ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
10.04.2023Справа № 910/324/23
За позовомАкціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк»
доНаціонального банку України
проусунення перешкод у користуванні майном
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:не з'явився
від відповідача:Колосюк С.Л.
Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі - «Банк») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного банку України (надалі - НБУ) про усунення перешкод у користуванні майном, а саме грошовими коштами позивача, шляхом зняття арешту з рахунків.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що НБУ відмовляється зняти арешт з рахунків позивача, накладений постановою державного виконавця від 12.11.2015 в межах виконавчого провадження №49143473, що позбавляє позивача можливості користуватися такими рахунками та коштами, що на них розміщені.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.01.2023 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
У відзиві на позовну заяву відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з огляду на те, що ним з 13.11.2015 забезпечується виконання постанови державного виконавця про арешт коштів боржника, що знаходяться на кореспондентському рахунку позивача, і станом на момент звернення до суду із даним позовом державний виконавець із постановою про скасування заходів примусового виконання рішень (а саме накладеного арешту) до НБУ не звертався.
Протокольною ухвалою суду від 20.03.2023 зарито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.04.2023.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча про час та місце розгляду справи був належним чином повідомлений, що підтверджується протоколом судового засідання від 20.03.2023.
Представник відповідача в судове засідання з'явився, надав пояснення по суті спору, проти задоволення позовних вимог заперечив з огляду на викладені у відзиві на позовну заяву обставини.
Відповідно до ч. 1-3, 5 ст. 216 Господарського процесуального кодексу України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених частиною другою статті 202 цього Кодексу.
Якщо спір, розгляд якого по суті розпочато, не може бути вирішено в даному судовому засіданні, судом може бути оголошено перерву в межах встановлених цим Кодексом строків розгляду справи, тривалість якої визначається відповідно до обставин, що її викликали, з наступною вказівкою про це в рішенні або ухвалі.
При цьому, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З урахуванням викладеного, неявка представника позивача, належним чином повідомленого про час та місце судового засідання, не є перешкодою для розгляду даної справи по суті.
В судовому засіданні 10.04.2023 судом оголошено вступну та резолютивну рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
На розгляді Господарського суду Дніпропетровської області перебувала справа №904/9386/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Брівер» до Банку про стягнення 142 195,00 доларів США та 509 148,81 грн.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2015 позов задоволено частково, розірвано договори укладені між Банком та Товариством з обмеженою відповідальністю «Брівер» валютного рахунку № НОМЕР_1 , що був укладений 10.05.2012, згідно анкети - заяви від 10.05.2012 та гривневого рахунку № НОМЕР_2 , що був укладений 10.05.2012, згідно анкети - заяви від 10.05.2012, присуджено до стягнення з Банку на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Брівер» грошові кошти у розмірі 137 000,00 доларів США, що еквівалентно 2 465 967,53 грн. (по курсу НБУ станом на 05.02.2015); грошові кошти у розмірі 490 549,81 грн.; пеню в сумі 4 795 доларів США, що еквівалентно 86 308,86 грн. (по курсу НБУ станом на 05.02.2015); пеню в сумі 17 169,00 грн.; 63 635,90 грн. судового збору.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19.03.2015 у справі №904/9386/14 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05.02.2015 залишено без змін.
На виконання вказаного рішення 08.04.2015 були видані відповідні накази.
Як вбачається із листа Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) №10692 від 20.08.2021, 28.10.2015 державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №49143473 з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/9386/14 від 08.04.2015 про стягнення з Банку на користь ТОВ «Брівер» боргу у розмірі 3 123 631,10 грн.
12.11.2015 в межах вказаного виконавчого провадження винесено постанову про накладення арешту на грошові кошти боржника, які обліковуються на банківських рахунках в межах суми стягнення з урахуванням виконавчого збору.
Постановою начальника ВПВР Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у м. Києві від 18.11.2015 скасовано постанову про відкриття виконавчого провадження №49143473 від 28.10.2015 та заходи примусового виконання рішення, і 18.11.2015 до Автоматизованої системи виконавчих проваджень внесено відомості про скасування всіх виконавчих дій, а 04.12.2015 винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/9386/14 від 08.04.2015.
В той же час, у відповідності до правил ведення діловодства та архіву в органах державної виконавчої служби виконавче провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/9386/14 від 08.04.2015 знищено через закінчення строку зберігання.
Листом від 26.08.2022 НБУ повідомило позивача про відсутність підстав для зняття арештів з коштів на його рахунках з тих підстав, що до відповідача не надходив документ про зняття арештів з рахунків Банку.
Спір у справі виник у зв'язку з наявністю, на думку позивача, підстав для усунення перешкод у користуванні ним майном шляхом зняття арешту з рахунків Банку, накладеного постановою в межах виконавчого провадження №49143473, а також для зобов'язання НБУ здійснити зняття арешту з рахунків Банку.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
За змістом статті 15 Цивільного кодексу України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист ? це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому, під порушенням права слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України.
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 у справі №338/180/17 вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц).
Вирішуючи господарський спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі ? Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Крім того, Європейський суд з прав людини вказав про те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема, статтею 16 Цивільного кодексу України, але який є ефективним засобом захисту, тобто, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Так, позивач зазначає, що незважаючи на скасування постанови про відкриття виконавчого провадження №49143473 від 28.10.2015 та заходів примусового виконання рішення, в тому числі і арешту коштів на рахунках, накладеного постановою державного виконавця від 12.11.2015, відповідачем відмовлено у знятті арештів з рахунків Банку, що позбавляє його права вільного володіння та користування такими коштами.
