Номер провадження: 22-ц/813/4625/23
Справа № 509/1161/18
05.04.2023 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів :
головуючої Орловської Н.В.
суддів Приходько Л.А.
Пузанової Л.В.
секретар Зєйналова А.Ф.к.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги: ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Семененко Наталія Сергіївна, а також ОСОБА_2 та його представника адвоката Гайса Андрія Михайловича на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 грудня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Ланський Анатолій Вікторович про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та її витребування та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , тертя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору державний нотаріус Приморської державної нотаріальної контори м. Одеси Одеський міський нотаріальний округ Вахненко Юлія Олександрівна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання об'єкта самочинним будівництвом, усунення перешкод у користуванні земельної ділянкою шляхом знесення самочинної забудови та скасування державної реєстрації,
07 лютого 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Одеського нотаріального округу Ланський Анатолій Вікторович про поновлення строку позовної давності для звернення до суду, визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та її витребування.
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що йому на праві власності належала земельна ділянка № НОМЕР_1 , площею 0,065 га, яка розташована на території садівничого товариства «Аист» Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, згідно державного акту на право приватної власності ІІІ-ОД №017085, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю №213-17, який видано на підставі рішення №214 від 11.09.1997 року Сухолиманської сільської ради народних депутатів «Про передачу в приватну власність земельної ділянки садівничому товариству «Аист».
Розпорядженням №976 від 16.07.2008 року Овідіопольської районної адміністрації Одеської області була передана безоплатно в приватну власність згідно додатка до розпорядження: земельна ділянка площею 0,076га, місцезнаходження: Сухолиманська сільська рада, СК «Аист», ділянка № НОМЕР_1 .
На вказаній земельній ділянці ним зведений садовий будинок загальною площею 69,0 кв.м., право власності на який визнано за позивачем рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 16.06.2005 року та зареєстровано Овідіопольським районним бюро технічної інвентаризації в реєстрі прав власності на нерухоме майно 16.03.2006 року №1415485, номер запису: 119 в книзі: 1.
14.11.2009р. між позивачем та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 досягнута домовленість, викладена письмово, про укладання договору довічного утримання, проте 17.11.2009р. укладений договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ланським А.В.
Оскільки при нотаріальному посвідченні договору позивач вважав, що він підписує договір довічного утримання, а не договір дарування, тому просив визнати такий договір недійсним.
Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 29 травня 2019р. до участі у справі залучено ОСОБА_2 , як правонаступника позивача ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 164 т.1).
21 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору: державний нотаріус Приморської державної нотаріальної контори у м. Одеса, Одеський міський нотаріальний округ Вахненко Юлія Олександрівна, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання садівничого будинку АДРЕСА_1 самочинно збудованим. Просила скасувати реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на самочинний об'єкт та усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом зобов'язання ОСОБА_2 за власні кошти знести самочинно зведений садовий будинок.
В обґрунтування зустрічної позовної заяви ОСОБА_1 зазначає, що є власницею земельної ділянки, загальною площею 0,076 га, кадастровий номер 5123784200:02:002:0342 на підставі договору дарування земельної ділянки від 10 грудня 2012 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Пачевою І.І., зареєстрованого в реєстрі за №3443. за адресою: Одеська область, Овідіопольський район, с/рада Сухолиманська, садівничий кооператив «Аист».
На вказаній земельній ділянці розміщений садовий будинок АДРЕСА_1 , власником якого є ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.01.2020р після смерті ОСОБА_3 , право власності на вказане майно, як самовільно зведене, визнано за спадкодавцем рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14.06.2005 р.
Факт самочинного будівництва підтверджується також технічним звітом №002450 від 20.05.2020р. про невідповідність нормам ДБН та СНіП. побудованого будинку №96 літ. «А», загальною площею 96 кв.м. у складі домоволодіння розташованого в СК «Аист».
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 грудня 2022р. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судове рішення мотивовано тим, що позивач ОСОБА_3 за первісним позовом недійсність договору дарування обґрунтував статтею 229 ЦК України, відповідно до якої якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Суд визнав встановленим, що позивач самостійно вчиняв дії, що передували укладанню договору дарування, зокрема, особисто отримував відомості про відсутність обмежень щодо використання земельної ділянки, усвідомлював характер своїх дій, бажав укладання договору дарування та бажав настання наслідків, які настануть після укладання договору дарування.
Наведене, на думку суду, повністю спростовує твердження позивача за первісним позовом щодо неусвідомлення ним правової природи укладеного 17.11.2009 року договору дарування та відповідно до ст. 13, 263 ЦПК України свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог.
Щодо позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 0,076га, яка розташована на території садівничого товариства "Аист", Сухолиманської сільської ради, Овідіопольського району Одеської області, то суд зазначає, що оскільки не знайшов правових підстав для визнання недійсним договору дарування від 17.11.2009року, тому відсутні і правові підстави для задоволення позовної вимоги про витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 .
Крім того, відмова у задоволенні вимог за зустрічним позовом ОСОБА_1 обґрунтована тим, що ОСОБА_2 є власником садового будинку на підставі свідоцтва про право власності в порядку спадкування за законом, після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . В свою чергу померлому ОСОБА_3 спірний садовий будинок належав на підставі судового рішення від 14.06.2005 року. Правоустановчі документи є чинними, а тому відсутні законні підстави для скасування державної реєстрації нерухомого майна.
Оскільки у ОСОБА_1 не виникло право вимагати усунення перешкод у користуванні її земельною ділянкою шляхом знесення вказаного садового будинку, тому за відсутності належних доказів на обґрунтування зустрічного позову, заявлені вимоги задоволенню не підлягають.
В апеляційній скарзі адвокат Семененко Наталія Сергіївна, яка діє від імені ОСОБА_1 , просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні зустрічного позову і постановити нове рішення про задоволення цих вимог, оскільки судом не взято до уваги, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку згідно договору дарування від 10.12.2012р., який є чинним.
Для вирішення питання щодо законності набуття відповідачем права власності на садовий будинок суд мав дослідити підстави виникнення права власності та врахувати, що у спадкодавця ОСОБА_3 право на самовільно зведений об'єкт виникло за рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14.06.2005р.
Вважає, що наявна реєстрація права власності на садовий будинок не змінює його статусу як самочинного та не виключає задоволення вимог щодо знесення самочинної забудови.
Суд не врахував висновки ВП ВС, викладені у постановах від 23.06.2020р. у справі 680/214/16 та від 07.04.20202р. у справі № 916/2791/13 про те, що державна реєстрація на самочинно зведений об'єкт не змінює правовий режим такого будівництва, оскільки визначає лише момент, після якого виникає право власності за наявності інших юридичних фактів, визначених законом, як необхідних умов для виникнення права власності.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 та адвокат Гайса А.М., який діє від імені ОСОБА_2 , доводи скарги заперечує, просить залишити її без задоволення, а рішення суду у цій частині без змін, оскільки право власності набуто на садовий будинок на законних підставах, а саме згідно чинного рішення суду про визнання такого права за забудовником ОСОБА_3 , а після його смерті за спадкоємцем першої черги в порядку спадкування за законом.
В апеляційних скаргах ОСОБА_2 та адвокат Гайса А.М., який діє від імені ОСОБА_2 , просять рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору дарування земельної ділянки від 17.11.2009р. та постановити нове рішення про задоволення зазначених вимог, оскільки судом не враховано, що на момент укладання договору був зведений садовий будинок, право власності на який визнано за ОСОБА_3 рішенням суду та зареєстровано 16.03.2006р.
В силу похилого віку ОСОБА_3 помилявся щодо природи договору дарування та вважав, що укладає договір довічного утримання, умови якого за попередньою домовленість викладені письмово. Суд не звернув увагу та те, що укладанням договору дарування земельної ділянки порушено принцип єдності земельної ділянки із розташованим на ній об'єктом нерухомості, який закріплений в ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України, а тому виключає дійсність такого договору.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Семененко Наталія Сергіївна, яка діє в інтересах ОСОБА_1 , посилається на безпідставність її доводів, просить скаргу відхилити, оскільки судом встановлено, що при укладанні договору дарування були дотримані вимоги законодавства щодо порядку укладання такого договору, роз'яснено ОСОБА_3 умови та наслідки його укладання.
Заслухавши доповідача, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційних скарг, апеляційним судом встановлено такі обставини:
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 229 ЦК якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14.06.2005р. із підстав ч.5 ст. 376 ЦК України за ОСОБА_3 визнано право власності на садовий будинок із господарськими спорудами і прибудовами, розміщеного на земельній ділянці АДРЕСА_2 , згідно якого, садівничий будинок самочинно зведений позивачем на земельній ділянці, що належить йому на праві власності. (а.с.34 т.1). Право власності на садівничий будинок зареєстровано 16.03.2006р. (а.с.143 т.1).
ОСОБА_3 є власником земельної ділянки № НОМЕР_1 , площею 0,76 га, яка розміщена в СК “Аист” Сухолиманської сільської ради, Овідіопольського району Одеської області, наданої для ведення садівництва кадастровий № 5123784200:02:002:0342 у відповідності до державного акту Серія ЯИ №137544, виданого 03.09.2009р. на підставі розпорядження Овідіопольської РДА від 16.07.2008р.№976 (а.с.169-172 т.1).
