ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.04.2023Справа № 910/13430/22
Господарський суд міста Києва у складі: судді Васильченко Т. В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи № 910/13430/22
За позовом Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Універсальна»
до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія»
про стягнення 14474,17 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Універсальна" (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "Українська пожежно-страхова компанія" (надалі - відповідач) про стягнення 14474,17 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивачем на підставі договору добровільного страхування наземного транспорту №3014/261/002691 від 26.08.2020 внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди (надалі - ДТП) виплачено страхове відшкодування за ремонт автомобіля марки "Volvo" реєстраційний номер НОМЕР_1 , а тому позивачем отримано право вимоги до особи, відповідальної за завдану шкоду, якою є відповідач у справі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.12.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/13430/22 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
16.01.2023 року через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог у зв'язку з їх безпідставністю, оскільки постановою Печерського районного суду міста Києва у справі №757/43245/20-п провадження у справі про вчинення ОСОБА_1 адміністративних правопорушень, передбачених ст. 124, ст. 130 КУпАП закрито, за відсутності подій і складу адміністративного правопорушення, а тому відсутні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення страхового відшкодування.
Своїм правом на подання відповіді на відзив та заперечень, як то передбачено приписами Господарського процесуального кодексу України, сторони не скористалися.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору, Господарський суд міста Києва
26.08.2020 року між Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Універсальна», як страховиком, та ОСОБА_2 , як страхувальником, був укладений договір добровільного страхування наземного транспорту №3014/261/002691 (далі - договір), предметом якого є страхування майнових інтересів страхувальника, що не суперечать чинному законодавству України, пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням застрахованим транспортним засобом автомобілем марки «Volvo», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2018 року випуску.
Згідно договору до страхових випадків відноситься, зокрема, ДТП та вигодонабувачем є страхувальник.
Строк дії договору встановлено з 26.08.2020 до 25.08.2021.
Як зазначає позивач, 07.09.2020 року о 16 год. 00 хв. в м. Києві на вул. Добровольчих батальйонів, 10 трапилась дорожньо-транспортна пригода за участі застрахованого автомобіля марки «Volvo» та автомобіля марки «ВАЗ», а саме: ОСОБА_1 перебував у стані алкогольного сп'яніння, огляд проводився за допомогою приладу «Драгер», чим порушив п. 2.9-а Правил дорожнього руху України, разом з тим порушив п. 15.12 Правил дорожнього руху України, зокрема, не вжив всіх заходів та допустив самовільних рух транспортного засобу, внаслідок чого здійснив зіткнення з автомобілем марки «Volvo» державний номерний знак НОМЕР_1 .
Постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 у справі №757/43245/20-п закрито провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ст. 124 та ст. 130 КУпАП, у зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Згідно рахунку №1063634 від 11.09.2020, виставленого ТОВ «Віннер Автомотів» вартість відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля марки «Volvo» реєстраційний номер НОМЕР_1 , склала 21353,57 грн.
14.09.2020 позивачем був складений та підписаний страховий акт №63181/1, згідно з яким пошкодження транспортного засобу марки «Volvo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , внаслідок ДТП визнано страховим випадком та призначено до виплати страхове відшкодування в розмірі 14474,17 грн.
На підставі складеного страхового акту №63181/1 від 14.09.2020 позивач, виконуючи свої зобов'язання за договором, перерахував на рахунок ТОВ «Віннер Автомотів» суму страхового відшкодування в розмірі 14474,17 грн, що підтверджується платіжним дорученням №205524 від 15.09.2020.
03.06.2021 року, за результатом розгляду заяви позивача про виплату страхового відшкодування №919/23-003 від 05.03.2021 у порядку суброгації, Приватне акціонерне товариство «Українська пожежно-страхова компанія» відмовило у виплаті страхового відшкодування, у зв'язку із відсутністю правових підстав для виплати.
02.02.2022 року позивач повторно звернувся до відповідача із заявою (претензією) про виплату страхового відшкодування №63181/ІНС.ЛОУ, яка залишена відповідачем без відповіді, доказів зворотного матеріали справи не містять.
Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 Цивільного кодексу України визначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Згідно зі статтями 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою у випадках, встановлених законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким законом, зокрема, є норми ст. 993 Цивільного кодексу України та ст. 27 Закону України "Про страхування".
Тобто у таких правовідносинах відбувається передача (перехід) права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика. Нового зобов'язання з відшкодування збитків при цьому не виникає, оскільки відбувається заміна кредитора: потерпілий (страхувальник) передає страховику, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за спричинення шкоди. Отже, страховик виступає замість потерпілого у деліктному зобов'язанні.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом. Новий кредитор набуває прав та обов'язків свого попередника. Відповідно заміною кредитора деліктне зобов'язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинену шкоду особа свій обов'язок із відшкодування шкоди не виконала.
