24 квітня 2023 р. Справа № ЗВ/440/79/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Бершова Г.Є.,
Суддів: Ральченка І.М. , Рєзнікової С.С. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції» на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.10.2021, головуючий суддя І інстанції: Л.М. Петрова, м. Полтава, по справі № ЗВ/440/79/21
за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції»
заінтересована особа ОСОБА_1
про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса,
05.10.2021 ТОВ "Фінансова компанія "Приватні Інвестиції" звернулось до Полтавського окружного адміністративного суду із заявою /надійшла до суду 11.10.2021/, в якій просить:
- замінити стягувача у виконавчому провадженні по виконавчому написі №436 від 03.02.2020 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ "Кредобанк", заборгованості, що виникла по Кредитному договору з можливістю перенесення платежу (рахунок) № 2902/2419DCLRKPT від 12.08.2014, який укладений між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», договором про відступлення права вимоги №270К укладений 02.07.2018 між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» та Публічним акціонерним товариством «Кредобанк» (найменування Публічного акціонерного товариства «Кредобанк») та ОСОБА_1 . Стягнення заборгованості здійснюється за період з 02.07.2018 по 05.11.2019, сума заборгованості складається з: суми заборгованості за кредитом - 14749,15 грн; суми заборгованості за відсотками - 0,00 грн, суми заборгованості за комісіями - 12090,87 суми плати, що здійснена стягувачем за вчинення виконавчого напису, а всього - 26740,02 грн, Акціонерне товариство «Кредобанк» (ЄДРПОУ 09807862), його правонаступником Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції» (04112, м. Київ, вул. Жамбила Жабаєва, буд. 7, ЄДРПОУ 37356981), про що винести ухвалу.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року по справі №ЗВ/440/79/21 відмовлено у відкритті провадження за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції» про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса.
Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, заявник подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на її прийняття з порушенням норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року по справі №ЗВ/440/79/21 та надіслати до суду першої інстанції цю заяву для подальшого розгляду по суті.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги, посилаючись на висновки, викладені у численних постановах Верховного Суду, стверджував, що питання, пов'язані з виконанням рішень інших органів підлягають розгляду саме у порядку адміністративного судочинства.
Заінтересована особа відзиву на апеляційну скаргу не подала.
Заявник та заінтересована особа про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Протокольною ухвалою суду 24.04.2023 колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу відповідно до ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що 03.02.2021 приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Личук Т.В. було вчинено виконавчий напис нотаріуса від 03.02.2020 №436 про стягнення з ОСОБА_1 на користь АТ "Кредобанк" заборгованості, що виникла по Кредитному договору з можливістю перенесення платежу (рахунок) № 2902/2419DCLRKPT від 12.08.2014, який укладений між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк», договором про відступлення права вимоги №270К укладений 02.07.2018 між Публічним акціонерним товариством «Платинум Банк» та Публічним акціонерним товариством «Кредобанк» (найменування Публічного акціонерного товариства «Кредобанк») та ОСОБА_1 . Стягнення заборгованості здійснюється за період з 02.07.2018 по 05.11.2019, сума заборгованості складається з: суми заборгованості за кредитом - 14749,15 грн; суми заборгованості за відсотками - 0,00 грн, суми заборгованості за комісіями - 12090,87 суми плати, що здійснена стягувачем за вчинення виконавчого напису, а всього - 26740,02 грн.
У поданій заяві ініціатор звернення - ТОВ "Фінансова компанія "Приватні Інвестиції" зазначив, що заявник є правонаступником стягувача - АТ "Кредобанк", у виконавчому провадженні №61856237, яке перебуває на виконанні у приватного виконавця Гречин Н.В. та відкрите на підставі виконавчого напису нотаріуса від 03.02.2020 №436 про стягнення заборгованості в розмірі 26840,02 грн.
Відповідно до інформації про виконавче провадження, 16.04.2020 приватним виконавцем Виконавчого округу Полтавської області Гречин Н.В. відкрито виконавче провадження ВП №61856237 на підставі виконавчого напису нотаріуса від 03.02.2020 №436, вчиненого приватним нотаріусом Івано-Франківського МНО Личук Т.В. про стягнення з боржника, яким є ОСОБА_1 , на користь Акціонерного товариства «КРЕДОБАНК» заборгованості у розмірі 26840,02 грн.
25.06.2021 між АТ «КРЕДОБАНК» та ТОВ "Фінансова компанія Приватні Інвестиції" було укладено договір факторингу із відступленням прав грошової вимоги за кредитними договорами №250621/1.
На цій підставі, заявник просить замінити вибулого стягувача його правонаступником.
Відмовляючи у відкритті провадження суд першої інстанції виходив з того, що приписи ст. 379 КАС України передбачають повноважень адміністративного суду здійснювати заміну сторони лише у межах виконавчого провадження під час виконання судових рішень в адміністративних справах. Натомість ст. 446 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що процесуальні питання, пов'язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
У рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04, пункт 24) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) закріпив поняття «суд, встановлений законом», яке стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.
Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення насамперед майнового приватного права чи інтересу.
У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц (провадження № 14-656цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17 (провадження № 14-643цс18) та інших.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Стосовно терміна «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності в суб'єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб'єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб'єкта.
Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб'єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб'єктами стосовно їх прав та обов'язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єкта (суб'єктів), а останній (останні) відповідно зобов'язаний (зобов'язані) виконувати вимоги та приписи такого суб'єкта владних повноважень тощо.
Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28-30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24, 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8-4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18, 19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16, 17), від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21).
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIIІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 3 Закону № 1404-VIIІ визначено перелік виконавчих документів, що підлягають примусовому виконанню. Їх можна поділити на дві групи:
а) «судові» - видані судами України, в тому числі на виконання судових рішень:
- виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
- судові накази;
- ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;
б) «несудові» - видані іншими органами чи посадовими особами, як результат реалізації їх компетенції:
- виконавчі написи нотаріусів;
- посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
- постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди;
- постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
- рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;
- рішення ЄСПЛ з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішення інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;
- рішення (постанови) суб'єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
ЦПК України та Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) містять розділи «Судовий контроль за виконанням судових рішень».
За вимогами статей 447, 448 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
Аналогічні вимоги закріплені у статтях 339, 340 ГПК України.
Слід взяти до уваги, що в порядку судового контролю за виконанням судових рішень лише сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною ж першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону № 1404-VIIІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, за правилами адміністративного судочинства оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку, ніж у суді адміністративної юрисдикції.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово робила висновок, що з огляду на те, що скаргу подано на дії державного виконавця з виконання виконавчого документа, виданого іншою посадовою особою, а не судом, підвідомчість спору належить адміністративному суду (постанови від 14 березня 2018 року, від 14 листопада 2018 року у справі № 161/15523/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 678/1/16-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 346/79/17).
Тобто при розгляді справ щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, що вчинені під час примусового виконання рішень інших органів та посадових осіб, які підлягають примусовому виконанню, суди здійснюють контроль за порядком реалізації сукупності дій органів і осіб, визначених у Законі № 1404-VIII, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню, що розкриває нормативний зміст поняття «виконавче провадження».
Разом з тим Закон № 1404-VIIІ містить норму - частину п'яту статті 15, яка регулює питання правонаступництва у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження.
За частиною першою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.
В абзаці другому частини п'ятої статті 15 Закону № 1404-VIIІ вказано, що у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім'я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження.
Тобто виконавець наділений повноваженнями змінити назву сторони виконавчого провадження у разі наявності належних доказів - відповідних підтверджуючих документів, що не потребує звернення до суду.
У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов'язковими тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив (частина п'ята статті 15 Закону № 1404-VIIІ).
Відмінною, порівняно із згаданими вище правилами в наведеній нормі, є ситуація, яка не обумовлена конфліктом: заінтересована особа ініціює розгляд питання про обрання належного правонаступника на заміну сторони виконавчого провадження, яка вибула.
Особливістю цивільного процесуального законодавства, порівняно з іншими процесуальними кодексами, є наявність окремого провадження - виду непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
У розділі IV ЦПК України «Окреме провадження» глава 6 регулює питання розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У статті 315 ЦПК України закріплено, що у судовому порядку можуть бути встановлені будь-які факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Характерною і визначальною відмінністю цього провадження є відсутність спору про право (за частиною четвертою статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду).
ГПК України та КАС України не містять такого поняття, як встановлення юридичного факту, тобто до суду можливо звернутися лише у випадку, коли наявний юридичний спір, і в залежності від складу сторін такого спору та змісту спірних правовідносин визначається юрисдикційність спору.
У частині першій статті 379 КАС України зазначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.
Згідно із частинами першою та другою статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець (аналогічні положення закріплені у статті 334 ГПК України).
Статтею 446 ЦПК України передбачено, що процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом (аналогічні положення закріплені у статті 338 ГПК України).
Тобто всі процесуальні кодекси урегулювали питання заміни сторони виконавчого провадження саме у випадку виконання судового рішення. І логічно, що такі питання розглядає лише суд тієї юрисдикції, у якій розглянуто справу по суті, той суд, який ухвалив відповідне рішення.
Велика Палата Верховного Суду аналізувала питання заміни сторони у виконавчому провадженні при застосуванні процесуального законодавства, чинного до 15 грудня 2017 року.
Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 (провадження № 11-1172апп18) зроблено висновок, що судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналізуючи в сукупності норми статті 15 Закону № 1404-VIIІ та чинні до 15 грудня 2017 року статті 264 КАС України та 368 ЦПК України, беручи до уваги, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
Вказаний висновок Великої Палати Верховного Суду відповідає чинному на час розгляду спірного питання процесуальному законодавству, проте не може бути застосований до правовідносин у цій справі, оскільки на момент звернення заявника із цією заявою нормативно-правове регулювання зазнало суттєвих змін.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким ЦПК України викладено в новій редакції.
З метою більш якісного урегулювання спірного питання 15 грудня 2017 року у ЦПК України було внесено зміни.
Згідно із частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Як встановлено в частині першій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
При цьому, ураховуючи вимоги, закріплені в частині другій статті 2 ЦПК України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Отже, з позицій цивільно-процесуального регулювання відносин щодо підсудності справ, які виникають з виконавчого провадження принципово значення набуває факт встановлення: рішення суду чи іншого органу перебуває на виконанні, суду першої інстанції, який розглянув цивільну справу та місця виконання судового рішення.
Відповідно до частин першої, другої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.
За вимогами статті 446 ЦПК України процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.
Велика Палата Верховного Суду при розгляді питання про розмежування юрисдикції чітко визначає, що онтологічні основи його вирішення полягають у критеріях розмежування судової юрисдикції, тобто передбачених законом умовах, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, якими є суб'єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18), від 27 жовтня 2020 року у справі № 635/551/17 (провадження № 14-79цс20).
Оскільки тільки в ЦПК України врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу, можна зробити такий висновок: заява про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Врегулювання цього питання саме нормами ЦПК України обумовлено відсутністю спору між стороною виконавчого провадження та виконавцем, що свідчить про відсутність потреби у задіянні суду адміністративної юрисдикції, оскільки сторона виконавчого провадження не оспорює його рішень, дій чи бездіяльності, бо вирішення вказаного питання перебуває поза межами компетенції виконавця. Однак саме цивільний суд спроможний кваліфіковано встановити, чи є правонаступником заявник, який просить замінити собою попереднього учасника виконавчого провадження.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
З огляду на вказане, заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції» має розглядатися в порядку цивільного судочинства, а тому наявні підстави для відмови у відкритті провадження.
Позиція судів першої та апеляційної інстанції відповідають висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року по справі № 183/4196/21 щодо розмежування судової юрисдикції у питаннях заміни сторони виконавчого провадження, відкритого на підставі виконавчих документів, виданих іншими органами, у контексті застосування приписів ст. 442 ЦПК України та ст. 379 КАС України, які є обов'язковими в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України.
При цьому, колегія суддів зазначає, що Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18, про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
Посилання заявника на інші висновки, викладені у постановах Верховного Суду також є не релевантними з огляду як на наведені вище обставини, так і висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у поставі по справи № 755/10947/17 про те, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
За таких обставин, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження за заявою заявника.
Щодо інших доводів сторін колегія суддів зазначає.
Ухвалюючи це судове рішення колегія суддів керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи апелянта, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття цього судового рішення.
За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Приватні Інвестиції» - залишити без задоволення.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.10.2021 по справі № ЗВ/440/79/21 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Г.Є. Бершов
Судді І.М. Ральченко С.С. Рєзнікова