65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"06" квітня 2023 р.м. Одеса Справа № 916/3389/22
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» (65036, м. Одеса, вул. Мельницька, буд.30-А/1, код ЄДРПОУ - 34380985, електронна адреса: mitrax.yug2020@gmail.com)
До відповідачів: Комунального підприємства «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (65039, м. Одеса, вул. Канатна, буд.134, код ЄДРПОУ - електронна адреса: odtp@omr.gov.ua); ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 )
про визнання протиправними дій, визнання недійсної додаткової угоди та визнання діючим договору
Суддя Рога Н.В.
Секретар с/з Богомолова В.С.
Представники сторін:
Від позивача: Легенченко В.С. - на підставі довіреності від 06.02.2022р. ;
Від відповідача: (КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС»): Попова І.С. - на підставі довіреності від 01.03.2023р.;
Від відповідача: (ОСОБА_1.): ОСОБА_1. - згідно паспорту.
В засіданні брали участь:
Від позивача: Легенченко В.С. - на підставі довіреності від 06.02.2022р.;
Від відповідача: (КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС»): не з'явився;
Від відповідача: (ОСОБА_1.): не з'явився.
СУТЬ СПОРУ: Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «ВГК», звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Комунального підприємства (далі КП) «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ОСОБА_1 , що полягають в укладенні Додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеної між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК»; визнання недійсною Додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеної між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК»; визнання діючим Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеного між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та Т ОВ «ВГК», на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
Ухвалою суду від 19.12.2022р. позовну заяву ТОВ «ВГК» залишено без руху.
22 грудня 2022р. до суду надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 27.12.2022р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 26.01.2023р. Протокольною ухвалою суду від 26.01.2023р. відкладено підготовче засідання на 16.02.2023р.
16 лютого 2023р. до суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, згідно якої позивач просить суд визнати протиправними дії ОСОБА_1. в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеної між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК», якою було вирішено питання про припинення дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. достроково, за взаємною згодою сторін; визнати недійсною додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладену між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК», якою було вирішено питання про припинення дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. достроково, за взаємною згодою сторін; визнати діючим Договір №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
Протокольною ухвалою суду від 16.02.2023р. відкладено підготовче засідання на 09.03.2023р.
02 березня 2023р. до суду від КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» надійшло клопотання про закриття провадження у справі на підставі п.2 ч.1 ст.231 ГПК України, у зв'язку із відсутністю предмету спору, а саме у зв'язку із припиненням дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р.
При цьому, в обґрунтування клопотання відповідач зазначив, що відсутність предмету спору означає відсутність спірного матеріального правовідношення між сторонами, а припинення провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судового розгляду справи.
Також відповідач зауважив, що відповідно до ст.236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачались лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Враховуючи викладене, відповідач вважає, що у даному спору неможливим є визнання недійсною додаткової угоди від 01.04.2021р., оскільки предмет спору припиним існувати рік назад. Пролонгації Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. не відбулося, договір розірвано, отже, відсутні підстави вважати, що предмет спору існує.
В обґрунтування своєї позиції відповідач посилається на окрему думку, висловлену у справі №905/1227/17.
Позивач у справі - ТОВ «ВГК» проти закриття провадження у справі заперечує та у запереченнях, що надійшли до суду 02.03.2023р. зазначає, що згідно ст.45 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожний суддя має право викласти окрему думку, якщо рішення останнього у справі повністю або частково не виражає одностайності думки суддів, у зв'язку із чим посилання на окрему думку судді, висловлену у справі, не є підставою для її застосування.
Протокольною ухвалою суду від 09.03.2023р. судом відмовлено у задоволенні клопотання КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» про закриття провадження у справі на підставі п.2 ч.1 ст.231 ГПК України.
При цьому, суд виходив з того, що ст.236 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
За таких обставин, оскільки предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
Таку позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2018р. у справі №905/1227/17.
Протокольною ухвалою суду від 09.03.2023р. закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 06.04.2023р.
Позивач - ТОВ «ВГК», позовні вимоги підтримує з підстав, викладених у позовній заяві, заяві про уточнення позовних вимог, що надійшла до суду 16.02.2023р., просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
Відповідач - КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, що надійшов до суду 26.01.2023р., запереченнях на заяву про уточнення позовних вимог, що надійшли до суду 09.03.2023р.
Відповідач - ОСОБА_1., згідно відзиву на позовну заяву, що надійшов до суду 23.01.2023р., позовні вимоги не визнає, але, згідно заяви, що надійшла до суду 28.02.2023р., відповідач підтвердив, що укладаючи Додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., він діяв поза межами повноважень.
Крім того, у зазначеній заяві позивач просив розглядати справу за його відсутності.
Позивач у справі - ТОВ «ВГК», зазначає, що 01.03.2017р. між ТОВ «ВГК» (Оператор) та КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (Уповноважена особа) був укладений Договір №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування, згідно якого Уповноважена особа надає право Оператору організовувати та провадити діяльність із забезпечення платного паркування транспортних засобів на місцях для паркування згідно до Переліку майданчиків для платного паркування (додаток №1).
Згідно п.1.2 якого Оператор здійснює обслуговування (експлуатацію) місць для паркування з метою надання платних послуг з користування майданчиками для платного паркування та перерахування збору за місця для паркування транспортних засобів у розмірі та порядку, передбаченому розділом 3 цього Договору «Розмір і порядок розрахунків».
Відповідно до п.6.1.Договору термін його дії визначається з моменту введення в експлуатацію майданчика для паркування, але не пізніше 15.05.2017р., строком на 5 років.
Позивач зазначає, що під час проведення фінансового аудиту підприємства, у листопаді 2022р., було виявлено додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01, згідно якої сторони домовилися про припинення Договору достроково, за взаємною згодою сторін. При цьому, від імені ТОВ «ВГК» Угоду було підписано директором ОСОБА_1., який діяв на підставі Статуту товариства.
Проте, як зазначає позивач, рішенням загальних зборів учасників ТОВ «ВГК», оформленим протоколом від 17.12.2020р., визначено повноваження директора товариства з урахуванням вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» та визначено механізм виконання вимог цієї статті Закону.
У подальшому, у зв'язку із допущенням помилок в оформленні протоколу від 17.12.2020р., 21.12.2020р. учасниками ТОВ «ВГК» було проведено ще одні загальні збори з порядком денним: визнання недійсним Протоколу загальних зборів учасників від 17.12.2020р.; визначення повноважень директора товариства з урахуванням вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»; визначення механізму виконання вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
На зазначених зборах учасниками було прийнято рішення щодо встановлення обов'язкового надання згоди загальними зборами учасників ТОВ «ВГК» директору товариства на вчинення, укладення, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства, у тому числі шляхом підписання додаткових угод, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності.
Крім того, вирішено запровадити наступний механізм виконання вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»: вчинення, укладання, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства;- пролонгацію чи розірвання вже укладених товариством правочинів та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства
Позивач зазначає, що предметом Договору №43/п-дн-2017/03-01 є надання послуг обслуговування (експлуатація) місць для паркування з метою надання платних послуг з користування майданчиками для платного паркування та перерахування збору за місця для паркування транспортних засобів.
За таких обставин, на думку позивача, укладення будь-яких угод до Договору №43/п-дн-2017/03-01 підпадає під обов'язкове надання згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства на вчинення, укладення, пролонгацію або розірвання цього Договору.
Позивач зазначає, що ОСОБА_1 був присутній під час проведення загальних зборів, у зв'язку із чим був повідомлений про необхідність отримання згоди загальних зборів Товариства на припинення Договору №43/п-дн-2017/03-01.
В обґрунтування позову позивач також зазначає, що відповідно до ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю». Законом або статутом товариства може встановлюватися особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини). Рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства. Рішення про надання згоди на вчинення інших значних правочинів, крім зазначених у частині другій цієї статті, приймаються загальними збори учасників, якщо інше не встановлено статутом товариства. Якщо замість кількох правочинів товариство могло вчинити один значний правочин, то кожен із таких правочинів вважається значним. Посадові особи товариства, винні у порушенні порядку вчинення значних правочинів, солідарно відповідають за збитки, заподіяні товариству.
Згідно ст.46 зазначеного Закону значний правочин, правочин із заінтересованістю, вчинений з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки товариства лише у разі подальшого схвалення правочину товариством у порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на його вчинення. Подальше схвалення правочину товариством у порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки товариства з моменту вчинення цього правочину.. До відносин щодо схвалення значного правочину застосовується також правило абзацу другого ч.3 ст. 92 Цивільного кодексу України.
Позивач зауважив, що загальними зборами ТОВ «ВГК» будь-якого рішення щодо схвалення додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. не приймалося.
Крім того, позивач вважає, що підписуючи додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. ОСОБА_1 діяв всупереч інтересам товариства.
За таких обставин, посилаючись на положення ст.ст.203, 207, 215 Цивільного кодексу України, позивач вважає, що наявні підстави для визнання недійсною додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р.
Також позивач зазначає, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022р. №634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану» договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
Враховуючи зазначене, позивач вважає, що наявні підстави для визнання діючим Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
Відповідач - ОСОБА_1 проти позову заперечує, посилаючись на те, що Договір №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. ним було укладено виходячи з положень Статуту ТОВ «ВГК» в редакції, затвердженій протоколом загальних зборів учасників №6 від 01.04.2015р., яка не містила будь-яких обмежень повноважень директора щодо вчинення правочинів.
Згідно додаткової угоди №1 до цього Договору, а також додаткової угоди №7/1 від 30.03.2012р. ТОВ «ВГК» зобов'язалося у строк не пізніше 15.05.2017р. здійснити облаштування місць для паркування згідно постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009р. №1342 «Про затвердження Правил паркування транспортних засобів» та розпочати їх експлуатацію. Але, у повному обсязі зазначений обов'язок виконано не було.
Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що укладення додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. щодо розірвання зазначеного Договору було узгоджено ним з учасниками товариства шляхом телефонних перемовин. Але, згідно заяви, що надійшла до суду 28.02.2023р., відповідач підтвердив, що брав участь у загальних зборах учасників ТОВ «ВГК», на яких, зокрема, вирішувалися питання щодо повноважень директора товариства, і укладаючи Додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., він діяв поза межами своїх повноважень.
Відповідач - КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» проти позову заперечує, посилаючись на те, що підприємство є уповноваженою особою по здійсненню організації та експлуатації майданчиків для платного паркування транспортних засобів та укладання договорів балансоутримання місць паркування транспортних засобів відповідно до «Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м.Одеси» (нова редакція), затвердженого рішенням Одеської міської ради від 27.08.2014р. №5286-УІ, діє на підставі Положення про організацію і порядок паркування транспортних засобів у м. Одесі, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 20.09.2011р. №1251-УІ.
Підставою для укладання Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. були результати конкурсу з визначення операторів майданчиків для платного паркування в м.Одесі, який проводився 17.02.2017р. та переможцем якого стало ТОВ «ВГК». Договір було укладено строком на 5 років. Додатком №1 до Договору був перелік із 23 майданчиків для платного паркування.
Листом від 23.04.2020р. за №02/06 ТОВ «ВГК» було повідомлено про те, що з 23 майданчиків експлуатуються лише 12, а решта майданчиків не можуть бути введені в експлуатацію з причин проведення реконструкції міста та наявністю заборони щодо паркування транспортних засобів, що мало наслідком зменшення поповнень до місцевого бюджету.
Листом від 01.03.2021р. за №1/03 (який отримано КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» 05.03.2021р.) ТОВ «ВГК» просило достроково розірвати Договір балансоутримання місць для паркування транспортних засобів №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. за згодою сторін з 01.04.2021р.
Відповідач зазначає, що саме це волевиявлення директора ТОВ «ВГК» слугувало підставою для розірвання Договору балансоутримання місць для паркування транспортних засобів №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р.
Згідно ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В обґрунтування своїх заперечень відповідач також зазначає, що на момент укладення додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. сторонами було додержано вимоги, визначені ст.203 Цивільного кодексу України, і позивачем не доведено наявність підставі для визнання цієї угоди недійсною.
Розглянув матеріали справи, заслухав пояснення учасників судового процесу, суд дійшов наступних висновків:
Судом встановлено, що рішенням Одеської міської ради від 20.09.2011р. №1251-УІ «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі» вирішено затвердити Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі та затверджено Типовий договір балансоутримання місць для паркування.
Відповідно до розділу 2 Положення організація та розміщення майданчиків для платного паркування та спеціально відведених автостоянок здійснюється на підставі Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 08.04.2011р. №520-VI, і схеми розміщення майданчиків для платного паркування транспортних засобів та спеціально відведених автостоянок (далі - Схема), узгодженої та затвердженої в установленому порядку(п.2.1). Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, затверджується рішенням Одеської міської ради, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів (п.2.2). Зміни та доповнення до Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, вносяться на підставі рішення Одеської міської ради (п.2.3).
Згідно п.1.3 Положення оператор (платник збору за місця для паркування транспортних засобів) - юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи-підприємці, які згідно з рішенням Одеської міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках; уповноважений орган - комунальне підприємство, визначене Одеською міською радою для здійснення організації та експлуатації місць для паркування у м. Одесі, яке може залучати інших суб'єктів господарювання (операторів).
