Апеляційне провадження № 22-ц/824/5783/2023
Справа № 357/2742/22
Іменем України
05 квітня 2023 року
м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, ухвалене у складі судді Цукурова В.П. в м. Біла Церква 13 грудня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування збитків,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи,
У квітні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом, просив стягнути з відповідача на свою користь матеріальні збитки в сумі 2 197 676 грн., накласти арешт на все нерухоме та рухове майно відповідача та на майно фірми «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність».
Заявлені вимоги мотивував тим, що ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2021 року було задоволено клопотання ОСОБА_2 про звільнення від кримінальної відповідальності та про закриття кримінального провадження в скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, а саме відчуження та приховування нотаріально завіреного заставного майна на загальну суму 2 197 676 грн. Органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачувався в тому, що 16 березня 2016 року був укладений нотаріально завірений договір позики та застави між позивачем та директором підприємства «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність» ОСОБА_2 , заставне майно було надано для забезпечення договору повернення позики. В ході розслідування встановлено, що знаряддям злочину було підприємство «Миротворець», директором якої є ОСОБА_2 , також було встановлено, що ОСОБА_2 здійснив приховування та розпорядження заставним майном на свій розсуд, без отримання письмової згоди від ОСОБА_1 , як це прописано у нотаріальному договорі застави у п. 2.1.5 та 2.1.10, чим позбавив останнього можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави. Внаслідок злочинних дій ОСОБА_2 позивачу було спричинено збитки в розмірі 2 197 676 грн. В зв'язку з тим, що закриття кримінального провадження зі звільненням особи від кримінальної відповідальності не є реабілітуючою підставою, він не звільняється від обов'язку відшкодувати заподіяну своїми діями шкоду. Відтак, судом під час розгляду кримінальної справи встановлено, що мало місце скоєння відповідачем злочинних дій у відношенні позивача, внаслідок чого останньому спричинено матеріальних збитків у сумі 2 197 676 грн., і завдана шкода на даний час йому не відшкодована.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2022 року в позові відмовлено.
Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким повністю задовольнити позов про стягнення з ОСОБА_2 на його користь збитків на суму 2 197 676 грн.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводив зміст ст. 372 КПК України, ч. 6 ст. 82 ЦПК України, та вказував, що суд у рішенні зазначив про недоведення ОСОБА_1 належними та допустимими доказами, що ОСОБА_2 заподіяв йому збитки своїми діями на зазначену суму. Також в рішенні суд фактично зазначив, що позивач повинен був вимагати повернути йому борг, а не посилатися на норми закону, які гарантують йому повернення завданих збитків, що є недопустимим.
Наголошував, що встановлені судом під час розгляду кримінальної справи обставини не є правовою оцінкою певного факту, а було встановлено факт спричинення ОСОБА_1 значних збитків, про що конкретно зазначено в ухвалі Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2021 року, і ці збитки є складовою частиною злочину.
Не погоджувався з висновками суду, що ОСОБА_1 повинен був подавати позов про стягнення заборгованості за договором позики на підставі укладеного договору або збитків у відповідній сумі, оскільки суд в даному випадку фактично вирішує за нього, яку позовну заяву він повинен був подавати і надавати докази у вигляді договору позики і застави.
Вказував, що зробив би так, якщо б не було встановлено, що ОСОБА_2 скоїв злочин, яким йому були завдані збитки, про що свідчить ухвала суду.
Нагадував, що ОСОБА_2 був згоден з даною сумою завданих збитків, оскільки не оскаржував їх.
Зазначав, що впродовж всього судового засідання головуючий суддя не давав йому висловлювати свої думки з приводу ведення справи і в судовому засіданні надавав консультації відповідачу, роз'яснюючи йому, як вести себе в суді. В зв'язку з цим у нього виникає недовіра до суду, яким проведено судові засідання упереджено та необ'єктивно. Судовий процес у повному обсязі не фіксувався і проводився на особистий розсуд судді та секретаря судового засідання. Після першого засідання при особистій розмові з головуючим суддею він дав йому зрозуміти, що позов ним не буде задоволений, а відповідач ОСОБА_2 в особистій бесіді неодноразово повідомляв йому, що за результатами апеляційного перегляду справу буде вирішено на його користь. В ході судового процесу головуючий суддя фактично допитував ОСОБА_1 , задавав провокаційні питання, які не мали до справи жодного відношення, користувався усною інформацією, наданою відповідачем, та використав її як підставу відмови в позові, примушував позивача розмовляти українською мовою, яку він розуміє, але краще володіє російською мовою. Крім того, відповідач ОСОБА_2 в судових засіданнях також розмовляв російською мовою, однак суд йому зауважень з нього приводу не робив.
Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.
В судове засідання 05 квітня 2023 року з'явився відповідач ОСОБА_2 .
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, направивши клопотання про відкладення розгляду справи, в якому посилався на те, що в зв'язку з погіршенням стану здоров'я сімейний лікар видав йому направлення на стаціонарне обстеження в медичному закладі 04 квітня 2023 року з наступним лікуванням. До клопотання додано копію направлення, виданого пацієнту ОСОБА_1 сімейним лікарем ОСОБА_3 , категорія: госпіталізація, послуга: стаціонарне лікування загального напрямку, пріоритет: планове, рекомендований термін надання послуги: не вказано, термін дії направлення з 30 березня 2023 року по 29 березня 2024 року.
Вирішуючи вказане клопотання, заслухавши думку відповідача щодо його задоволення, проти чого відповідач заперечував, апеляційний суд виходить із наступного.
Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд враховує, що оскільки в направленні відсутній рекомендований термін надання послуги, позивачем не надано належних та обґрунтованих доказів, що 05 квітня 2023 року він перебував на стаціонарному лікуванні і не мав можливості з'явитися в судове засідання.
Апеляційний суд приймає до уваги, що в апеляційній скарзі вже викладені всі доводи позивача щодо незаконності та необґрунтованості судового рішення, неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права, відтак відсутність сторони позивача під час розгляду його апеляційної скарги судом жодним чином не порушує його процесуальні права.
Враховуючи наведене, оскільки позивач, який сам подав апеляційну скаргу, належним чином обізнаний про рух справи та повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, його неявка не перешкоджає розгляду справи, а також з урахуванням необхідності розгляду справи в передбачений законом строк апеляційний суд прийшов до висновку про необґрунтованість клопотання про відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи у відсутності позивача, визнаючи зазначені підстави для відкладення розгляду справи неповажними.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону відповідає.
Відмовляючи в позові ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що неналежне виконання боржником зобов'язання за договором позики та дії/бездіяльність відповідача тягнуть за собою правові наслідки у вигляді збитків позивача саме у розмірі оціненої сторонами вартості заставного майна 2 197 676 грн.
Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.
Як вбачається із матеріалів справи, ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2021 року в справі № 357/7091/18, яка набрала законної сили 14 липня 2021 року, задоволено клопотання обвинуваченого ОСОБА_2 про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності. Звільнено ОСОБА_2 , обвинуваченого у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 388 КК України, від кримінальної відповідальності в зв'язку із закінченням строків давності в судовому провадженні. Цивільний позов залишено без розгляду (а. с. 2 - 5).
За змістом даної ухвали, органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачується в тому, що 16 березня 2016 року між директором підприємства «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність» ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір позики від 16 березня 2016 року, який посвідчено приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнічуком В.І., про що внесено запис до реєстру нотаріальних дій за № 333. 16 березня 2016 року в забезпечення договору позики від 16 березня 2016 року між директором підприємства «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність» ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір застави належних підприємству на праві приватної власності паливно-мастильних матеріалів, який посвідчено приватним нотаріусом Корнічуком В.І., про що внесено запис до реєстру нотаріальних дій за № 334. Пунктом 1.1 договору застави рухомого майна від 16 березня 2016 року зазначено, що він укладений для забезпечення зобов'язань, вказаних в договорі позики від 16 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 333. Відповідно до п.п. 2.1.5 договору застави рухомого майна ОСОБА_2 не має право здійснювати відчуження, передачу заставного майна, його подальшої застави, без отримання письмової згоди заставодержателя ОСОБА_1 . Строк договору позики від 16 березня 2016 року закінчився 16 червня 2016 року, але зобов'язання позичальником ОСОБА_2 з повернення позики не виконано.
