Провадження № 22-ц/803/4389/23 Справа № 185/5146/22 Суддя у 1-й інстанції - Зінченко А.С. Суддя у 2-й інстанції - Гапонов А. В.
18 квітня 2023 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі:
головуючого судді-доповідача Гапонова А.В.
суддів Новікової Г.В., Никифоряка Л.П.
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у м. Дніпро цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,
-за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2023 року, -
18 липня 2022 року до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позов мотивовано тим, що 30 липня 2019 року відповідач звернулась до нього з проханням позичити грошові кошти на лікування дитини зі строком повернення до кінця вересня 2019 року, цього ж дня він надав у борг відповідачу грошові кошти в розмірі 42700 грн., відповідач гарантувала повернення йому грошових коштів у строк до кінця вересня 2019 року, про що написала розписку від 30.07.2019. Однак, по закінченню строку і на момент звернення до суду грошові кошти не повернені відповідачем взагалі.
За таких обставин, з посиланням на норми ЦК України позивач зазначив, що між сторонами було укладено договір позики та з зазначенням відповідних розрахунків просив стягнути з відповідача неповернену позику у розмірі 42700 гривень, інфляційні втрати у розмірі 13804,28 гривень і три проценти річних у розмірі 3558,72 гривень, всього 60063 грн., стягнути з відповідача судовий збір.
22 лютого 2023 рокурішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.
У березні 2023 року, не погодившись із вказаним рішенням, позивачем ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, в якій він просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та постановленим із порушенням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що із розписки ОСОБА_3 (наразі - Мостової) від 30.07.2019 року вбачається, що остання зобов'язується виплатити позивачу 42 700 грн до кінця вересня 2019 року.
Зазначений оригінал розписки відповідач передала ОСОБА_1 , що підтверджує факт отримання нею грошових коштів. Тобто сторони правочину досягли всіх істотних умов та бажали настання правових наслідків. При цьому, сторони не будучи фахівцями в галузі права, уклали правочин у простій довільній формі, де закріпили всі істотні умови.
Якщо б відповідач не бажала настання правових наслідків, то не передавала б тоді оригінал розписки позивачу. При цьому позивач вважає вказане зобов'язання відповідача борговим.
Вказує, що відповідач жодним чином не оспорювала розписку та відсутнє судове рішення, яке набрало чинності, щодо зазначеної розписки.
Вважає, що розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який підтверджує не лише факт укладення договору позики та зміст його умов, але й факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Із розписки, наданої відповідачем вбачається, що вона взяла на себе зобов'язання сплатити позивачу грошові кошти. Таким чином, зобов'язання з повернення коштів ОСОБА_2 підтвердила своїм підписом. Відсутність в розписці прямої вказівки на те, що грошові кошти були взяті у борг, не є підставою вважати відсутнім зобов'язання з повернення грошових коштів. При цьому, відповідач не надала суду жодних доказів і ніяким чином не обґрунтувала свої доводи про іншу правову природу укладеного між сторонами правочину. Відсутність у розписці посилання, на виконання якого саме зобов'язання відповідач повинна сплатити обумовлену суму грошових коштів позивачу, не має правового значення для вирішення спору, оскільки дана обставина не є обов'язковою умовою договору позики.
Доводи відповідача про те, що грошові кошти були отримані від третьої особи та розписка була складена у зв'язку з наміром займатися підприємницькою діяльністю разом з позивачем, не відповідають дійсності.
Від інших учасників справи письмових заперечень на апеляційну скаргу в порядку ст.360 ЦПК України не надходило.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Частиною 4 статті 19 ЦПК України передбачено, що спрощене провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до ч.1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи у порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Відповідно до ч. 3 цієї статті розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Зважаючи на те, що дана справа є малозначною, ціна позову складає 60 063 гривні, що менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розгляд апеляційної скарги здійснюється без повідомлення сторін.
Відповідно до ч. 1, 2 статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги в межах апеляційного оскарження, апеляційний суд вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції залишити без змін з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 30.07.2019 року ОСОБА_4 надала ОСОБА_1 розписку, у якій вказала, що зобов'язується виплатити ОСОБА_1 42 700 гривень до кінця вересня 2019 року.
ОСОБА_4 отримання у позивача грошових коштів у позику (борг) категорично заперечує і посилається на складання розписки у зв'язку з наміром займатися підприємницькою діяльністю разом з позивачем, яка не склалась.
Суд, оцінивши розписку від 30.07.2019 року, дійшов висновку, що вона не містить відомостей щодо отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_1 грошових коштів у позику (борг), тобто не підтверджує факт передачі коштів 30.07.2019 року або у будь-який інший день.
Судом було роз'яснено представнику позивача, що розписка про зобов'язання передати кошти може мати будь-яку правову природу правовідносин (як обов'язок сплатити за товар, за послугу, так і повернення боргового зобов'язання). Але оскільки в розписці не зазначено про передачу чи отримання коштів відповідачем від позивача, судом було роз'яснено представнику позивача право надання доказів саме факту передачі коштів позивачем відповідачу. Проте, представник позивача жодних доказів на підтвердження даного факту не надав, вважаючи, що наявність у позивача оригіналу розписки від 30.07.2019 року підтверджує факт передачі коштів.
Встановивши, що згідно з розпискою від 30.07.2019 року ОСОБА_4 лише зобов'язалася виплатити позивачу грошові кошти у сумі 42 700 гривень до кінця вересня 2019 року, а не повернути отриману у борг суму коштів, посиланням позивача саме на укладення договору позики за розпискою від 30.07.2019 року, суд дійшов висновку про необхідність застосувати до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України, та відповідно вважав недоведеним існування між сторонами правовідносин за договором позики, чим мотивовано позов.
Оскільки розписка від 30.07.2019 року не підтверджує факт отримання відповідачем коштів у борг і виникнення у відповідача обов'язку з їх повернення на вимогу кредитора, тобто існування між сторонами договірних правовідносин за договором позики, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат, трьох процентів річних.
Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
З такими висновками погоджується й колегія суддів апеляційного суду.
Відповідно до ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно ст.1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ч.1 ст.1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем не було доведено існування між сторонами правовідносин за договором позики. Відповідно до вимог ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Як вбачається з розписки від 30.07.2019 року, наданої ОСОБА_3 , вона не посвідчує передання їй ОСОБА_1 грошових коштів за договором позики, а отже й не підтверджує укладання позивачем та відповідачем саме цього договору. Розпискою визначено лише, що ОСОБА_3 зобов'язується виплатити ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 42 700 грн до кінця вересня 2019 року, проте з неї неможливо встановити, наслідком якого саме правочину стало укладання зазначеної розписки.
Таким чином, суд також дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування вимог ст.1050 та ст.625 ЦК України щодо стягнення з відповідача інфляційних втрат та трьох процентів річних.
Доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно зі ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Частиною 4 ст. 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції дотримані вищенаведені норми.
Судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, вірно встановлені правовідносини та суд дійшов до правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції а такому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Судом першої інстанції на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи та правильно застосовано норми матеріального права.
Недоліків, які призводять до порушення основних принципів цивільного процесуального судочинства та охоронюваних законом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та впливають на суть ухваленого рішення під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції не встановлено.
Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд повно і всебічно перевіривши обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, у відповідності з нормами матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.
Згідно з ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ухвалене судом рішення відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України, підстав для його скасування за доводами апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 лютого 2023 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 389 ЦПК України.
Судді: