пункт 1 частини першої статті 1, пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду».
Під час досудового розслідування кримінального провадження проводились негласні слідчі дії, а тому є підстави для відшкодування завданої позивачу моральної шкоди внаслідок проведення процесуальних дій, що обмежують права громадян.
Суд дійшов висновку, що з урахуванням обсягу заподіяної позивачу шкоди, глибини та тривалості моральних страждань, пов'язаних із перебуванням під слідством (незаконного пред'явлення обвинувачення у вчиненні кримінального злочину, взяття і тримання під вартою, відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян), що призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, погіршення стану здоров'я, інших негативних наслідків морального характеру, конкретних обставин цієї справи, з огляду на засади розумності та справедливості, на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню моральна шкода в розмірі 540 мінімальних заробітних плат, що становить 3 510 000,00 грн.
Вважав, що саме такий розмір завданої моральної шкоди підтверджується висновком експерта.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Сумського апеляційного суду від 28 липня 2022 року апеляційні скарги Державної казначейської служби України, Дніпровської окружної прокуратури міста Києва задоволено частково.
Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Стягнено з Державного бюджету України на користь Київської міської прокуратури понесені судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 17 025,00 грн.
Стягнено з Державного бюджету України на користь Державної казначейської служби України понесені судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 17 025,00 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що Дніпровська окружна прокуратура міста Києва та Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві не є юридичними особами, а тому вони не можуть бути стороною у цивільному процесі та у них відсутня цивільна процесуальна дієздатність. Отже, в цьому випадку, у цих правовідносинах Дніпровська окружна прокуратура міста Києва та Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві не можуть виступати як відповідачі. Належними відповідачами в цьому випадку є юридичні особи, до складу яких входять зазначені структурні підрозділи.
Головне управління Національної поліції у м. Києві зверталося з клопотанням про заміну неналежних відповідачів в суді першої інстанції 10 серпня 2021 року, проте з урахуванням заперечень представника позивача - адвоката Брушка С. М. щодо поданого клопотання, суд першої інстанції відмовив у задоволенні цього клопотання.
Суд не наділений самостійним правом без відповідного клопотання позивача замінювати первісного відповідача належним відповідачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Брушко С. М., звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову апеляційного суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, позивач подав позов саме до Держави Україна, а не до Дніпровської окружної прокуратури міста Києва та Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, а посадовими особами цих органів були спричинені позивачу моральні страждання внаслідок незаконних рішень.
Органами, які представляють інтереси Держави Україна, позивач визначив Дніпровську окружну прокуратуру м. Києва як орган, який є правонаступником прокуратури Дніпровського району м. Києва, діями якого ОСОБА_1 були спричинені моральні страждання внаслідок незаконних рішень. Саме посадові особи прокуратури Дніпровського району м. Києва порушували кримінальні справи щодо ОСОБА_1 , проводили щодо нього слідчі дії, затримали його, подавали клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строку його дії, виносили постанови про притягнення як обвинуваченого, відсторонення від посади, складали обвинувальні висновки, підтримували обвинувачення у чисельних судових засіданнях, вносили відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Згідно із положеннями частин 5 та 5.2. наказу Генерального прокурора
від 02 вересня 2020 року № 402 «Про порядок представництва в суді органів прокуратури, забезпечення участі в розгляді судами справ, стороною або третьою особою яких виступають органи прокуратури, їхні посадові та службові особи (самопредставництва)» прокуратурі, яка (посадові чи службові особи якої) є стороною або третьою особою у справах забезпечувати належну підготовку та надсилання до суду заяв по суті справи (відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив, заперечень проти заяв, клопотань), інших процесуальних документів, доказів у справі.
Отже, Дніпровська окружна прокуратура м. Києва брала участь у справі як орган, наділений повноваженнями представляти інтереси Держави Україна у вказаних правовідносинах.
