Справа № 727/66/23
Провадження № 2/727/410/23
19 квітня 2023 року Шевченківський районний суд м. Чернівці в складі:
Головуючого - судді: Одовічен Я.В.
За участю секретаря: Гермак К.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за розпискою, -
Позивач звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за розпискою.
Посилався на те, що 20.12.2019 року він передав в якості позики ФОП ОСОБА_2 готівкою 60000 доларів США. Факт одержання відповідачем коштів підтверджує борговою розпискою, згідно якої останній зобов'язався повернути позивачу позичені кошти до 20.02.2020 року.
Сторони на час передання коштів перебували у дружніх стосунках. Зі слів ОСОБА_2 останній мав намір використати позичені кошти для розвитку підприємницької діяльності, що мало призвести до покращення матеріального стану сім'ї відповідача. Зі слів відповідача рішення про позику було прийнято спільно з ОСОБА_3 .
Враховуючи те, що позику в сумі 60000 доларів США було отримано ФОП ОСОБА_2 під час його перебування у шлюбних відносинах із ОСОБА_3 , вважає, що можна дійти висновку, що з моменту отримання позичених коштів відповідачі набули право власності на них, а тому таке майно підпадає під дію презумпції спільної сумісної власності подружжя.
Позичені кошти ОСОБА_2 мав намір використати в інтересах сім'ї, а тому вони належать до спільної сумісної власності подружжя. Надходження цих коштів до сімейного бюджету відповідачів, на його думку, було відчутним для всіх членів сім'ї.
Однак, у визначений термін ОСОБА_2 свої зобов'язання не виконав, кошти не повернув, пояснюючи свої дії відсутністю коштів та обіцяючи поступове погашення всієї заборгованості частинами.
За період часу з 2019 року по 2022 рік ОСОБА_2 повернув позивачу кошти у сумі 1205 доларів США.
Проте, з середини 2021 року ОСОБА_2 перестав виходити на контакт із позивачем, на телефонні дзвінки не відповідає.
Наявність у нього оригіналу розписки про одержання позики підтверджує факт її неповернення.
На підставі наведеного просив стягнути солідарно з відповідачів отримані останніми в тимчасове користування грошові кошти у розмірі 58795 доларів США, із розрахунку 60000 доларів США-1205 доларів США=58795 доларів США.
Окрім того, вважає, що оскільки було допущено порушення грошового зобов'язання, у нього виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до ст.625 ЦК України.
Обрахунок трьох процентів річних було ним здійснено на період часу з 23.11.2021 року по 30.12.2022 року, згідно якого заборгованість становить 1954,27 доларів США.
Проте, з урахуванням ЗУ від 15.03.2022 року №2120 ІХ позивачем було списано борг відповідачам за період часу з 24.02.2022 року по 23.12.2022 року.
Отже, заборгованість відповідачів, яка пред'являється до стягнення, складає 450,98 доларів США.
Також, вказував на те, що розпискою було передбачено пеню (відсотки) за прострочення повернення отриманих в борг коштів, в розмірі 0,5 % за кожен день прострочки.
Вважає, що у нього виникло право на застосування наслідків порушення зобов'язання, відповідно до ст.549 ЦК України з підстав домовленості у розписці.
Оскільки право на стягнення неустойки в позивача виникло з наступного дня після 23.11.2021 року, а до суду він звернувся 30.12.2022 року, тому пеня підлягає стягненню в межах одного року до дня пред'явлення позову.
З урахуванням зазначеного, позивачем було нараховано пеню з 01.01.2022 року по 30.12.2022 року у сумі 107380 доларів США.
Проте, з підстав дії ЗУ від 15.03.2022 року №2120 ІХ позивачем було списано борг відповідачам за період часу з 24.02.2022 року по 23.12.2022 року. Відтак до стягнення підлягає сума в розмірі 15930,00 доларів США, із розрахунку 59000 доларів США*0,5%*54 дні прострочки.
Просив стягнути солідарно з ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на його користь заборгованість за борговою розпискою від 20.12.2019 року у розмірі 58795,00 доларів США.
Також просив стягнути з ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на його користь 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 450,98 доларів США та пеню в розмірі 15930,00 доларів США.
Ухвалою суду від 12.01.2023 року по справі було відкрито провадження та призначено її розгляд за правилами загального позовного провадження.
14.02.2023 року судом за клопотанням представника позивача було витребувано докази.
13.03.2023 року підготовче провадження у справі було закрито та призначено її до судового розгляду.
Відповідачами відзиву на позов подано не було.
У судове засідання представник позивача не з'явився, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутності, позов підтримав та просив задовольнити.
Відповідачі у судове засідання повторно не з'явилися, про час і місце судового розгляду повідомлялися належним чином за останнім відомим місцем проживання в порядку, передбаченому положеннями ст.130,131 ЦПК України, про що у справі є належні докази, про причини відсутності не повідомили.
Відповідно до ст.280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з'явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.
Тому, враховуючи вказане, а також наявність згоди позивача на проведення заочного розгляду даної справи, суд вважає за можливе на підставі ст.280 ЦПК України розглянути вказану справу у відсутності відповідачів, на підставі наявних у справі доказів.
Згідно положень ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.
Дослідивши письмові докази цивільної справи, суд приходить до наступних висновків.
Так, судом було досліджено оригінал розписки, складеної 20.12.2019 року. Відповідно до вказаної розписки, ФОП ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є позичальником, отримав від позикодавця ОСОБА_1 грошову суму у розмірі 60000 доларів США.
Позика безпроцентна. Боржник зобов'язався повернути надану грошову суму в розмірі 60000 доларів США протягом двох місяців, не пізніше 20.02.2020 року.
Боржнику відомо, що місцем виконання зобов'язання по поверненню суми боргу та сплати відсотків є місце проживання позикодавця.
Розмір відсотків за прострочку повернення боргу складає 0,5% за кожний день прострочки. Дана розписка написана ним власноручно, з повним розумінням усіх правових наслідків її написання.
Розписка складена шляхом нанесення друкованого тексту. В кінці розписки наявна дата: 20.12.2019 року, зазначено прізвище та ініціали: ОСОБА_2 , наявний відтиск печатки ФОП ОСОБА_2 .
Даючи оцінку вказаному документу, суд виходить із наступного:
Так, статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Отже, у разі пред'явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Таким чином, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Отже розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дату отримання коштів.
Окрім того, суд враховує правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 03 серпня 2021 року у справі № 754/8132/19 (провадження № 51-2772км21), відповідно до якої підпис хоча і є реквізитом певних документів, але законодавчо не передбачено чітких вимог до виконання особистого підпису. Власноручний підпис особи може відображати як прізвище, ім'я, по батькові особи у вигляді букв, так і бути у вигляді умовних письмових знаків, спеціально вироблених штрихів, які в ніякій мірі не відтворюють ані прізвища такої особи, ані її ім'я та по батькові. Проте, у будь-якому випадку такий підпис має безпосередньо наноситись особою на документ, визначати особистість його виконавця та підтверджувати викладену інформацію.
Як вбачається з досліджених матеріалів справи, письмова форма договору позики сторонами дотримана не була.
На підтвердження факту укладення договору позики позивачем було надано суду оригінал розписки, яка наявна у матеріалах справи.
Відповідно до ст. 218 ЦК України, недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину може доводитись письмовими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватись на свідченнях свідків.
Дослідивши спірну боргову розписку, оцінивши її зміст, установивши, що оригінал розписки знаходиться у позивача, а доказів неправомірного володіння ним розпискою відповідач суду не надав, суд дійшов висновку про те, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існують правовідносини, що виникли з договору позики.
Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
З урахуванням конкретних обставин спору, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача (кредитора) свідчить про те, що боргове зобов'язання відповідачем не виконане.
Згідно ст.ст. 526, 527 Цивільного кодексу України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок у зобов'язанні належним чином.
Статтею 1049 Цивільного кодексу України визначено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
За змістом ч.2 ст.530 ЦК України якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Як було встановлено судом, боржник зобов'язався повернути позику до 20.02.2020 року, однак, після спливу терміну повернення позики, ОСОБА_2 кошти не повернув.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 Цивільного кодексу України).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Відповідно до статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги про стягнення боргу у розмірі 58795,00 доларів США заявлені до відповідача ОСОБА_2 обгрунтовані та підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення суми боргу за розпискою від 20.12.2019 року солідарно з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , виходячи з положень ст.60 СК України, з тих підстав, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, а тому підлягає стягненню з обох відповідачів, суд зазначає наступне.
Так, як було встановлено судом, 24.05.2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, актовий запис №738. Шлюб між ними на даний час не розірвано (а.с.65).
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Відповідно до частини четвертої статті 65 СК України договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України вказує на те, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладений другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Лише поєднання вказаних умов дає підстави кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника).
За таких обставин, за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19).
Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Тобто, за спільними зобов'язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.
Як було встановлено судом, предметом договору позики, оформленого розпискою від 20.12.2019 року, були кошти у розмірі 60000 доларів США, тобто даний правочин виходить за межі дрібно-побутового, а отже на його укладення необхідно було отримати письмову згоду другого з подружжя.
Проте, із змісту дослідженої судом боргової розписки не вбачається мети використання позичених коштів, а також у ній відсутні відомості (підпис), що підтверджують факт ознайомлення та надання згоди другим із подружжя ОСОБА_3 на укладення договору позики.
У відповідності до частини 1 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Положеннями частин 1 та 3 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України унормовано, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст.81 Кодексу).
Всупереч наведеним положенням Закону, позивачем не було надано суду доказів на підтвердження використання позичених коштів в інтересах сім'ї та цільового використання коштів відповідачем ОСОБА_2 , а так само не надано доказів підтвердження факту надання згоди ОСОБА_3 на укладення договору позики від 20.12.2019 року.
Перебування відповідачів, на час укладення договору позики у зареєстрованому шлюбі не є безумовною підставою для покладення на іншого з подружжя, який не був позичальником за договором позики, обов'язків визначених договором позики щодо повернення суми боргу, оскільки за таких умов підлягає доведеність укладення договору в інтересах сім'ї та використання отриманих у борг грошей в інтересах сім'ї.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд постанові від 15 грудня 2021 року у справі № 205/4616/15-ц.
Встановивши, що при укладенні договору позики, оформленого розпискою, не було отримано згоди іншого з подружжя на його укладення, а правочин виходить за межі дрібно-побутового, використання коштів в інтересах сім'ї та цільового використання коштів позивачем не доведено, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу за договором позики.
Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 607/3973/18 (провадження № 61-12628св19).
З огляду на зазначене, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог до відповідача ОСОБА_3 слід відмовити.
Також, позивач звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення на його користь 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 450,98 доларів США та пені в розмірі 15930,00 доларів США.
Розглядаючи зазначені позовні вимоги, суд зазначає таке:
Так, за змістом ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у випадку порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
При цьому, ч. 3 ст. 551 ЦК України передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.
Відповідно до частини другої статті 533 ЦК України, якщо в зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Чинним законодавством встановлено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Дія Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року не поширюється на правовідносини щодо нарахування та стягнення штрафних санкцій, пені за внутрішніми угодами, укладеними між резидентами України.
Разом із тим, пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, її сплата та розмір визначені Законом за неналежне виконання зобов'язання, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 року у справі № 761/26293/16-ц.
Таким чином, вимоги про стягнення пені заявлені позивачем у валюті позики - доларах США не відповідають вимогам Закону, а тому не підлягають до задоволення.
Окрім того, суд враховує положення статті 1050 ЦК України, відповідно до яких передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як констатувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року (справа № 14-318цс18) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Саме такі висновки з питань застосування норм права у подібних правовідносинах містяться у постановах від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18).
Оскільки строк дії договору позики, оформленого розпискою від 20.12.2019 року встановлено до 20 лютого 2020 року, то після 20.02.2020 року позивач не мав права нараховувати обумовлену у договорі пеню.
На підставі наведеного, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог про стягнення пені у розмірі 15930 доларів США слід відмовити.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, тому вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
З огляду на викладені обставини, суд, встановивши, що ОСОБА_2 у визначений договором позики строк кошти не повернув, приходить до обґрунтованого висновку щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 3% річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України у розмірі 450,98 доларів США.
Доводи наведені позивачем у поданій до суду позовній заяві, ОСОБА_2 будь-якими доказами спростовані не були.
При цьому, суд зауважує, що відповідач не скористався правом на подання відзиву на позов впродовж встановленого строку. У матеріалах справи відсутні докази в підтвердження того, що відповідач був позбавлений можливості у порядку частини 4 статті 83 Цивільного процесуального кодексу України письмово та завчасно повідомити суд про неможливість подання у встановлений законом строк доказів та об'єктивних причини, з яких такі докази не могли бути подані у зазначений судом строк.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частина 7 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України).
При цьому, за приписами частини 4 статті 12 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідач не спростував надані позивачем письмові докази на підтвердження доводів позовної заяви та не довів факт виконання ним грошових зобов'язань за розпискою.
За таких обставин, суд вважає, що позов обгрунтований та підлягає частковому задоволенню.
Керуючись ст.ст.526, 536, 611, 1046, 1049 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4,12,13,76-83,130,131,259,263-265,280-282 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 ), останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ), який проживає в АДРЕСА_2 , заборгованість за борговою розпискою від 20.12.2019 року у розмірі 58795,00 доларів США. та 3% річних за прострочення виконання грошового зобов'язання в розмірі 450,98 доларів США.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 та решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП - НОМЕР_1 ), останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ), який проживає в АДРЕСА_2 понесені судові витрати у розмірі 12405 грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом 30 днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Головуючий суддя: ___________________Одовічен Я.В.