В період з липня по грудень 2016 року директор підприємства «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність» ОСОБА_2 , достовірно знаючи, що майно на загальну суму 2 197 676 грн., яке забезпечує виконання умов укладеного між ним та ОСОБА_1 договору позики від 16 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 333 та є заставним майном за договором застави від 16 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 334, умисно, без отримання письмової згоди від ОСОБА_1 , усвідомлюючи протиправність своїх дій, відчужив предмет застави шляхом продажу вказаного товару ряду підприємств, що дозволяється тільки з додержанням особливого порядку, передбаченого п.п. 2.1.5 договору застави від 16 березня 2016 року, чим позбавив потерпілого ОСОБА_1 можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу». Решту заставного майна ОСОБА_2 вивіз автомобільним транспортом з місця його зберігання, чим здійснив приховування та розпорядився ним на свій розсуд, без отримання письмової згоди від потерпілого ОСОБА_1 , чим позбавив потерпілого ОСОБА_1 можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу». Внаслідок вищевказаних дій ОСОБА_2 потерпілому ОСОБА_1 спричинено збитки у розмірі 2 197 676 грн.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги додано нові докази, а саме копію договору застави від 16 березня 2016 року, укладеного ОСОБА_1 з підприємством «Миротворець» Білоцерківської міської громадської організації «Громадська Єдність» в особі директора Лашка В.Д.
Відповідно до ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи (ч. 2, 3 ст. 83 ЦПК України).
Відповідно до ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Виходячи із наведеного, з урахуванням вимог ч. 12, 13, 83, 367 ЦПК України, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач не надав доказів неможливості подання виписки з рахунку до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, клопотань про поновлення строку для подання доказів та про приєднання нових доказів у апеляційній скарзі не заявлено, тому апеляційний суд не має процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці докази.
Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 19 травня 2021 року в справі № 488/1449/16-ц (провадження № 61-9308св20), встановивши, що суд апеляційної інстанції, змінюючи законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції щодо розміру заборгованості, аргументував свою позицію тим, що розмір нарахованої банком заборгованості за процентами розраховано з застосуванням збільшеної процентної ставки, що не було передбачено умовами, які були узгоджені позичальником на час підписання ним довідок про умови кредитування від 20 вересня 2010 року та 12 січня 2011 року. Однак, до позовної заяви банк відповідних довідок не додавав, не приєднував в якості доказу під час розгляду справи в суді першої інстанції, подавши їх лише на стадії апеляційного перегляду справи. У порушення вимог статті 367 ЦПК України позивач не надав доказів неможливості подання зазначених довідок про умови кредитування до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, тому апеляційний суд не мав процесуальних повноважень приймати вказані докази та вирішувати справу з посиланням на ці довідки. Безпідставно змінивши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд допустив помилку в застосуванні процесуального та матеріального закону.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу» в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання або в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про заставу» ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений чи пошкоджений предмет застави.
Відповідно до ст. 587 ЦК України заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 25 Закону України «Про заставу» якщо при реалізації предмета застави виручена грошова сума перевищує розмір забезпечених цією заставою вимог заставодержателя, різниця повертається заставодавцю.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про заставу» застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Відповідно до ч. 1 ст. 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
Отже, причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду.
Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами.
При цьому причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. У випадку, коли протиправна поведінка, яка створила конкретну можливість завдання шкоди, перетворює її у дійсність тільки в разі приєднання до неї протиправної дії третіх осіб, має встановлюватися юридично значимий причинний зв'язок як з поведінкою, яка створила конкретну можливість (умови для завдання шкоди), так і з діями, які перетворили її у дійсність (фактичне завдання шкоди).