Також ще одним органом, який представляє інтереси Держави Україна, позивач у позовній заяві визначив Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві. Цей орган був визначений позивачем як представник Держави Україна через те, що саме слідчим слідчого відділу Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві 17 листопада 2020 року винесено постанову про закриття кримінального провадження від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 у зв'язку із відсутністю в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення.
Скаржник зауважив, що Дніпровським управлінням поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві рішення про закриття кримінального провадження було прийнято на виконання ухвали Дніпровського районного суду м. Києва від 17 вересня 2020 року (справа № 755/10396/20), згідно із якою органу досудового розслідування встановлено строк два місяці для проведення процесуальних дій, необхідних та достатніх для закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42013110040000370.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві не є юридичною особою, а є відокремленим структурним підрозділом Головного управління Національної поліції у м. Києві. Однак суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що відповідно до положення про Дніпровське управління поліції Головного управління національної поліції у м. Києві, затвердженого наказом Головного управління Національної поліції у м. Києві 18 березня 2016 року № 214, вказаний орган має свою печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, власні бланки із зображенням Державного Герба України, а також наділений владними повноваженнями щодо захисту державних та власних інтересів в органах державної влади та місцевого самоврядування. Тобто Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві має всі ознаки державного органу, який наділений повноваженнями представляти інтереси Держави Україна у цій справі, оскільки, як зазначалось вище, саме Дніпровське управління поліції Головного управління Національної поліції у м. Києві, а не Головне управління Національної поліції у м. Києві закрило кримінальне провадження № 42013110040000370.
Скаржник вказує, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду
від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі
№ 761/35803/16-ц, постановах Верховного Суду від 12 січня 2022 року у справі № 756/4043/17, від 25 серпня 2020 року у справі № 357/14357/17, від 24 листопада 2021 року у справі № 214/2502/16, від 18 листопада 2020 року у справі № 554/5980/18.
Доводи інших учасників справи
У жовтні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Головне управління Національної поліції у м. Києві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
19 жовтня 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому Дніпровська окружна прокуратура міста Києва просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.
Рух касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу № 577/3008/21 з Конотопського міськрайонного суду Сумської області.
Справа № 577/3008/21 надійшла до Верховного Суду у жовтні 2022 року.
Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що 07 вересня 2009 року прокурор Дніпровського району м. Києва порушив щодо ОСОБА_1 кримінальну справу № 54-2894 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України (т. 1 а. с.150, 151).
13 жовтня 2009 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва обрав запобіжний захід ОСОБА_1 у виді підписки про невиїзд (т. 1 а. с. 162, 163).
26 жовтня 2009 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва винесено постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною першою статті 365 КК України (т. 1 а. с. 165-168).
30 жовтня 2009 року прокуратура Дніпровського району м. Києва кримінальну справу щодо ОСОБА_1 направлено до Дніпровського районного суду м. Києва (т. 1 а. с. 203).
04 березня 2010 року помічник прокурора Дніпровського району м. Києва виніс постанову про зміну обвинувачення в суді, згідно із якою ОСОБА_1 обвинувачено у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України (т. 1 а. с. 227-232).
15 квітня 2010 року Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову про повернення кримінальної справи прокурору Дніпровського району для проведення додаткового розслідування (т. 1 а. с. 233-235).
08 грудня 2010 року Дніпровський районний суд м. Києва кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за частиною третьою статті 364 КК України направив прокурору Дніпровського району для проведення додаткового розслідування (а. с. 249, т. 1).
02 березня 2011 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва кримінальну справу № 54-2894 щодо ОСОБА_1 за частиною третьою статті 364 КК України прийняв до свого провадження (т. 1 а. с. 250).
16 березня 2011 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва кримінальну справу № 54-2894 щодо ОСОБА_1 за частиною третьою статті 364 КК України прийняв до провадження (т. 2 а. с. 2).
29 березня 2011 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України (т. 2 а. с. 3-8).
31 березня 2011 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва склав обвинувальний висновок за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною третьою статті 364 КК України, який спрямований на розгляд до Дніпровського районного суду м. Києва (т. 2 а. с. 13-39).
