Справа № 620/3967/22 Суддя (судді) першої інстанції: Соломко І.І.
24 квітня 2023 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді Парінова А.Б.,
суддів: Беспалова О.О.,
Грибан І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Академії Державної пенітенціарної служби про визнання незаконним та скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
До Чернігівського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 з позовом до Академії Державної пенітенціарної служби, у якому просила суд:
- визнати протиправним скасувати наказ відповідача від 30.03.2022 № 52/ОС "Про особовий склад";
- зобов'язати відповідача поновити позивача на службі в Державній кримінально-виконавчій службі з 01 квітня 2022 року.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з 10.01.2022 проходила службу в Державній установі "Городищевська виправна колонія (№96)" . Наказом від 30.03.2022 № 52/ОС звільнена зі служби в Державній установі "Городищевська виправна колонія (№96)" за власним бажанням. Зазначає, що чинним законодавством передбачено подання поліцейським рапорту шляхом написання власноручно у довільній формі, проте, рапорт на звільнення власноручно не писала. За таких обставин, на думку позивача, звільнення проведено безпідставно.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з'ясування всіх обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що ніякого письмового рапорту чи прирівняного до нього електронного документу в розумінні Законів України «Про електронні документи і електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги» Позивач не подавала. Крім того, позивач зазначає, що її звільнення є незаконним, - здійснене без законних підстав і з порушенням встановленого порядку, - і, чинним законодавством передбачено поновлення її на посаді, яку вона обіймала до звільнення, а не на іншій рівнозначній посаді (постанова Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 480/1449/18). Також, позивач зазначає, що свідчення свідка, які були наданні в суді першої інстанції не підлягають врахуванню, оскільки дані свідки є посадовими особами відповідача, а отже вони не будуть свідчити проти юридичної особи в якій працюють.
Відповідач заперечує проти апеляційної скарги в повному обсязі та зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до вимог законодавства, а скарга позивача є необґрунтованою.
Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності сторін.
Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що Позивач допущена до проходження стажування на посаді у 2021-2022 навчальному році та відрядження курсантів 4-го курсу Академії, що підтверджується витягом із наказу № 604/ОД від 21.12.2021 (а.с. 57).
З 01.03.2022 по 30.04.2022 позивач перебувала за межами України, що підтверджується листом Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 17.05.2022 № 91/П-3216-4680 (а.с. 19).
30.03.2022 безпосередньому керівнику позивача, засобами телекомунікаційного зв'язку Вайбер (Viber) надійшов її рапорт про звільнення за власним бажанням 31.03.2022, та в якому також вказано, що претензій щодо звільнення до Академії Державної пенітенціарної служби не має, даний рапорт зареєстрований відповідачем 30.03.2022, про що свідчить відповідний штамп (а.с. 55).
Наказом від 30.03.2022 № 52/ОС позивача звільнено за власним бажанням відповідно до пункту 7 статті 77 Закону України "Про Національну поліцію" ( а.с. 56).
Вважаючи вказаний наказ протиправним позивач звернулась до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що волевиявлення позивача на звільнення 31.03.2022 підтверджується матеріали справи та поясненнями, наданими в рамках службового розслідування, які викладені у висновку, затвердженого Міністром юстиції України від 25.07.2022
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
В силу вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, статус персоналу, а також порядок проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України визначає Закон України від 23.06.2005 №2713-ІV "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" (далі - Закон №2713, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Статтею 14 Закону №2713 установлено, що до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).
Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України.
Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу.
Особам рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби встановлюються такі спеціальні звання: середній начальницький склад - старший лейтенант внутрішньої служби.
Трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Відповідно до частини п'ятої статті 23 Закону №2713 на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських.
Сутність службової дисципліни, обов'язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ України стосовно її дотримання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, порядок і права начальників щодо їх застосування, а також порядок оскарження дисциплінарних стягнень визначає Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, затверджений Законом України від 22.02.2006 №3460-IV (далі - Дисциплінарний статут, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), дія якого поширюється на осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, які повинні неухильно додержуватися його вимог.
Так, відповідно до статті 1 Дисциплінарного статуту службова дисципліна - дотримання особами рядового і начальницького складу Конституції і законів України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів та інших нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, підпорядкованих йому органів і підрозділів та Присяги працівника органів внутрішніх справ України.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закону України «Про Національну поліцію» від 02 липня 2015 року № 580-VIII (надалі - Закон № 580-VIII).
Частиною 1 статті 77 Закону № 580-VIII встановлено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Відповідно до частин 2, 3 статті 77 Закону № 580-VIII днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Згідно пункту 4 розділу XI Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначений Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджений постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114).
Відповідно до підпункту «ж» пункту 62 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
На підставі пункту 68 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Отже, у межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору можуть домовитися про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) поліцейський має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення поліцейського зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
Верховний Суд України у постанові по справі № 21-241а14 від 24.06.2014 зазначив, що така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків щодо забезпечення безпеки громадян і громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.
У цьому ж судовому рішенні Верховний Суд України висловив правову позицію, згідно з якою, в межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення в більш короткий строк. Такою домовленістю необхідно вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін. Видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
Аналогічну правову позицію у подібних правовідносинах висловив Верховний Суд, зокрема, у постановах від 05 лютого 2020 року по справі № 819/744/16 та від 20 травня 2020 року по справі № 804/868/16.
Отже, до закінчення визначеного у пункті 68 Положення № 114 строку служба в поліції за власним бажанням припиняється за умови, якщо між поліцейським та органом, уповноваженим приймати рішення про прийняття/звільнення зі служби в поліції, було досягнуто згоди щодо конкретної дати, з якої служба в поліції припиняється.
При цьому, за змістом наведеного законодавчого припису, до закінчення тримісячного строку попередження особа має право відкликати поданий рапорт, якщо сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк. У разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Судом першої інстанції зазначено, що 30.03.2022 безпосередньому керівнику позивача, засобами телекомунікаційного зв'язку Вайбер (Viber) надійшов її рапорт про звільнення за власним бажанням 31.03.2022.
Колегією суддів досліджено матеріали справи та встановлено, що в матеріалах справи міститься копія (поганої якості) рапорту (стор. 13 том І), який підписано ймовірно позивачем, проте, як свідчать матеріали справи та не заперечується сторонами, що даний рапорт не був особисто надісланий в паперовому вигляді на адресу відповідача (поштою, на офіційну пошту відповідача, з засвідченням ЕЦП).
З матеріалів справи вбачається, на що не звернув увагу суд першої інстанції, що позивач перебувала під психологічним тиском, оскільки її будинок, який знаходиться в м. Чернігові постраждав від вибухів та зі сторони керівництва здійснювалися погрози про притягнення до кримінальної відповідальності, оскільки позивач виїхала за межі України та не написала рапорту про виїзд за кордон, що суперечить вимогам Закону №939.
Поряд з тим, у пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз'яснено, що по справах про звільнення за власним бажанням суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого статтею 38 КЗпП України строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
У такій категорії справ суди особливу увагу приділяють дослідженню поведінки позивача після написання ним заяви (рапорту) про звільнення, адже якщо на працівника справді чинився тиск з метою його звільнення, то в останнього є можливість відкликання такої заяви, в тому числі засобами поштового, телеграфного чи електронного зв'язку, або звернення із заявою чи скаргою до органів поліції, Державної служби України з питань праці тощо. Саме такі дії позивача можуть свідчити про відсутність наміру і вільного волевиявлення на звільнення.
Дані висновки підтверджуються правовими позиціями Верховного Суду викладених в постанові від 17 лютого 2020 року по справі № 495/9926/18 та постанові від 11 грудня 2019 року по справі № 483/1070/17.
Так, пунктом 8 Положення № 114 визначено, що дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема за власним бажанням при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що волевиявлення позивача під час написання рапорту не було вільним, а відповідач не з'ясував наявність чи відсутність причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків, як необхідну умову для звільнення позивача зі служби за власним бажанням.
Відповідно до частини 1 статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: 1) у зв'язку із закінченням строку контракту; 2) за станом здоров'я (через хворобу) - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції; 4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; 5) через службову невідповідність; 6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв'язку з прямим підпорядкуванням близькій особі; 9-1) у зв'язку з наявністю реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення, а також рішенням суду про визнання його активів або активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави; у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави; у разі надання особою завідомо неправдивої інформації під час прийняття на службу в поліції.
Згідно з підпунктом «ж» пункту 62 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Отже, статтею 77 Закону № 580-VIII та Положенням № 114 чітко визначений вичерпний перелік підстав звільнення особи, яка служить в органах Національної поліції.
До закінчення визначеного у пункті 68 Положення № 114 строку, служба в поліції за власним бажанням припиняється за умови зазначення в рапорті саме поважних причин неможливості продовження служби та якщо між поліцейським та органом, уповноваженим приймати рішення про прийняття/звільнення зі служби в поліції, було досягнуто конкретної дати, з якої служби в поліції припиняється за три місяці до звільнення.
Аналогічна правова позиція у подібних правовідносинах висловлена Верховним Судом у постанові від 05 лютого 2020 року по справі № 819/744/16.
В той час, як свідчать матеріали справи, що відповідач при звільненні позивача не з'ясував наявність конкретних поважних причин для звільнення за власним бажанням та причин неможливості проходження служби, а зміст рапорту позивача про звільнення не відповідав її волі та бажанню припинити службу, оскільки доказів подання паперового рапорту в матеріалах справи відсутній, а надісланий рапорт засобами телекомунікаційного зв'язку Вайбер (Viber) слугував наміром, а не діями для подання такої заяви.
Тому, звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням без зазначених конкретних причин, що перешкоджають подальшому виконанню службових обов'язків, не відповідає Закону № 580-VIII та Положенню № 114.
Як зазначалося вище, відповідно до пункту 4 розділу XI Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються до цих правовідносин в частині, що не суперечить цьому Закону.
Враховуючи, що норми Закону № 580-VIII не врегулюють процедуру поновлення на посаді поліцейських, звільнення яких визнано судом незаконним, відповідно до ст.7 КАС України до спірних правовідносин застосовуються положення частини першої статті 235 КЗпП України, яка передбачає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Оскільки звільнення позивача відбулося без законної підстави, остання підлягає поновленню на тій же посаді та у тому ж органі, з якого вона була протиправно звільнений.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового визнання незаконним та скасувати наказ Академії державної пенітенціарної служби від 30 березня 2022 року № 52/ОС «Про особовий склад» та поновити ОСОБА_1 на посаді курсанта четвертого курсу денної форми навчання Академії Державної пенітенціарної служби з 01 квітня 2022 року.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів доходить висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги позивача та скасування рішення суду першої інстанції, з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог позивача.
Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 315, 317, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року - скасувати та прийняти нове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати незаконним та скасувати наказ Академії державної пенітенціарної служби від 30 березня 2022 року № 52/ОС «Про особовий склад».
Поновити ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на посаді курсанта четвертого курсу денної форми навчання Академії Державної пенітенціарної служби (адреса: м. Чернігів, вул. Гонча, 34, код ЄДРПОУ 08571788) з 01 квітня 2022 року.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді О.О. Беспалов
І.О. Грибан