За змістом статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частинами першою-третьою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Виконавець зобов'язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.
Разом з тим Закон України «Про виконавче провадження» установлює правило, згідно з яким рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржувані сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина перша статті 74 зазначеного Закону).
Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Господарський процесуальний кодекс України також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи ? підприємці (пункт 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України).
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. При цьому для отримання судового захисту необхідно довести законність цих прав у суді.
За таких обставин особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №905/386/18.
В даному випадку, позивач зазначає, що оскільки він є боржником у виконавчому провадженні з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/9386/14 від 08.04.2015, він позбавлений можливості пред'явити позов про зняття арешту з рахунків у порядку, передбаченому ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Твердження позивача про обрання ним способу захисту у вигляді усунення перешкод у користуванні майном як найбільш ефективного способу захисту для відновлення його порушеного права, оскільки право власності на грошові кошти порушене протиправними діями банка, спростовуються наступним.
Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має права вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову.
Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.
Відповідно до ст. 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» арешт на майно або кошти банку, що знаходяться на його рахунках, арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що знаходяться в банку, здійснюються виключно за постановою державного виконавця чи рішенням суду про стягнення коштів або про накладення арешту в порядку, встановленому законом. Зняття арешту з майна та коштів здійснюється за постановою державного виконавця або за рішенням суду.
Матеріалами справи підтверджується та не заперечується сторонами у справі, на виконання постанови про арешт коштів боржника від 12.11.2015 в межах виконавчого провадження №49143473, з 13.11.2015 відповідачем забезпечувалося шляхом встановлення ліміту на кошти, розміщені на кореспондентському рахунку Банку.
Тобто, в даному випадку, встановлені відповідачем обмеження у користуванні позивачем грошовими коштами, розміщеними на кореспондентському рахунку Банку, не були протиправними, а навпаки свідчили про виконання НБУ вимог чинного законодавства.
Зі місту позовної заяви вбачається, що постановою начальника ВПВР Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у м. Києві від 18.11.2015 скасовано постанову про відкриття виконавчого провадження №49143473 від 28.10.2015 та заходи примусового виконання рішення, і 18.11.2015 до Автоматизованої системи виконавчих проваджень внесено відомості про скасування всіх виконавчих дій, а 04.12.2015 винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду Дніпропетровської області №904/9386/14 від 08.04.2015.
Відповідно до ч. 3 ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, чинній на момент винесення вказаної постанови) з майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Копія постанови начальника відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з майна боржника не пізніше наступного дня після її винесення надсилається сторонам та відповідному органу (установі) для зняття арешту.
В той же час, в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження факту направлення постанови начальника ВПВР Управління державної виконавчої служби ГТУЮ у м. Києві від 18.11.2015 на адресу НБУ для зняття відповідного арешту з коштів Банку, що знаходяться на його кореспондентських рахунках.
Таким чином, станом на момент звернення позивача до відповідача з вимогою про зняття арешту з його кореспондентських рахунків, у відповідача були відсутні як відповідна постанова, так і рішення суду про зняття арештів.
Відтак, позивачем належними та допустимими доказами не доведено вчинення відповідачем будь-яких протиправних перешкод Банкові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном, а саме грошовими коштами.
Більш того, щодо формулювання позовних вимог у даній справі суд звертає увагу на наступне.
У прохальній частині позовної заяви Банк просить суд усунути перешкоди у користуванні ним майном шляхом зняття арешту з рахунків Банку, накладеного постановою в межах виконавчого провадження №49143473, а також для зобов'язати НБУ здійснити зняття арешту з рахунків Банку.
Відповідно до п. 7.1.3 ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» (чинного, на момент виникнення спірних відносин) кореспондентський рахунок - рахунок, що відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів. Відкриття кореспондентських рахунків здійснюється шляхом встановлення між банками кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.
За змістом ч. 1 ст. 51 «Про банки і банківську діяльність» для здійснення банківської діяльності банки відкривають та ведуть кореспондентські рахунки у Національному банку України та інших банках в Україні і за її межами, банківські рахунки для фізичних та юридичних осіб у гривнях та іноземній валюті.
Відтак, поняття накладення арешту на рахунок та накладення арешту на грошові кошти, розміщені на ньому, є відмінними, оскільки накладення арешту на рахунок унеможливлює взагалі його використання для здійснення будь-яких операцій, в той час як накладення арешту на грошові кошти, що містяться на рахунку, є можливість використання такого рахунку з умовою залишку на ньому арештованої суми.
В той же час, як вбачається із матеріалів справи та не заперечувалося представниками сторін, арешт на виконання постанови про арешт коштів боржника від 12.11.2015 в межах виконавчого провадження №49143473 відповідачем був накладений саме на грошові кошти, розміщені на рахунках Банку, а не на самі рахунки.
Відповідно до частин 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України в чинній редакції право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Зазначені норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.
Порушенням є такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, позивачем не доведено суду порушення відповідачем будь-яких його прав та/або законних інтересів, у зв'язку з чим позовні вимоги Банку не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 226, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 19.04.2023.
Суддя В.П. Босий