Також суди установили, що 15 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва порушив кримінальну справу № 54-2967 щодо ОСОБА_1 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України (т. 2 а. с. 40-42).
18 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України (т. 2 а. с. 43-46).
18 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва вніс подання до Дніпровського районного суду м. Києва про застосування до ОСОБА_1 запобіжного заходу у виді взяття під варту (т. 2 а. с. 47-50).
18 січня 2010 року Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову про надання дозволу на затримання ОСОБА_1 (т. 2 а. с. 51).
Старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову від 18 січня 2010 року про оголошення ОСОБА_1 у розшук (т. 2 а. с. 52-54).
25 січня 2010 року о 20 год. оперуповноважений в особливо важливих справах управління по боротьбі з організованою злочинністю Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві затримав ОСОБА_1 , про що склав протокол (т. 2 а. с. 55, 56).
26 січня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва прийняв постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого за частиною другою статті 368 КК України (т. 2 а. с. 57-60).
Постановою від 26 січня 2010 року Дніпровський районний суд м. Києва обрав ОСОБА_1 запобіжний захід у виді тримання під вартою з утриманням останнього в Київському СІЗО (т. 2 а. с. 68-71).
11 лютого 2010 року Апеляційний суд м. Києва виніс постанову про надання дозволу на зняття інформації з каналів зв'язку оператора мобільного зв'язку ЗАТ «Київстар Дж.Ес.Ем.» за телефонним номером ОСОБА_1 НОМЕР_1 (т. 2 а. с. 76, 77).
10 березня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову про відсторонення ОСОБА_1 від посади державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві (т. 2 а. с. 82).
11 березня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову про продовження строку досудового слідства у кримінальній справі № 54-2967 до трьох місяців (т. 2 а. с. 83-87).
11 березня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва вніс до Дніпровського районного суду м. Києва подання про продовження строків тримання під вартою ОСОБА_1 до трьох місяців, яке суд 12 березня 2010 року задовольнив (т. 2 а. с. 88-93).
19 березня 2010 року старший слідчий прокуратури Дніпровського району м. Києва виніс постанову про притягнення ОСОБА_1 як обвинуваченого у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України (т. 2 а. с. 94-97).
25 березня 2010 року прокуратура Дніпровського району м. Києва кримінальну справу № 54-2967 за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у вчиненні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України направила на розгляд до Дніпровського районного суду м. Києва (т. 2 а. с.153).
08 листопада 2011 року Дніпровський районний суд м. Києва виніс постанову, якою кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених частиною третьою статті 364, частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_2 у скоєнні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_3 у скоєнні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України, повернув прокурору Дніпровського району м. Києва для додаткового розслідування, запобіжні заходи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з тримання під вартою змінив на підписку про невиїзд, звільнив підсудних з-під варти в залі суду (т. 2 а. с.154-163).
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 30 січня 2012 року постанову Дніпровського районного суду м. Києва від 08 листопада 2011 року скасовано, кримінальну справу повернено на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суду. Запобіжні заходи щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у виді підписки про невиїзд залишено без змін (т. 2 а. с. 164-170).
Постановою Дніпровського районного суду м. Києва від 23 січня 2013 року кримінальну справу за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочинів, передбачених частиною третьою статті 364, частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_2 у скоєнні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України, ОСОБА_3 у скоєнні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 27, частиною другою статті 368 КК України, повернув прокурору Дніпровського району м. Києва на додаткове розслідування. Запобіжні заходи обрані підсудним у виді підписки про невиїзд залишив без змін (т. 2 а. с. 171-177).
У подальшому дії ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у кримінальному провадженні від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 перекваліфіковано з частини другої статті 368 КК України на частину першу статті 15, частину другу статті 190 КК України.
19 березня 2015 року старший слідчий СВ Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві виніс постанову про закриття кримінального провадження
від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення (т. 2 а. с. 184, 185).
