Справа № 760/3664/20 Головуючий у суді І інстанції Рибак М.А.
Провадження № 22-ц/824/9/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.
11 квітня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ігнатченко Н.В.,
суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,
за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт», ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк Золтан Золтанович, публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра», ОСОБА_3 , про визнання договорів недійсними,
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» (далі - ТОВ «ФК «Інвестстандарт»), ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Русанюк З.З., публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), ОСОБА_3 , про визнання договорів недійсними.
Позов обґрунтований тим, що з 11 червня 2005 року позивач перебував з ОСОБА_4 у зареєстрованому шлюбі, який 10 лютого 2009 року було розірвано.
5 березня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_5 був укладений кредитний договір № 16/П/42/2007-840, відповідно до якого остання отримала кредит для придбання житла у розмірі 155 700 дол. США строком до 4 березня 2037 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором позивач виступив поручителем, у зв'язку з чим 5 березня 2007 року уклав з банком договір поруки.
Крім того, 5 березня 2007 року банк та позичальник уклали іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2010 року у справі № 2-10548/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 172 462,48 дол. США.
4 травня 2018 року між ПАТ «КБ «Надра», який є правонаступником ВАТ «КБ «Надра», та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» укладено договір № 16/П/42/2007-840 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором, за умовами якого банк відступив відповідачу право вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення, зокрема іпотечним договором.
Також 4 травня 2018 року між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 укладено договір № 177-1 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором, згідно з яким фінансова компанія відступила відповідачу право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договорами забезпечення, в тому числі іпотекою. 16 серпня 2019 року вказаний договір № 177-1 був розірваний між відповідачами.
На підставі договору про відступлення прав за іпотечним договором № 905 від 4 травня 2018 року, укладеного між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», за заявою останнього приватним нотаріусом Русанюком З.З. прийнято рішення від 4 травня 2018 року № 40930149, на підставі якого внесено запис про реєстрацію іпотеки до спеціального розділу № 25994701 стосовно квартири за ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та припинено запис про іпотеку № 4594613 (за ВАТ «КБ «Надра»).
Згідно із договором про відступлення прав за іпотечним договором № 907 від 4 травня 2018 року, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 , за заявою останнього приватним нотаріусом Русанюком З.З. прийнято рішення від 4 травня 2018 року № 40936036, на підставі якого внесено зміни до запису про реєстрацію іпотеки в спеціальному розділі № 25994701 (змінено іпотекодержателя з ТОВ «ФК «Інвестстандарт» на ОСОБА_2 ).
Позивач вважав, що договір № 16/П/42/2007-840 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 4 травня 2018 року, який за своїм змістом є договором факторингу, підлягає визнанню недійсним на підставі положень статей 203, 215 ЦПК України у зв'язку з тим, що в ТОВ «ФК «Інвестстандарт» була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій в момент укладення цього правочину, що унеможливлювало перехід права вимоги на валютні цінності, а тому правонаступництво не відбувається.
Недійсність договору про відступлення прав вимоги № 16/П/42/2007-840 від 4 травня 2018 року щодо кредитного договору тягне недійсність договорів про відступлення прав вимоги і за договором іпотеки, оскільки іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору. При цьому, оскільки договір від 4 травня 2018 року про відступлення права за іпотечним договором на користь ОСОБА_2 розірвано, відомості запису про іпотеку щодо цього іпотекодержателя підлягають скасуванню.
Вказував, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи також суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт - банк або інша фінансова установа. Крім того, на переконання позивача, спірні договори є фіктивними, наслідком яких є фіктивна зміна кредитора у зобов'язанні з метою уникнення сплати боргу солідарним боржником за рішенням суду та звернення стягнення на майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки ОСОБА_2 є батьком його колишньої дружини.
Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати недійсним договір купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 4 травня 2018 року № 16/П/42/2007-840, укладений між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт»; визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 4 травня 2018 року № 905, укладений між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З.; визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 4 травня 2018 року № 907, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З.; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З.З. № 40930149 від 4 травня 2018 року та запис про реєстрацію іпотеки, внесений до спеціального розділу № 25994701, яким припинено запис про іпотеку № 4594613; скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З.З. № 40936036 від 4 травня 2018 року та запис про внесення змін до запису про реєстрацію іпотеки в спеціальному розділі № 25994701.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального і неправильного застосування норм матеріального права,та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не звернув уваги, що порушення майнових прав позивача не припинено в силу чинності оспорюваних договорів, що надає право відчуження права власності на квартиру новому іпотекодержателю, який є його колишнім тестем, та створює підстави неконтрольованого руху майна до третіх осіб. Метою укладеного правочину відступлення прав вимоги є невиконання зобов'язань та позбавлення права на майно колишнього зятя, внаслідок залишення нерухомого майна в сім'ї боржника. Нотаріальне посвідчення договору та його державна реєстрація унеможливлює його розірвання у іншій формі та в інший спосіб, тому помилковим є висновок суду про розірвання сторонами договору про відступлення прав вимоги на користь ОСОБА_2 . Наведене порушує права позивача, як співвласника майна, оскільки створює підстави його приховання та відчуження до інших осіб. Також судом не надано оцінки тій обставині, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за оспорюаним договором шляхом купівлі-продажу (1 810 454,00 грн) перевищував ціну її відступлення (365 793,56 грн), та не враховано, що за цим договором ТОВ «ФК «Інвестстандарт» як новий кредитор фактично набуло право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором, що відповідає правовій позиції в постанові Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 906/1174/18 про те, що за договором цесії право вимоги відступається за «номінальною вартістю» без стягнення додаткової плати.
Відзиви учасників справи на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників учасників справи, що з'явилися в судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 5 березня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_5 укладений кредитний договір № 16/П/42/2007-840, за умовами якого останній був наданий кредит у розмірі 155 700 дол. США строком до 4 березня 2037 року.
В якості забезпечення виконання зобов'язань за цим договором № 16/П/42/2007-840 5 березня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладений договір поруки.
На виконання вимог кредитного договору 5 березня 2007 року між банком та позичальником укладений іпотечний договір за реєстровим № 278, згідно з яким в іпотеку було передано квартиру АДРЕСА_1 , про що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіним В.М. до Державного реєстру іпотек внесено запис № 25994701 та зареєстровано обтяження вказаного нерухомого майна.
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 листопада 2010 року у справі № 2-10548/10 стягнуто солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_1 на користь ВАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 172 462,48 дол. США, що еквівалентно 1 374 353,51 грн.
4 травня 2018 року ПАТ «КБ «Надра» уклало з ТОВ «ФК «Інвестстандарт» договір № 16/П/42/2007-840 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором, відповідно до якого за результатами відкритих торгів (аукціону) з продажу майнових прав, оформлених протоколом № UA-EA-2018-03-30-000294-а від 23 квітня 2018 року, банк відступив передав у власність відповідачу, а останній прийняв у власність право вимоги за кредитним договором № 16/П/42/2007-840 від 5 березня 2007 року з додатковими угодами та договорами, зазначеними у додатку № 1 до цього договору.
В цей же день ТОВ «ФК «Інвестстандарт» уклало з ОСОБА_2 договір № 177-1 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 4 травня 2018 року, згідно із яким фінансова компанія відступила (передала у власність) відповідача право вимоги за вищевказаним кредитним договором з додатковими угодами та договорами, зазначеними у додатку № 1 до цього договору.
У договорі від 16 серпня 2019 року про розірвання договору № 177-1 купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 4 травня 2018 року, відповідачі за взаємною згодою вирішили розірвати зазначений договір купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором № 16/П/42/2007-840 від 5 березня 2007 року.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2020 року у справі № 761/46461/19, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року за апеляційною скаргою апеляційну скаргу ОСОБА_1 , заяву ТОВ «ФК «Інвестстандарт» задоволено, замінено стягувача у виконавчих листах щодо боржників ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , виданих Шевченківським районним судом міста Києва у справі № 2-10548/10, з ВАТ «КБ «Надра» на ТОВ «ФК «Інвестстандарт».
Постановою Верховного Суду від 24 лютого 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 24 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 червня 2020 року залишено без змін.
Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що наведені позивачем обставини не дають підстав вважати, що оспорювані договори про відступлення прав вимоги вчиненні з порушенням вимог закону, зокрема статей 203, 215, 234, 512, 516, 1077 ЦК України, та порушують його права, як боржника і співвласника квартири, що є предметом договору іпотеки, а тому підстави для задоволення пред'явлених позовних вимог відсутні.
Такий висновок суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.Частиною другою статті 16 ЦК України визначено способи здійснення захисту цивільних прав та інтересів судом, одним із яких може бути визнання правочину недійсним.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину, однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див.постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за своєю суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення відповідного договору.
Заміна особи в окремих зобов'язаннях через волевиявлення сторін (відступлення) права вимоги є різновидом правонаступництва.
При цьому слід враховувати, що у зв'язку із заміною кредитора у зобов'язанні саме зобов'язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб'єктний склад в частині кредитора.
Отже, відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов'язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: (а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); (б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); (в) факторингу (глава 73 ЦК України).
За змістом частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
В силу положень частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено висновок, що: «договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються. Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу. Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу. Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з'ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак. […] Отже, відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому. Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу. Судами встановлено, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» (первісний кредитор), який перебуває у процедурі ліквідації, та ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» (новий кредитор) укладений договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги № 958-Ф, за яким банк шляхом продажу відступив ПЮФ «Центр юридичної допомоги «Дігест» право вимоги за кредитним договором, договором поруки та іпотечним договором. У пункті 1.2 договору сторони встановили, що жодне з положень договору, а також будь-які платежі, які здійснюватимуться на виконання цього договору, не вважаються та не можуть вважатися фінансуванням банку новим кредитором. Із наведеного вбачається, що за результатами торгів ПАТ «Банк Форум» визначив переможного покупця та продав йому майнове право вимоги виконання боржниками зобов'язань за кредитним та забезпечувальними договорами. Предметом спірного договору є відступлення прав вимог за плату (купівля-продаж). Метою укладення цього договору є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації. Отже, за своєю правовою природою спірний договір є договором купівлі-продажу майнового права, укладеним банком під час розпродажу активів у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, тому не може бути віднесений до договорів факторингу. […] Відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації».
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відмовляючи у задоволенні позовних про визнання недійсними договорів купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, укладеними 4 травня 2018 року між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт», суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази та давши їм належну оцінку, правильно виходив із того, що позивач не довів, що укладення цих правочинів щодо відступлення права вимоги відбулося з порушенням його прав та законних інтересів чи вимог чинного законодавства.
Водночас районний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорювані договори за своєю правовою природою не є договорами факторингу, а є договорами цесії, стороною яких може бути, у тому числі, юридична особа, яка не є фінансовою установою.
Аргументи апеляційної скарги про те, що розмір грошової вимоги, яка була відступлена за оспорюваним договором шляхом купівлі-продажу перевищував ціну її відступлення, тобто за цим договором ТОВ «ФК «Інвестстандарт» як новий кредитор фактично набуло право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором, який за своєю правовою природою є договором факторингу, колегія суддів відхиляє з огляду на таке, оскільки за умовами договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором, банк відступив на користь ТОВ «ФК «Інвестстандарт», право вимоги за кредитним договором, відповідно до якого у кредит надавались валютні цінності. Тобто, предметом договору є передача права вимоги, а не заборгованості, предметом якої є валютні цінності, а тому укладений договір не є договором факторингу.
Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 вересня 2019 року у справі № 757/40858/17-ц, укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги не підпадає під ознаки здійснення валютної операції, оскільки за вказаним договором передавалась не заборгованість, предметом якої є валютні цінності, а право вимоги такої заборгованості з третьої особи, тобто, відбулось відступлення права вимоги, а не переведення валютного боргу.
Таким чином, у даному випадку при відступленні прав вимоги були відсутні ознаки, які б вказували на те, що мало місце укладення між відповідачем та третьою особою договору факторингу, а не договору купівлі-продажу права грошової вимоги за результатами відкритих торгів (аукціону) з продажу майнових прав.
При цьому слід врахувати, що особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства (стаття 650 ЦК України).
До договору купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах (публічних торгах), договору купівлі-продажу валютних цінностей і цінних паперів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (частина п'ята статті 655 ЦК України).
Частиною першої статті 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
З аналізу частини першої статті 650, частини першої статті 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України можна зробити висновок, що процедура набуття майнових права на електронних торгах є різновидом договору купівлі-продажу. Сторонами в договорі купівлі-продажу є продавець і покупець.
Звертаючись до суду із позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, ОСОБА_1 пред'явив позовні вимоги лише до одної із сторін оспорюваних правочинів - ТОВ «ФК «Інвестстандарт», однак первісного кредитора - ПАТ «КБ «Надра» не було залучення в якості співвідповідача у справі.
