Постанова
Іменем України
07 квітня 2023 року
м. Київ
справа № 760/10443/20
провадження № 61-9990св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - Головне територіальне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2022 року в складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Гуля В. В., Мельника Я. С.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_4 , після смерті якого залишилася спадщина, до складу якої увійшов житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації (далі - Київське МБТІ) 13 серпня 1990 року за № 29614.
Оскільки померлий ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповіту не залишив, то спадкування майна померлого здійснювалося за законом.
Після смерті ОСОБА_4 все його майно, у першу чергу, за законом успадкували він та ОСОБА_2 як сини померлого, та ОСОБА_3 як дружина, яка пережила померлого.
12 жовтня 2005 року державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. спадкоємцям першої черги були видані свідоцтва про право на спадщину за законом, по 1/3 частини спадкового майна, яке складалося з житлового будинку АДРЕСА_1 .
У лютому 2020 року позивач дізнався, що дійсним батьком ОСОБА_2 (відповідач) є ОСОБА_5 , а не ОСОБА_4 .
Вказані обставини, на думку позивача, свідчать про те, що державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. неправильно розподілена його частка у майні померлого ОСОБА_4 , оскільки ОСОБА_2 не є сином (дитиною) померлого, а тому не мав права на спадкування за законом після його смерті.
Враховуючи наведене, позивач просив:
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_1 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2352, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що належав померлому ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_2 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2347, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що належав померлому ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_3 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2342, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н.О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що належав померлому ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятої київської державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 2021 року під головуванням судді Козленко Г. О. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_1 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2352, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться у АДРЕСА_1 , що належав померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р №4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_2 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2347, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що належав померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 12 жовтня 2005 року, видане на ім'я ОСОБА_3 , зареєстроване у реєстрі за № 2-2342, посвідчене державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. на 1/3 частку спадкового майна, яке складається з жилого будинку, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що належав померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р №4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач ОСОБА_2 не входив до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , тому видача на його ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом здійснена нотаріусом з порушенням вимог закону.
При цьому суд першої інстанції відмовив відповідачу у задоволенні його заяви про застосування наслідків пропуску позивачем позовної давності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 07 липня 2022 року рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 2021 року скасовано та постановлено у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з допущених нотаріусом при видачі свідоцтв порушень вимог закону, які полягають у тому, що відповідач ОСОБА_2 не входив до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , тому видача на його ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом здійснена з порушенням вимог закону. З рішенням суду у цій частині відповідач погодився та в апеляційній скарзі його не оскаржував, відтак у цій частині рішення суду апеляційним судом не перевірялося.
Разом із тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд виходив із того, що позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності та не просив суд її поновити, а відповідач у своїй заяві наполягав на застосуванні наслідків її спливу.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
12 жовтня 2022 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2022 року в указаній справі, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування:
- частини четвертої статті 267 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц та у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 906/190/19;
- частин першої, другої статті 1220, частини першої статті 1241, частини п'ятої статті 1268 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 396/2046/18, від 30 серпня 2020 року у справі № 584/639/19 та від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2703/19.
Вказує на те, що судом першої інстанції надано належну оцінку заяві відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності та правильно встановлено, що позивач про порушення відповідачем його прав дізнався лише у лютому 2020 року, після отримання повторного свідоцтва про народження ОСОБА_2 .
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У грудні 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Петронюк Р. В., подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив її відхилити, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Провадження в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Відділом реєстрації смерті у м. Києві, серія НОМЕР_1 (том 1, а.с.12).
Відповідно до свідоцтва про народження, виданого ЗАГС Ленінградського району міста Києва 12 травня 1987 року, батьком позивача ОСОБА_1 є померлий ОСОБА_4 , а матір'ю - ОСОБА_3 , відповідач у справі (том 1, а.с.11).
Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, до складу якої увійшов житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав померлому на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Дев'ятою київською державною нотаріальною конторою 15 червня 1990 року Р № 4-4465, зареєстрованого в Київському МБТІ 13 серпня 1990 року за № 29614.
Померлий ОСОБА_4 на випадок своєї смерті заповітів не залишив, відповідно спадкування майна здійснювалося за законом.
Після смерті ОСОБА_4 все його майно, у першу чергу, за законом успадкували позивач ОСОБА_1 , як син померлого, відповідач ОСОБА_2 , також як син померлого, та ОСОБА_3 , як дружина, яка пережила померлого.
12 жовтня 2005 року державним нотаріусом Дев'ятої київської державної нотаріальної контори Русіною Н. О. позивачу видано свідоцтво про право на спадщину за законом, реєстровий номер 2-2352; ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом, реєстровий номер 2-2347; ОСОБА_3 - свідоцтво про право на спадщину за законом, реєстровий номер 2-2342 (том 1, а. с.13, 14, 15).
Отже, після смерті ОСОБА_4 його будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 , успадкували ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах, по 1/3 частці (частині) будинку кожен.
Згідно з виданим 28 лютого 2020 року Дарницьким районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції повторного свідоцтва про народження ОСОБА_2 серії НОМЕР_2 , його батьком є ОСОБА_5 , матір'ю - ОСОБА_7 (том 1, а.с.16).
Відповідно до відомостей, що містяться у свідоцтві про зміну прізвища, імені, по батькові серія НОМЕР_3 від 22 грудня 1992 року ОСОБА_2 змінив прізвище з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 », по-батькові з « ОСОБА_2 » на « ОСОБА_2 », про що в книзі реєстрації актів про зміну прізвища, імені, по батькові 22 грудня 1992 року зроблено запис за № 133.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Верховним Судом переглядається постанова суду апеляційної інстанції в частині застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки в іншій частині судове рішення суду першої інстанції не було предметом перегляду апеляційним судом.
Відповідачем у суді першої інстанції заявлено про застосування позовної давності (том 1, а. с. 159-165).
Відхиляючи заяву про застосування строків позовної давності, суд першої інстанції зазначив, що відповідачем не надано належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження часу обізнаності позивача про відсутність споріднення ОСОБА_2 з ОСОБА_4 та порушення його прав у 2005 році внаслідок видачі оспорюваних свідоцтв про право на спадщину.
Матеріали спадкової справи, досліджені судом, містять заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 від 12 жовтня 2005 року про прийняття спадщини після смерті чоловіка та батька ОСОБА_4 та включення ОСОБА_2 до складу спадкоємців. Вказані заяви свідчать про те, що нотаріусом особи заявників, в тому числі особа ОСОБА_2 , 1976 року народження, встановлювалися державним нотаріусом на підставі паспортів. Повторне свідоцтво про народження ОСОБА_2 , відповідно до якого його батьком визначено ОСОБА_5 , видано лише у 2020 році.
Враховуючи зазначене, суд вважав, що лише у 2020 році позивачу стало відомо про те, що ОСОБА_2 не є його рідним братом, та відповідно сином померлого ОСОБА_4 .
Разом із тим, апеляційний суд, застосовуючи наслідки спливу строку позовної давності та відмовляючи в задоволенні позову з цих підстав, виходив із того, що матеріали спадкової справи №1086 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 містять заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_3 від 12 жовтня 2005 року, у якій вони просили включити ОСОБА_2 до кола спадкоємців померлого як його сина. Ця заява підписана особисто ОСОБА_1 , особу якого встановлено нотаріусом.
На думку колегії суддів, написання вказаної заяви особисто ОСОБА_1 свідчить про його обізнаність щонайменше на дату написання заяви, а саме 12 жовтня 2005 року, з тією обставиною, що ОСОБА_2 не є рідним сином померлого, оскільки саме ця заява стала єдиною підставою для включення останнього до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , за відсутності свідоцтва про народження та інших документів, які б підтверджували родинні стосунки померлого ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , як батька та сина.
Колегія суддів Верховного Суду з указаними висновками суду апеляційної інстанції погоджується, з огляду на такі міркування.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, то суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або, за наявності поважних причин її пропуску, - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спірі з посиланням на зазначену норму ЦК України).
Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
За правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 квітня 2022 року у справі № 138/28/20 (провадження № 61-2399св21).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об'єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) зазначено, що «позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не встановлює, з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними. Як правило, це відбувається за заявою (клопотанням) позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належних та допустимих доказів. Відповідна ініціатива може виходити і від інших учасників судового процесу, зокрема, прокурора, який не є стороною у справі».
Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) вказано, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі, що переглядається, встановлено, що внаслідок видачі на ім'я ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , порушені спадкові права позивача. Вказані обставини не заперечуються і самим відповідачем. Проте він вказує, що позовні вимоги ОСОБА_1 заявлені зі спливом строку позовної давності, так як останній достеменно знав про те, що ОСОБА_4 не є біологічним (рідним) батьком ОСОБА_2 , ще до смерті батька у листопаді 2004 року. Крім того, під час прийняття спадщини у 2005 році, фактично могло бути порушене майнове право ОСОБА_1 , оскільки він 12 жовтня 2005 року спільно із ОСОБА_3 надав до нотаріальної контори письмову заяву про включення ОСОБА_2 до кола спадкоємців, і саме з цього моменту розпочався перебіг позовної давності.
Враховуючи наведене, апеляційний суд належним чином встановивши фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи та надавши оцінку наявним у матеріалах справи доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач звернувся до суду відповідним позовом після спливу позовної давності, оскільки про порушення свого права дізнався ще у жовтні 2005 року, а з позовом до суду звернувся у травні 2020 року.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування частини 4 статті 267 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц та у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 906/190/19, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.
У постанові від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18) Велика Палата Верховного Суду відмовила у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 18 жовтня 2017 року, ухвали Апеляційного суду Черкаської області від 17 листопада 2016 року та рішення Христинівського районного суду Черкаської області від 22 вересня 2016 року з підстав не підтвердження обставин, які стали підставою для перегляду справи. При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками касаційного суду про те, що він не може переоцінити доводи про поважність причин пропуску позовної давності, оцінку яким надали суди.
У постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 906/190/19 зазначено, що якщо судом на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право особи, про захист якого вона просить, порушене, а стороною у спорі до винесення рішення буде заявлено про застосування позовної давності, і буде встановлено, що позовна давність пропущена без поважних причин, суд на підставі статті 267 ЦК України ухвалює рішення про відмову в задоволенні позову за спливом позовної давності. У разі визнання судом причин пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту. З огляду на викладене, застосовуючи основні конституційні засади судочинства, принцип верховенства права, а також, принцип справедливості, добросовісності і розумності, виходячи з фактичних обставин справи, Верховний Суд вважав, що суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про поважність причин пропуску позивачем позовної давності та необхідність захисту порушеного права позивача.
Тобто висновки судів у цій справі, не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах Верховного Суду, на які заявник посилається в касаційній скарзі. Доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів, що згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не передбачено.
Посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування частин першої, другої статті 1220, частини першої статті 1241, частини п'ятої статті 1268 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 396/2046/18, від 30 серпня 2020 року у справі № 584/639/19 та від 08 вересня 2021 року у справі № 206/2703/19, не заслуговують на увагу, з огляду на те, що такі висновки не були предметом оцінки апеляційним судом, оскільки відповідач ОСОБА_2 погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що він не входив до кола спадкоємців першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , а тому видача на його ім'я свідоцтва про право на спадщину за законом здійснена з порушенням вимог закону.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Викладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 07 липня 2022 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Сердюк
В. А. Стрільчук
І. М. Фаловська