Рішенням Європейського суду з прав людини від 03 листопада 2016 року за заявою ОСОБА_1 встановлено порушення пункту 1 та пункту 13 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97/-ВР) щодо надмірної тривалості кримінального провадження та відсутності ефективних засобів правового захисту (т. 2 а. с. 209).
25 травня 2020 року адвокат Брушко С. М. звернувся до СВ Управління поліції ГУ НП у м. Києві із клопотанням про закриття кримінального провадження від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370.
06 липня 2020 року слідчий СВ Управління поліції ГУНП у м. Києві виніс постанову про відмову у задоволенні клопотання адвоката про закриття кримінального провадження № 42013110040000370 (т. 2 а. с. 217).
21 липня 2020 року адвокат Брушко С. М. звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва із клопотанням про встановлення строків для прийняття рішення у кримінальному провадженні від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 (т. 2, а. с. 225-228).
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 17 вересня 2020 року (справа № 755/10396/20) встановлено органу досудового розслідування строк 2 місяці для проведення процесуальних дій, необхідних та достатніх для закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42013110040000370 (т. 2 а. с. 229-231).
17 листопада 2020 року слідчий СВ Дніпровського управління поліції ГУНП України в м. Києві виніс постанову про закриття кримінального провадження від 30 квітня 2013 року № 42013110040000370 у зв'язку із відсутністю складу кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 15, частиною другою статті 190 КК України (т. 2 а. с. 244-246).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Позовом є вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.
Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову), є предмет і підстава.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, щодо якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб'єктивним правом і обов'язком відповідача.
Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача.
Статтею 50 ЦПК України визначено, що позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Згідно із частинами першою-другою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (або непред'явлення позову до належного відповідача (співвідповідача)) не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. Вказане може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог по суті заявлених вимог.
Зазначене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16 (провадження № 14-61цс18).
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що внаслідок незаконного притягнення до кримінальної відповідальності йому було завдано моральну шкоду в розмірі 540 мінімальних заробітних плат, що становить 3 510 000 грн, яку просив стягнути з Державного бюджету України на його користь.
Статтею 56 Конституції України передбачено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування, неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність, підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Згідно із пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України завдання майнової шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен хоча б наближено бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) зазначено, що абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, що вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати.
У постанові Верховного Суду в складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18) вказано, що по своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду, в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди.
Згідно із частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
У частині першій статті 1174 ЦК України зазначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно із частиною другою статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Тлумачення частини другої статті 48 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяною органом державної влади, їх посадовою або службовою особою є держава як учасник цивільних відносин. При цьому держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого заподіяну шкоду.
Із урахуванням того, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.
Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.
Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження
№ 14-515цс19), у постановах Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17 (провадження № К/9901/17533/18), від 12 серпня 2020 року у справі № 761/7165/17 (провадження № 61-20203св19),
від 16 червня 2021 року у справі № 303/6572/19 (провадження
№ 61-16768св20).
Аналіз вищевикладеного свідчить, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є саме держава як учасник цивільних відносин, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.
Відповідний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження
№ 12-110гс18).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається, при зверненні із позовом ОСОБА_1 відповідачем зазначив Державу Україна в особі Дніпровської окружної прокуратури міста Києва, Дніпровського управління поліції Головного управління Національної поліції в м. Києві, Державної казначейської служби України.
Суд апеляційної інстанції не врахував, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин та зробив помилковий висновок про пред'явлення позову до неналежного відповідача.
Суд першої інстанції встановив, що позивачу завдано моральної шкоди та обґрунтовано визначив грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 3 510 000,00 грн, а також встановивши, що позивач поніс витрати на правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн та витрати за проведення судово-психологічної експертизи 26 150,40 грн, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув їх.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду прийнята із неправильним застосуванням матеріального права та порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддівТретьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Брушко Сергій Миколайович, задовольнити.
Постанову Сумського апеляційного суду від 28 липня 2022 року скасувати.
Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області
від 24 грудня 2021 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий А. І. Грушицький
Судді: С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров
В. В. Пророк