Проте, у справі про визнання недійсними правочинів, укладених за результатами проведення відкритих торгів (аукціону), як відповідачі мають залучатись усі сторони правочинів.
Доводи представника позивача про те, що у ТОВ «ФК «Інвестстандарт» була відсутня ліцензія на здійснення валютних операцій в момент укладення правочинів з відступлення прав вимоги, що унеможливлювало перехід права вимоги на валютні цінності, визнаються колегією суддів безпідставними, оскільки, як правильно встановлено судом оспорювані договори були укладені в порядку статей 512-514 ЦК України та не є договорами факторингу, а тому отримання відповідачем ліцензії на ведення діяльності пов'язаної із наданням фінансових послуг не вимагалося.
Зважаючи на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійсними договору купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором від 4 травня 2018 року № 16/П/42/2007-840 та договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 4 травня 2018 року за реєстровим № 905, укладеними між ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт».
Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині визнання недійсним договору від 4 травня 2018 року за реєстровим № 907 про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 , позивач посилався на те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 і статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт - банк або інша фінансова установа. Крім того, спірні договори мають ознак фіктивності, адже зміна кредитора у зобов'язанні відбулася з метою уникнення сплати боргу солідарним боржником ОСОБА_3 та звернення стягнення наіпотечне майно, що є спільною сумісною власністю подружжя, а ОСОБА_2 є його колишнім тестем.
Так, матеріали справи містять договір від 4 травня 2018 року про відступлення ТОВ «ФК «Інвестстандарт» прав за іпотечним договором від 5 березня 2007 року на користь ОСОБА_2 який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. та зареєстрований в реєстрі за № 907 (а.с. 47-48, т. 2).
Згідно зі статтею 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 516 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до статті 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов'язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов'язанням.
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред'явлення позову порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).
У постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Договір відступлення права вимоги має такі ознаки: 1) предметом є відступлення права вимоги щодо виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) таке зобов'язання може бути як грошовим, так і не грошовим (передання товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним або безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, за яким виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні. Отже, за договором відступлення права вимоги первісний кредитор у конкретному договірному зобов'язанні замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначених договором, у якому виникло таке зобов'язання.
Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) мета полягає у наданні фактором й отриманні клієнтом фінансової послуги; 3) зобов'язання, в якому клієнт відступає право вимоги, може бути тільки грошовим; 4) такий договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, але й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 5) укладається тільки у письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови.
Якщо предметом і метою договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.
Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути зумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не означає наявність фінансової послуги, яку новий кредитор надає попередньому (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21).
Суб'єктний склад правочинів з відступлення права вимоги законом не обмежений, на відміну від договорів факторингу, однією зі сторін якого обов'язково має бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16).
З матеріалів справи вбачається, що договори про відступлення права вимоги за іпотечним договором були укладені та нотаріально посвідчені 4 травня 2018 року, в тому числі на підставі електронних торгів з продажу активів банку, що ліквідується. Метою укладення цього договору з огляду на положення Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами у процедурі ліквідації.
Таким чином, оскільки за результатами відкритих торгів (аукціону) з продажу активів банку, що ліквідується, ТОВ «ФК «Інвестстандарт» набуло право вимоги до позичальника, іпотекодавця та поручителя і не набуло права здійснювати фінансові операції відносно боржників, тому і відчужувати ТОВ «ФК «Дніпрофінансгруп» могло право вимоги, яке ОСОБА_2 набув на підставі оспорюваного договору.
Слід зазначити, що сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, сторонами якої можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.
Положення нормативно-правових актів, які регулюють процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов'язання будь-яким суб'єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 8 червня 2021 року у справі № 346/1305/19-ц (провадження № 14-181цс20) зазначила, що продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов'язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи.
Окрім зазначеного, слід звернути увагу, що Верховний Суд у постанові від 25 січня 2023 року у справі № 638/18879/18 (провадження № 61-11179св22) зазначив, що як первісне, так і наступне відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансової установи за обставин, коли первісний кредитор (банк) відчужує активи у процедурі ліквідації та позбавлений банківської ліцензії.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині, оскільки договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 4 травня 2018 року за реєстровим № 907, укладений між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 , також не є договором факторингу, а стороною цього договору могла виступати будь-яка особа.
Аналогічний висновок наведеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21 (провадження № 61-4261св22).
Вимог про визнання недійсним протоколу електронних торгів № UA-EA-2018-03-30-000294-а від 23 квітня 2018 року позивач не заявляв.
З вищенаведених підстав відсутні й підстави для задоволення пред'явлених ОСОБА_1 похідних вимог про скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Русанюка З.З. № 40930149 від 4 травня 2018 року та запису про реєстрацію іпотеки, внесеного до спеціального розділу № 25994701, яким припинено запис про іпотеку № 4594613, а також рішення № 40936036 від 4 травня 2018 року та запису про внесення змін до запису про реєстрацію іпотеки в спеціальному розділі № 25994701.
У позовній заяві ОСОБА_1 вказував, що договір від 4 травня 2018 року про відступлення права за іпотечним договором на користь ОСОБА_2 розірвано, відомості запису про іпотеку щодо цього іпотекодержателя підлягають скасуванню.
Разом з тим, судом вірно встановлено, що ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 за взаємною згодою 16 серпня 2019 року розірвали договір № 177-1 від 4 травня 2018 року купівлі-продажу (відступлення) прав вимоги за кредитним договором № 16/П/42/2007-840 від 5 березня 2007 року, тоді як між відповідачами не укладалася додаткова угода розірвання договору від 4 травня 2018 року про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 5 березня 2007 за реєстровим № 278.
Крім того, обставини, пов'язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов'язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов'язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.
Колегія суддів відхиляє посилання позивача про те, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги є фіктивним правочином, виходячи із наступного.
Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 9 серпня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) не відступила від зазначених вище висновків Верховного Суду України та зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Проте, судом першої інстанції встановлено, що позивач не обґрунтував фіктивність спірних правочинів та взаємозв'язок факту родинних відносин між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з правовими наслідками у вигляді приховання майна та уникнення сплати боргу боржниками.
У спірних правовідносинах право вимоги за кредитним договором, а як наслідок, повернення присудженої суми боргу належить саме ТОВ «ФК «Інвестстандарт», а ОСОБА_2 значиться лише іпотекодержателем обтяженої іпотекою квартира АДРЕСА_1 .
Менше з тим, зміна кредитора у зобов'язанні за кредитним договором не впливає на права позивача як боржника та співвласника квартири, що є предметом договору іпотеки.
У матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 ставив питання про поділ цієї квартири, яка була набута ОСОБА_3 у власність під час перебування з ним в шлюбі, хоча перебування майна в іпотеці не перешкоджає його поділу між подружжям у судовому порядку та визнання права власності на нього, оскільки при поділі такого майна дія договору іпотеки не припиняється і такий поділ не є розпорядженням предметом іпотеки.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 10 травня 2022 року у справі № 752/8858/18 (провадження № 61-14281св21), від 24 лютого 2021 року у справі № 311/491/18 (провадження № 61-4637св19), від 8 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження № 61-33246св18) та інших.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач не надав належних та достатніх доказів того, що оспорюваним договором про відступлення прав за іпотечним договором було порушено його права та того, що договір був укладений в порушення статті 234 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що чинність оспорюваного договору надає відповідачу, який є його колишнім тестем, права на відчуження квартири та створює підстави неконтрольованого руху майна до третіх осіб, ніяким чином не свідчать про те, що права позивача можуть бути порушені в майбутньому, адже іпотека залишається дійсною незалежно від зміни власника майна (статт 23 Закону України «Про іпотеку»).
Тобто, навіть якщо в іпотеку передано майно, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та на момент такої передачі зареєстровано на праві власності за одним із подружжя, то наступний поділ цього майна з визначенням часток кожного із подружжя, не припиняє іпотеку і не обмежує права іпотекодержателя, передбачені іпотечним договором та/або статтями 36-38 Закону України «Про іпотеку», звернути стягнення на предмет іпотеки.
Розглядаючи цей спір, суд першої інстанції надав належну оцінку змісту оспорюваного правочину із урахуванням правовідносин, що виникли між сторонами, та встановивши, що ОСОБА_1 не довів підстав для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 4 травня 2018 року за реєстровим № 907, укладеного між ТОВ «ФК «Інвестстандарт» та ОСОБА_2 , зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог.
Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги позивача.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 серпня 2022 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Головуючий Н.В. Ігнатченко
Судді: М.В. Мережко
С.І. Савченко