Відповідно до п.5.5 Положення Оператори майданчиків для платного паркування в місті Одесі визначаються на конкурсних засадах, визначених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 11 листопада 2005 року № 160 «Про затвердження Положення про порядок конкурсного відбору підприємств з утримання об'єктів благоустрою населених пунктів».
Переможці конкурсу укладають договори балансоутримання місць для паркування з уповноваженим органом.
Договори про паркування транспортних засобів, що були укладені між комунальним підприємством «ПАРКСЕРВІС-ОДЕСА» та суб'єктами господарювання до набуття чинності цього Положення, вважаються дійсними на відповідно визначених умовах (п.5.8).
Судом також встановлено, що 01.03.2017р. між ТОВ «ВГК» (Оператор) та КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (Уповноважена особа) був укладений Договір №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування, згідно якого Уповноважена особа надає право Оператору організовувати та провадити діяльність із забезпечення платного паркування транспортних засобів на місцях для паркування згідно до Переліку майданчиків для платного паркування (додаток №1).
Згідно п.1.2 якого Оператор здійснює обслуговування (експлуатацію) місць для паркування з метою надання платних послуг з користування майданчиками для платного паркування та перерахування збору за місця для паркування транспортних засобів у розмірі та порядку, передбаченому розділом 3 цього Договору «Розмір і порядок розрахунків».
Відповідно до п.6.1.Договору термін його дії визначається з моменту введення в експлуатацію майданчика для паркування, але не пізніше 15.05.2017р., строком на 5 років.
01 квітня 2021р. ТОВ «ВГК» (Оператор) в особі директора ОСОБА_1., що діяв на підставі Статуту та КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (Уповноважена особа) уклали додаткову угоду №1/21 до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., якою вирішили припинити дію Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. за згодою сторін.
У відповідності до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Предметом спору у даній справі є вимога позивача про визнання недійсною додаткової угоди №1/21 від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. Позовні вимоги обґрунтовані відсутністю у директора позивача, який підписав спірну угоду, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки протоколом загальних зборів членів ТОВ «ВГК» від 21.12.2020р. визначено повноваження директора товариства та встановлено обмеження його повноважень.
Частинами 1, 2 ст. 98 Цивільного кодексу України передбачено, що загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства, якщо інше не встановлено законом. Рішення загальних зборів приймаються простою більшістю від числа присутніх учасників, якщо інше не встановлено установчими документами або законом.
Відповідно до вимог ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України.
Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019р. у справі № 910/2219/19, від 21.11.2019р. у справі № 910/2233/19.
Згідно до правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018р. у справі № 905/1227/17, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Таким чином, господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків.
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (ст.ст. 2, 80, 91, 92 Цивільного кодексу України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (ч.1 ст.92 Цивільного кодексу України).
Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи ст.237 Цивільного кодексу України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.
Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини із третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в третьої особи обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.
З огляду на таке, на захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, ч.3 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Однак закон враховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт вчинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.
Разом із тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.
У відповідності до ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 Цивільного кодексу України.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Загальні збори учасників товариства мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі і з тих, що належать до компетенції інших органів товариства (ч.1 ст. 98 Цивільного кодексу України).
За таких обставин, з урахуванням ст. 98 Цивільного кодексу України та з огляду на приписи ст.ст. 92, 203, 215, 241 Цивільного кодексу України рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем ОСОБА_1 , 21.12.2020р. учасниками ТОВ «ВГК» було проведено ще одні загальні збори з порядком денним: визнання недійсним Протоколу загальних зборів учасників від 17.12.2020р.; визначення повноважень директора товариства з урахуванням вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»; визначення механізму виконання вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».
На зазначених зборах учасниками було прийнято рішення щодо встановлення обов'язкового надання згоди загальними зборами учасників ТОВ «ВГК» директору товариства на вчинення, укладення, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства, у тому числі шляхом підписання додаткових угод, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності.
Також, вирішено запровадити наступний механізм виконання вимог ст.44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»: вчинення, укладання, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства;- пролонгацію чи розірвання вже укладених товариством правочинів та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь які фінансові зобов'язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартсоті чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства.
Крім того, згідно заяв свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (засновники ТОВ «ВГК») вони ніколи не надавали згоду на дострокове припинення Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., у зв'язку із тим, що діяльність ТОВ «ВГК» в межах виконання зазначеного Договору була одним із основних джерел доходу Товариства.
Згідно правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.10.2019р. у справі №911/2129/17, відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч.1 ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Частина третя ст.203 Цивільного кодексу України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у ст.ст. 229-233 Цивільного кодексу України.
