24 квітня 2023 року справа №200/12242/21
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Компанієць І.Д., суддів: Гайдара А.В., Казначеєва Е.Г.,
за участі секретаря судового засідання Усенко Т.І.,
представника відповідача Жаворонкової Ю.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року у справі № 200/12242/21 (головуючий І інстанції Шувалова Т.О.) за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач звернулася до суду з позовом, в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати наказ виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 № 2334-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури змінити дату звільнення позивача у зв'язку з затримкою видачі трудової книжки та вважати датою звільнення дату видачі трудової книжки;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки з дати звільнення по дату видачі трудової книжки, яку обчислити у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, провівши її індексацію у відповідності до Закону України “Про індексацію грошових доходів населення” та “Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
- стягнути з Донецької обласної прокуратури на користь позивача вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури поновити позивача на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з дати звільнення;
- зобов'язати керівника Донецької обласної прокуратури нарахувати (обчислити) та виплатити позивачу заробітну плату за час вимушеного прогулу з дати звільнення по дату фактичного поновлення на роботі, яку обчислити у відповідності до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995, провівши її індексацію у відповідності до Закону України “Про індексацію грошових доходів населення” та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078;
- стягнути з Донецької обласної прокуратури на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 1000000 (один мільйон) грн.
В обґрунтування позову зазначила, що її звільнення з посади на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «;Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ) відбулося з порушенням норм міжнародного і національного права, якими гарантоване право на працю, на повагу до приватного життя, закріплені засади рівності громадян та заборонена дискримінація.
Зазначила, що при звільненні її з указаної підстави відповідач грубо порушив норми Конституції України.
На виконання вимог Закону № 113-ІХ вона вчасно звернулася до Генерального прокурора із заявою про переведення її на посаду прокурора в обласній прокуратури, про намір у зв'язку з цим пройти атестацію, проте без обробки персональних даних, тому відповідач безпідставно і необґрунтовано послався на факт неподання нею заяви про намір пройти атестацію.
При цьому, позивач до заяви про намір пройти атестацію надала пояснення, що, не може надати згоду на обробку персональних даних, виходячи з її релігійних переконань, зокрема, надала пояснення щодо причин відсутності в неї реєстраційного номера облікової картки платника податків у фізичній (паперовій) формі.
Також вважала, що має право на отримання вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу та на компенсацію моральної шкоди.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 № 2334-к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з 11 вересня 2021 року.
Стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу у зв'язку зі звільненням у сумі 8184,11 грн.
Стягнуто з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 31975,44 грн з відрахуванням суми обов'язкових податків і зборів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання судових витрат по справі.
В частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з 11 вересня 2021 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць рішення допущено до негайного виконання.
Не погодившись з судовим рішенням в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, позивач звернулася з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати в цій рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою стягнути на користь позивача моральну шкоду в розмірі 1000000грн.
Обґрунтування апеляційної скарги позивача.
Суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин ст. 1167 ЦК України, тоді як підлягають застосуванню норми ст. 237-1 Кодексу законів про працю України.
Так, за наявності порушення прав працівника в сфері трудових відносин, зокрема, незаконного звільнення ця шкода не підлягає доведенню, а здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема, у вигляді одноразової грошової виплати.
Моральна шкода позивачу спричинена протиправними діями відповідача, який всупереч нормам міжнародного права, вимогам діючого законодавства, звільнив позивача за релігійними мотивами.
Не погодившись з судовим рішенням відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти постанову, якою відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Обґрунтування апеляційної скарги відповідача.
Форма типової заяви прокурора є обов'язковою для прокурорів, які мають бажання і волевиявлення пройти атестацію. Така форма прийнята у відповідності до вимог пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ, який передбачає обов'язкове визначення в заяві: намір пройти атестацію; згоду на обробку персональних данних; згоду на застосування процедур атестації; згоду на застосування умов проведення атестації.
Відсутність заяви прокурора визначеного змісту і форми свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури.
