Головуючий у І інстанції Юзькова О.Л.
Провадження №22-ц/824/563/2023 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.
06 квітня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,
суддів: Гуля В.В., Мельника Я.С.,
при секретарі: Ковтун М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , Третьої Київської міської державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рвач Жанни Василівни, Відділу реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції м. Києва про визнання заповіту недійсним,
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Третьої Київської міської державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В., Відділу реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції міста Києва, в якому просила суд визнати недійсним заповіт від 11.02.2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В. та зареєстрований у реєстрі за № 1291, відповідно до умов якого ОСОБА_4 заповідав все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом буде мати право, ОСОБА_2 .
Обгрунтовуючи свої вимоги, позивач посилалась на те, що 21.01.2004 року її батько - ОСОБА_4 уклав шлюб з ОСОБА_2 , про що Відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції міста Києва було зроблено актовий запис за № 37.
11.02.2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В. було посвідчено заповіт за реєстровим номером 1291, відповідно до умов якого ОСОБА_4 заповідав все майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті і на що він за законом буде мати право, ОСОБА_2 .
Разом з тим, відповідно до висновку комплексної судово-психіатричної експертизи, яка була призначена в межах кримінального провадження відповідно до постанови заступника начальника СВ ВП № 3 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 06.02.2018 року та виконана, відповідно, 27.04.2018 року, ОСОБА_4 на час укладення шлюбу від 21.01.2004 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, а на час укладення заповіту від 11.02.2008 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями. ОСОБА_4 станом на 21.01.2004 року за своїм психічним станом не усвідомлював сповна значення своїх дій та не міг керувати ними, а станом на 11.02.2008 року - не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними.
Таким чином, враховуючи те, що у заповідача була відсутня воля на укладення заповіту, позивач, посилаючись на положення ст. 1257 ЦК України, просила суд про задоволення позову та визнання заповіту недійсним.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.
Протокольною ухвалою Київського апеляційного суду від 03.11.2021 року залучено до участі у справі ОСОБА_3 , як правонаступника ОСОБА_2 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 (том 3, а.с.83).
Постановою Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Іщуком Є.М., задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 . Визнано недійсним заповіт ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В., зареєстрований в реєстрі за № 1291.
Постановою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року постанову Київського апеляційного суду від 02 лютого 2022 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У апеляційній скарзі на рішення суду позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, просила рішення суду скасувати та постановити по справі нове судове рішення про задоволення її позову.
Обгрунтовуючи скаргу, ОСОБА_1 посилалась на помилковість висновків суду про неналежність наданого нею в якості доказу висновку експертизи, проведеної в межах кримінального провадження, адже в силу положень КПК України вона мала право надавати такий доказ без відповідного дозволу слідчого на це. При цьому, вважає, що висновок суду про те, що експерти при винесенні висновку не були попереджені про кримінальну відповідальність, а тому останній є незаконним, є безпідставними, адже можливість настання такої відповідальності прямо передбачена Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, якою експерти керуються у своїй діяльності (том 2, а.с.200-205).
У відзиві на апеляційну скаргу, що надійшов від представника ОСОБА_2 - адвоката Білошапки О.В., остання просила рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 25 вересня 2020 року залишити без змін, а скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Іщук Є.М., апеляційну скаргу підтримав та просив про її задоволення з викладених у ній підстав.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник - адвокат Білошапка О.В. в апеляційному суді проти задоволення скарги позивача заперечили та просили рішення суду залишити без змін, як законне та обґрунтоване.
Інші учасники процесу, які повідомлялись про час та місце розгляду справи, до суду не з'явились; колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за їхньої відсутності, за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників процесу, показання допитаних в судовому засіданні експертів Опейди С.В. та Мирошниченка О.О., перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про задоволення скарги, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно із заповітом від 11.02.2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Ж.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 1291, за життя ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповів ОСОБА_2 все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що йому буде належати на день смерті, і на що за законом він матиме право.
Також встановлено, що відповідно до висновку комплексної судово-психіатричної експертизи за № 306, яка була призначена в межах кримінального провадження № 12017100100012362 відповідно до постанови заступника начальника СВ ВП № 3 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 06.02.2018 року та виконана, відповідно, 27.04.2018 року, ОСОБА_4 на час укладення шлюбу 21.01.2004 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді Органічного ураження головного мозку судинного генезу з інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, а на час укладення заповіту від 11.02.2008 року страждав хронічним психічним розладом у вигляді Органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями. ОСОБА_4 станом на 21.01.2004 року за своїм психічним станом не усвідомлював сповна значення своїх дій та не міг керувати ними, а станом на 11.02.2008 року - не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вищевказаний висновок комплексної судово-психіатричної експертизи за № 306 отриманий з порушенням ч. 1 ст. 222 КПК України, а саме: висновок експертизи наданий до суду без попереднього письмового дозволу слідчого або прокурора, відтак суд відхилив його в якості доказу та у зв'язку із недоведеністю позовних вимог залишив позов ОСОБА_1 без задоволення.
Однак з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно ст. 1247 ЦК України, заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 ст. 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Заповіт може бути визнаний недійсним у тому випадку, коли волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Норми статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
При цьому, як зазначив Верховний Суд у своїй постанові від 06.03.2018 року по справі № 1111/4895/12, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід надавати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно з частиною першою статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що висновок судової комплексної експертизи № 306 від 27.04.2018 року, яка була призначена в межах кримінального провадження № 12017100100012362, є неналежним доказом у даній справі, оскільки був отриманий з порушенням положень ч. 1 ст. 222 КПК України, а саме: висновок експертизи наданий до суду без попереднього письмового дозволу слідчого або прокурора.
Разом з тим, відповідно до положень ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як передбачено вимогами ст.ст. 77, 80 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року, предметом доказування є факти, якими обґрунтовуються заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
При цьому, як передбачено ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 року у справі № 381/622/17 вказано, що у касаційній скарзі банк стверджує про неналежність і недопустимість копії висновку судово-почеркознавчої експертизи від 13.12.2014 року за № 574/тдд як доказу, оскільки позивач не додав до позовної заяви дозволу слідчого Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ України м. Києва на використання цього висновку у цивільній справі, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні. Разом з тим, вказаний висновок не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості доказів, як про це стверджує банк у касаційній скарзі. Позивач подав до суду копію цього висновку, зроблену з копії того ж висновку, яку засвідчив слідчий. Для його використання як доказу подання до суду окремого дозволу слідчого, а також вироку суду, який набрав законної сили у кримінальному провадженні, не є потрібним. Такий висновок судово-почеркознавчої експертизи, який позивач відповідно до закону одержав у межах кримінального провадження, стосується предмета доказування у цій справі.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд і у постанові від 14.12.2021 року у справі № 761/16077/19, де предметом спору між тим ж самими сторонами, що й у даній справі, була недійсність шлюбу між померлим ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . При цьому, у вказаній постанові Верховним Судом було встановлено, що висновок судово-комплексної експертизи № 306 від 27.04.2018 року є належним доказом на підтвердження позовних вимог про недійсність шлюбу.
Таким чином, враховуючи те, що висновок комплексної судово-психіатричної експертизи за № 306 від 27.04.2018 року, яка була призначена у межах кримінального провадження № 12017100100012362, не можна вважати таким, що не відповідає критеріям належності та допустимості доказів, а для його використання як доказу, подання до суду окремого дозволу слідчого не є потрібним, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції про недопустимість висновку експертизи від 27.04.2018 року, як доказу, помилковим та таким, що суперечить вищенаведеним положенням законодавства та правовим висновкам Верховного Суду.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у даній справі, скасовуючи попереднє рішення суду апеляційної інстанції, постановлене 02 лютого 2022 року. Так, зокрема, у своїй постанові від 23 листопада 2022 року Верховний Суд зазначив, що висновок №306 від 27 квітня 2018 року за результатами судово-психіатричної експертизи, проведеної в межах кримінального провадження, може бути письмовим доказом у розглядуваній цивільній справі (том 3, а.с.243).
Скасовуючи постанову апеляційного суду від 02 лютого 2022 року, Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року зазначив, що: «Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав, встановлених частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання заповіту ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року недійсним, оскільки висновком судово-психіатричної експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, проведеної в межах кримінального провадження, встановлено, що на час складення заповіту від 11 лютого 2008 року спадкодавець страждав хронічним психічним розладом, внаслідок якого не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними.