Главою 17 Цивільного кодексу України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до ч.1 та ч.3 ст.237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Відповідно до ст.239 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною право- і дієздатністю (ст.ст.2,80,91,92 Цивільного кодексу України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Згідно з ч.ч.1,2 ст.89 Господарського кодексу України (у редакції станом на момент укладення оспорюваної додаткової угоди) управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства. Посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані: діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями; діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства; діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію; бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов'язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов'язків; іншими винними діями посадової особи.
За п. 13 ч.2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань вносяться, зокрема, відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи.
За ч.1 ст.241 Цивільного кодексу України у випадку вчинення правочину представником з перевищенням повноважень, такий правочин створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.
Таким чином, у відносинах із третіми особами від імені юридичної особи завжди діятиме певна особа, через яку вчиняються юридично значимі дії, а воля цієї особи на вчинення правочину, реалізована нею через волевиявлення від імені юридичної особи, може передбачати настання невигідних для останньої наслідків, бажати чи свідомо допускати їх настання.
Отже, за змістом ч.ч.1,3 та 4 ст.92 Цивільного кодексу України, ч.1,ч.2 ст.89 Господарського кодексу України, п. 13 ч.2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» орган юридичної особи, який діє одноособово, має повноваження щодо представництва юридичної особи (з можливістю їх обмеження відповідно до установчих документів чи закону), створює, змінює припиняє цивільні права та обов'язки юридичної особи, тому підпадає під поняття представництва, наведене у ст.237 Цивільного кодексу України.
При цьому, орган юридичної особи, який діє одноособово, усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам та волевиявленню юридичної особи, яку представляє, передбачає настання невигідних для останньої наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання.
Статтею 13 Цивільного кодексу України визначено межі здійснення цивільних прав: цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.
За змістом наведених вище норм матеріального права особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно.
Окрім того, такі правовідносини мають довірчий характер між підприємцем (товариством) і його посадовою особою, протиправна поведінка посадової особи полягає у неналежному та недобросовісному виконанні певних дій, без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм посадовими обов'язками за власним умислом (розсудом), прийнятті очевидно необачних, марнотратних та завідомо корисливих на користь такої посадової особи рішень.
В ході розгляду справи судом також було встановлено, загальними зборами ТОВ «ВГК» не приймалося рішень щодо схвалення додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. щодо дострокового припинення цього Договору.
Враховуючи зазначене, виходячи з матеріалів справи, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсною додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р.
Що стосується вимоги позивача про визнання протиправними дій ОСОБА_1. в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеної між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК», якою було вирішено питання про припинення дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. достроково, за взаємною згодою сторін, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні даної позовної вимоги виходячи з того, що відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року в справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Європейський суд з прав людини наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто, таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
У даному випадку, заявлення позивачем такої окремої позовної вимоги як визнання протиправними дій ОСОБА_1. в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р., укладеної між КП «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ТОВ «ВГК», якою було вирішено питання про припинення дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. достроково, за взаємною згодою сторін, не є ефективним способом захисту порушеного права позивача, адже не призведе до відновлення такого права.
Щодо вимоги про визнання діючим Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування, суд зазначає наступне.
Як вже зазначалося судом вище та вбачається з матеріалів справи, строк дії Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. відповідно до п.6.1 з моменту вводу в експлуатацію майданчиків для платного паркування, визначених у додатку №1, але не пізніше 15.05.2017р., строком на 5 років.
Отже, строк дії Договору закінчився 15.05.2022р., і відповідно до п.6.2 Договору його дія припиняється після закінчення строку, на який Договір було укладено.
Згідно п.6.-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, зокрема щодо продовження договору оренди, зокрема щодо запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.
Відповідно до п.5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022р. №634 «Про особливості оренди державного та комунального майна в період воєнного стану» договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.
Згідно Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів
у місті Одесі, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 20.09.2011р. №1251-УІ (із змінами та доповненнями) майданчик для платного паркування - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді м. Одеси, на якій відповідно до рішення Одеської міської ради здійснюється платне паркування транспортних засобів.
При цьому, відповідно до п.6.6 Положення Оператори:
- організовують, здійснюють будівництво, обладнують, проводять реконструкцію, ремонт та експлуатують майданчики для платного паркування транспортних засобів на вулицях і площах м. Одеси та спеціально відведених автостоянках;
- сплачують збір за місця для паркування транспортних засобів;
- забезпечують комплектацію майданчиків для платного паркування транспортних засобів технічними засобами;
- обладнують та утримують майданчики для платного паркування та спеціальні автостоянки;
- організовують облаштування місць для паркування необхідними дорожніми знаками та розміткою;
- забезпечують використання майданчиків для платного паркування та спеціально відведених автостоянок відповідно до їх призначення;
- утримують територію та під'їзні шляхи до майданчика для паркування та спеціально відведені автостоянки у належному технічному та санітарному стані;
- повідомляють органи Державної автомобільної інспекції Міністерства внутрішніх справ України про виявлені порушення цих Правил;
- надають основні послуги з утримання відведених та спеціально обладнаних майданчиків для платного паркування, передбачені наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 18.08.2010 р. № 287 «Про затвердження Переліку основних послуг з утримання майданчиків для платного паркування»;
- здійснюють контроль за своєчасною сплатою користувачами вартості послуг з утримання майданчиків для платного паркування;
- надають роз'яснення користувачам щодо застосування цих Правил паркування транспортних засобів;
- несуть відповідальність за дотримання затвердженої схеми розміщення майданчика для платного паркування, санітарного стану на майданчику для паркування та за прибирання і вивезення снігу.
Умовами п.2.1.1 Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. уповноважену особу зобов'язано надати Оператору право організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на місцях паркування, визначених у п.1.1 Договору.
Таким чином, договори про балансоутримання місць паркування фактично є договорами оренди земельної ділянки, на якій Оператор здійснює свою господарську діяльність щодо надання певних послуг та за що сплачує відповідну плату.
З урахуванням зазначеного, суд дійшов висновку про можливість застосування положень п.5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022р. №634 «Про особливості оренди державного та комунального майна в період воєнного стану» та задоволення позовної вимоги ТОВ «ВГК» про визнання діючим Договору №43/п-дн-2017/03-01 від 01.03.2017р. на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У ч.3 ст.2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.
Відповідно до ч.ч.3-4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
За приписами ч.1 ст.73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
При цьому, відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч.4 зазначеної статті Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
До того ж, 17.10.2019р. набув чинності Закон України від 20.09.2019р. № 132-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву ст. 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016р. у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
При винесені даного рішення суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010р. у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Витрати по сплаті судового збору слід покласти на відповідачів згідно ст. 129 ГПК України.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд
1. Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» до Комунального підприємства «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та ОСОБА_1 про визнання протиправними дій ОСОБА_1 , що полягають в укладенні Додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування від 01.03.2017р., укладеної між Комунальним підприємством «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВГК»; визнання недійсною Додаткової угоди від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування від 01.03.2017р., укладеної між Комунальним підприємством «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВГК»; визнання діючим Договору №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування від 01.03.2017р., укладеного між Комунальним підприємством «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВГК», на період воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування - задовольнити частково.
2. Визнати недійсною Додаткову угоду від 01.04.2021р. до Договору №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування від 01.03.2017р., укладену між Комунальним підприємством «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (65039, м. Одеса, вул. Канатна, буд.134, код ЄДРПОУ - електронна адреса: odtp@omr.gov.ua) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВГК» (65036, м. Одеса, вул. Мельницька, буд.30-А/1, код ЄДРПОУ - 34380985, електронна адреса: mitrax.yug2020@gmail.com).
3. Визнати діючим Договір №43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування від 01.03.2017р., укладений між Комунальним підприємством «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (65039, м. Одеса, вул. Канатна, буд.134, код ЄДРПОУ - електронна адреса: odtp@omr.gov.ua) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВГК» (65036, м. Одеса, вул. Мельницька, буд.30-А/1, код ЄДРПОУ - 34380985, електронна адреса: mitrax.yug2020@gmail.com) на період воєнного стану та протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.
4. Стягнути з Комунального підприємства «ОДЕСТРАНСПАРКСЕРВІС» (65039, м. Одеса, вул. Канатна, буд.134, код ЄДРПОУ - електронна адреса: odtp@omr.gov.ua) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» (65036, м. Одеса, вул. Мельницька, буд.30-А/1, код ЄДРПОУ - 34380985, електронна адреса: mitrax.yug2020@gmail.com) витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 481 грн.
5. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» (65036, м. Одеса, вул. Мельницька, буд.30-А/1, код ЄДРПОУ - 34380985, електронна адреса: mitrax.yug2020@gmail.com) витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 481 грн.
6. У задоволенні решти позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Повний текст рішення складено 17 квітня 2023 р.
Суддя Н.В. Рога