Позивачем при написанні заяви не виконано в повному обсязі вимог Закону № 113-ІХ, оскільки в ній зазначено лише окремі елементи її змісту. Законодавцем чітко передбачена неможливість подання прокурором заяви у довільній формі, оскільки це призведе до її невідповідності вимогам п. 10 розділу ІІ Закону № 113-ІХ та затвердженій типовій формі відповідно до п. 9 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації.
Отже, висновки суду першої інстанції, що позивачем у визначений строк подано відповідну заяву про намір пройти атестацію, не відповідають дійсності та вимогам діючого законодавства.
Оскільки позивача звільнено без посилання на п. 9 ч. 1 ст. 51 ЗУ «Про прокуратуру», тому відсутні підстави для порівняння підстав її звільнення зі ст. 44 КЗпП, отже позовні вимоги про виплату позивачу вихідної допомоги при звільненні задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
З огляду на наведене суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції тільки в межах доводів апеляційних скарг позивача та відповідача.
Враховуючи режим роботи суддів та працівників апарату Першого апеляційного адміністративного суду з часу введення на території України правового режиму воєнного стану, з метою збереження життя та здоров'я, а також забезпечення безпеки суддів та працівників апарату суду, дана постанова прийнята колегією суддів за умови наявної можливості доступу колегії суддів до матеріалів адміністративної справи.
Представник відповідача в судовому засіданні підтримав доводи апеляційної скарги, заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача.
Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг, розглядаючи апеляційні скарги в межах викладених доводів, встановив наступне.
Фактичні обставини справи.
ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури України на прокурорсько-слідчих посадах з серпня 2004 року.
Наказом Донецької обласної прокуратури від 10 листопада 2020 року № 1602-к скасовано наказ прокурора Донецької області № 333-к від 22.04.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та поновлено на посаді з 28.04.2020 на підставі постанови Першого апеляційного адміністративного суду від 12.10.2020 у справі № 200/4456/20-а.
13 листопада 2020 року позивачем на адресу Генерального прокурора Венедиктової І.В. подана заява про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію такого змісту: “На підставі пункту 10 розділу II “Прикінцеві і перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.
Проведення моєї атестації прошу здійснювати без обробки персональних даних, у тому числі автоматизованої, без використання (штрих-кодового) ідентифікатора, про причини зазначеного детально викладено у поясненні з додатками.
Висловлюю своє волевиявлення на проходження атестації, у разі неуспішного проходження атестації не даю згоди на моє звільнення.
Даю згоду кадровим комісіям на надсилання мені листів та запитань на адресу моєї електронної пошти.”.
У письмових поясненнях, наданих до заяви ОСОБА_1 зазначила, що під час проведення атестації з релігійних переконань не дає згоду на обробку персональних даних посилаючись, зокрема, на відсутність в неї реєстраційного номера облікової картки платника податків у фізичній (паперовій) формі також з релігійних мотивів.
Офіс Генерального прокурора листом від 09 грудня 2020 року за № 07-23335-19 повідомив позивача, що її заяву від 13.11.2020 зареєстровано 20.11.2020 за № 233897-20 та копія вказаної заяви направлена до шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур для розгляду та вирішення питання щодо можливості включення до графіку проходження атестації.
Листом від 01 лютого 2021 року за № 07-23335-19 Офіс Генерального прокурора повідомив позивача, що Генеральний прокурор не наділений повноваженнями щодо формування списків прокурорів для проходження атестації, включення їх у відповідний графік, скасування рішень кадрових комісій. Щодо оплати праці повідомив, що керівникам надано право, у межах затвердженого фонду оплати праці, установлювати надбавки, здійснювати преміювання, надавати матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та для оздоровлення.
27 серпня 2021 року Офіс Генерального прокурора направив лист виконувачу обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури Угровецькому П.О., в якому повідомив що кадровою комісією при розгляді питання щодо включення ОСОБА_1 до графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, остання подала заяву Генеральному прокурору, відмінну від встановленої Порядком проходження прокурорами атестації. Також, додатково направив витяг з протоколу засідання шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 16.12.2020 № 12.
Як свідчить протокол № 12 засідання шістнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур від 16 грудня 2020 року, відповідно до п.п. 9, 10, 13, 14 розділу ІІ Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури”, п.п. 3, 9, 13 розділу І, п. 1 розділу ІІ, п. 2 розділу ІІІ, п.п. 1, 18 розділу ІV Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221, за результатами розгляду заяви відмовлено у включенні ОСОБА_1 до графіку складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, у зв'язку із поданням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію за невстановленою формою і ненаданням згоди на обробку персональних даних.
Наказом Донецької обласної прокуратури від 09 вересня 2021 року № 2334-к звільнено ОСОБА_1 з посади прокурора відділу Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області на підставі підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ “Прикінцеві і перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” № 113-ІХ від 19.09.2020 з 10 вересня 2021 року у зв'язку із неподанням у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до обласної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
10 вересня 2021 року відповідачем на адресу позивача направлено повідомлення за № 07-1334вих-21 про необхідність подання електронної декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за період, не охоплений раніше поданою декларацією (перед звільненням) та після припинення діяльності в строк до 01.04.2022 за 2021 рік.
Також, 10 вересня 2021 року відповідач на адресу позивача та на електронну адресу надіслав лист № 07-1337вих-21, в якому повідомив про необхідність невідкладно прибути до відділу кадрової роботи та державної служби Донецької обласної прокуратури (м. Маріуполь, вул. Університетська, 6) для ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки.
10 вересня 2021 року відповідачем проведено з позивачем розрахунок при звільненні, що підтверджується платіжними дорученнями.
13 вересня 2021 року позивач зверталась до відповідача із заявою про видачу копії наказу про звільнення, копію рішення кадрової комісії, передачу трудової книжки та запитом щодо надання інформації про нарахування вихідної допомоги при звільненні та компенсації за невикористані дні відпустки.
Згідно із довідкою відповідача про середньомісячну (середньоденну) заробітну плату ОСОБА_1 від 11 жовтня 2021 року № 21-85-1077, середньоденна заробітна плата позивачки складає 380 грн 66 коп.
07 жовтня 2021 року відповідач листом за № 07-1450вих-21 від 06.10.2021 повідомив позивача, що їй неодноразово спрямовувався лист з повідомленням про звільнення та необхідність прибуття до відділу для ознайомлення з наказом і отримання трудової книжки. Разом із вказаним листом позивачу надіслано трудову книжку.
Суд першої інстанції, визнаючи незаконним наказ про звільнення позивача та скасовуючи його, виходив з того, що саме факт відсутності поданої прокурором заяви або невідповідність такої заяви вимогам, встановленим законом, тягне за собою звільнення з посади на підставі пп. 1 п. 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ. Проте, позивачем у визначений строк подана заява, в якій висловлено намір пройти атестацію, що свідчить про відсутність підстав для звільнення позивача за пп. 1 п. 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ.
Задовольняючи позовні вимоги про стягнення на користь позивача вихідної допомоги при звільненні, суд першої інстанції виходив з того, що ч. 5 ст. 51 Закону № 1697-VII та ч. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України передбачено виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми Кодексу законів про працю України. Проте, в такий перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення на користь позивача моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів завдання моральної шкоди.
Оцінка суду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
На підставі статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статті 38, 43 Конституції України передбачають, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
При цьому громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу правомірності/неправомірності звільнення позивача з посади та з органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію за формою, що не відповідає вимогам додатку 2 до Порядку проходження прокурорами атестації.
Відповідно до частини третьої статті 16 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697 (далі - Закон № 1697) прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Пунктом 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
На підставі пункту 9 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Відповідно до пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації.
Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Згідно підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Відповідно до пунктів 7-17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 3 жовтня 2019 року № 221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (далі - Порядок).
На підставі пункту 9 Порядку атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.
У додатку 2 до Порядку встановлено форму заяви про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію.
Текст письмової заяви встановлено такий: «На підставі пункту 10 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації.
З умовами та процедурами проведення атестації, визначеними у Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому наказом Генерального прокурора (далі - Порядок), ознайомлений (ознайомлена) та погоджуюся.