Такі ж самі принципи відшкодування шкоди застосовуються при відшкодування шкоди, спричиненої кримінальним правопорушенням.
При розгляді у порядку цивільного судочинства позову, що випливає з кримінальної справи, суд визначає суми, що підлягають стягненню на відшкодування шкоди, з урахуванням як доказів, які наявних у матеріалах кримінальної справи, так і додатково представлених сторонами.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що внаслідок відчуження без його дозволу майна, вчиненого відповідачем ОСОБА_2 - директором підприємства «Миротворець», з яким позивач 16 березня 2016 року уклав договір позики, а в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики - договір застави, предметом якого було майно, яким на свій розсуд розпорядився відповідач, позбавивши ОСОБА_1 можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 1 Закону України «Про заставу», чим ОСОБА_1 було завдано збитків у розмірі 2 197 676 грн., і дані обставини встановлені ухвалою суду, якою з нереабілітуючих підстав закрито кримінальне провадження відносно обвинуваченого ОСОБА_2 , та в якому він був визнаний потерпілим.
Відповідно до частини шостої статті 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчиненні вони цією особою.
У справі, яка переглядається, встановлено, що ухвалою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2021 року в справі № 357/7091/18 задоволено клопотання обвинуваченого ОСОБА_2 та звільнено його від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 388 КК України, на підставі статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності, а кримінальне провадження закрито на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України, що є нереабілітуючими обставинами.
Таким чином, ухвала Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 01 червня 2021 року є обов'язковою для суду в питанні, чи мало місце діяння, чи воно містить склад злочину і чи винна особа в його вчиненні.
Диспозиція ч. 1 ст. 388 КК України «Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації» в редакції, яка діяла на час вчинення кримінального правопорушення, передбачала відповідальність за розтрату, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт.
Диспозиція ч. 1 ст. 388 КК України «Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації» в редакції, яка діяла на час закриття кримінального провадження в справі № 357/7091/19, передбачала відповідальність за розтрату, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описано, чи порушення обмеження (обтяження) права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банку або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами, на які накладено арешт.
Отже, є доведеними і не підлягають повторному доказуванню обставини, що в період з липня по грудень 2016 року директор підприємства «Миротворець» Білоцерківської міської організації «Громадська Єдність» ОСОБА_2 , достовірно знаючи, що майно на загальну суму 2 197 676 грн., яке забезпечує виконання умов укладеного між ним та ОСОБА_1 договору позики від 16 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 333 та є заставним майном за договором застави від 16 березня 2016 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 334, умисно, без отримання письмової згоди від ОСОБА_1 , усвідомлюючи протиправність своїх дій, відчужив предмет застави шляхом продажу вказаного товару ряду підприємств, що дозволяється тільки з додержанням особливого порядку, передбаченого п.п. 2.1.5 договору застави від 16 березня 2016 року. Решту заставного майна ОСОБА_2 вивіз автомобільним транспортом з місця його зберігання, чим здійснив приховування та розпорядився ним на свій розсуд, без отримання письмової згоди від потерпілого ОСОБА_1 .
Наявність негативних наслідків, зокрема у вигляді заподіяння шкоди, диспозицією ч. 1 ст. 388 КК України не охоплюється, а відтак встановлення факту і розміру заподіяння шкоди ОСОБА_1 не може вважатися преюдиційним в межах цивільного спору з огляду на вимоги ч. 6 ст. 82 ЦПК України.
Наведені обставини правомірно враховані судом першої інстанції і зазначено, що при розгляді кримінальної справи було надано правову оцінку спірним цивільних правовідносинам, яка при розгляді даної справи не є обов'язковою для суду, а доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції не було належно застосовано ч. 6 ст. 82 ЦПК України і застосовано ч. 7 ст. 82 ЦПК України, яка не підлягала застосуванню, не ґрунтуються на вимогах закону та відхиляються апеляційним судом.
Враховуючи наведене, не спростовують правильних висновків суду і відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_2 не оскаржував розміру збитків, встановлених ухвалою суду, а відтак погодився з ними.
Апеляційний суд не приймає доводи апеляційної скарги про те, що суду першої інстанції при відкритті провадження необхідно було застосовувати вимоги ст. 185, 186 ЦПК України, оскільки підстави застосування даних норм процесуального права позивачем жодним чином не обґрунтовані.
Звертаючись до суду з даним позовом про відшкодування збитків, позивач не надав суду будь-яких доказів, що він відповідно до ч. 2 ст. 587 ЦК України звертався до заставодавця з вимогою замінити або відновити втрачене заставлене майно, а також що він звертався в порядку досудового врегулювання з вимогою виконання основного зобов'язання - договору позики від 16 березня 2016 року, та/або з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за договором позики, в якому йому було відмовлено.
З урахуванням положень ст. 572, 587, 1046 ЦК України, ч. 2 ст. 1, ст. 3, 8, ч. 1 ст. 25 Закону України «Про заставу» сама по собі втрата заставленого майна не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майнової шкодою, оскільки в матеріалах справи відсутні докази остаточної втрати можливості стягнення грошових коштів з боржника за договором позики, похідним від якого є договір застави, і вартість втраченого заставленого майна не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст. 1166, 1177 ЦК України, оскільки наслідком такого відшкодування може бути подвійне стягнення коштів, зокрема на підставі позову про стягнення заборгованості за договором позики.
Крім того, з урахуванням правової природи договору застави, яка має похідний характер забезпеченого нею зобов'язання, розмір заподіяних позивачу прямих збитків не може перевищувати суми самої позики, а у випадку, якщо договір передбачав нарахування відсотків, то і заборгованості за ними. Разом із тим, договору позики від 16 березня 2016 року позивачем до суду надано не було, розміру переданих в позику коштів ним в позові не зазначено і в ході судового розгляду не доведено.
При цьому в ході судового розгляду судом першої інстанції встановлено з пояснень позивача, що борг за договором позики відповідачем був частково погашений, однак розмір такого погашення ним не повідомлено.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд погоджується з правильними висновками суду першої інстанції, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що неналежне виконання боржником зобов'язання за договором позики та дії/бездіяльність відповідача тягнуть за собою правові наслідки у вигляді заподіяння позивачу збитків і саме у розмірі оціненої сторонами вартості заставного майна 2 197 676 грн.
Встановивши, що право позивача ґрунтується на договорі позики, суд першої інстанції обґрунтовано звернув увагу, що позивач, разом із тим, не заявив позову про стягнення заборгованості за договором позики на підставі укладеного договору.
Разом із тим, будь-яких вказівок позивачу щодо способу захисту його прав рішення суду першої інстанції не містить, відтак доводи апеляційної скарги, що судом за нього було вирішено, яку позовну заяву він повинен був подавати і якими доказами підтверджувати свої вимоги, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду і є неспроможними.
Також судом першої інстанції було надано належної правової оцінки другій позовній вимозі ОСОБА_1 , уточненій в судовому засіданні, про накладення арешту на все нерухоме та рухоме майно відповідача та на майно фірми «Миротворець» та зроблено правильний висновок, з яким погоджується апеляційний суд, що арешт майна є одним із видів забезпечення позову, а тому є неналежним способом захисту права, крім того, підприємство «Миротворець» не є відповідачем у даній справі і клопотань про його залучення до участі в справі як відповідача позивачем заявлено не було.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо дій головуючого судді, які, згідно аргументів ОСОБА_1 , викликали у нього недовіру до суду, апеляційний суд враховує, що позивач під час розгляду справи судом першої інстанції не скористався правом на відвід, та відхиляє ці доводи як безпідставні.
Доводи позивача про нібито повідомлену ним відповідачем інформацію щодо упередженості суддів апеляційного суду та завідомо вирішеного результату апеляційного перегляду є припущеннями, не підтвердженими будь-якими доказами, та відхиляються апеляційним судом.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 13 грудня 2022 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 06 квітня 2023 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.