17 листопада 2009р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_6 укладено нотаріально посвідчений договір дарування, згідно якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_4 та ОСОБА_6 отримали у власність земельну ділянку № НОМЕР_1 , площею 0,76 га, яка розміщена в СК “Аист” Сухолиманської сільської ради, Овідіопольського району Одеської області, надану для ведення садівництва кадастровий № 5123784200:02:002:0342, кожному у рівних долях.
20 вересня 2010р. на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_6 подарував ОСОБА_4 частину вказаної земельної ділянки.
10 грудня 2012р. на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_4 подарував ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. (т.1, а.с.124)
Предметом оскарження у даній справі є договір дарування спірної земельної ділянки, укладений 17.11.2009р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , з підстав його недійсності.
Згідно ч.3 ст.203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
У відповідності до ст. 229 ЦК України воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Помилкове сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.
Не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків.
З роз'яснень, які викладено в п.19 постанови Пленуму ВС «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 №9 вбачається, що правочин, учинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент учинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.
Обґрунтовуючи наявність помилки щодо природи нотаріально посвідченого договору дарування замість бажаного договору довічного утримання позивач, а згодом і його спадкоємець, посилались та на те, що метою укладання договору було отримання пожиттєвої допомоги взамін майна, що передається набувачам, на умовах надання такої допомоги відчужувачу.
Так, позивачем наданий письмовий доказ таких попередніх домовленостей від 14.11.2009р., відповідно до якого ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 погодили умови договору довічного утримання шляхом передачі у повне розпорядження ОСОБА_4 і ОСОБА_5 належної ОСОБА_3 земельної ділянки.
Зокрема, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зобов'язались зробити ремонт у квартирі за адресою АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_3 , та в подальшому утримувати квартиру у належному технічному стані в межах суми за узгодженням сторін. У разі погіршення стану здоров'я ОСОБА_3 забезпечити його харчуванням, одягом, лікувальними засобами, наданням побутових послуг, здійсненням догляду узгодженою сторонами людиною та надання необхідної допомоги. А також узгодили обов'язок набувачів у разі смерті відчужувача поховати його. Відчужувач зобов'язався передати у власність набувачів через договір дарування земельну ділянку 0,076 га в СК “Аист”. Зазначена угода підписана сторонами. (а.с.40 т.1)
У ході розгляду справи жодний із сторін не спростовував факт такої домовленості, а також підписання погоджених умов. Під час апеляційного перегляду справи представник відповідача, адвокат Семененко В. Г., визнав факт підписання погоджених умов договору довічного утримання та зазначав, що ОСОБА_4 та ОСОБА_6 свою частину домовленостей виконували до 2017р., до часу хвороби ОСОБА_3 .
Відповідно до ст.717 ЦК за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Виходячи зі змісту ст.203, ст.717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання недійсним оспореного договору дарування, всупереч вимогам ч.1 ст.229 ЦК України, не звернув уваги на фактичні домовленості сторін вказаного правочину, дійсні мотиви його укладання та бажання досягти наслідків, що виключать безумовне та безоплатне передання у власність власником належної йому земельної ділянки внаслідок помилки - неправильного сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення.
Відчужувач ОСОБА_3 , як особа похилого віку за станом здоров'я потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувався на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_5 і ОСОБА_4 лише за умови довічного утримання, викладених письмово 14.11.2009р.
Однак, 17.11.2009р., укладаючи спірний договір дарування, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним та відповідачами.
На ці обставини справи суд уваги не звернув, наведені вимоги законодавства не застосував, а тому дійшов помилкового висновку, що ОСОБА_3 , самостійно отримуючи відомості про відсутність обмежень щодо використання земельної ділянки, усвідомлював характер своїх дій, бажав укладання договору дарування та його наслідків.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження, а тому відповідно до ст. 267 ЦК України підстави для поновлення строку позовної давності відсутні.
Такий висновок суду суперечить положенням ст. 256, 261 ЦК України.
З матеріалів справи вбачається, що позов про недійсність договору дарування подано ОСОБА_3 07.02.2018р. та одночасно зазначено про поновлення строку позовної давності із тих підстав, що в серпні 2017р. він довідався про те, що на підставі договору дарування від 10.12.2012р., укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_1 , а тому тільки з цього часу довідався, що замість договору довічного утримання фактично ним укладено договір дарування.
За визначенням ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист цивільного права або інтересу. Початок його перебігу згідно ч.1 ст. 261 цього Кодексу починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права, або про особу, яка його порушила.
Виходячи із встановлених фактичних обставин справи вбачається, що позивач помилявся щодо природи та наслідків укладеного ним нотаріально правочину попри досягнуту сторонами домовленість щодо умов та обов'язку його утримання та надання допомоги. При цьому, відповідачами визнано факт часткового виконання ними цих домовленостей до 2017р. Враховуючи наведене початок перебігу строку позовної давності слід визначати саме з того часу, як ОСОБА_3 довідався про порушення свого права, тому строк звернення за судовим захистом підлягає поновленню, а порушене право підлягає захисту шляхом визнання укладеного договору дарування недійсним.
Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. У відповідності до ст. 216 ЦК зазначені правові наслідки недійсності правочину.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька правочинів, тому підлягають задоволенні вимоги щодо витребування майна в останнього набувача.
Згідно ст.330, 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу не може бути витребувано у нього. Наведені умови поширюються на випадки витребування майна у особи, яка набула право на спірне майно за відплатним договором.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 набула право власності на земельну ділянку на підставі договору дарування, укладеного 10.12.2012р. між нею та ОСОБА_4 і це право власності за набувачем зареєстровано 19.07.2017р. (а.с.12, 122-135 т.1)
Оскільки відповідач ОСОБА_1 набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі безоплатного договору від особи, яка не мала права на її відчуження, тому підлягають задоволенню і вимоги щодо витребування вказаного об'єкту нерухомості, набутого за таким договором.
Крім того, сторони зазначали, що на спірній земельній ділянці розміщений садовий будинок, який перебував у користуванні ОСОБА_4 і ОСОБА_1 до 20.02.2020р., та звільнений ними після постановлення рішення Одеського апеляційного суду про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання дійсним договору купівлі продажу цього будинку, який укладався сторонами 11.12.2013р. у простій письмовій формі.
Заперечуючи висновки суду першої інстанції про відмову у визнанні самочинно зведеним садівничий будинок, власником якого в порядку спадкування є ОСОБА_2 , представник ОСОБА_7 в апеляційній скарзі зазначила, що факт реєстрації права власності на вказаний будинок за відповідачем не спростовує його статусу, як самочинного, та посилалась на усталену судову практику, зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.06.2020р. у справі №680/214/16 та від 07.04.2020р. у справі №916/2791/13.
Надаючи правову оцінку вказаному доводу скаржника апеляційний суд зазначає наступне.
За положеннями частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил..
У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п'ята статті 376 ЦК України).
За статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (стаття 331 ЦК України).
Стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов'язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
Здійснюючи системний аналіз наведених правових норм Велика Палата Верховного Суду у постановах від 23.06.2020р. у справі №680/214/16 та від 07.04.2020р. у справі №916/2791/13, на які послалася ОСОБА_1 , зазначила, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
З наведеного слідує, що державна реєстрація права власності на об'єкт самочинного будівництва не спростовує статуту такого об'єкту, як самочинно збудованого, крім випадків його легалізації у порядку, визначеному ст.376 ЦК України.
У ході розгляду даної справи судом встановлено, що право власності на самочинно зведений позивачем спірний садовий будинок із господарськими спорудами і прибудовами, розміщений на належній йому на праві власності земельній ділянці № НОМЕР_1 у садівничому кооперативі “АИСТ” на території Сухолиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, визнано за ОСОБА_3 рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14.06.2005р., тобто з підстав, визначених ч.5 ст. 376 ЦК України (а.с.34 т.1).
Враховуючи, що право власності ОСОБА_3 на спірний садовий будинок легалізовано у визначеному ч.5 ст.376 ЦК України порядку, тому відсутні підстави вважати вказаний будинок об'єктом самочинного будівництва, а наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.06.2020р. у справі №680/214/16 та від 07.04.2020р., на які посилається скаржник ОСОБА_1 , не є релевантним джерелом права у спірних правовідносинах.
Таким чином, встановивши фактичні обставини справи та правильно застосувавши норми матеріального права суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання садівничого будинку АДРЕСА_1 самочинно збудованим та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом його знесення, а тому рішення суду в цій частині на підставі ст. 375 ЦПК України слід залишити без змін.
Натомість, рішення суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , відповідно до ст.376 ЦПК України слід скасувати і постановити нове, яким позов задовольнити.
На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 375, 376 ЦПК України, суд -
Апеляційні скарги ОСОБА_2 та діючого від його імені адвоката Гайса Андрія Михайловича, задовольнити.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 15 грудня 2022 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , скасувати і постановити нове.
Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 5123784200:02:002:0342 площею 0,076 га, розміщеної на території садівничого товариства “Аист” Сухолиманської сільської ради, Овідіопольського району Одеської області, укладений 17 листопада 2009р. між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 і ОСОБА_5 .
Витребувати у ОСОБА_1 земельну ділянку № 96 кадастровий номер 5123784200:02:002:0342 площею 0,076 га, розміщену на території садівничого товариства “Аист” Сухолиманської сільської ради, Овідіопольського району Одеської області на користь ОСОБА_2 .
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Семененко Наталія Сергіївна, залишити без задоволення.
В решті це ж рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено 12 квітня 2023 року.
Головуюча ___________________ Н.В.Орловська
Судді ___________________ Л.А.Приходько
___________________ Л.В.Пузанова