Зокрема, підтверджую, що я усвідомлюю та погоджуюся, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації, передбаченого Порядком, а також за умови настання однієї з підстав, передбачених пунктом 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, мене буде звільнено з посади прокурора.
Крім того, погоджуюсь із тим, що під час проведення співбесіди та ухвалення рішення кадровою комісію може братися до уваги інформація, отримана від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню.
Для цілі проходження атестації, яка включає оцінку моєї професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, даю згоду кадровим комісіям і робочим групам на повний та безпосередній доступ до інформації, визначеної у пункті 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону, з метою її обробки, перевірки та використання під час атестації, включаючи інформацію з обмеженим доступом і таку, що містить персональні дані, а також даю згоду на надсилання мені комісіями, у разі необхідності, письмових запитань щодо професійної етики та доброчесності».
Відповідно до пункту 10 Порядку заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно). Особа, яку за рішенням суду поновлено на посаді прокурора або слідчого прокуратури після 15 жовтня 2019 року, подає таку заяву Генеральному прокурору упродовж 5 днів після видання керівником органу прокуратури наказу про її поновлення на посаді.
Як свідчать матеріали справи, 13.11.2021 позивачем на адресу Генерального прокурора Венедиктової І.В. подана заява про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію такого змісту: “На підставі пункту 10 розділу II “Прикінцеві і перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури” прошу перевести мене на посаду прокурора в обласній прокуратурі і для цього допустити до проходження атестації. Проведення моєї атестації прошу здійснювати без обробки персональних даних, у тому числі автоматизованої, без використання (штрих-кодового) ідентифікатора, про причини зазначеного детально викладено у поясненні додатками (додається)”. До заяви позивачем додані додатки на 7 аркушах (а.с.23).
Позивач була поновлена на посаді наказом відповідача від 10 листопада 2020 року, тобто звернувшись 13 листопада 2020 року із заявою до Генерального прокурора про намір пройти атестацію, вона дотрималась відповідних строків її подання (упродовж 5 днів після видання керівником органу прокуратури наказу про її поновлення на посаді)
В зв'язку з недодержанням позивачем в заяві від 13 листопада 2020 року абзаців другого, третього, четвертого заяви, форма якої встановлена у додатку 2 до Порядку, а також непогодження позивачем на обробку персональних даних з релігійних мотивів, відповідач зробив висновок що така заява не відповідає встановленій формі, що унеможливлює подальшу участь позивача у проходженні атестації.
Підставою для видання наказу про звільнення позивача зазначено неподання позивачем у встановлений строк заяви до генерального прокурора про переведення до обласної прокуратури та про намір в зв'язку з цим пройти атестацію.
Проте, Закон № 1697, Закон № 113 та Порядок не передбачають ототожнення невідповідності поданої позивачем заяви від 13 листопада 2020 року формі, встановленій додатком 2 до Порядку, неподанню такої заяви взагалі.
Закон не пов'язує звільнення з посади прокурора на підставі пп. 1 п. 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113 в зв'язку з відсутністю у поданій прокурором заяві абзаців, зміст яких визначений у формі типових заяв відповідно до додатку 2 до Порядку, за умови подання таким прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до обласної прокуратури із зазначенням про намір пройти атестацію, на застосування процедур та умов проведення атестації.
Неврегульованість на нормативному рівні питання, яким саме чином мав би діяти відповідач при отриманні заяви, яка не повною мірою відповідає за своїм змістом та формою встановленим вимогам, у будь-якому разі не може тягнути за собою вкрай негативні наслідки для позивача у вигляді її звільнення з посади, у тому числі внаслідок вільного трактування відповідачем вимог, зокрема, Закону України “Про прокуратуру”, Закону № 113 та Порядку проходження прокурорами атестації у несприятливий для позивача спосіб.
При цьому суд зазначає, що в заяві від 13.11.2020 позивач висловила намір пройти атестацію без обробки персональних даних з релігійних мотивів, надавши до заяви детальні пояснення цих причин.
Відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Згідно рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012 від 20.01.2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України в аспекті конституційного подання положення частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України слід розуміти так:
- інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною;
- збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Як передбачено статтею 2 Закону України “Про захист персональних даних”, згода суб'єкта персональних даних має таке визначення - добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди. У сфері електронної комерції згода суб'єкта персональних даних може бути надана під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, за умови, що така система не створює можливостей для обробки персональних даних до моменту проставлення відмітки.
Заборона збирати відомості про особистість без її попередньої згоди врегульована статтею 11 Закону України “Про інформацію”. Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (стаття 2 Закону України “Про захист персональний даних”).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (частини п'ята, шоста статті 6 вказаного Закону).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 вересня 2018 року в справі № 806/3265/17 з цього приводу зробила висновок, що принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону, порушення конституційних прав такої особи та виконання нею обов'язків.
Відповідно до статті 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, незалежності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою.
Отже, чинним законодавством не врегульовано питання щодо відмови особи від обробки персональних даних у зв'язку з релігійними переконаннями, що в подальшому унеможливлює виконання обов'язків, у тому числі і щодо подачі декларацій у визначеному законом порядку.
Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про протиправність та скасування наказу Донецької обласної прокуратури від 09.09.2021 № 2334-к про звільнення позивача з посади прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області та органів прокуратури області.
Тому відповідач зобов'язаний поновити позивача на посаді прокурора відділу ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, аналітичної роботи та інформаційних технологій прокуратури Донецької області з 11 вересня 2021 року, оскільки ці позовні вимоги є похідними від вимог про скасування наказу про звільнення.
Щодо вимог про стягнення на користь позивача вихідної допомоги у зв'язку зі звільненням, суд зазначає наступне.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом № 113 статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113 внесено зміни також і до КЗпП України, зокрема, статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку (…)
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначив, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 11 жовтня 2018 року у справі № 823/244/16, від 08 жовтня 2019 року у справі № 823/263/16.
Чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
В той же час приписами Закону № 1697 не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Внесені Законом № 113 зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
З огляду на наведене, суд доходить висновку, що ч. 5 ст. 51 Закону № 1697 та ч. 4 ст.40 Кодексу законів про працю України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми Кодексу законів про працю України.
Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 Кодексу законів про працю України при вирішенні спірного питання.
Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постановах від 11 лютого 2021 року по справі № 420/4115/20, від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20.
На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог щодо стягнення на користь позивача вихідної допомоги при звільненні.
Є неприйнятними доводи відповідача щодо незастосування до спірних правовідносин ст. 44 КЗпП України, оскільки позивача звільнено без посилання на п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону № 1697 з огляду на те, що у пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113 вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697, як на підставу для звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку проходження прокурорами атестації).
Аналіз положень абзацу пункту 19 Закону № 113 свідчить, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема, неподання заяви про намір проходження атестації, і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Згідно зі статті 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.
Таким чином, моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною 2 цієї статті.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Разом з тим, слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
В контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Тобто, першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якого доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами:
1) письмовими, речовими і електронними доказами;
2) висновками експертів;
3) показаннями свідків.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Аналіз вищезазначених правових норм свідчить, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом в постанові від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/1711/20.
Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння їй сильних душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди - відсутні.
В інший частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, тому суд апеляційної інстанції не надає оцінку правильності та обґрунтованості рішення в цій частині.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення адміністративного позову.
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами пункту 1 частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвали судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Оскільки судове рішення в межах доводів апеляційних скарг є обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для їх задоволення та скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Відповідно до статті 139 КАС України розподіл судових витрат по справі не здійснюється.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційні скарги ОСОБА_1 , Донецької обласної прокуратури на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року у справі № 200/12242/21 - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 12 січня 2022 року у справі № 200/12242/21 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття 24 квітня 2023 року та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне судове рішення складено 24 квітня 2023 року.
Головуючий суддя І.Д. Компанієць
Судді А.В. Гайдар
Е.Г. Казначеєв