Отже, з огляду на положення ст. 993 Цивільного кодексу України та ст. 27 Закону України «Про страхування», підставою для набуття позивачем права вимоги щодо виплати страхового відшкодування (в порядку заміни кредитора в зобов'язанні) є факт фактичної виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування.
Таким чином, до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Універсальна» перейшло в межах виплаченої суми право вимоги до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Частинами першою та другою статті 1187 Цивільного кодексу України передбачено, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо - і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Відтак, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.
З огляду на презумпцію вини заподіювана шкоди (частина друга статті 1166 ЦК України) особа звільняється від обов'язку відшкодувати шкоду якщо доведе, що шкоди було завдано не з її вини.
Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини завдавача шкоди. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
Позаяк, у даному випадку, судом встановлено, що постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 по справі №757/43245/20-п закрито провадження у справі про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за ст. 124 та ст. 130 КУпАП, у зв'язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
При цьому, суд взяв до уваги версію подій, що викладена захисником ОСОБА_1. та свідком допитаним у судовому засіданні, які повідомили, що ОСОБА_1 перебував за кермом транспортного засобу, однак він не керував ним, оскільки останньому стало зле і він пішов до транспортного засобу, щоб відпочити. Поки він відпочивав транспортний засіб, який не перебув в русі та не був заведений, здійснив самостійний рух. З огляду на викладене, суд, за результатом аналізу доказів у справі з точки зору їх допустимості, об'єктивності та достатності, прийшов до висновку про відсутність в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 та ст.130 КУаАП.
Відсутність самої події адміністративного правопорушення свідчить про те, що діяльність особи не є такою, що могла б розцінюватися як правопорушення.
Отже, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення з наведених вище підстав означає відсутність в діях особи вини, яка є підставою для настання цивільно-правової відповідальності.
Частиною 2 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постановах Верховного Суду від 19.01.2023 у справі №920/291/21, від 30.08.2022 у справі №904/1427/21 та від 24.05.2018 у справі №922/2391/16.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому, при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду у справі про адміністративне правопорушення, ця постанова обов'язкова для суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Тому, розглядаючи цей позов, суд не вправі обговорювати вину такої особи, а може вирішувати питання лише про розмір відшкодування.
Зазначене узгоджується із правовою позицією, яка викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі №234/16272/15-ц.
Частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року в справі «Совтрансавто-Холдінг» проти України» та від 28.11.1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Христов проти України» від 19.02.2009 та «Пономарьов проти України» від 03.04.2008).
Таким чином, встановлений у постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 у справі №757/43245/20-п, яка набрала законної сили, факт відсутності в діях ОСОБА_1 порушення Правил дорожнього руху України має преюдиційне значення та не підлягає доказуванню у даній справі в силу положень ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
У свою чергу, як зазначено у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі №234/16272/15-ц, відсутність в діях водія складу адміністративного правопорушення звільняє такого водія від відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок ДТП.
Приймаючи до уваги вищевикладене, враховуючи, що матеріали справи не містять жодних належних доказів у підтвердження наявності вини ОСОБА_1 у дорожньо-транспортній пригоді 07.09.2020 року та беручи до уваги постанову Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 у справі №757/43245/20-п, суд прийшов до висновку, що відповідач правомірно відмовив у виплаті страхового відшкодування, так як згідно приписів статті 32 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка визначає випадки, коли шкода не відшкодовується, страховик, зокрема, не відшкодовує шкоду, заподіяну при експлуатації забезпеченого транспортного засобу, але за спричинення якої не виникає цивільно-правової відповідальності відповідно до закону.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Позивачем під час розгляду справи належними та допустимими доказами не доведено наявності вини ОСОБА_1 , що унеможливлює покладення на страховика за договором обов'язкового страхування обов'язку з виплати страхового відшкодування.
При цьому, суд не приймає до уваги доводи позивача про те, що постановою Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 у справі №757/43245/20-п звільнено ОСОБА_1 від відповідальності у вчиненні ДТП, проте встановлено порушення ним Правил дорожнього руху України, оскільки такі доводи не відповідають змісту вказаної постанови, так як суд навпаки встановив відсутність в діях ОСОБА_1 , складу адміністративного правопорушення, у зв'язку з чим і закрив провадження у справі.
У свою чергу, суд не може робити переоцінку рішення, що набрало законної сили, і досліджувати в даній справі обставини, які вже встановлені у постанові Печерського районного суду міста Києва від 26.04.2021 у справі №757/43245/20-п, оскільки гарантія остаточності та обов'язковості судових рішень є складовими принципу правової визначеності та означають, що остаточне рішення правомочного суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим як для сторін процесу, так і для суду.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судових витрат на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76-80, 129, 236 - 242, 252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
У задоволенні позовних вимог Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Універсальна» до Приватного акціонерного товариства «Українська пожежно-страхова компанія» про стягнення 14474,17 грн відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складено та підписано 14.04.2023.
СуддяТ.В. Васильченко