Разом із тим, врахувавши вказаний доказ (висновок експертизи від 27 квітня 2018 року № 306, проведеної в межах кримінального провадження), апеляційний суд не надав оцінки іншому наявному у справі доказу, а саме - акту від 05 липня 2013 року № 568 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи, проведеної в ході розгляду цивільної справи
№ 2-2720/11, згідно з яким психічний розлад, яким страждав спадкодавець на момент складання заповіту від 11 лютого 2008 року, істотно впливав на його можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
За наявності двох вказаних доказів, апеляційний суд мав надати оцінку їм обом та з'ясувати з чим пов'язана трансформація позиції експертів щодо психічного стану спадкодавця на час складання оспорюваного заповіту. При цьому враховуючи, що обидва висновки складені одними й тими ж експертами, апеляційний суд мав можливість заслухати в судовому засіданні їх роз'яснення з цього приводу».
Виконуючи вказівку Верховного Суду про необхідність оцінки обох наявних у справі висновків та з метою з'ясування причини трансформації позиції експертів щодо психічного стану спадкодавця на час складання оспорюваного заповіту, апеляційним судом було викликано до суду експертів ОСОБА_7, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 .
Допитані в судовому засіданні експерти ОСОБА_7 та ОСОБА_5 зазначили, що, дійсно, ними у 2013 році в межах цивільної справи № 2-2720/11 було складено Акт від 05 липня 2013 року № 568 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи, згідно з яким психічний розлад, яким страждав спадкодавець на момент складання заповіту від 11 лютого 2008 року, істотно впливав на його можливість усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Разом з тим, у 2018 році на підставі постанови заступника начальника СВ ВП № 3 Шевченківського УП ГУНП у м. Києві від 06.02.2018 року про призначення комплексної судово-психіатричної експертизи, ними було складено висновок №306 від 27.04.2018 року, згідно з яким експерти дійшли висновку, що станом на час складання заповіту 11 лютого 2008 року ОСОБА_4 страждав хронічним психічним розладом у вигляді Органічного ураження головного мозку судинного генезу з вираженим інтелектуально-мнестичним зниженням та афатичними порушеннями, у зв'язку із чим на час складання заповіту 11 лютого 2008 року не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Тобто, складений експертами висновок №306 від 27.04.2018 року комплексної судово-психіатричної експертизи містить висновок про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Причиною трансформації позиції експертів, останніми в апеляційному суді було зазначено надання їм слідчим для проведення експертизи іншого обсягу матеріалів, ніж при проведенні експертизи в рамках цивільної справи у 2013 році. Зокрема, при проведенні експертизи у 2013 році експертам було надано матеріали цивільної справи, протоколи допиту свідків та медичні довідки, а при проведенні експертизи у 2018 році слідчим для проведення експертизи були надані матеріали кримінальної справи, протоколи допиту інших свідків та відеофайл, з якого експерти мали змогу безпосередньо побачити поведінку спадкодавця, його орієнтацію та спілкування на момент, коли було зняте дане відео. При цьому, на питання представника Білошапки О.В. з приводу того, яким чином експерти упевнились, що на відео зображений саме спадкодавець ОСОБА_4 , експерт ОСОБА_7 зазначила, що експерти не встановлюють достовірність даних, які надійшли на експертизу. В даному випадку, відеофайл містився на диску, долученому до матеріалів кримінального провадження слідчим та направлений ним же для проведення експертизи до експертної установи.
Надаючи оцінку наявним у справі Акту від 05 липня 2013 року № 568 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи та Висновку №306 від 27 квітня 2018 року комплексної судово-психіатричної експертизи, апеляційний суд бере до уваги Висновок №306 від 27 квітня 2018 року, зважаючи на те, що він ґрунтується на більшому обсязі наданих на проведення експертизи матеріалах, про що було зазначено і експертами при їхньому допиті в апеляційному суді, та є більш достовірним доказом внутрішнього, психічного стану особи в момент вчинення заповіту, ніж Акт від 05 липня 2013 року №568.
Згідно з ч.ч.1, 2, 3, 4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За ч.ч. 1, 3 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За вимогами статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оскільки висновок комплексної судово-психіатричної експертизи №306 від 27 квітня 2018 року стосується предмета доказування у цій справі та встановлює абсолютну неспроможність ОСОБА_4 в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, вимоги позивача про визнання заповіту від 11 лютого 2008 року недійсним з підстав невідповідності волевиявлення заповідача його внутрішній волі є обґрунтованими та підлягають до задоволення.
Таким чином, апеляційний суд, повно, всебічно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи та перевіривши їх наявними у справі доказами у їх сукупності та взаємозв'язку, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є доведеними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції 13 березня 2020 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Абросімовою О.В. подано заяву про застосування позовної давності (том 2, а.с.81-84), у якій представник зазначила, що позивачу було відомо про наявність оскаржуваного заповіту, а даний позов подано до суду у 2019 році, через 11 років після його складання у 2008 році та через 6 років після прийняття рішення Апеляційним судом м. Києва по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним, по якій 06.02.2014 року колегією суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва за наслідками розгляду апеляційної скарги представника ОСОБА_2 було скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено. Колегією суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ 21.05.2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва залишено без змін.
З приводу вищенаведеної наявної у справі заяви відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності колегія суддів зазначає наступне.
Згідно зі статтею 256 ЦК України особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу в межах строку позовної давності.
Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За загальним правилом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів (див. mutatis mutandis рішення у справі ««Stubbings and Others v. the United Kingdom» від 22 жовтня 1996 року).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 у справі
№ 367/6105/16-ц зроблено висновок, що сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову не відповідає вимогам закону.
Вирішуючи питання про визначення моменту, з якого для позивача почався перебіг позовної давності, апеляційний суд зауважує, що підставою звернення позивача до суду з позовом про визнання недійсним заповіту від 11 лютого 2008 року стало отримання нею Висновку №306 від 27 квітня 2018 року комплексної судово-психіатричної експертизи, проведеної в рамках кримінального провадження, яким було встановлено абсолютну неспроможність заповідача ОСОБА_4 в момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Отже, звернення позивача до суду з позовом про визнання недійсним заповіту у січні 2019 року вчинене нею в межах визначеного законом трирічного строку позовної давності, зважаючи на те, що висновок експертизи, на якому ґрунтується позов, складено експертами 27 квітня 2018 року.
При цьому, посилання відповідача на те, що позивач дізналась про порушення своїх прав ще у 2013 році, коли звернулась до суду з першим позовом про визнання недійсним заповіту від 11 лютого 2008 року, апеляційним судом відхиляються, оскільки у тій справі, обґрунтовуючи свої вимоги, позивач ОСОБА_1 посилалась на Акт від 05 липня 2013 року № 568 посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи, який не встановлював абсолютної неспроможності заповідача розуміти значення своїх дій та керувати ними, що і стало підставою для відмови апеляційною інстанцією у задоволенні позовних вимог у 2014 році. Натомість Висновок №306 від 27 квітня 2018 року комплексної судово-психіатричної експертизи, складений тими ж експертами, але на підставі більшого обсягу наданих на проведення експертизи матеріалів, встановив нові прояви психологічного стану заповідача на момент складання ним заповіту, що створило позивачу умови для звернення до суду з новим позовом, який був поданий нею з дотриманням встановленої законом позовної давності (ст. 257 ЦК України).
Колегія суддів зауважує, що саме з моменту складання висновку №306 від 27 квітня 2018 року комплексної судово-психіатричної експертизи, яким було встановлено нові обставини, для позивача розпочався перебіг позовної давності, оскільки з даного документу позивач дізналась про порушення її прав (психологічний стан батька, який не давав йому можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при складанні заповіту на користь відповідача). Об'єктивної можливості знати про обставини порушення її прав раніше позивач не мала, зважаючи на те, що ці обставини були встановлені висновком, складеним експертами 27 квітня 2018 року.
Таким чином, враховуючи те, що позивачем позовну заяву подано в межах визначеної законом позовної давності, заява представника відповідача про застосування наслідків її пропуску задоволенню не підлягає.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неправильне застосування судом норм матеріального або порушення норм процесуального права.
Оскільки судом при ухваленні рішення допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, наслідком чого стало ухвалення помилкового рішення про залишення позову без задоволення, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду на підставі п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України з ухваленням по справі нового рішення про задоволення позову.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2020 року -скасувати та постановити по справі нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати недійсним заповіт ОСОБА_4 від 11 лютого 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Рвач Жанною Василівною, зареєстрований в реєстрі за № 1291.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий:
Судді: