10 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 947/17746/21
провадження № 61-4000ск23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про припинення сервітуту та виселення,
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про припинення сервітуту та виселення.
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 8 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.
Постановою Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду міста Одеси від 8 липня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов задоволено.
Припинено сервітут ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 672 грн у відшкодування судових витрат.
Не погоджуючись з постановою Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року, ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати зазначене судове рішення і залишити в силі рішення Київського районного суду міста Одеси від 8 липня 2022 року.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
Підставою касаційного оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року заявник вказує неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц
(провадження № 14-298цс19), від 5 червня 2019 року у справі № 643/18788/15 (провадження № 14-93цс19), від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15 (провадження № 14-317цс18), у постанові Верховного Суду України
від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу і може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності постанови суду апеляційної інстанції.
Ухвалюючи рішення і відмовляючи у задоволенні позову, Київський районний суд міста Одеси виходив з того, що ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження наявності в ОСОБА_2 іншого житла.
Суд також зазначив, що посилання ОСОБА_1 на наявність сервітуту є безпідставним, оскільки доказів встановлення його договором, законом, заповітом або рішенням суду не надано.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права.
Суд апеляційної інстанції вказав на помилковість висновків суду першої інстанції і зазначив, що ОСОБА_2 та його донька ОСОБА_3 вселились та проживали в спірному будинку, за згодою з ОСОБА_4 , яка є матір'ю ОСОБА_2 , і набули право користування чужим майном, що за своєю суттю є сервітутом.
Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, але в ньому не проживає, оскільки в будинку проживають відповідачі, які не є членами її сім'ї, та в добровільному порядку не звільняють вказаний будинок.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 та його донька ОСОБА_3 вселились та проживають в будинку як члени сім'ї попереднього власника.
За таких обставин, оцінивши баланс інтересів сторін, дослідивши питання виселення відповідачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті, що є необхідним та справедливим у демократичному суспільстві, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що право ОСОБА_2 та ОСОБА_3 користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу нового власника на підставі частини другої статті 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.
Судом апеляційної інстанції за матеріалами справи встановлено, що заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 24 лютого 2017 року у справі №520/15655/16-ц за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні та визнання права власності зобов'язано ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_5 перешкоди в користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 5110136900:33:009:0056, площею 0,0559 га, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 ; виселено ОСОБА_4 з житлового будинку загальною площею 350 кв.м, розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 5110136900:33:009:0056 площею 0,0559 га за вказаною адресою; визнано за ОСОБА_5 право власності на житловий будинок, розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 5110136900:33:009:0056 площею 0,0559 га за адресою: АДРЕСА_1 .
22 липня 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_6 грошові кошти у розмірі 3 101 212,87 грн в порядку та на умовах, передбачених цим договором. Зазначену суму позики позичальник зобов'язався повернути позикодавцю протягом 30 календарних днів з дати укладення цього договору, а саме до 21 серпня 2020 року.
Пунктом 6 договору позики передбачено, що виконання позичальником зобов'язань за цим договором забезпечується іпотекою житлового будинку та земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:33:009:0056, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Позичальник повинен передати позикодавцю в іпотеку вказане нерухоме майно та укласти з ним відповідний нотаріально посвідчений договір іпотеки (іпотечний договір) протягом 30 календарних днів з дати укладення цього договору, а саме до 21 серпня 2020 року.
Пунктом 7 договору позики встановлено, що якщо позичальник не поверне позичену суму грошей до вказаного в пункті 1 цього договору строку, позикодавець має право, починаючи з наступного дня після настання строку, пред'явити цей договір до стягнення, в тому числі, шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса.
Договір позики посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Семеновою Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1658.
21 січня 2021 року ОСОБА_1 подала приватному виконавцю виконавчого округу Одеської області Качурку В. В. заяву про надання згоди на залишення за собою нереалізованого майна боржника ОСОБА_6 - житлового будинку та земельної ділянки, кадастровий номер 5110136900:33:009:0056, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом встановлено, що житловий будинок
АДРЕСА_1 та земельна ділянка, кадастровий номер 5110136900:33:009:0056, належать на праві власності ОСОБА_1 .
З копії виписки з домової книги № 126 від 11 березня 2020 року судом апеляційної інстанції також встановлено, що у житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстрований лише ОСОБА_6 .
При цьому з відомостей № П1-110721-ю/л від 14 травня 2021 року, які надані Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради, та інформації Відділу адресно-довідкової роботи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 29 червня 2021 року, судом встановлено, що в житловому будинку АДРЕСА_1 зареєстровано дві особи, а саме: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 18 січня 2008 року, та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 23 лютого 2021 року.
Листом № 215/01-20 від 5 липня 2021 року Департамент надання адміністративних послуг Одеської міської ради повідомив ОСОБА_1 , що за результатами розгляду її заяви від 5 червня 2021 року проведено перевірку та встановлено, що реєстрація місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , яка здійснювалась 23 лютого 2021 року, в житловому будинку АДРЕСА_1 проведена з порушенням вимог чинного законодавства України, а саме без згоди іпотекодержателя відповідного житлового приміщення.
Таким чином, на виконання пункту 28 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року № 207, Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради проведено скасування реєстрації місця проживання малолітньої ОСОБА_3 в житловому будинку АДРЕСА_1 , про що особі сформовано письмове повідомлення; внесено дані про скасування реєстрації місця проживання особи до реєстру територіальної громади; сформовано інформацію про скасування реєстрації місця проживання особи для її передачі до відомчої інформації системи Державної міграційної служби.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
При цьому згідно з вимогами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено статтями 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Статтею 406 ЦК України внормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка слугувала підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві.
У будь-якому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 4 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення
статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та
статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену
пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Судом апеляційної інстанції питання виселення відповідача оцінено на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, що відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Одеським апеляційним судом встановлено, що з огляду на набрання 7 березня 2017 року заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси
від 24 лютого 2017 року законної сили, ОСОБА_4 (мати відповідача ОСОБА_2 ) втратила право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Встановивши фактичні обставини на підставі наявних у матеріалах справи доказах, апеляційний суд правильно вважав, що наявні правові підстави для виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі спірного будинку без надання іншого житлового приміщення.
Висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову є законним і обґрунтованим, тобто таким, який відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду і вирішенню справи.
Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, у своїх постановах від 13 червня 2018 року у справі № 369/6723/15-ц та
від 27 листопада 2020 року у справі № 308/1960/17 і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 5 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19),
від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц
(провадження № 14-317цс18), у постанові Верховного Суду України
від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, відхиляються касаційним судом, оскільки вказані постанови прийняті за інших установлених судами попередніх інстанцій обставин справи.
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року
у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначено, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове
матеріально-правове регулювання спірних відносин».
З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.
Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати вказаний правовий висновок, про що вказала у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).
Конкретизація правового висновку полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, касаційна скарга ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду
від 7 лютого 2023 року є необґрунтованою, правильне застосовування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та додержання норм процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність судового рішення.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки оскаржувана постанова є законною і обґрунтованою, прийнятою з правильним застосуванням норм матеріального права та додержанням норм процесуального права й підстави для її скасування відсутні, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду від 7 лютого 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , який діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Одеської міської ради, Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про припинення сервітуту та виселення.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. М. Ігнатенко
В. А. Стрільчук